“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Виповнилось 100 років від дня народження письменника світової слави, білоруського прозаїка Васіля Бикава. Він найвідоміший білоруський митець у світі: автор повістей, романів, оповідань. Юним молодшим лейтенантом у січні 1944 року був тяжко поранений під Кіровоградом. З проголошенням незалежності Білорусі 25.08.1991 активно підтримував національні прагнення народу. З приходом до влади Олександра Лукашенка став опозиціонером. Він, вигнанець з рідних піль, останні п’ять років проживав у Фінляндії, Німеччині, Чехії. Помер 22 червня 2003 року.
Мені випала честь рівно двадцять років тому представляти українську делегацію у Мінську на урочистостях вшанування пам’яті письменника. З багатьма білоруськими письменниками демократичного, антилукашенківського крила я дружив і спілкувався задовго до цієї поїздки: зокрема з поетами Міхасем Скоблою, прозаїком Барисом Пятровічем, поетом і літературознавцем Алєсєм Пашкєвічем, поетом Сяргеєм Законніковим, подружжям Рагойш (Вячаслав, Таццяна – науковці, перекладачі) та іншими. В урочистостях брали участь літератори інших держав, зокрема з Москви прибули поетеса Римма Казакова і публіцист Юрій Черніченко: обоє вони мали дотичність до України (перша народилась у Севастополі, другий на Вороніжчині в українському селі), але не виявляли найменшого українського сентименту. Львівська письменницька організація делегувала на заходи поетесу Марію Якубовську.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пропоную власні записи тієї незабутньої мандрівки. Васіль Бикав – один з моїх улюблених письменників усіх часів і народів.
* * *
15 червня 2004 року, вівторок, Кіровоград
Клопітний був день – збираюсь до Бєларусі на 80-річчя Васіля Бикава. Вчора пізно ввечері добився на домашній телефон до Яворівського. «Васильку, не зможу я, ти ж бач, що зараз у Верховній Раді діється… Та й по Спілці деякі зрушення відбулися, після зустрічі з Литвином. Телефони підключили вже сьогодні, завтра рахунки розблоковуємо: треба людей у відпустку відправити… Тому вибачай. А білоруси гарні хлопці: і Алєсь Пашкєвіч, і Рагойша з дружиною – я тоді їх до себе на дачу забрав, посиділи ввечері… Одне слово – збирайся. Це післязавтра? Я постараюсь знайти для твоєї поїздки гроші. Може, ще хтось із Києва вибереться, а тобі, то обов’язково треба – Биков же під Кіровоградом… Давай!»
До Мінська я додзвонився, але всі чотири рази до мене якийсь чужий голос обзивався, руськоязичний. Вже з Києва попереджу.
16 червня, середа, м.Київ
Спершу мене, наче довбнею по голові, шарахнули у Спілці: ніхто нічого не знає ні про яку Білорусь. Петро Осадчук навіть так відповів: «Якщо Вас запросили, то треба шукати десь гроші на поїздку». Мені самому, тобто, шукати. Але згодом таки виявилось, що секретарка Світлана таки в курсі, і бухгалтерія також – а це і все. Але ні Медвідь, ні хтось інший, не збирався до сябрів. Це мене вже не злякало: сам, то й сам – представляти Україну честь неабияка. І як згадаю, що на роковинах будуть Ригор Барадулін, Генадзь Буравкін – і я поруч з ними, дрібненький периферійний прозаїк, що пише двоє оповідань у рік… Але хочу, хочу!
Їдучи у Бєларусь, не знав, чи можна потикатися з українським паспортом (можна!), чи треба міняти гривні на рублі або долари, чи не змінилось що там за програмою… Бо все дрібниці в порівнянні з моїм бажанням. Я привезу звідти книги Бикова й інших письменників, які перекладу. Я побачу Мінськ, побачу білоруську дійсність, друзів своїх побачу. Я вперше збираюся за кордон в роки нашої незалежності. Початок має бути вдалим.
17 червня, четвер, м.Київ
Все гаразд. Учора ввечері вже взяв квитка до Мінська – 103 гривні купейний. Отримав гроші на дорогу, перемовився з Яворівським… Від України сам до Бикова їду.
18 червня, п’ятниця, Мінськ, Білорусія
Інша країна, інша нація. Хай і близька нам, а таки інша. Найперше поміняв трохи грошей – кишеня віддулася: за нашу гривню тут дають 360 рублёў. Почекав, покрутився на чыгуначным вакзале і, зрадівши, що мене ніхто не зустрічає, рушив оглядати білоруську столицю. Вийшов з підземного переходу від вокзалу й натрапив на знайомий профіль – Костріков. Такий же, як і на площі нашого міста. Чи це інша країна?
Позаглядав у кіоски, позаписував ціни в продуктових магазинах. Ціни на порядок вищі від українських: стограмова баночка розчинної кави «Nescafe» коштує 9010 рублёў, тобто 25 гривень (а в Кіровограді 8 гривень), журнал «Вожык» – 1330 (майже 4 гривні), огірки за кіло 2000 (5,5 грн – а в нас тепер менше 2 гривень), найпростіша кулькова ручка, якою я оце пишу і яка в нас коштує 30 копійок, тут – 310-390 одиниць білоруської валюти (втричі дорожче) і т.п. Дуже губишся, коли починаєш перебирати грошові знаки з багатьма нулями. Ми це вже давно проминули. Металевих грошей тут нема.
Більше чотирьох годин бродив я центром. Широкі, просторі вулиці, фундаментальні будівлі, ретельно прибирається місто з сонцем. Майже відсутні бігбордівські реклами, на будинках багато меморіальних дощок, писаних здебільшого білоруською мовою. Але назви вулиць і пам’ятники – як у Кіровограді: комунізована Білорусія. Мови національної не почуєш ніде. Я провокую людей, запитуючи їх по-білоруськи, навіть перепитую: як це буде правильно по-вашому сёньня альбо сягоння? – хлопець задумався, а потім відповів невпевнено – і вибачився. Сумно. Повз театр Янки Купали, президентський дім-резиденцію, до Саюза музикальних дзеячов на вулиці Я.Купали, далі через парк Горького повз тихеньку Свіслоч – на вулицю Фрунзе. Будинок літераторів. На замку.
Повертаючись назад до центру, до Белуніверситету, я раптом натрапив на будинок із запилюженими вікнами, на шибках якого пальцем пописані фрази: «Ліцэй, ты дзе? Мне сумна, ліцэй… Бо ты нам яшчэ патрэбны… Люблю цябе, ліцэй». Під деякими фразами стояли номери телефонів… Мені на очі навернулись сльози. Бо я відчув швидше, ніж зрозумів, що з цього навчального закладу вигнали учнів. Я відійшов від будинку – вуліца Кірава, 23. Знову цей Кіров! Мене душили сльози, але в якусь мить я усвідомив: не треба страждати, треба порадіти, що є ось такі діти в цій країні – адже ті журні фрази написані дитячими пальчиками, написані по-білоруськи, то ж надія не втрачена… Я повернувся до того запорошеного вікна і так само пальцем внизу вивів: «Жыве Беларусь!».
Здається, лиш в коридорах університету я почув білоруську мову. Чи то моє бажання було таким сильним, що здалося… А вже без сумніву – на кафедрі літератури філфаку. В кабінеті стояв і бюст під бронзу В.Бикова, зовсім іще свіжий, аж боязко було до нього доторкатись. Чомусь я одразу подумав, що бюст не дуже схожий на письменника, хоча в житті я його не бачив, лиш на фотографіях.
Мені запропонували гуртожиток, але я відмовився, оскільки ще не зустрівся з письменниками, які мали б мені точно сказати, де я проведу ці дві ночі. І правильно зробив, бо з’явився Алєсь Пашкєвіч, привітались щиро, як давні знайомі, – будеш з нами, мовив. В аудиторії перерізали стрічку – таким побитом вона стала носити ім’я Васіля Бикова. За кафедральний стіл-президію сіли люди мені незнайомі, узнав, коли їх представили: ректор, декан, міністр культури, кілька науковців і четверо гостей з Москви. Мене це штрикнуло: не тому, що українців не покликали, а тому, що старшиня Союза пісьмєннікав Бєларусі десь там на гальорці («точно, як у Києві біля пам’ятника Шевченку 23 травня з Яворівським», – подумалось).
Писані виступи, піснуваті – приємно було слухати хіба Е.Лявонову й Анатоля Вєрабєя. Один дідок мало не приспав усіх: ніхто його не слухав, усі говорили поміж собою й зітхнули, як він закінчив. Кілька фраз із виступу Юрія Черніченка: «“Мертвим не болить” не друкувались 15 років після з’яви в “Новом мире” Твардовського», «Ніхто так зримо не написав про партизан, їхній побут, їхню психологію – як Биков, який, до речі, жодного дня не воював у партизанах», «В останні роки Биков жив на ворожих харчах – не хочу вдаватися в деталі», «Крим, политий радянською, російською кров’ю», – остання фраза привернула увагу багатьох, я також торкнув за рукав Вячеслава Рагойшу: як глибоко сидить у москалів оте імперське – вони його й самі не помічають. Добре говорив про В.Бикова Валентин Оскоцький, критик з Москви.
На книжковій виставці я не побачив «Сьцяны» – підпільно, народом виданої книги кілька років тому. Як я її хотів би мати – щоб перекласти й видати в Україні.
Міністр культури повідомив, що в Бичках, рідному селі письменника, відкрито будинок-музей. Міхась Скобла пояснить мені, що від хати Василя Володимировича не лишилось і сліду: бульдозерами її розрівняли, а за тиждень звели нову. «Холодна вона, непривітна – Спілка наша не має до того стосунку». Хоча на відкриття таки їздив Генадзь Буравкін, один із друзів Бикова, який був біля нього в останні дні, впорядкував кнігу ўспамінаў.
Уже на секційному засіданні я подумав, що добре було б, якби прозвучав голос письменника, адже він зберігся, безперечно, он цілу книгу «Быкаў на Свабодзе» видали за тими інтерв’ю та коментарями, які він давав в останні 13 літ. І голос прозвучав. Гарний чистий запис, рідний, спокійний тембр: щось таке дороге я відчув у його голосі. Зберегла з початку 80-их запис у студентській аудиторії Ольга Василівна Козлова. Так мені захотілось переписати собі, аби потім у Великій Северинці розпочати літвечір пам’яті Васіля Бикова. В той момент я ще не знав, що випущений цілий комп’ютерний диск з голосом письменника.
Я виступав і на пленарному пасяджэньні, і на секційному. Ось зараз Міхась мені витягує з Internet’у повідомлення про міжнародну конференцію до 80-річчя Бикова: тут з мого виступу цитують аж два абзаци (Римму Казакову, Черніченка згадано через кому). А все тому, що я казав про речі малознані: про погляд Бикова тепер, в останні роки, на партизанський рух у Бєларусі, про ті самостійно зроджені партизанські загони, з якими люто розправлялись керовані партією загони; Биков не встиг про це сказати художнім словом, але публіцистичним сказав. Мене самого це вразило при прочитанні, як і, скажімо, оповідання «На Чорных лядах» про Слуцьке повстання 1918 року. От. Може, так категорично Ольга Василівна й заперечила мені, що білорусів в УПА не було – як не було? та на Поліссі ж УПА створювалась!.. Але й досі комусь ця правда пече (в неї батько, як мені сказали, був командиром партизанського з’єднання червоних партизан, зрозуміло). А ще вузлик землі від Северинки (про це я прохопився у виступі) привернув увагу білорусів і білоруських кореспондентів радіо «Свобода».
Деканові філології я подарував бібліотечку: чотири останні випуски «Вежі», «15х15», поетичні книги П.Селецького й Т.Журби, свою прозу й документальні (за одну, «ОST – тавро неволі», трохи хвилювався на митниці, бо Володя Вакулич сказав, що можуть забрати, уздрівши свастику на обкладинці – минулося, ніхто не заглядав до речей). Взагалі цілий портфель книг привіз я білорусам: іще Скоблі, Барису Пятровічу, Алєсю Пашкєвічу. І мені ось Уладзімер Сіўчыкаў пообіцяв подарувати «Сьцяну», та й Міхась книгу спогадів В.Бикова «Довгая дарога дадому». Це найдорожче, що я повезу звідси.
19 червня, субота, Менск, Беларусь
Стільки вражень, зустрічей, спостережень, що хочеться щогодини записувати, аби не забулось, не згубилось.
Після університету ми з Марією Якубовською відмовились від сяброўскай сустрэчы, пішли в будинок літераторів на Фрунзе (урочисті заходи до 80-річчя). Я вже тут як провідник, бо ж зранку весь центр облазив. Заходив у книгарні, переповнені російськомовною літературою, а білоруська – мов сирітка, десь у куточку тулиться (врешті, те саме й в Україні, навіть у Львові). Зате радянські гімни, які оспівують дружбу народів, та портрети бацькі Лукашенкі в книжкових магазинах аж рябіють в очах. «Што гэта ў вас за пісьмєннік такі знакаміты?» – блазнюю зумисне з продавців. Явний перебір! В Україні такого тотального виставляння і поклоніння нема. Швидше навпаки: сарказм і злість проти Кучми.
Інтелігенція, свідома інтелігенція Лукашенку не любить, ненавидить, в приватних розмовах знущається з нього, але з трибуни!.. За два дні я натяку на це не почув.. Але ось жарт: «Лукашенко навчився грати в хокей, вся країна спостерігає, як йому намагаються наввипередки дати пас, аби він вцілив у ворота – всі чамріють. Отож навчився кататися на льоду – побудував льодовий стадіон. Тепер навчиться читати по-білоруськи – побудує бібліотеку…» Іще один жарт: «Він страшенно любить щось відкривати, мало не щотижня ці урочистості демонструє єдиний білоруськомовний канал. Недавно він відкривав лазню на околиці столиці – йому подарували тазик із дубовим віником…»
В кулуарах чи на кухні розказують анекдоти. А з трибуни публічно… Застрахані, забамбулені мої сябри. Може, й зрозуміти їх треба – адже якщо в Україні застрелюють у ліфтах чи бейсбольними битами забивають посеред ночі, чи машини перегороджують дорогу, то в них тихо й безслідно зникають люди: вчора був, ніхто йому не погрожував – а сьогодні нема сліду, і завтра, й через місяць.
Васіль Быкаў інтуїтивно відчув цю загрозу, коли побачив раз і другий якихось підозрілих людей, що ошиваються довкруг дачі – тоді спалив кілька чемоданів безцінних листів письменників, тоді й зібрався в еміграцію, де провів останні свої п’ять років.
У Будинку білоруських літераторів вільних місць не було. Вів розмову Алєсь Пашкєвіч, виступали Ригор Барадулін, Уладзімір Някляєв, депутат Дзюба від голодуючих (якесь неоднозначне до цих депутатів ставлення: призначені були Лукашенком, а тут стали голодувати, опозицію створили в парламенті), Римма Казакова, Барис Пятровіч, Марія Якубовська, гостей-амбасадорів на вечорі представили – із Словенії, Чехії, ще кількох держав, небагато. Мене зворушило завершення вечора, коли всі стоячи співали національний гімн Білорусі – на слова Наталлі Арсеннєвої, діаспорної поетеси. Співав і я, повторюючи за білорусами – і це нагадало мені кінець 80-их в Україні. Дай Боже добра тобі, Бєларусь!
А потім ми ходили на горішньому поверсі: чудове приміщення, затишні кімнати з портретами на стінах (і Шеченко тут), з полицями книг. Алєсь Пашкєвіч подарував мені свою фактично докторську монографію «Зваротныя дарогі», видану 2001 року – про білоруську діаспорну літературу. Я вже побачив, що можна передмову перекласти й дати у «Вежу» – цікаво, сам я не знав, що білоруси мали літературну діаспору, хай і не таку потужну, як українська. Алєсю захистити дисертацію не дають – кажуть: не та тема. Хвилин сорок побули ми після урочистостей у будинку літераторів. Та й попрощались. Господарювати залишилась міліція. Це державний будинок, письменники сюди приходять два-три рази на місяць, їм одчиняють двері, впускають, а по закінченні зборів кажуть: бувайте здорові. Президентська адміністрація накидає око й на будинок творчості під Раковим – хоча це абсолютно громадське, а не державне майно: будинок зведено на кошти Спілки. Працюють білоруські опозиційні письменники у власних квартирах, громадських чи державних кабінетів у них нема.
До п’ятої ранку ми сиділи в затишній, чистій квартирі Бариса Пятровіча, редактора журналу «Дзеяслов», який виходить раз на два місяці: часопис незалежний, бо твориться не під дахом холдингу лукашенківського, з чиїх видань усі путні літератори повиходили. Я про це прочитав у коментарях Васіля Быкава. Одне з останніх чисел «Дзеяслова» мені подарував Барис, але я забув журнал у його квартирі. Заберу. Спілкувались, чаркувались, Марія читала вірші (трохи притомила всіх – не знає міри), співали потім, білоруси таки погодились, що в українців ліпше виходить; Барис провокував мене на дискусію-суперечку, обурюючись нахабством Дмитра Павличка, який сказав, що в Литовському королівстві (перед Хмельниччиною) державною мовою була українська – де ж це бачено, адже кожен тобі дилетант, прочитавши будь-який документ державний, скаже, що це білоруська… Я не став псувати стосунки: розберуться й без нас – давайте краще заспіваєм одну пісню різними словами: ми – «Чи не той то Омелько», а ви – «Касіў Ясь канюшыну»!..
Сьогодні Бикову – 80. Міхась забрав москалів у готелі, й ми подались на цвинтар. По дорозі заїхали купити квіти на могилу. Я намірився купити квіти жовто-синіх барв, заходив учора дообід у кілька квіткових кіосків і прикидав, бачив, а тут нема. «Купимо гвоздики, – сказав Міхась, – дві білі, одна червона». І тут на свій сором я виявив, що в мене не вистачає розміняних рублёў навіть на три гвоздики, тому кинувся шукати обмінний пункт валют, розміняв двадцять гривень (з новим дизайном двадцятку іще тут не беруть), але коди вернувся до кіоску – нікого не застав. Швидко назад до машини – машина стоїть залишеною. Аж розгубився. Потім таки дочекався Скоблу з росіянами.
Їхали на край міста, спілкувались. Іще перед готелем, на сходах, з яких добре видно затилля Лукашенкової резиденції, я поскаржився Черніченку й Казаковій, що ніяк не можу дістати адреси Васілія Бєлова, оскільки дав мені Д.Н., землячок московський, телефон своєї Спілки, а телефон як зачарований – не обзивається. «Пишите прямо на Вологду писателю Белову!» – порадив Черніченко. Потім мовив кілька приємних слів про мій вчорашній виступ в університеті. А вже в машині жартував, бувальщину про Євтушенка розказував. Не знаю, хтось згадав Ліну Костенко, і тут обізвалась Казакова: «В меня с Линой Васильевной отношения не сложились. Как то в Москве подошла я к ней: хочу переводить Вашу поэзию, говорю, а она как-то небрежно так: меня переводит уже Василий Бетаки… Слышите: политэмигрант из Парижа… И всё. Окончен разговор». Запала тиша в машині. І щоб якось розігнати її, я відгукнувся на розмову: «Ліна Василівна не вибирає дипломатичних фраз – це правда, мені не раз про це розповідали. Але тут, може, свята безпосередність…» «А вот Ваню Драча я переводила, – наче й не чула нікого Римма Казакова. – “Через ліс-переліс, через море навскіс!..” Чудная баллада!.. Передавайте от меня привет, если увидите!» – подобрішало її пещене, доглянуте, хоч і з явними ознаками довгих літ, лице.
На цвинтарі і перед входом, і на території – міліція, міліція. І під’їжджають машини, виходять люди з квітами, декого з них я впізнаю: Лявон Барщевскій, Станіслав Шушкєвіч… Біля могили вже людей – не пройти. Але пройти треба: квіти покласти, в руках у Міхася згортки. Могила потопає в квітах. «Можа, й добра, што яшчэ ня прывезлі таго каменя з Фінляндыі на магілу, – каже Міхась. – Няхай в жывых кветках будзе магіла Васіля Уладзіміравіча». Ми кладемо квіти, Міхась розгортає сувої, два білих, один червоний, і обперізуємо квіти, гору квітів. Виходить, як державним, точніше національним стягом оповили останній прихисток Великого Білоруса. Першим слово взяв Генадзь Буравкін: як і вчора, розповідав про відкриття хати-музею в Бичках (Міхась знову вдався до коментаря: «Обгородили, до речі, місце робіт штахетником, пофарбованим у синю й жовту барву, бо, певно, саме така й лишилась на складах, то оце такий український тин там знайшовся: я думав – от би Васіля Бондаря привезти сюди, хай би побачив, як лукашенківці Україну шанують!»). А коли після Буравкіна запала пауза, то мої ноги мимовільно ступили кілька кроків. Промову я продумав. Але почав рядками Бикова, які він сказав про Алєся Адамовіча. «Дзе б ні вандраваў, дзе б ні лятаў і ні езьдзіў – назаўжды супакоіўся ў беларускім хвойніку, на роднай зямле, побач з роднымі і зямлякамі. Менавіта тут знайшоў ён сваю апошнюю праўду ў жыцьці, да якой гэтак трудна і ўпарта імкнуўся». Так само доля склалася і в самого Бикова: мандрував у останні роки, мандрував і в молодості – молодший лейтенант, командир взводу автоматників під Кіровоградом. Я пообіцяв на краю могили, що маємо багато зробити, аби Україна пам’ятала Бикова: перекласти твори останніх років і видати, літературний вечір у Великій Северинці провести, назвати вулицю його іменем у Кіровограді… На мої останні слова «Живє Бєларусь!» гурт людей видихнув: «Живє!». Я вийняв з кишені вузлика, розв’язав хустинку, розірвав целофановий кульочок і висипав землю на краю могили – була вона якоюсь сірою аж сизою, зовсім не чорноземля – я й сам подивувався. Висохла в кишені за кілька днів, коли я добирався з Кіровограда до Мінська, подрібнилась. Відеокамера йшла слідом за моєю рукою. Потім виступали Черніченко, Казакова, побратими письменника. Я думав, що й Шушкєвіч скаже слово – ні, не говорив. Стояв біля дружини письменника, Ірини Михайлівни, дивився так якось дитинно, безпосередньо. Дружина приїхала тоді, як закінчували виступати (вірші, присвячені Бикову, читав маленький хлопчина, внук професора, дослідника творчості Дуніна-Марцінкєвіча) – поставила на могилу портрет Бикова, поправила квіти… Запалили свічки. Хоча ж це не день смерті, а день народження, але вже так якось коло могили заведено. Мені Міхась подякував за виступ й Ірина Михайлівна поблизу усміхнулась: «Я всё зразумела».
Закінчилося співами – не дуже дружніми, але гурточок так впевнено виводив по-білоруськи національні співи, відчувалось, що не вперше їм, от треба було б і решту навчити. Потім я ще ходив по цвинтару. Недалеко, майже поряд з Биковим, похоронений знаменитий пєсняр Мулявін, трохи далі в глибину Барис Сачанка, біля помника Уладзіміру Караткєвічу ми сфотографувались.
Із цвинтаря москвичів відвозив хтось інший, і їх я вже, певно, не побачу, бо збираються сьогодні від’їжджати. Так сказав Ригор Барадулін, з яким ми вертались у місто в одному авто. Підвезли його до будинку. Він міцно потиснув руки. Ще перед цим, в авто, подарував експромт:
Дружна выйдзем із каламі
На сустрэчу з маскалямі:
«Родненькія маскалі,
Нас пакінеце калі?»
«Патріарх білоруської поезії», – сказав, дивлячись йому вслід, Міхась. Мені теж дуже симпатичним, мудрим і гідним він побачився. Досі я лиш чув і читав його твори, зокрема в перекладі Івана Драча «Свято бджоли». Теж передавав Драчу вітання. Тепер мушу обізватись листом до Івана Федоровича по приїзду в Кіровоград.
20 червня 2004 року, неділя, Менск (Беларусь) – Валожинскій раён
Дунін-Марцінкєвіч Вінсент – цього імені досі я не чув. А тепер знаю: родоначальник нової білоруської літератури. Народжений під містечком Раків (звідси і Вячеслав Рагойша родом), писав польською і білоруською, створив кілька п’єс («Пінская шляхта», уривок з якої нам показали в клубі села Пєршайскає – наче з «Наталки-Полтавки» списана), де пани говорять польською, а селяни білоруською. Брав участь у протипольському повстанні під проводом Кастуся Каліновського, сидів у острозі один рік… Зараз через кожних два роки тут влаштовують читання, конференції, присвячені творчості Дуніна-Марцінкєвіча. Через три-чотири роки відзначатимуть двохсотлітній ювілей.
Автобус із науковцями рушив від ліцею Якуба Коласа о восьмій ранку. Вячеслав Петрович всю дорогу брав у руки мікрофон. Зупинились були біля його родинної хати, нарвали квітів (маки червоні такі великі – ну прямо, як літрова чаша), проминули під’їзд до Будинку творчості, який сьогодні є бездіяльний, оскільки на його ремонт треба задіяти мільйон доларів, а де їх взяти?.. Зупинились на могилі Дуніна-Марцінкєвіча: на згірку в соснах невеличкий цвинтар, каплиця чистенька, охайна, свічки горять (видно, саме цього дня), пам’ятник на могилі – очі, як у древньогрецьких митців – без чоловічків. Сказав і я тут слово про вічність нашої України і братньої Білорусі, висловив вдячність представникам влади, які не цураються рідної мови, пообіцяв підняти в архіві справу репресованого в Кіровограді, який має прізвище Дуніна-Марцінкєвіча. Анатоль Варабєй одразу підійшов до мене й підтримав слова за владних, але зате в Пєршайському БК з трибуни представник Міністерства адукації кинув камінчика в мій город, мовляв, от гості дякують, що представники влади говорять по-білоруськи, а якою ж мовою ми маємо говорити? Вже в Мінську я розповів про це Міхасю, назвав прізвище чиновника: Віктар Іўчанка. «Пристосуванець, – пояснив Скобла, – щотижня по телевізору світиться, ніколи не говорить рідною мовою, хоч володіє нею бездоганно». Такої показухи я тут набачився. Водили нас у шкільний музей: дівчатка-школярочки виспівували екскурсію, навіть розповідали віршами. Певне, аби не говорити, бо тоді ж одразу виявиться, як наймолодше покоління виховується…
Так, проблема мови в Бєларусі – номер один. Тільки посадив мене Рагойша в автобус до Мінська (я покинув конференцію раніше, бо треба було квапитись на зустріч із вдовою Бикова), як Білорусія словами «Да пабачéння!» з уст Вячаслава Пятровіча для мене зникла. В центрі держави, серед сільського її населення. «Якою мовою вчаться діти у вашій школі?» – запитав я місцеву вчительку в перерві між екскурсією і конференцією. «Є класи й білоруські», – винувато мовила вона. «Не чекайте добра, поки не виженете російської зі шкіл, з вищою в тому числі» – сказав я їй, на що вона промовчала й побажала податись геть від цього екстремального гостя. Можна втікти від мене, це правда, але ж від себе самих – ні, не втечете.
21 червня 2004 року, м.Київ
Найперше хочу записати враження від зустрічі із вдовою письменника Іриною Михайлівною. Жвава, щира, невеличка – перший раз тебе бачить, а звертається так просто, наче ти її давній приятель. Я це відчув іще в Будинку літераторів, коли вона через університетську викладачку передала, що хотіла б бачити того гостя з Кіровограда, що привіз горстку землі від Великої Северинки. Я підійшов, привітався, осяяний увагою. «Ви знайдіть час до нас у гості навідатись, я хочу вами щось там у Северинку передати. Зайдете», – якось ствердно, наче й не запитуючи, мовила вона. Іще Барадулін тоді підійшов. Так нас утрьох і зняв молодий фотограф, якого я потім попросив знімок, а він пообіцяв через Скоблу. (Це ж якраз тоді я привітався і з Барисом Пятровічем, прозу якого перекладав і друкував у «Вежі» – тепло обнялись, мені особливо було приємно його бачити, бо усвідомлення чогось зробленого мною для білорусів хоч трохи знімало ніяковість мою од такої честі на білоруських теренах; білоруси справді дуже чемні й добрі люди. Бикаў навіть дорікав своїй нації: задуже м’які, дехто цим користається – расєйців мав на увазі).
І в квартирі вона була такою ж метушливою. Ми ніяк не могли потрапити ліфтом на потрібний поверх, а коли вийшли – вона чекала в коридорі. «А де ж іще один гість? Ви ж мали втрьох зайти?» «Не вийшло, в район на конференцію поїхала наша львів’янка» – аби не вдаватись у деталі, відповів я. Коли я покидав читання, і Марія з якоїсь причини («тут добре, серед громади, в автобусі, не поспішаючи, не зриваючи очей») відмовилась їхати зі мною на зустріч із вдовою Бикова, мене це пригнітило. Коли ще буде в тебе нагода побувати в кабінеті Великого Білоруса?
І ось у квартирі Васіля Бикова на мене впала ціла бібліотека. Міхась віддав (від Пашкєвіча) «Успаміны», впорядковані Генадзем Бураўкіним, а Ірина Михайлівна наче вгадала мої бажання й запитала-порадила: «Ви кажіть, яких книг хотіли б мати – я дам, що лишилось». «Васіль, прасі “Cьцяну”!» – шептав під боком Міхась. Ми сиділи уже за журнальним столиком, заставленим стравами, пляшка горілки. І я попросив. Господиня тут же метнулась до сусідньої кімнати, принесла: «Дві в мене лишилось – одну віддаю в Україну». Потім вона подарувала чотиритомник в перекладі російською, іще таку ж пачку занесла для Великої Северинки, мені здалося, що я її грабую, а вона подумала, що мені стільки везти буде важко – і вже в потязі я виявив, що маю лиш примірник, а не два. Вибачай, Северинко. Проте ж везу тобі цілу бібліотечку – російською, українською, німецькою, іще якоюсь мовою творів В.Бикова. А потім вона показала іще одну книгу: «У вас є така?» Що мені було відповідати? Але ж і жалкував би, якби відмовився. Бо це була спільна книга Васіля Бикава і Ригора Барадуліна «Калі рукаюцца душы…» І ще брошурку із щойно організованої виставки графічних малюнків письменника – Биков же був мастак у прямому розумінні слова.
Його олійними картинами обставлена уся квартира. Хоча надарованих письменникові більше. Взагалі квартира як музей: мечі, кинджали, фотографії, бюсти, вишивки і – книги, книги. На хвилинку зайшли в рочий кабінет письменника: довга кімната, письмовий стіл під вікном, ближче до дверей журнальний із кріслами, де нас із Михасем та Іриною Михайлівною сфотографував її син. Це, видно, її син, іще до одруження з Биковим (Биков одружився вдруге, полишивши дружину з двома синами в Гродно) – про сина Ірини Михайлівни й Міхась не знав.
І ще одна особливість квартири: всюди натикаєшся на поєднання біло-червоно-білих кольорів – прапорець, знімок, значок, вимпел…
Так хотілось побути тут, роздивитись, побесідувати, з гостинною господинею – але час підганяв, лишилось 20, потім 15 хвилин до відправлення цягніка. І ми, нав’ючившись, пішли – до самого ліфта проводжала нас Ірина Михайлівна та все бідкалась, що мало часу, так «крышачку вы пасядзелі…»
І Міхась, мій добрий молодший брат з сяброўскай зямлі, допровадив на чыгуначны вакзал, я заніс речі в купе, вийшов попрощатись і – сльози знову здушили мені горло, та ще коли Міхась сказав: «Вось прыйду дадому, а там табе ужо няма… Скучна мне будзе без табе, Васілю…» Все. Да сустрэчы.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.