Василь Бондар. Про собак як про людей і навпаки

1.

Кілька років тому дружина-журналістка наполегливо схиляла мене до написання прози про сучасну російсько-українську війну. «Щоб писати про війну – треба там бути. Напишуть і без мене – почекай рік-другий», – відповів я їй. І ось це вже сталося: на минулому тижні в Кропивницькому рекламували й проводили зустрічі два таких письменники – Роман Зіненко і Віталій Запека. Перший видав два томи «Иловайского дневника», я на його зустрічах не був. А другий – автор, як він сам про себе сказав минулої суботи у відділі мистецтв обласної наукової бібліотеки, автор кількох романів, з яких надрукований поки що один – «Цуцик». Півтори години він розповідав про себе, відповідав на питання, балагурив, сперечався – враження про себе лишив позитивне. Нині йому 52 роки, на війну пішов у 48, в добровольчий батальйон «Полтава», провоював майже три роки – в Луганській області. Перед війною займався фотографією, навіть перемагав у престижних конкурсах (демонстрував, до речі, під час зустрічі майстер-клас колегам: прицілюючись до об’єкта зйомки, лівою рукою утримував фотоапарат, а правою складав дулю, чим викликав емоції в того, кого фотографує: усмішку, обурення, бридливість…). Взагалі він завжди, як зізнається, у житті був нестандартним. Іще в 14 років вирішив, що мусить жити цікаво. Тоді ж, назбиравши трохи грошей, рушив на межу Європи з Азією, аби там, на уральських вершинах, подзюрити одним махом у дві частини світу. Далі об’їздив чи не весь Союз, поки він існував. А з початком демократичних перемін пішов у бізнес: зазнав і рекету, і всього тому часові притаманного. Але найцікавіші роки життя – на війні…

Розповідав, як став письменником: писав текстівки до своїх фотографій – все більше й просторіше, аж поки не відчув, що це писання його захоплює, текcтівки стали перетворюватись у невеликі етюди. Писав російською, друкуватись почав також мовою окупанта, поки не усвідомив, що рідна його – українська. «І спочатку, і тепер ніколи не лізу друкуватись: писав собі, показував друзям та й усе. В мене зараз лежать рукописи трьох романів, один з яких має назву «Герои, херои и не очень». Прийде час, як прийшов на фільм «Наші котики» чи на мою п’єсу «Пригоди небравого вояка Шрамка», прем’єра якої відбудеться завтра у Дніпровському драмтеатрі, – ділиться секретами творчої кухні літературний новобранець. – Як виник задум «Цуцика»? Вийшов якось на балкон, поки викурив цигарку, то й написав роман від першої фрази до останньої – в голові, зрозуміло: лишилось тільки відклацати його на клавіатурі, на це часу пішло чимало. Коли закінчив, то мене морозило, теліпало – два тижні, а виздоровів повністю через місяць».

Запитань від читачів було чимало: наприклад, чи знайомий він із творами класичними, де за головних героїв тварини: «Каштанка» Чехова, «Білий Бім Чорне вухо» Троєпольського, «Сіроманець» Вінграновського, «Тедді» Юрія Казакова? «Що читаю? – перепитував. – Коли пишу, то забороняю собі читати, аби не зашкодити власному стилю. А взагалі то люблю твори побратимів-атошників: Мартін Брест, Юрій Руденко «Психи двух морей», «Иловайск» Зіненка… Справжніх атошників. Бо що може написати про війну на Донбасі людина, яка сидить у Дондоні? Це я кажу про роман «Сірі бджоли» президента українського ПЕН-клубу Куркова. Сірі бджоли в сірій зоні приносять сірий мед… А пишуть зараз про війну багато: торік видано 140 книг, 90 з яких написали атошники, і це радує».

Презентанта намагався «срезать», як завше це робить, кропивницький поет Володимир Курченко запитаннями про матюки в літературі, та коли не вдалось, махнув рукою й покинув малолюдне товариство. Книжку на двісті сторінок продавали за півтори сотні гривень. Недешево, можна сказати, але захисника Вітчизни підтримали чи не всі присутні.

28.01.2020

2.

Серед ночі сьогодні дочитав антивоєнний роман Віталія Запеки «Цуцик» (Житомир, «Видавець О.О.Євенок», 2019, с.224). Дочитав і зрозумів, що в українську сучасну літературу гунула нова хвиля, невідома й непередбачувана досі. Пишу так не тому, що цю конкретну книгу обгорнули з усіх боків високими похвалами (на 4-ій сторінці оправи невідомий мені літератор з Харкова О.Смурий: «Написаний просто і страшно… з часом цей роман війде до скарбниці української літератури»; у передмові кандидат філологічних наук М.Рябченко відзначає ідіостиль Запеки: «…досконала літературна мова, філігранна побудова фраз, тонка іронія, яка водночас поєднується із гострою сатирою, цікаві інтертекстуальні відсилки, гумор»), а швидше всупереч цьому – хвиля ця стихійна, каламутна і шкоди від неї на першому етапі буде не менше, ніж користі. І звинувачую я не так автора, як видавця, який непрофесійно ставиться до своєї робити. Насамперед – жахлива безграмотність. Це характерно для багатьох новоявлених видавництв, навіть для таких, як авторитетний «Український пріоритет» В.Шовкошитного (років три тому я писав про це). А в даному випадку навіть не зазначається редактор видання, його, видно, й не було. Спотикаєшся об калічні мовні помилки на кожній сторінці: родовий відмінок іменників чоловічого роду (багажнику, автомату, мотору, бліндажу – правильне закінчення –а, приклади взято з однієї сторінки); місцевий відмінок іменників-займенників-прикметників (по своїм місцевим домівкам, біля посту надумав вештатись, по мокрим плямам); присвійний займенник їхній у всій книзі має єдиний варіант – їх; вищий ступінь якісного прикметника має єдину форму з більш, хоча в нашій мові доречніше вживати із суфіксом –іш: тепліший, а не більш теплий; від неблагозвучного вживання службових частин мови у-в, і-й-та, з-із-зі стогнуть, запинаються й свистять усі сторінки книги без жодного винятку; жахливі переноси слів (боє-ць, відб-увається, Льошко-ю); безпідставне засилля русизмів у авторському тексті (борозда, пригорок, пнути, навоз, чокатися, громихнуло, неподалеку, клюватий, заурчало, приймати участь, кармани, ворюга); абсолютне ігнорування кличного відмінка, літери ґ; убогий запас лексики, неоковирно побудовані фрази, наче то комп’ютерний переклад («Віктор затіявся робити будку», «Дістав рюкзак, висипав його зміст на своє ліжко», «…їсти чи ні від кількох сніжинок в тарілці»); чимало слів автор уживає дуже часто, використовуючи їх ще й недоречно (надто, осторонь, вп’ятися – треба вп’ястися) і т.д. і т.п. Щодо композиції твору, то місцями затягнуто розвиток подій: наприклад, після погрому в Угнівенків собача приходить до тями на 80-и сторінках, а це третина всього твору; чимало в романі повторів для підсилення образу чи явища, але в більшості це надмір, як з отими мітками суки Чорнухи, які детально вивчає цуцик… Та годі, як мовиться, визбирувати блохи. Словом, це той рідкісний випадок, коли чоловік має талант, має що сказати про побачене на війні й почуте, певною мірою опанував методи письменницького ремесла, точніше – методику психологічного зображення, але не навчився писати по-українському грамотно (це його перший рідною мовою твір).

Тепер про позитивні сторони твору. Роман про війну очима маленького собачати (дворняги), яке народилось у війну під бабахами гармат і сама війна для нього є природнім середовищем, а людей як членів своєї-несвоєї зграї воно визначає виключно за їхніми вчинками. Автор чітко передає повадки і психологію собачати, поняття в його розумінні зграї та її майна, яке воно зобов’язане охороняти – дім, город, худобу – мітками собачими і власними зубами; різні запахи двоногих, людей – «однакових» (ворогів, росіян) і «напіводнакових» чи «неоднакових» (українських добровольців, хто в що обмундированих). Добра третина твору подає події через свідомість людини, воїна, Друга; часом один і той факт зображено і з собачої, якщо можна так сказати, точки зору, і з людської (наприклад, про виготовлення Другом, атошником Віктором, із ящиків для снарядів будки для собачати: кому вона? – довго не може втямити приблуда); людські діалоги песик не розуміє, але за інтонацією сказаного чітко визначає приятелів і ворогів чи недругів. Це книга, я би сказав, про людську доброту – читач однозначно сприймає її з подачі Барсика. Під завершення роману тільки черствий серцем не полюбить цуцика за його відданість другу, за свідомий героїчний вчинок виявлення ворога й нападу на нього, за вміння розрізняти добро і зло і відповідно на їхніх носіїв реагувати. Багатьом людям є чому повчитись у цього симпатичного, з м’ячиком у пащі, песика.

І насамкінець я не можу не записати кілька блискучих знахідок, які підтверджують талант Віталія Запеки: «Наївшись досхочу, позасинали пузами догори» (вгадайте, про кого це: людей чи собак?); «Свідомість та темрява гралися з Віктором поперемінно»; репліка маненьої доні по телефону на фронт після місячної перерви батькового опритомлення: «Мама сказала мені лозмовляти, поки вона тлохи поплаче»; і остання собача думка, яка дуже чітко екстраполюється на нинішню парламентську гризню про ринок землі: «Віддавати їжу, навіть без бою, може лише нижчий за собачим рангом». Хай би хтось заніс це гасло авторства цуцика Барсика під склепи бані Верховної ради.

4.02.2020,

м.Кропивницький

“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.