“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
Мій університетський приятель Василь Клічак народився і виріс на Стефаниковому Покутті, і в нашому спілкуванні упродовж десятиліть часто йшлося про творчість і долю цього незаперечного класика, всі художні твори якого легко можна вмістити в один том, але неможливо цей том одразу ж прочитати. Як неможливо час від часу не перечитувати той чи інший шедевр. Також неможливо уявити собі десять томів таких новел. Чи хоч би п’ять.
Клічак надіслав мені свою поему-цикл “Стефаник”, вірші-фраґменти якої я знав і раніше, окремі надруковані у його збірках. Нині, згадуючи наші давні бесіди і спільну
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
позицію, автор запропонував мені написати як передмову до видання щось на зразок — “Мій Стефаник”.
Ми не сьогодні збагнули, що Василь Стефаник нині суголосний нам. І завтра буде. Парадокс? Ні. Просто не могло бути і не буде йнакше. Наше покоління сформоване в другій половині сімдесятих років минулого століття — якраз у “зеніті застою”(якщо взагалі можна так висловитись), коли всі “високі слова” писалися без лапок, а сприймалися з “лапками”. Недарма поет-воїн Євген Маланюк вважав (навіть за океаном), що український графоман і поет-імітатор — незіставні речі. Перший хоч може бути щирим. Хто не погодиться на початку двадцять першого століття?
Особливо — в ці дні і ночі. Коли одне лише наше перебування під сонцем доводиться виборювати ціною життя таких юнаків, які вже гинули під Крутами і в лавах УПА. Нині до них долучилися юнки, хоч перед очима постають і прекрасні жіночі обличчя тих, які щоб не потрапити в руки того ж самого ворога, підривали себе у схронах гранатами в середині минулого століття. І тих жінок, що вистояли і в совєцьких концтаборах. Сьогодні той же ворог і такий же трагічний героїзм, але не мають повторитися ті ж сценічні “оспівування героїв”, бо кожне людське життя — найвища ціна, яку може заплатити людина.
Хіба є щось більш незіставне, аніж імітація і Стефаник? І тепер я перечитую його “Діточу пригоду” — перший твір після 16-річного мовчання, датований 1916-м роком. Якраз у розпалі першої світової. Війна очима двох дітей: словами хлопчика, бо дівчинка сказати ще не вміє — лише плакати, поївши закривавленого хліба із пазухи вбитої мами. Раніше колись, коли в гурті молодих віршувальників ми читали один одному щось із свого, я іноді обирав це коротке оповідання — як вірш, написаний верлібром (не один Клічак може підтвердити), а тепер читаю сам собі і дуже повільно.
Вже почали з’являтися навіть широкоформатні прозові твори про цю війну, гидко розв’язану ордою. Мені особисто здається, що починати треба там, де Василь Стефаник поставив крапку у новелі “Сини”. Назва Клічакового вірша наче злетіла з уст старого Максима: “Де мої сини?” Наче вчора Стефаник поставив цю крапку, а вже ціле століття звучить запитання одинокого батька, бо і дружина, виряджаючи синів, “на воротях умерла“. А ще довше звучало і до Стефаника. І доки ще звучатиме? До “останнього українця”? Лиш би нині не справдився рядок із вірша про синів, убитих сто років тому:
І ось нема ні їх, ні України.
Першого листопада 2023 року у Коломиї, де Василь Стефаник навчався в гімназії і наприкінці навчання вигнаний з неї, відкрили пам’ятник.
* * *
(Коротка історія одного пам’ятника)
Цей пам’ятник Василя Стефаника став фактом чи не кожної біографії нашого студентського гурту середини сімдесятих років минулого століття. Це якщо конкретно, а якщо ширше і глибше, то стосувалось не тільки нашого покоління, адже нам, тоді переважно двадцятилітнім, здавалося, що це стосується нас насамперед. І це було насправді так, бо чи може бути інакше?
Михайло Дмитрів, за плечима якого на той час — художнє училище ім. Труша у Львові і служба в совєцькій армії, був років на п’ять старшим, і , як пізніше виявилося, солдатчина навіть помогла йому при вступі в столичний художній інститут (тепер академія) приспати “недремне око”, бо в ті часи для сина “районового провідника” одразу ж виникали скрізь проблеми. До того ж, скульпторів, як і режисерів у кіно-театральний вуз, приймали буквально одиниці. Набирав “свій клас” досвідчений і визнаний майстер — у випадку Дмитріва це академік Бородай. Народний художник прихильно ставився упродовж навчання до початківця, особливо це проявилось на завершальному етапі, дипломна робота (пам’ятник Василю Стефанику) отримала найвищу оцінку екзаменаційної комісії і можливість спорудження пам’ятника (вдруге у вузі) зі встановленням у родинному Стефаниковому Русові. Проєкт підтримали і два сини класика, а третій мав прибути з Канади на відкриття.
Юрій Васильович справді приїхав весною 1981 року, але не на відкриття батькового пам’ятника , а на похорони найстаршого брата Семена Васильовича, якому ще незадовго до смерті стало відомо, що автором пам’ятника класика української літератури не може бути скульптор такого походження, як Дмитрів, і на ситуацію не вплине навіть він — колишній голова Львівського облвиконкому. Єдине, що зробив, — домовився з головою колгоспу імені Василя Стефаника, щоб той примістив десь там у себе “опального мідного Стефаника”. Чому мідного? Тому що пам’ятник таки спорудили, але вже як приватне замовлення, точніше, розраховувалися без паперів з печатками. “Лівим” шляхом тоді можна було зробити багато, а при вітрові в головах виконавців, дуже багато. Замовникові, а ним виявився наш скульптор, на бронзу, звісно, не вистачило, тож довелося обійтися міддю, хоч теж недешево вийшло, бо обрав ковану мідь — для Стефаника все-таки. Як випускник худінституту діставав гроші, вартує окремої оповіді…Ми ставимо три крапки. Взагалі, платити мав би керівник колгоспу, але він виявився якраз “на своєму місці” і після смерті Семена Васильовича обмежився тим, що виділив для пам’ятника місце в кущах біля контори. І ще вантажівку для перевезення монумента до села Ясенів. Через сорок років тодішні очільники району скажуть, що було відкриття пам’ятника і т. д. Авторові, принаймні, повідомили би про це — він упродовж останніх сорока років не відбував покарання і не емігрував з країни. Можливо, ексочільники вважають відкриттям пам’ятника у Ясенові відзначення сторіччя Стефаника при погрудді письменника, яким колгосп відзначив ювілей свого “патрона” у 1971 році, себто 10 років раніше. Важко сказати, але важче збагнути, як “незареєстрований” Стефаник простояв більше тридцяти років за Незалежної України — навіть без імпровізованого постамента. Буквально — на рідній землі.
І це при тому, що Михайло Дмитрів безліч разів звертався… До кого лише не звертався? Покійний Яворівський, щоправда, щоразу обіцяв… Ну хоч Львівська “Просвіта” могла б відреагувати?.. Аякже.
До 150-річчя класика наш поріділий гурт із середини сімдесятих вирішив зняти з нашої історичної сцени цю п’єсу абсурду. Проте тут висловився я неточно: це не рафіноване сценічне дійство на європейській сцені минулого сторіччя — це замшілий наш хатній абсурд, але з галицьким колоритом. Знайшлися, до речі, виконавці того давнього Михайлового замовлення — їхні прізвища увічнені в міді — вони засвідчили чесний фінансовий розрахунок саме з Михайлом Дмитрівим, а не з колгоспом.
То кому належить Стефаник?..
Живий (себто творчість) — Україні і всьому людству, а мідний (пам’ятник) –Михайлові Дмитріву — на його розсуд.
Чи ні?
Один із місцевих колишніх активістів вирішив (чомусь за всіх) і сказав Дмитріву (дослівно): “Якщо ви приїдете забирати пам’ятник, люди вийдуть з вилами і не дадуть”.
Завіса.
Богдан Гульчій — один із нашого ще більш поріділого гурту– вирішив, що Василя Стефаника таке принижує, і цей пам’ятник у бронзовій версії буде стояти у Коломиї. Так і є.
Не тому, звісно, що в селі Ясенові поблизу колишньої контори колишнього колгоспу імені Василя Стефаника мають стояти погруддя письменника і пам’ятник письменника на повен зріст.
* * *
Майже сто років тому (1927) Дмитро Донцов у пам’ятній статті про Василя Стефаника писав, що джерела його життєвої філософії — в “чорній землі“. Тільки з нею і при ній чоловік не є “мнєким” і його не береться “втома від життя“. Остання прижиттєва книга Стефаника називається “Земля” (1926), не беручи до уваги ювілейного видання “Твори” (1933), до якого не включили найпронизливішу, як на мене, вступну статтю Вацлава Морачевського, де читаємо: “Коли йому раз казали: “Ви є великий письменник”– сказав на те просто: “Не знаю”. Та й я не знаю, але знаю, що він є поет. Такий, який приходить раз на століття”.
Тут правда і про “великого письменника”, і про “поета” (без епітета, бо зайвий). Зайвий епітет, а не поет, хоч тут є сумнів.
Ідеолог “українського буржуазного націоналізму” той же Донцов продовжує: “Йому не треба було в будучину заглядати, аби се пекло побачити — він зріс серед нього“. А сьогодні се пекло побачили ми і живемо в ньому. Прижилися. І нам близький Стефаник. Бо допоміг залишитися людьми. А коли важко, перечитайте, крім названого, і це — пам’яті батька Семена — “Вона — земля”.
І особливо “Новину”– відому зі шкільної програми. Цього року Стефаник страшно нагадав про себе. Можна висловитись трохи інакше, але що це змінить?
Кілька місяців тому одна жінка на Рівненщині втопила двох маленьких синочків. У “Новині” старша дівчинка відпросилася у Гриця Летючого. Прізвища цієї матері не називаю — вона не є літературним персонажем. А причина трагедії така ж, як у новелі Стефаника, — не могла прогодувати. У двадцятих роках двадцять першого століття. Мимоволі накочується: а яка перспектива ще через століття, через два?..якщо перспектива можлива взагалі.
Дівчинці, яка “відпросилася“, тато Гриць Летючий дав бучок у руки, аби боронилася від собак, і вона “пішла лугами“. Далі сучасний поет Василь Клічак запитує:
Куди отій Гандзі іти?
І досі болять ті сліди.
Відганяючи нинішніх собак, “та дівчинка з татовим бучком” все ще “іде лугами“…
До нас чи від нас?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.