Василь Герасим’юк. «Щемливий поклик таємниці» (Творчість Ігоря Куриліва)

657

1.

У новому столітті і тисячолітті із митців мого покоління, мабуть, найбільше здивував мене музикант і поет Ігор Курилів.  Власне, про Ігоря в іпостасі поета я дізнався аж наприкінці першого десятиліття нового віку, бо як музикант, він, навіть ставши в молоді літа пару раз переможцем тодішньої «пісні року», що звучала  на сцені і на екрані  у програмі  під назвою, здається,   «Музичний млин», був тільки композитором, а за тексти не брався, хоч не міг не зважати на успішний приклад старшого на п’ять років Володимира Івасюка. Звісно, не свіжістю текстів привабив автор «Червоної рути», яку співав тоді весь «союз нєрушімих…», а справді свіжим диханням українського мелосу, яке судилось відчути і передати юнакові з Буковини, що виріс  у сім’ї відомого репресованого  українського письменника, тож  і ставлення до слова було відповідним, себто  відповідальним, хоч складається враження, що під дією трунку нових мелодій ніхто в роки розвою української естради  не звертав уваги на те, про що співається мовою наче спеціально створеною  найбільшим Творцем саме для пісень.

Молодшу сестру «Червоної рути», також шляґер  початку сімдесятих «Чарівну бойківчанку»  спопуляризовали на всю імперію московські «Самоцвєти», і я не міг второпати, хто пропустив у радянське (до того ж – масове) мистецтво такий відвертий «сюр»:

 

На полонину приходи

в весняний ранок,

Побачиш танці наших

ніжних бойківчанок…

 

На полонині весною бувають добрі сніги, а вранці ще й з добрим морозом, тож не дивно, що доводиться у снігах танцювати бойківчанкам – таким «ніжним». І, до речі, як вони опинилися там весною вранці? – на карпатських   полонинах випасають вівці та іншу худобу, звісно, чоловіки. Ну добре, не всі шанувальники естради знають, коли і що відбувається на карпатських полонинах – може, там справді – безкінечні танці, але вже в наступних двох рядках першого «куплєта» пісні — ненав’язливий «фройдизм»:

 

І тільки в очі не дивись,

бо закохаєшся колись,

І сон спокійний

пропаде вночі і вдень.

Отже, вранці глянув  на танцівницю полонинську – очі  в очі – і кохання хай не відразу, але неодмінно наздожене «колись» — аж  «сон спокійний пропаде», особливо «вдень»…

До чого цей ліричний відступ в есеї про Ігоря Куриліва, коли йдеться про поезію  музиканта?  У короткій передмові до його  другої збірки віршів  я не міг не зазначити, що «він не має нічого спільного з авторами пісенних текстів» — це, безперечно, стосується і авторів з його оточення, з його  середовища. Звідси  починається моє здивування. Точніше, з самого дебюту у журналі «Київ», де Курилів надрукував добірку віршів, які почав писати у 55 років. Повторюю: закінчувалося перше десятиріччя нового століття і тисячоліття. Через 5 років почнеться російсько-українська війна. Через 7 років вийде перша книга віршів «Флейти на вітрах». Природно, що відкриватиме збірку твір, де експресія Мункового «Крику» асоціюватиметься з оглушливою німотою небесних сфер.

 

Я не німий

то світ наш онімів

земля заблудлих і потоптаних

мовчить

а я посеред них

роздертий навпіл криком

котрий до вуха Божого

ніяк не долетить

 

Рідко який із наступних віршів (за винятком фінального тетраптиха)  матиме більше десяти рядків, та і в рядку часто –  одне-два-три слова. Тому й варто наводити вірші повністю. Рідше – цитатно – коли Ігор (теж рідко і до того ж, тільки в цій книзі), дозволяє собі виражальні «перевитрати», як-от:

 

з’єднавшись неподільно

у нестямнім пожаданні

творив осанну я тобі

 

Іноді такі «перевитрати» зумовлені  густизною і перенасиченістю письма, що, як правило, виділяють автора за творчою манерою і динамікою світовираження.

 

Ще гір верхів’я золотяться

в пелені передвечірній

утаємничені в вібрацію

далеких  надсвітів

 

Цими рядками можна починати особисту поетичну космогонію, і мене як реципієнта, що з дитинства бачив золотисті верхи Карпат при заході сонця, а протилежні – затемнені; особливо зворушує  цей драматичний, одухотворений пейзаж із підказкою, що екзистенційна сутінь нашого часу застилає нашу траєкторію польоту, бо хто із горян хоч час від часу не марить у золотому піднебессі? Але

 

життя моє

дійшло до того

що я забув ім’я своє

де я живу

як звати мого Бога

 

Ігор Курилів народився і виріс у селі Угорники під самим Івано-Франківськом, і тільки на далеких обріях бачив розмиті обриси призахідних золотистих гір, які видавались йому не тільки ближчими до Бога,  а мали живі  джерела  божественного натхнення. Ігор почав з того, що їздив часто в гори записувати пісні, точніше, співанки, і будь-який фольклор, бо там справджувався навіть контроверсійний Ніцше, що вирішив: «Не вірю жодній думці, не народженій у чистоті повітря гірських вершин».

Така віра ніколи в Куриліва не похитнеться, навіть коли промайнуть  дні молодості, саме ті незабутні дні і ночі, коли приміським дизелем невгамовна молодь звідусіль  прибувала у Вижницю на виступи «Смерічки», і репертуар цього ансамблю звучав у кожному вагоні – туди й назад. Постскриптумом   всієї цієї епохи стане через три десятиліття  завершальний «народний концерт» (уперше – із «Ще не вмерла України…», стрілецькими та упівськими  піснями) у поїзді, який вертатиметься   із Чернівців уже в ІНШЕ життя після першого фестивалю «Червоної рути»,  що у моїй особисто свідомості лишив глибший слід, аніж створений у Київі якраз у ті ж самі дні Народний Рух України за перебудову. А юнацькі походи в гори через десятиліття «витягнуть»  із душі вже сивоусого митця просвітлені – аж до приреченості на згасання — драматичні пейзажі. Із невеселим передчуттям.

 

Снують узгір’ями

копиці тлусті

із вовчих дебр

наспіла в Гуцулію осінь

довкола обдивилась

і мовчить

аж страшно зазирнути їй у вічі

та вибору нема

 

Із «далеких надсвітів» довелося повертатися у звичний світ (нас філософи і поети запевняли, що «найкращий із світів») —  надто конкретний – без префікса «над», а швидше «під», де крім трунку мелодій Івасюка та всіх інших трунків тверезо проглядав  весь, вже  далеко не бутафорський «інтер’єр»:

 

тупа безцільність

і навіщо все існує

в цім ворохобстві

що скінчиться неминуче

де витриму набратися

та не накреслено тих меж

як і  нема вогню у пеклі

ми його приносимо  із собою

 

Фінал цього твору  пронизливий, може бути прочитаний на різних «поверхах» свідомості. Не вважаю, що доцільно все це коментувати. Але є один вірш у книзі «Флейти на вітрах», який варто перечитати якраз тепер, бо після префіксів «над» і «під» з’являється «поза», що, звісно, з позою не має нічого спільного. І всі ці «філософські префікси» однаково  стосуються і  нашого світу, і нашої свідомості. Тут «поза» означає відмежування – ІНШЕ.

 

Цей чорний сміх

відламок зради

на плесах позасвіть

зчорніли зір лілеї

пустились чорні коні

в чорну ніч

по ожеледиці

душі моєї

 

Поетична мова  лапідарна, алегорична, багатозначна. Драматизм висловленого  незаперечний. Автор одразу знайшов  свій стильовий лад. Жодного поділу на строфи. Рима ситуативна – коли вимагає музика рядка – музикант все-таки.

Чим ближче до фіналу збірки «Флейти на вітрах», тим  пронизливішими стають вітри Ігоря Куриліва, бо це насамперед вітри часу, в якому народився, виріс і сформувався поет  із власною манерою ословлювати свої думки і почуття, стани і рефлексії –  образно, але без ретуші, лакування і фальші  та будь-якої  імітації. Присутня прихована сентиментальність. Відсутнє  приховане самозамилування. Присутня самобезжальність – риса рідкісна. Справді рідкісна, якщо не нарочита. Бо допускає можливість прозріння. Навіть гіркого.

 

Ні з чим прийшов у світ

ні з чим і відійду

міць тіла стала

наче зчовгана підлога

в ширянні пам’яті

все більшає  пустот

і пробирає страх

що я кудись спізнився

на ціле життя

 

2

У другій половині 70-х років минулого століття Ігор Курилів був уже відомим музикантом, як нині сказали б: знаним у шоу-бізнесі. Тоді так ще не висловлювалися – це прийде через кілька десятиліть – на повну силу, у всій своїй «красі», від чого справді «сон спокійний пропаде вночі і вдень» — вже безвідносно до «ніжних бойківчанок» чи не менш ніжних киянок з полтавками. А тоді, у гнилому болоті застою державна репресивна машина контролювала  все включно з мистецтвом, особливо мистецтво, вважаючи, що доблесним чекістам вдалося реставрувати нашу ідеологічну цнотливість.

У 1979 трагічно загинув Володимир Івасюк – похорон у Львові  досі перед очима.  Як похорон Василя Сліпака вже в новому столітті і тисячолітті.  У такі «миті історії» не тільки у митців помічається  «розширення свідомості». І не тільки тої миті. І не тільки на мить. Мабуть, це саме те класичне зупинення миті. Для нас із вами. І для всіх. Хіба не тоді ми найближчі до правди?

                          У відчуваннях серця

                          тільки правда пережитого

                           і тільки їй одній

                          я здатен увімкнути світло

напише Курилів  у другій книзі поезій «Між берегами».

 

Але проблема в тому, що треба увімкнути світло в собі. Якщо ти поет. Коли б ти не відкрив у собі поета. І «увімкнув світло».

І що збагнув?

                         Поезія – обман

                         заради власного спасіння

                         вона моя свобода  

Ці три рядки (останній вірш останньої на сьогодні збірки) на позір не ті, що шокують, але дорого «коштують».

Я вже говорив про «гіркі прозріння» — вони є на сторінках і цього видання. Попри те, що відсутні прямолінійні інвективи. Автор у своїй манері – мислить асоціативно і часто нескладні алегорії вражаюче передають трагізм наших непоправних  втрат. Висловлене не прямолінійно, алегорично стає масштабнішим і водночас  створює відчуття інтимного переживання.

                             На плетених із верболозу парканах

                             старіли і вмирали горобці

                             а де могили жайворонків

                              хто розкаже

                              хто захистить од вітру

                              їхню свічку

За рік до смерті Івасюка  Курилів переїжджає до Керчі – чи не на два десятиліття. Гадав, що там випаде з поля зору недремного ока. Бо вже не давали спокою. Який вже там «сон спокійний»? — хоч би вночі. Я не створюю Ігореві флер дисидента, однак чотири доби у слідчому ізоляторі Івано-Франківська для вразливого музиканта, якому трохи за двадцять, щось таки значать, і він небезпідставно гадає, що Керч не видається гніздом відомо кого і чого. У принципі, не помилився, до того ж, пізніше зустрівся з давньою знайомою Софією Ротару і згодом став директором її концертних програм. Отож, таки не помилився, хоч банально не врахував одного: за все в житті доводиться платити, і митець не виняток. Більше того, окрім загальновідомої є ще й зовсім інша «валюта», але і це навряд чи варто розписувати…

                          І запустіння мов мана

                          все нипає за мною назирці

                          тримається як посоха сліпий

                           не викрастись мені з думок

                           про тих що вже зрослися із землею

                           вони в’їдаються в живе

                           пронизливою гіркотою

                          чужими стали і мої сліди  

Про переїзд Ігоря  Куриліва  до Київа мимоволі теж починаю зі смерті, точніше, із похоронів патріарха Володимира – теж Володимира (в миру Василя Романюка – теж Василя, галичанина і гуцула з Косівщини) на Софійському майдані. І Курилів, і я були тоді біля брами Святої Софії – ще не знайомі один з одним, але те, що там відбулось, як виявилось пізніше, однаково  приголомшило обох.

Саме відтоді  Ігор замешкав у столиці. Тут він через 10 років напише і видасть  дві збірки віршів (теж упродовж десяти літ), в яких я не знайшов київських реалій, але поет, звісно, пише не путівник чи довідник, і Київ у його творах проявиться тільки так, як лиш у нього. А в асоціативній манері Куриліва  це відбувається насамперед на рівні відчуттів. Фіксую для себе київські ритми у деяких драматичних верлібрах із книги «Між берегами». І це підсилює напругу всього  вірша і навіть песимізм фіналу, бо трагічне самоусвідомлення нашого сучасника – на тлі нашого вічного Міста і нашої вічної Ріки.

                                      Так марно час тече

                                       у цім всесвітнім окрутенстві

                                       воно мені як на чолі

                                       розпечена печать

                                         і відкриває терпко

                                       що в людському життєплині

                                       версти шляхів

                                       так схожі на повинність

                                       котру несем наперекір собі

                                       до терміну наміченого долею

                                        як доплисти до берега

                                        що в золотім роїнні

                                       коли ні перевізника

                                       ні переправи

Це найдовша цитата в моєму есеї, оскільки  наведено весь вірш – я просто не міг на чомусь зупинитись, бо було відчуття, що відсутність кожного наступного рядка обов’язково позначиться на сприйнятті, а без заключних рядків  взагалі не обійтися. І ще. Мені здалося, що таку поезію Ігор Курилів не зміг би написати в Керчі, хоч усвідомлюю, що це  надто суб’єктивно, і  що визначають талант і натхнення, а не перебування у Золотоверхому (місті),  і я несправедливий до древнього Пантікапею.

Ще один приклад мого невиваженого суб’єктивізму. Так виглядає, що живемо в епоху  «правдолюбців» і «правдомовців».  З деякого часу  записую ці слова в лапках і і думаю, що не варто (знову) пояснювати чому. І справа не тільки в різному ставленні до правди –  дозволеної і забороненої. І навіть до тих віршів у Святому Письмі, де йдеться про це. Останнє я як християнин не можу не прийняти. Не виключаю, що ставлення моє  до нинішніх «правдолюбців» і «правдомовців»  ще більш упереджене, ніж до нинішнього українського міста на місці античного Пантікапею.

І все-таки починати треба ab ovo (від яйця, тобто від самого початку). І від себе.  Це стосується і поетів. Попри нестримну фантазію, без якої віршування  прісне. Навіть цікавіше стає, коли поет ну зовсім не такий, як ті, що поблизу і  на віддалі. Щоправда, інколи, у важку хвилину, критерії зміщуються. Слухаєш тоді і «непричесаного» мовця. Головне – довіра. Навіть далеко не непощербний Винниченко виділяв «чесність із собою» — знав чому. Здавалось би, що простіше?  — перш, ніж сказати всю правду іншому, скажи її сам собі – про себе. Відверто. Якщо зможеш.  Для початку вистачить.

                                   Душа закута в ребрах

                                  наче звір у клітці

                                   скарбам минулого

                                   немає вороття

                                   спливає термін

                                  сумнівам й тривогам

                                  проторгувався я

                                  на ярмарку життя

Єдине, на що не зважився автор, — це поставити крапку вкінці, але у двох його  поетичних збірках взагалі відсутні знаки пунктуації. Хто чесний із собою, той чесний до кінця.

І це не мазохізм, а справді чесність. До кінця. От і все.

                                     Щось зачинилося на защіпку в мені

                                      на стриху пам’яті сховалось

                                       то заповідна глухомань душі

                                        я вже не дам їй ради

                                        покірно приручаюся

                                        немов приблудний пес

Тут немає сповідальних нот. Чи покаянних. Я вже відзначив «самобезжальність» у першій книзі.  Автор має мужність залишатися собою. Не пропонує колаж своїх привабливих виглядів, не кажучи вже про будь-який самопіар. Хоч таке на часі. Але, виявляється, не для всіх. Можливе й ІНШЕ (фрагмент автопортрета?— важко повірити):

                                         

                               похмурий віршописець

                                без жаги і без надії

                               частіше очі

                               дивляться униз

                                щоби не бачити у вивертнях

                                руїни мого Карфагену

                                мабуть я переможений

                                а значить винуватий  

Людина, якій органічно не властиве самовип’ячування, виносить свій діагноз епосі – вистачить одного рядка:

                                  прийшла потворніша епоха 

Хто бажає, може заперечити.

Не думайте, що у двох  книгах  Ігоря Куриліва (кожна налічує  більше ста творів – хай не «широкоформатних», але «натуральних») переважає гірке самокопання і невтішне діагностування нинішньої епохи. Тут є і різноманітні рефлексії та медитації, присутня пристрасть любовної лірики:

                               ти помогла мені себе забути

                               дотла себе спалити помогла

                                але цілющою твоя отрута стала

                                і не розпалась твердь земна

Із Ігоревих пейзажів імпонують навіть не філософські, коли за  відсутності  пунктуації поетичний «монтаж» змінює чи хоч би корелює звичну картину світу;  а ті, з дитинства, побачені — раз і назавжди , для прикладу:

                                   вологою пропахлий цвинтар

                                   млин людської плоті

                                  в бузковім фіолеті

                                   та у криках вороння

Цей цвинтарний бузок для мене розмістився поруч із пучком розквітлих гілок черешні, якими святили паску одного року мого дитинства, і та картина –   назавше. Як назавше залишилося в душі маленького Ігоря естетичне й етичне (пізніше) потрясіння від пісні «Козак від’їзджає…» , що визначило (за його зізнанням) багато чого у  творчості і взагалі  у світосприйнятті. Друга книга Куриліва починається поетичною мініатюрою, поміщеною на авантитулі, яка не зафіксована у змісті цієї збірки, наче вона не «між двома берегами», а за берегами:

                                 і сміх і мова й пісня

                                все сьогодні інше 

                                не те що душу крізь життя вело

                                і в серце проникало                       

Мені здається, що саме від тієї пісні з дитинства почалася  стежка, яка привела Ігоря вже в теперішні дні до Національного хору ім. Григорія  Вірьовки, себто ad fontеs (до джерел).

Для «реанімації».

Торкаюсь дуже щемливих речей наприкінці цього есею. Були в нас пізні дебюти поетів, але не такі несподівані. Юрій Іздрик, для прикладу, першу збірку також видав після полудня віку, але інколи вірші писав і раніше, також музикант. Врешті, справа не в пізньому дебюті, а в тій таємниці, до якої мимоволі стаємо причетні.

Не втомлююся повторювати, що загадка потребує розгадки, а таємниця – ні. Стає ( у нашому випадку) таємницею не лише Ігоря Куриіва, а таємницею всіх. Наче об’єднаних нею. І ця ірреальність така щемлива, як дивовижна метафора Рільке:

                           троянда – нічийний сон…

до того ж – під повікою кожної пелюстки. Поет лише переживає їхнє опадання. Курилів звертається… до кого?

                            Як схожа ти на квітку ружу

                             що душі не має

                             а все ж собою поневолювати вміє

                            в падінні пелюсток її

                            щемливий поклик таємниці

                             та чує серце сторожке

                             щось мстиве в ній чаїться

Мені  цей вірш із другої книги особливо близький, бо звертаючись колись до самої поезії (як таке уявити? – досі дивуюся), я просив у неї прощення наприкінці («Прости, коли говорю: мстива,// але я знаю, що кажу»). Ігор Курилів повівся тонше – він не називає адресата. Але хіба ми не здогадуємося? І при цьому не виключаються інші адресати.

Адресати і ті, що здогадуються.

 

“Українська літературна газета”, чч. 18 (310), 19 (311), 10.09.2021 – 24.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!