25 травня нинішнього року в словацькому місті Пряшеві помер відомий український художник та письменник Прокіп Колісник. Нижче публікуємо статтю Василя Герасим’юка, написану раніше.
Передивлятися художні картини на моніторі комп’ютера – справа, звісно, невдячна. Але є свої моменти. Коли ти на виставці живописця чи в його майстерні зосереджуєшся на якомусь облюбованому полотні, а пізніше на іншому, та, як то мовиться, перебуваєш у безпосередньому контакті з мистцем, із його замислом та його вмінням. А тут – перед очима калейдоскоп. Щоправда, ти можеш зупинитися, де забажаєш, збільшивши потрібний твір до можливих меж – контакт хай не такий, як у першому випадку, але все ж вийде. Проте я зловив себе на думці, що біля монітора якраз зупиняєшся рідко (хоч мимоволі виділяєш ті полотна, які бачити доводилося «наживо»), а знову і знову «проганяєш» перед очима згаданий калейдоскоп. Прекрасно розумієш, що всього не охопити, але у випадку, коли авторові виповнюється півсотня, потрібне бажання все ж виникає.
Отже, проглядаю роботи Прокопа Колісника. Як казав, багато впізнаю – вже бачив, але цей «комп’ютерний ансамбль» по-своєму вражає. Але про це пізніше. Спочатку ні з того ні з сього згадується кілька строф із вірша одного поета, якого я перекладав у юності. Точніше, надто відійшов від оригіналу і вийшов не переклад, а переспів. Там велася мова якраз про художника. Художники тих часів, коли ми жили в найстрашнішій, яка лишень буває імперії, «імперії зла», імперії «войовничого атеїзму», але це не означає, що в цій імперії не народжувалися поети і художники, а декотрі з них були максималісти, як Стус чи Заливаха; були й інші. Були всілякі, і не тільки в Україні, а й у Грузії чи Латвії, Молдові чи Росії. Згадав я, розглядаючи «калейдоскоп» Колісника, кілька строф. Інші забув, забув, де переклад/переспів надруковано тоді повністю. Якби не Прокіп. Я взагалі все це назавше забув би.
А тут… Ось ці рядки:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Руки і лоб. Двох світлих плям намул –
і погляд губиться. І погляд – сумнів.
Але за мить, пробивши мислі сутінь,
спалахує і дивиться впритул.
І дивиться! Й така в нім повнота
художества, оголеність не мертва,
що відчуваєш нервом, кожним
нервом
рух полотна. Живого полотна.
А далі вже – як доля. Є як є.
Єдиний коридор, одна дорога
до врат Дахау, до престолу Бога,
до вернісажу. Кожному своє.
Я був тоді зовсім юний і ця «одна дорога» ніяк не вкладалася в моїй голові. Хоч жив, як і всі, в імперії, і вже добре знав її закони. А от тепер, через 30 років, коли імперія впала і живемо в сякій-такій, але самостійній Україні, я, розглядаючи твори різних шукань і втілень, з якими давній мій приятель підійшов до свого п’ятдесятиліття, також збагнув, що та «єдина дорога», прописана в часи совєтської імперії, набрала чітких обрисів. Вона справді є д и н а. От тільки концтабір міг бути вітчизняним. Він таким, зрештою, і був.
Прокопа завжди виказувала, точніше, ніби зраджувала, якась метафізична тривога. Жодного разу не пригадую його умиротвореним. Хіба що на полотні. Дуже рідко. Коли йдеться про дитинство. Тобто про Поташню. Твір називається «Благодать над Поташнею». Хай це буде єдиний його твір, який я назву у цьому короткому слові. Спочатку перед монітором я зафіксовував на папері назви багатьох полотен, але по тому чомусь перестав. Я мимоволі застосовувати почав до побаченого музичний принцип підходу. Для прикладу – мотиви.
Ніяк не обминути, а завжди починати з релігійних мотивів. Сказати, що Прокіп – релігійний художник – це в його випадку сказати дурницю. Релігійний – це про того, який раптом збагнув, що крім одновимірного сприйняття світу існує (як не крути!) ще щось. А Колісник із цим «ще чимось» народився. Він – християнський художник. Коли я писав про метафізичну тривогу, я мав на увазі той стан душі, у якому перебуває художник перед вибором. Християнство, як відомо, дає вибір, можливість вибору. Навіть у совєтській імперії, навіть на тій «єдиній дорозі». Навіть тоді, коли раптом стає абсолютно ясно, що жодного вибору не існує. Жодного. Саме тоді є вибір обрати волю Божу, або волю диявола. Те або інше. Вибір художника зафіксований на полотні. Прокіп Колісник далекий від іконографії. Він просто зробив свій вибір. Тому на полотнах із християнськими мотивами він просвітлений. Сказав же я – вибір зроблено. Але, врешті, це видно кожному.
Наше покоління формувалося в час швидкісного вимирання генсеків. Трагедія настільки перетворювалася на фарс – просто на очах – що вже, здається ніхто не вірив у реальність концтабору. Муляжними видавалися всі ті Черненки та Андропови. Але для митця історія не починається з 1991 року чи трохи раніше, скажімо з початку «перестройки». Соціальні мотиви (з усіма революціями та іншими катаклізмами) можуть бути на периферії свідомості живописця. Соціальні мотиви Прокопа Колісника як у вузлі, зв’язані у тій же Поташні, де можна зібрати приятелів на пленер, бо там, у Поташні, все-таки сходила благодать, а це значить, що є від чого «танцювати», тобто починати, тобто не втрачати людської гідності. А що протиставити? На це безкінечне, безмежне і незбагненне злодійство співвітчизників, що, вирвавшись із тисячолітнього рабства, ні до чого іншого не мають жодного нахилу. Якщо не в Поташні, то невже в Києві – у місті убивць із мінімумом книгарень та виставкових залів і максимумом іномарок та гральних автоматів зустрічати художникові полудень віку? Або в Чернівцях чи Вінниці – також у містах убивць і переважна їх більшість – представники нашого покоління, але їх досвід мені не потрібен, бо викликає лишень омерзіння. А без досвіду Прокопа Колісника митцям нашого покоління вже не обійтися, бо це – досвід невтомного шукача, де пошук невіддільний від найбезпосереднішої емоції, де відсутнє мавпування західних зразків, а постійно присутній прорив до особистої національної мови, присутня воля до стилю, і проблема навіть такої, яку нині маємо України, є насамперед проблемою стилю. Про постійну тривогу я вже казав. Але варто повторити – повторюю. А над Поташнею сходила благодать. І вона буде реальною, як батько і мати, хоч слово «реальна» для неї не підходить, як не підходить до неї жодне полотно і жодна барва. Не підходить навіть така насичена і животворна колористика Прокопа Колісника. Нічого не підходить. Тільки смирення. І вірність своїй дорозі. Єдиній. До вернісажу. До престолу Бога. До врат…
2007
2.
Прокіп Колісник, безперечно, є одним із найближчих мені мистців мого покоління. Це покоління можна називати вісімдесятниками (так називають переважно поетів, які дебютували на початку 80-х) , але якось так виходить, що вже на «стадії середнього» — саме на цьому відтинку покоління наче «згортається», відчуття гурту, верстви кудись непомітно вивітрюється, і залишається тільки кілька особистостей – часом забагато пальців однієї руки, аби їх перелічити. І це не одні лиш поети (тут – дебютанти 80-х) – це «збірна». Такий шлях «успішно» пройшло і моє покоління.
Чи не так?
І тепер – саме так, як писав я Прокопові на його 50-ліття:
А далі вже – як доля.
Є як є.
Цей ювілей багато хто називає «Рубіконом». Може, й правда. Бо –
ПІСЛЯ не завше ДАЛІ. Тільки декому вдається не знизити «температуру» пошуку. Як, для прикладу, вдавалося (як би до нього не ставитися) все тому ж Далі (вибачте за нескладну гру слів – справа в іншому – у вірі в зорю свою – ще раз вибачте за зужиту метафору – справа не в метафорі, а в зорі – без
неї – аж ніяк).
Чи ти живописець. Чи поет. Чи музикант. Чи оптимістичний песиміст. Чи песимістичний оптиміст. Чи сиропний патріот. Чи патріот, що надає перевагу напоям міцнішим. Чи той, кому невідомий хміль патріотизму, якщо не втілено його в таку форму, яка забирає життя в автора і додає нам…
Чому такий довгий ряд? А тому, що всього цього (і ще багато, про що одразу й не скажеш) є у Прокопа Колісника. Є у надмірі.
Є тому, що за своїм генетичним кодом він не спроможний дозувати. До речі, в цьому я переконався аж тоді, коли Прокіп опинився вже за Рубіконом. Коли стало вже не видно стада. Не так. Не чути в повітрі навіть шелесту крил. Себто і зграї вже нема…
А який був політ!
На цьому місці треба трішки «подробиць». Після 50-и у живописця оформився цикл автопортретів. Почав його раніше, але основні твори «трапилися» не так давно. За канву було взято реальне (рідке – з глибокими провалами) індійське полотно. Вистелено ним шматок землі із рідної Поташні, і вже знизу – з-під ріллі і колосся глянули на нас очі того, хто їх розплющує ще із відкритими в середину повіками…
В середину себе
Тоді ж мені захотілося сказати своє враження віршами. Але моє слово опинилося в іншому топосі після Рубікону.
І насамкінець про те, для чого і пишу ці нестрункі фрази. З художником Прокопом Колісникомми ми/ви «зустрілися» вже в новому розділі (не в циклі чи мегациклі, а саме в розділі) його творчості. Він має назву «Напруга». Про ці полотна можна багато чого сказати, багато чого намудрувати. І … пропустити основне. На мою думку.
Після періоду великої суцільної втоми (страшної тому, що – спільна, всезагальна) мистець провіщає епоху нового експресіонізму.
Себто, сповненого життя.
Живого життя – Як Бога Живого. Саме так і не інакше.
Інакше все піде шкереберть.
P.S.
Після «насамкінець» ставлять крапку. Або три крапки. Чи знак питання. Можна (якщо треба) і знак оклику. До речі, всіма можливостями пунктуації у випадку Прокопа я зміг би скористатися, оскільки це саме той випадок, коли кожна наступна рефлексія має свій (не подібний на попередні) фінал і з іншою емоційною тональністю. Дивного, очевидно, нічого в цьому немає, оскільки не лиш саме гасло «Напруга», а й фактура нових творів Колісника близько перебуває до МЕЖІ (хай кожен її встановлює особисто) того, що тільки на поверховий погляд не має меж. Кожен справжній художник має відчуття межі, він знає, коли ДО і коли ЗА. І коли вибудовує образний ряд НА межі, тоді і виникають протиріччя у сприйнятті.
Кожен, звісно, сприймає по-своєму, але чи КОЖЕН кожного разу сприймає інакше?
Питання без відповіді.
Без будь-якої відповіді.
Без відповіді в принципі.
Можна ставити крапку.
P.P.S.
Серед художників мого покоління не знаю нікого іншого, хто написав би стільки автопортретів. Якщо розглянути їх у хронологічному порядку, то можна збагнути, що перед нами притчевий сюжет, де кожен наступний твір, зберігаючи свою суверенність, водночас є компонентом ЦІЛОГО, яке й сам автор бачить ще не цілісно, але, безперечно, бачить.
Мені це стало зрозумілим біля автопортрета, де зіниці художника вже проглядають із землі – із ріллі. Це не випадковий асоціативний пасаж – він зумовлений самою образною природою мистця, його символічним рядом. Від беззахисного паростка, пагона до образу батька, розп`ятого на плугові — на облюбованій Колісником канві індійського полотна (з його крупними клітями) вражаюче вписані і тяжкі ланцюги чужини, і забороло та лати для самозахисту. І не лише для самозахисту. Одвічна напруга творчості не спадає. Рілля – її ідеальний символ. Так у Прокопа.
У ріллі зіниці не заплющуються.
2017
На титульному фото (зліва направо): Ігор Римарук, Прокіп Колісник, Мирослав Лазарук
“Українська літературна газета”, ч. 13 (305), 2.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.