Василь Бондар. «…І пили сік червоних мандаринів»

411

СПОГАД ПРО ВАСИЛЯ МАРКА

У день Нового року за старим стилем, на свято Василя Великого взявся писати спогад про Василя Марка. Він цей день, як і всі, чи майже всі, Василі, шанував. Звідки знаю? Бо в останні півтора десятка літ його життя ми законослухняно, громадськи відповідально зустрічались щороку серед січня в одній компанії як члени журі обласної літературної премії. І яке б число не випадало, на засідання Василь Петрович неодмінно приходив із фляжкою коньяку та коробкою цукерок. Траплялося, що і в мій день народження відбувалась ця традиційна засідачка, то частування було подвійне. Але одного разу я відмовився брати в тій учті участь. Це бентежить, при згадці, мене й досі. Тепер можна було б покаятись, але перед ким? Я зі своїм непостійним максималізмом тоді не міг вибачити членам журі, які віддали перевагу в номінації «літературознавство» компілятивній недодрукованій книзі про театр перед талановитою книгою літературних розвідок нашого незабутнього посланця у відроджений столичний престижний виш. От махнув ображено рукою на всіх, хто вчинив інакше ніж я, і на себе самого, певно, бо як же це можна отак кон’юнктурно голосувати – а потім запрошувати до чарки?! Махнув та й пішов, бо не міг дивитись в очі моїм колегам і однодумцям, серед яких був і Василь Петрович. Він пізніше, через тиждень-два, пояснював мені і розтлумачував, а я мовчав і важився гладити поглядом його білосніжну сивину…

Я ж завжди у справі визначення найталановитіших орієнтувався та покладався й на нього: на його досвід, мудрість, виваженість, ерудицію… І коли подавав на початку століття проект тієї премії на схвалення обласній раді, то головою журі пропонував саме його, Василя Марка, і він тривалі роки був заступником голови журі – за положенням про премію, яке підредагували чиновні юристи, головою журі писався голова облради, вони тоді мінялись чи не щороку, а заступник лишався той же: пишномовний, делікатний, усміхнений, сяючий закарпатець.

Працювати в Кіровоград після закінчення Шевченкового університету я приїхав восени 1980 року й минуло чимало часу, коли на тролейбусній зупинці вулиці Карла Маркса в напрямку правого берега Інгула побачив симпатичного стрункого чоловіка у фетровій крисані і з важезним опухлим портфелем у руці. Та чи прикипіли б мої очі до його постаті, якби він не був у вишиванці? Це ж перший чоловік у зрусифікованому радянському степовому місті, який трапився мені в національних строях посеред будня. Потім іще буде Яків Козуля й Микола Смоленчук, але трохи пізніше, хоча й на тій же, здається, зупинці, неподалік книгарні «Кобзар». Мені забаглось підійти й зачепити кучерявого вуйка – якось підсвідомо відчув його горду карпатську поставу, – але підчалив тролейбус і підхопив ті замислені вуса над барвистою вишиванкою в керунку площі Кірова, вулиці 50 років Жовтня і далі…

Як педагога я його не знав, хоч пропрацював майже десять років поруч із його та його колег кабінетом кафедри української літератури, але ораторські таланти професора мені чітко вияскравлювались у представленнях літературно-мистецьких гостей педагогічного університету, які нерідко доручались Василеві Петровичу і він справлявся з цими обов’язками блискуче. А ще ніхто не міг ні в його оточенні, ні в цілому краї змагатися з ним у мистецтві виголошення тостів: тут була і вишукана будова фраз, і цікаве та небанальне цитування, й тонка благотворна іронія та суперлативи на адресу тостованого чи, особливо, вшановуваної пані. Після Марка було ризиковано виступати чи й узагалі щось говорити. Де він такого вишколу набув? Врешті, здогадатись не важко: це була щирість і щедрість його світлої душі.

Зводила до розмов нас література. Я знав про зацікавлення Марка теоретичними основами красного письменства й конкретними творчими долями письменників старшого покоління, зокрема і його земляків. А ще симпатію у мене він викликав і тим, що пильно стежив за творчістю сущих письменників степового краю. Ні до, ні після нього ніхто з науковців філологічного факультету не написав стільки рецензій та відгуків на появу нових книг чи журнальних публікацій, як Василь Марко. І на конкретне чиєсь видання, і на кілька сукупно як огляд за рік чи кілька років обласного літературного процесу. Сьогодні серед його вихованців у педуніверситеті працює чимало і докторів наук, і професорства, але спитайте їх, чи хтось за останню п’ятирічку написав бодай один відгук на нову книгу живого поета чи прозаїка, який мешкає в Кропивницькому та на його околицях (легше писати про класиків, жувати пережоване – менше відповідальності, менше зусиль і талант чи й потрібен: повторювати, не відкривати)… А Василь Петрович аналізував творчість молодих та старших письменників постійно, його короткі, але дуже точні рецензії охоче публікували і в місцевій періодиці, і в журналах «Вітчизна», «Березіль» («Прапор»), «Дзвін» («Жовтень»), у столичній газеті «Літературна Україна» – всіх видань не перерахуєш. Думаю, про це із вдячністю згадають багато літераторів, авторів спогадів про ученого й письменника у мемуарній книзі, яка готується до друку. Кілька разів писав він і про мою прозу, одну із цитат з його рецензії я помістив на останній сторінці оправи «Смарагдових китиць у воді» (2001).

Далі згадаю серед багатьох зустрічей кілька пам’ятних для мене, бо окремі деталі зафіксував у записнику. Зокрема про кількагодинну, найтривалішу нашу розмову протягом усієї поїздки до столиці, коли в ошатному синьо-білому будапештському «Ikarusi» ми сиділи поруч. Було це у вересні 2004-го року. Не пригадую, з якою метою добирався в Київ Василь Петрович (на захист-опонування чиєїсь кандидатської-докторської дисертації, в Інститут літератури чи й просто до друзів-науковців, яких він мав по всій Україні), а я їхав на поклик Івана Драча, ведучого щотижневої передачі на республіканському радіо – говорити мали про творчість новеліста Миколи Кравчука напередодні його 75-річного ювілею. У дорогу я взяв із собою томик вибраного (власне, все за винятком кількох новел) Миколи Кравчука, аби поновити в пам’яті деякі призабуті твори, але вже з перших хвилин перебування в автобусі зрозумів, що навряд чи й відкрию книгу. «Я читати Вам не дам», – сказав категорично-весело Василь Петрович. Справді, ми з ним проговорили всю дорогу – від потиску до потиску рук. Багато розказував він про свої зустрічі і листування із Михайлом Стельмахом, Олесем Гончаром, Степаном Крижанівським, Іваном Чендеєм, іншими закарпатськими письменниками (не дуже тонкий натяк упорядникові мемуарної книги стосовно епістолярію). Я слухав його заворожено – мені всі ці письменники були любі, уже нікого з них не було серед живих, а тут чоловік розповідає, наче вчора з ними бачився…

А ще в тій розмові я відчув, що він обізнаний і з моєю прозою глибше, ніж мені здавалось. Згодом я не раз у цьому пересвідчуватимусь. Дорікнув він мені мимохідь за мою репліку на його адресу – стосовно поцінування Клочекового трактату про «Велесову книгу»: мовляв, не можна приватні розмови виносити на публіку й узагальнювати. А я брикався: даруйте, Василю Петровичу, у приватних розмовах якраз чи не найщирішою є людина, найправдивішими є її переконання, то чом би й не послуговуватись цією щирістю, тим більше, що прізвища я ж Вашого не назвав? Пан професор мудро покивав головою, але дутися не став через таку дрібницю… На автостанції «Видубичі», коли ми мали розбігтися в різні сторони, він дав мені шістдесят гривень і попросив купити усі книги, які є зараз у Києві з прізвищем Драча на обкладинці. На жаль, я знайшов лиш одну маленьку за три гривні: більше нема – Драча купують і читають.

Про що ми ще говорили? Розказував про свою рідну хату в селі на Тячівщині Закарпатської області – при ріці Теребля (він літує щороку в рідних краях), розпитував мене про стосунки із КГБ у радянський час і про себе обмовився, що його вербували у гурті трьох його ровесників і він їм відказав: «Доносити я не буду!»… Хіба тоді гебісти могли так необачно діяти? – впирався я подумки розповіді професора. А ще мені муляла його якась незрозуміла для мене тодішня позиція щодо президентських виборів: це був час підйому народних мас, переддень першого Майдану. Василь Петрович казав: «Не треба плекати своїх ілюзій відносно Ющенка – хтозна, чи й не краще буде, як переможе Янукович…» Тут мені стало сумно. І я подумав, що в сказаному – нарочита супермудрість, це коли сам себе намагається перемудрувати чоловік. Врешті, з позицій сьогодення пан професор був далекоглядніший, бо прагнув прискорити українську революцію, без якої неможливо було рухатися вперед.

У липні щороку я їду в найдорожчі краї на межі Київщини-Вінниччини: три-чотири тижні пожити в сільській хаті на рідному кутку мені вистачає, щоб набратися снаги на весь рік. Я про це мріяв звідтоді, як похоронив матір під кінець минулого століття і хату нашу продала сестра. За вісім з гаком років я відчув, як почужіла мені рідна сторона без одвідин. А в 2006-ому рішився пожити в іще не проданій хаті покійного брата Івана. І ніколи не пов’язував цю власну робінзоніаду ні з чиїм прикладом. А тепер ось, написавши попередній абзац, думаю: чи не підсилене було моє бажання прикладом Василя Петровича?

Повернувшись із села на початку серпня року 2010, довідався, що Василь Петрович уже виписався з лікарні, куди ще в червні його поклав інсульт, страшна, підступна хвороба. Валерія Гончаренка вона скосила у 58 літ одним махом, Федора Непоменка у 80 перетворила на безпомічну дитину, а ось Марко перший удар витримав. По телефону я почув його голос – цілком здорова людина. Він запросив у гості. І вже коли сіли для розмови на тісненькому балконі, заступленому знадвору високими тополями, відчув, як він часом у розмові шукає якесь прізвище чи дату й після тривалої паузи обминає їх, а раз то й поскаржився на пам’ять (врешті, ми самі, здорові, хіба не спотикаємось, не затинаємось?), а ще коліна й руки видавали перенесену недугу… Хоча Василь Петрович бадьорився: через два тижні, мовляв, геть оговтаюсь, бо ж заскучав за лекціями й колоквіумами (його улюблена форма навчання) в педуніверситеті…

Розказував про початки своєї народної педагогіки у школі, про річну аспірантуру, зустрічі з закарпатцями Юрієм Бадзьом (о, як я поважав дисидента за працю «Право жити», що стала причиною його арешту; кілька разів бачив і слухав – худенького, тихоголосого, зовсім не трибунного творця Демократичної партії), Іваном Чендеєм, з чиїх оповідань наближав до свого серця Срібну землю… А потім розмова перейшла на теми політичні, без яких в українців ніякі зустрічі в останні чверть століття не можуть відбуватися, і мені дивно було чути від нього, закарпатця, що він не сприймав спершу встановлення пам’ятників Степанові Бандері у Дрогобичі, Львові… Бо – УПА чинило насилля, мовляв. Аж поки не відкрились архіви і не було названо тих, хто це насилля чинив, енкаведистів, смершівців, перевдягнутих в упівські строї. Але ж коли й допустити, що бандерівці вбивали (і таки вбивали, бо це війна), то хіба треба було довго роздумувати, аби втямити, хто боронив рідну землю, а хто її окуповував? Василь Петрович і досі, на момент наших одвідин вважав, що радянська влада для закарпатських українців стала благом, бо ні за мадярів, ні за румунів-чехів-поляків-словаків він, син убогого сторожа-їздового, не здобув би вищої освіти й не став би професором. «Вони нас ні за що мали – русин, бидло, покидьок! – казав він гнівно, хоч і тихо, не виклично. – Але й претензій до цієї влади в мене чимало. І найперша, що в українця виховано ненависть до приватної власності. Ми, закарпатці, цього зла потроху позбуваємось, а тут, у подніпровській Україні, ще довго треба буде народ приводити до тями. За прикладами далеко ходити не треба: подивіться, в яких хатах живуть селяни там і тут…» Згадували ми Олександра Сизоненка в розмові – переконаного українського комуніста: я тоді листувався з ним, автором захопливого роману «Білі хмари», і був під сумним враженням його антигалицьких нарисів у книзі «Гамбургский счёт», виданої ошатно у Москві. Згадували через те, що я відчував у своєму старшому навчителеві оці незмиті з часів обнадійливої юності, непобляклі рожеві аж до червоного настрої соціальної несправедливості. Здається, він не відмовився від них до останніх днів…

Ми пили сік червоних мандаринів, доволі солодкий, але й кислуватий (напій перфекціоністів?), і Василь Петрович навіть пробував жартувати, коли Світлана на його припрошування долити твердо мовила: «Не хочу!»… (Взагалі жінок він любив і знаходив для них такі влучні, дотепно-грайливі фрази, що їх не можна було забути). А ще сміявся так невинно, по-дитячому, відповідаючи в час нашого візиту на телефонні дзвінки Миколи Зимомрі й Ігоря Добрянського. До речі, я скептично сприймав наукову дружбу Василя Петровича з ректором недавно заснованого інституту, надто ж після однієї з радіопередач «Дружні бесіди», коли відчув, як візаві професора в мікрофон затинається, перечіпається на окремих словах-термінах, не ним написаних…

Мене цікавила приватна бібліотека Марка. Він жив тоді із сином Петром, дружина Анна померла кілька років тому. Бібліотека ошатна: весь довгий трикімнатної квартири коридор заставлений книгами на полицях, робочий кабінет на обох стінах, навіть балкон. В інші кімнати двері були зачинені. Врешті, ні роздивитись, навіть окинути оком ті полиці я не зміг, бо від вхідних дверей на балкон і назад ми рухались мало не в суцільній темряві. Але враження лишилось: на полицях надмір журнальних видань і, здається, несистематизованість, на письмовому столі гори паперів – одне слово: робочий стан. Я його знаю, спостерігав не в одного письменника чи науковця і сам є схильний до цього хаосу. Повторюю, то лиш враження.

На початку нашої зустрічі я подарував Василеві Петровичу щойно видану в Києві книгу «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?», про неї я йому весною казав, а, може, він і бачив її. Врешті з текстами книги він був давно знайомий, бо письменницькі відповіді на анкету друкувались у журналі «Вежа» майже протягом десяти літ. «Вітаю Вас, – мовив він тепло. – Це явище не місцевого масштабу…», – почав було говорити, але я перебив його, бо незручно було слухати цю, як мені тоді здавалось, неусвідомлену похвалу. Я у хвилюванні так і не підписав того примірника.

Прощались тепло і зовні щиро. Хоча й була у тій зустрічі якась провинна недомовленість, яка обов’язково виникає, принаймні в мене, коли я, молодший і бадьоріший, провідую старшого й хворого: прийшов, мовляв, зглядатись та випитувати про болячки… Справді, краще зустрічатись, коли обоє браві та веселі, але так склалося, що поріг оселі Василя

Петровича ми переступили тільки тоді, вперше і востаннє.

 

***

Хай читач не дивується, що моментами я пишу більше про себе, ніж про В.П.Марка. Без цього не обійтись, адже найчастіше фіксується в пам’яті (і на папері) те, що стосується тебе самого в першу чергу. Ось із цього розряду додам іще кілька згадок.

Без дати, десь у перших роках цього тисячоліття. Ми з дружиною на головпошті купували газети й не помітили, як у тій людській товкотнечі хтось тримає нас очима… Василь Петрович. Він же не міг пройти мимо, не привітавшись, хоч ми були заклопотані своїм. «А що робить у цій веремії пан професор?» «Та ось переказував внукам… А чого ви дивуєтесь? Ми у батьків брали гроші, щоб потім віддавали їх дітям і внукам…»

Іще давніший спогад, з 90-их років, коли ми жили в однокімнатній на Комуністичному проспекті. Дружина згадує: «Тебе не було вдома, я ляпаюсь у ванні,

а хтось наполегливо телефонує – раз, другий… Стаціонарний телефон, тоді ще не було мобільників. Не з великою охотою вилізла я з ванни, взяла трубку: Василь Петрович – тебе просить. Пояснила.

А він запитує: що Ви тепер робите? Купаюсь у ванні. І цієї відповіді вистачило на чверть години дотепів та лірики на задану тему: жалкую, що не записала його жартівливих перлів…»

  1. В останній декаді серпня телефонував Марко. Подякував за публікації матеріалів про репресії, подані «Кіровоградською правдою» і «Народним словом».

А потім за «Каменя»: «Це щось зовсім нове в Вас. Ви ж геть були байдужі до авангарду, а це – авангард, і традиційне водночас. Особливо в етюді, який дав назву книжці: це ж треба так – писати ні про що власне і написати про все!».

  1. Коли Василь Петрович запитав мене, чим я займався тепер у Карпатах, і я жартома відповів: «Печінки їв із підлітками», він образився: «Дітей треба любити, а не лаятись із ними». Я не став його запевняти, що стосунки остаточні склались у нас добрі, а лиш подумав: пожили б Ви, Василю Петровичу, бодай два дні у тому жовтому бараці… (Цей абзац, до слова, став зачином моєї повісті «Нафтуся», публікованої через десять років у журналі «Київ». Василь Петрович уже не мав як її прочитати).

Без дати. Іще жива була його дружина Анна. Ми вертались із якогось заходу пізно, в сутінках, повз центральний ринок у місті. Ворота ринку були вже замкнені, але перед ними ще стояла самотньо бабуся з молоком у поліетиленових пляшках. Ми, забалакані, вже майже проминули її, але обізвався Василь Петрович: він викупив у бабусі всі пляшки й роздав нам: «Хай не мерзне старенька…» – наче вибачався перед нею за нашу неувагу.

  1. В.Марко телефонував з приводу публікації Миколи Рябого в «Літературній Україні». Здається, він завжди був небайдужий до мене, а звідколи втратив дружину (їй він присвятив останню в часі свою книгу, яка торік була удостоєна премії імені Є.Маланюка), то ще частіше став обзиватись – самота спонукає. Треба буде колись запросити його в гості… (Тут я обриваю запис з подальшим поясненням, чому не можу запросити. Хоча в гостях у нього ми удвох із дружиною побували у серпні 2010-го).
  2. З В.П.Марком учора бачився на кафедрі літератури. «Гупнуло яблуко?» – питає мене. «Гупнуло, звичайно, – відповідаю, – воно в мене завше гупає, щолипня, коли я задумую цей процес. І ось сьогодні, до речі, ні з сього ні з того зродився в голові задум майбутньої повісті, – несподівано для самого себе похвалився я. – Влітку напишу…» Він мовчки прийняв мою похвальбу. Мені стало аж незручно. Але я сказав правду: прийшов у голову задум… (Не буду його озвучувати, бо він і досі не реалізований).

3.04.2015. В.П.Марка здибав на коридорі гуманітарного корпусу. «Ви знаєте, що я на пенсію пішов?» – питає мене пан професор, якому у грудні виповниться 80. «Тепер матимете багато вільного часу, треба знайти для себе замороку…», – кажу, всміхаючись. «Та я вже маю роботу: буду писати підручник про теорію літератури… Пане Василю, Ви не будете проти, якщо я свою ту скорочену рецензію на вашу книгу відправлю у журнал «Дзвін»?». Міська газета так і не опублікувала її, а «Літературна Україна» обкарнала на одну колонку. Так я досі її й не читав у повному обсязі. (Нині маю у своєму архіві, не опубліковану в авторському варіанті, і дорожу нею, бо ніхто так точно не препарував моє писання, як В.Марко).

13.06.2015. Г.Клочек надіслав сумну звістку: помер Василь Марко. Вчора, 12 червня. Земля пухом! Мудра, інтелігентна, делікатна людина. Справжній європеєць і справжній українець. У грудні йому мало виповнитись 80. (Колись Василь Петрович мені пояснював причину перенесення його дня народження: із різдвяного святого вечора за григоріанським календарем на різдвяне свято за юліанським – так неправильно і в метрику записали; правильна дата – 24 грудня 1935 року).

 

***

Василя Петровича поховали на Лелеківському цвинтарі, неподалік від доглянутих могил Леоніда Куценка й Світлани Барабаш, з якими він працював на одній кафедрі й був у тісних приятельських стосунках. Для прощання з покійним труну встановили на майдані поміж корпусами педагогічного університету: із сумом дивився на покійного бронзовий Винниченко. Марко був інтелігентом з великої літери – і мудрий, і поміркований, і відданий Україні. Для мене перший кропивничанин, якого я побачив у вишиванці і з таким, у вишиванці, тепер я прощався. Вишиванка пасувала йому органічно, як біла кора березі – бо він був справжній. Він несилувано, природньо творив українське середовище довкруг себе.

На жаль, я не зміг провести його в останню дорогу аж за місто. Гамував схвильоване серце під палючим сонцем біля університету. Кажуть, він не витримав четвертої поспіль операції. Лежав у обрамленні квітів сивий красивий чоловік, у трохи розтулених устах сонце грало на його золотих коронках, наче він посміхався… Перед тим, як автобуси рушили, до мене підійшов його син Петро й прошепотів, нагнувшись: «Батько Вас любив і часто говорив мені про Вас. І я сам прочитав три Ваші книги – вони всі несхожі одна на одну…» – закінчив він несподівано. І в мене пішли сльози потоком. Яка невчасна й недоречна балачка про суще при покійному… Високий, вродливий, могутній чоловік у білій вишиванці, син Петро – йому б у актори йти… Я подякував Петрові, не піднімаючи голови, висловив співчуття. А слова його бриніли й нагадували живого Василя Петровича. Він же в останній нашій зустрічі, травневій, говорив майже те саме: «Мій Петрик прочитав Вашу книгу останню і дуже добре сприйняв її. Так що маєте іще одного прихильника своєї творчості…» То було зовсім недавно, кілька тижнів тому: якась мить, хвилинна розмова майже на цьому самому місті, де ось я бачуся з ним, бездиханним, востаннє… Але чого ці гадки так наповратливо лізуть у мою свідомість? Честолюбство неприкаяне. Краще вже думати, як ото він потиснув руку в осінньому «Ikarus»i і сказав: «А читати я Вам не дам…» Такий домашній, такий нарочито ворохобний.

Я знав Василя Петровича епізодично. Але й із цих епізодичних зустрічей роблю висновок, що він один із небагатьох моїх знайомих, хто не мав у житті ворогів. Хіба таке буває? Таки буває, бо ж і не уявляється, щоб він із кимось лаявся. Сперечатися сперечався, й нерідко, але щоб носити камінь за пазухою… Від природи мудрі, як він, люди роблять світ добрішим, комфортнішим. І тому так тяжко відпускати їх у хай затишне, піднебесне плавання.

м. Кропивницький

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 — 22 (313 — 314), 22.10.2021, 5.11.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!