Іван Козаченко і Тетяна Крижанівська. Молодші вісімдесятники. Ровесники Неборака і Малковича. Цього року всім їм 60. Іван Козаченко не дожив – відійшов ще у 1999-му. На фіналі століття і тисячоліття. У пору перших підсумків нашої верстви, коли з’явилися знакові книги. Вони були інакші, ніж нинішні, бо все було йнакше – пройдено «шлях земний до половини» лишень – друга половина ще звабно манила у незалежній країні Україні. Коли в нашому поколінні доларових мільйонерів виявиться більше, ніж справжніх поетів. Але це вже інша тема. Я про Тетяну та Івана. Вона народилася у квітні, він – у жовтні. Я вчився з ними (трохи раніше) в Шевченківському університеті у Київі. Вони – з найкращих моїх друзів, бо – з молодості, з весни. Осінній Іван не діждав нашої осені. За рік до смерті видав Козаченко найбільшу свою збірку із промовистою назвою «Обітована». Того ж року у його дружини Тетяни Крижанівської вийшла книга поезії і прози «Смоковний сад». До цих збірок я тоді написав дві коротенькі передмови, і кожна починалася з відчуття недоречності будь-якого (крім музики) вступу-супроводу до поезій, інтимно звернених до кожного реципієнта, прочитаних-видихнутих у колі друзів, коли саме життя могло сприйматися «як життя поета». Проте в біблійній символіці навіть назви Тетяниної книги вже можна було би прочути тривожні інтуїції… «Тривожні» – це мало сказано.
- НЕЗРИМИЙ САД ЗА БРАМОЮ РАЮ
Очевидно, ця назва годилась би для чогось іншого, а не для короткої передмови. Проте людей, у яких відсутня шкіра, треба берегти – навіть від такої «вступної герменевтики», тому я займуся (це триватиме недовго) розтлумаченням назви.
Отже, цитата (із вірша «Незримий сад»):
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В тому голому саду жоден не воскреснув.
Без віри в воскресіння християнство втрачає смисл. Поняття людського смислу і Господнього Промислу, звісно, не сходяться за брамою раю, але це не заважає нам, смертним, не забувати, що Творець виділив наше місце не тут, а по той бік… До гріхопадіння. Це не заважає поетесі зворушливо малювати це слово – Рай і що частіше, то природніше. Ми ж там наче були. Чи не так? Згадуємо навіть осінь у раю.
Осені безумства і дзеркала…
А потім
Весна несе уламки раю…
І наостанку
Твої пісні згадають рай
примарний і забутий…
А за брамою
в селах і містах біблійний подих звіра…
Драма стара, як світ, але ж повинен хтось наприкінці другого тисячоліття взяти за руку дивну дитину з Назарету і повести в незримий сад. І одразу забуваєш імітований «есхатологічний» надрив українських поетів, від якого останнім часом вуха в’януть. І не забудеш лагідні шляхетні рядки:
У дивний сад ходім, моя свята дитино.
Взагалі рядків у віршах небагато. Найчастіше – вісім. Взагалі, віршів небагато у цій книзі, де датовано кожен твір, тож видно, що творилась вона останні десять літ.
На самому початку дев’яностих Тетяна Крижанівська написала:
Ти зв’язуєш в єдиний вузол
і смерть, і місто, і роки.
Приходить ранок, а не муза.
Хода легка і зойк легкий.
Якби поетеса, як держава, мала своє знамено, то на ньому мали б, на мою думку, бути вигаптуваними саме ці рядки. Вчитайтеся. І тоді зрозумієте цей світ навпаки, цю композицію з її хаотичною (на перший погляд) хронологією: поруч вірші з початку вісімдесятих і середини дев’яностих. Це справді єдиний вузол. Нічого нового в цьому, скажете. Так, але справа в іншому, і кожен пізнає на власному досвіді. Для прикладу, я весною 97-го, «виговорюючи» якогось весняного ранку на набережній Дніпра якийсь вірш (власний), раптом згадав подібний ранок 91-го, коли я так само «виговорював» у старому місті один із основних своїх віршів. Ту «планку», яку поставив собі тоді, я протягом цих шести років «творення» ще не взяв, тобто не просунувся ні на міліметр, а місто Київ… Ви порівняйте Київ 91-го року з Києвом 97-го… Це різні міста. Чи ж не так?
Ні, не так. Та різниця, яка просто пре в очі, просто смішна. Метаморфози піротехнічні, муляжні, хоч не муляжні нещасні старі жінки з простягнутими руками у підземних переходах. Єдиний вузол не дано розірвати нікому, якщо це вузол. Тому абсолютно природно у справжній поезії сусідують твори, датовані початком вісімдесятих і серединою дев’яностих. Я знаю літераторів, які «змінилися». Ідеологічно насамперед. Це із розряду змін у підземних переходах. Ви поставте поруч (за принципом Крижанівської) їхні твори початку вісімдесятих, середини дев’яностих, кінця століття і тисячоліття…
А тим часом до нашої авторки
приходить ранок, а не муза.
Однак, зойк легкий виказує, що хода легка є все-таки ходою музи. Вона приходить і крім «світлин» (їх небагато, але ж цитував хтось недавно Вістена Одена, де йдеться про те, що поет за все життя пише не більше тридцяти справжніх віршів) залишить і «негатив» — плівку вже «проявлену», але знимки ще не оформлені – у цьому випадку прозу «Смоковний сад». Це дає змогу при бажанні змінити формат.
Поет має право на маневр.
- ІВАНОВА ОБІТОВАНА
Про поезію, мабуть, писати не треба. Це наче розумієш тоді, коли хочеш написати про поета і про поезію. Як-от про Івана Козаченка. Нагадуєш строфу, яка вимагає «не розуміння, а смирення» — за словами Рільке про власні «Сонети для Орфея». І – монографії з філософії, аби збагнути, що читаєш:
Це я — зашнурована в шори мішень.
З нори напівкрок — крововилив у ніч,
Свободою хліба я ситий лишень,
сутулою волею протиріч.
Якщо й писати, то — з приводу. Це, скажуть, найлегше: випадкові сплети асоціацій зі зімітованою (у стилі наших днів) «органічністю», та ще пару цитат з… Одне слово, все зрозуміло, але все-таки кілька рядків у цій книзі мене (не «за всіх скажу») застерігають.
Я в юності захоплювався поетами, які щовірша «згорали», тяжко несучи «планетарну причетність» до всього (на всій планеті) болящого. Мій пієтет дійшов до того, що слова втратили свої значення. О, не ті, якими світилися у день Творення, а навіть ті, що ними одне від одного відділяються. Суцільне слово-поезія-фікція. Я належав до Ордену «метафористів», тож розумів різницю між образною мовою і суконною, але слово «крововилив» не може означати щось інше, ніж те, що означає. І тоді я знову почав спочатку:
Твердиня ізнов підіймається з дна.
Одна від правіку. Самотньо одна.
Бо витопив Бог тих, хто звались людьми,
до себе забрав твердокостих з кістьми.
І світить нам зорі. І кличе з пітьми.
Та в мареві ми.
Нарешті підходжу до свого «улюбленого» комплексу, який полягає у мазохістському задоволенні-переконанні, що поезія – мстива. Вона дає право на маневр (особливо здібним), а ще здібнішим дає сумне право на єресь. А єресь – іншомовного походження і перекладається так: вибір. Поет може «переробити» навіть минуле свого народу, але не може переінакшити хоч би одну свою днину, зафіксовану фальшиво у художньому тексті. Далі кількість текстів перемножуємо на кількість авторів…
Мурахи на цукрі минущого дня,
на дикому вітрі невгорнутих пущ.
Бліда маячня, невтолима бридня…
Господь зустрічає німого коня,
і падає вершник в обвуглений кущ.
Ох, ці мурахи з «Останнього світу» Рансмайра, з «Реставрації снігу» Андрусяка… Вони передують коням Апокаліпсису (перекреслено) постмодернізму.
Це я – зашнурована в шори мішень.
Не від великого розуму, звісно, але я не співчуваю сьогодні жодному зі «щовірша згорілих» – я співчуваю беззахисному голосові Івана Козаченка. Почну з першого значення. Почну з пісні – далі кожен продовжує сам. Не мурахи, не коні, не вовки Змієборця – сьогодні скрізь і всюди стрибають безсмертні зайці Старицького. І це не дуже смішно, бо в єдиному хижому нападі щодня і щоночі добивають нас вже навіть за межею маразму наші піснетворці: від обрядових патріотів (на час обряду), до „сорієнтірованних на запад” (через близьку північ), а від «світла» нинішніх зірок естради, здається, вже нікуди заховатися.
Бліда маячня, невтолима бридня…
На такій «зоряній» сцені беззахисний голос Івана Козаченка, що рветься, як «нить часів» (та сама!), нагадує останню надію: є ще Поезія. Але… Але в поезії Івана Козаченка слово «крововилив» значить те, що означає це слово і всі ці слова.
І вся ця співана поезія.
Та в мареві ми.
Про поезію, можливо, треба писати, але з умовою, що спочатку висловишся «з приводу». Чому одважився на «напів-крок». Мене (не «за всіх переболію») спонукали до цього багато віршів із цієї книги, але я вибрав (єресь?) один – всі цитати із одного тільки твору. Із вірша «Обітована». На самому фіналі. Тож, починайте спочатку, бо твердиня ізнов підіймається з дна.
1998
P.S.
Іван Козаченко помер 10 червня 1999 року на 38-му році життя. Тетяна Крижанівська видала кілька поетичних збірок і книгу прози. За збірку «Золоті поля» отримала літературну премію ім. Павла Тичини. Мали успіх музичні альбоми Івана Козаченка «Зоря твого лиця» і «Незримий сад». У двадцятому столітті наше покоління було першим, яке зі сцени могло почути пісню нашого Кості Москальця «Вона» з неймовірним словосполученням «зрусифіковані міста», а попрощатися із двадцятим століттям піснею «Небо» на слова Івана Козаченка. Музика Лесі Тельнюк.
Я вже нічого не хочу, тільки
Кожного ранку бачити небо…
Над нами небо, небо, небо!
Це дві основні наші пісні. Що співається нині? – нагадайте.
Через рік після смерті Івана Козаченка Тетяна Крижанівська видала нову збірку поезій, строфою з якої хочу завершити цей весняно-осінній диптих:
Я шепчу тобі: «Милий,
Ми вічні в цьому тліні,
Де каїнові вила
І слід зорі на сіні».
Заставна ілюстрація: репродукція картини М.Чюрльоніса
“Українська літературна газета”, ч. 21 (313), 22.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.