Василь Бондар. «Електрик із сродною душею»

249

СПОГАД ПРО ВОЛОДИМИРА ПАНЧЕНКА (2.09.1954 – 14.10.2019)

“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022, ч. 5-6 (325-326), березень 2022

 

Прожив я вже чимало і тому з висоти віку можу певно сказати: небагато в житті мав людей, по смерті яких відчуваєш, що наче втратив частину себе. Володимир Панченко належить до таких. Починаючи з 1984 року, звідколи його запросили працювати в педагогічному інституті, а ще й доповнити перший склад обласної письменницької організації, яка наказом тодішнього голови Спілки Павла Загребельного була заснована у вересні того ж року.

Не пам’ятаю першої нашої зустрічі. Я вже тоді робив якісь щоденникові помітки в загальному (на 96 сторінок) зошиті у м’якій прорезиненій обкладинці. І зафіксував його виступ на першій у нашому краї нараді (її тоді називали семінаром) молодих літераторів області 13-14 жовтня 1985 року. Панченко тоді уже керував обласною письменницькою організацією. Нарада була представницька: окрім трьох наших членів Спілки (ще Ф.Непоменко й В.Гончаренко), в ній брали участь гості-поети головний редактор видавництва «Промінь» (Дніпропетровськ) Віктор Корж та працівник апарату Спілки письменників (Київ) Юрій Сердюк. Від Панченка я занотував бувальщину зі спогадів білоруського письменника Янки Бриля: блукаючи садибою Ясної Поляни, йому привидівся старий і сивий господар, що вийшов з-за куща й запитує: «Ви що, – теж письменник?». Таку високу планку ставив літературний критик перед молодими.

Другий запис у нотатнику від 23 січня 1986-го: «Першим цю новину повідомив мені В.Панченко. Стояв у книгарні, коли я підійшов і привітався. А він і показує “Літературну Україну” з анонсами січня журналів українських: “Це не ти часом?” – “Я”, – відповідаю, бо побачив, що підкреслено моє прізвище. І подякував за новину. “Це добре, “Україна” – популярний у людей журнал, тираж великий… Та й представляють вони по-людському. Вітаю!»…

У вересні того ж року він запропонував мені взяти участь у конкурсі на вступ до вищих сценарних курсів у Москві, але я відмовився, послухавши порад Миколи Кравчука. З часом я зовсім забув про цю Панченкову пропозицію і якби не запис, то зараз би й не повірив, якби мені хтось нагадав. «Дурний був, – думаю зараз, – таку можливість втратив…». Врешті, з Москвою я познайомився капітально серед зими наступного року: місячні курси молодих журналістів у всесоюзній комсомольській школі – відвідував московські редакції газет і журналів, театри, музеї, книгарні… Однак: курси курсам різниця.

Ось такі спомини про наші перші зустрічі. Згодом вони стануть частішими й змістовнішими, бо Панченко був людиною притягальної комунікабельності. В кінці листопада 86-го він запросив на розширені письменницькі збори п’ятьох не членів Спілки: Івана Братченка, Євгена Железнякова, Антоніну Корінь, Петра Селецького і мене. А згодом те коло стало розширюватись все більше й більше: в країні-імперії почалась Перебудова. Панченко як член компартії, яка з голосу генсека Горбачова оголосила у суспільстві плюралізм і гласність, почав гуртувати людей демократичних поглядів, засновуючи клуб творчої інтелігенції «Перевесло», згодом різні громадсько-політичні клуби, які впевнено підійшли до перших альтернативних виборів у союзну та республіканську ради. У приміщенні обласної Спілки письменнників тоді чи не щовечора було завізно. В Народний Рух він не пішов свідомо (чорноволівсько-горинівські програми для нього, делікатного й толерантного, були занадто категоричними, він шукав порозуміння насамперед із поміркованими), хоч і завжди підтримував рухівців у їхніх домаганнях, чим згодом рухівці йому й віддячили, висунувши кандидатом у народні депутати України по Ленінському округу міста Кіровограда. Він поклав, як кажуть, на лопатки 17 претендентів. Все наше місто пам’ятає той найвелелюдніший за всі часи мітинг 18 лютого 1990 року на стадіоні авіаремонтного заводу.

Верховна Рада надбала мудрого, патріотичного й працьовитого депутата, а Кіровоградщина втратила на чотири роки суспільного провідника й модератора. Врешті, Панченко час від часу обзивався з Києва: публікаціями в обласній газеті «Народне слово», зустрічами при наїздах із електоратом. Взагалі не переказати тієї державницької його діяльності в ті роки, хіба, може, книга його «Ох, Україно!..» потрафляє трохи цю прогалину заповнити.

Але й тоді я не сумнівався, що політична робота – не його: рано чи пізно він повернеться до науки, до літератури. І він повернувся до міста, яке полюбив найбільше. Його вважали своїм у Одесі, в Києві, навіть у Стеблеві, тим більше в рідній Демидівці, але найкомфортніше він почувався в Кропивницькому. Нікуди він не квапився з такою охотою творити справи неперебутні, як сюди, на береги Інгула. І таки справді зафіксував, сподіваємось, на віки такі свої переконання, як назви педагогічному вузу імені Володимира Винниченка чи науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського; як заснування обласної демократичної газети «Народне слово»; як заснування обласної премії для краєзнавців імені Володимира Ястребова; як започаткування Маланюківських читань у бібліотеці для юнацтва; як зведення пам’ятника Юрієві Яновському, яке мають завершити його послідовники й шанувальники…

Про це знають усі й багато хто про це писатиме в своїх спогадах про Володимира Панченка. Тому згадувати треба особистісне, приватне, неповторне.

На початках наша дружба з Панченком не відзначалась повною гармонією. Насамперед була якась відстань, чи й не офіційно-приятельська. Бо чого б це аж до останніх трьох років ми, ровесники, звертались один до одного на Ви та ще й по імені і по батькові? Панченко не написав про мої оповідання-повісті жодної статті, хоча кілька разів обіцяв: і телефонно («Ось узяв з собою в Крим твої “Китиці…”, начитуюсь, бо маю давній борг…» – років п’ятнадцять тому), і просто в розмові, дивлячись тепло й грайливо в очі («Замовляють мені другий том “Літературного ландшафту”, київське видавництво замовляє – там уже й про твій щем я розкажу…» – за рік до смерті). А я ніколи й не заїкнувся йому про якийсь відгук чи рецензію, бо це не мої принципи. На все свій час. Передчасно зірване яблуко – кисле. Правда, кислим воно буває не тільки через передчасне зривання… Та ще й таке: комусь солодке, а комусь кисле – справа смаку. У Панченка смак був бездоганний. Просто не на все вистачало рук і часу – так найліпше думати.

Недавно (свято Покрови 2021 року) в міській бібліотеці, яка носить його ім’я, ми згадували Володимира Євгеновича. Мені запам’ятались слова Федора Шепеля: про Панченка, мовляв, міг би написати цілу книгу, так багато він у житті важив, а що з тієї ненаписаної книги виділити у короткому виступі? Багато хто міг би так сказати. І я також. Тож хай пишеться книга, а тим часом виокремлю наше епістолярне спілкування. Листів звичайних, писаних на папері й надісланих у конверті, я не отримував від нього: поки тривала ера листів паперових, ми жили в одному місті, часто бачились, а тому не було потреби запаковувати конверт. Хоча симпатичний розбірливий почерк його я розпізнаю сходу серед сотень інших. Бо ми дарували один одному видані книги – з автографами, звичайно. Панченко робив це в рази частіше. І всі ті сердечні зичення  на титулах разом із прочитаними сторінками я бережу у домашній бібліотеці.

Електронне наше листування почалося після того, як Панченко на запрошення ректора університету «Києво-Могилянська академія» перебрався у столицю. Точніше, після того, як він заснував літературний сайт «ЛітАкцент». І запрошував, звичайно, подавати рецензії, відгуки, дослідження, знахідки… Взагалі для його вдачі це було характерне: запрошувати, стимулювати, мотивувати. Так ще в 90-их він на моє здивування пропонував мені писати повість про Нечуя-Левицького. Я тоді зовсім не був готовий до такої роботи. І зараз також з подивом думаю про цей збіг: в останнє своє десятиріччя він купив хату на батьківщині автора «Кайдашевої сім’ї», хатою він неймовірно дорожив, бо приїздив туди часто, жив подовгу і сам, і з дружиною та зізнавався щиро: у Стеблеві наче вертався у власне дитинство.

В «ЛітАкценті» я надрукував усього кілька своїх матеріалів, адресуючи їх сайту через засновника: насамперед репортаж із чудесними фотознімками (мав тоді гарну камеру) про відкриття пам’ятника Володимирові Винниченку у Кіровограді, спогади про рано згаслого прозаїка  й кіносценариста Юрія Обжеляна, про свого земляка новеліста Миколу Кравчука… Панченко тоді навіть привозив гонорар, якого вже не існувало не те що в електронних ЗМІ, а й у газетах і видавництвах.

Так по діловому почалося наше електронне листування з грудня 2009 року, а завершилось 13 жовтня 2019-го. Майже десять літ. Всього 86 листів-повідомлень, з яких 52 його і 34 мої. Звичайно, справжніх змістовних чи й половина набереться, бо чимало з них були то просто запрошення на якусь зустріч, конференцію, презентацію, то нагадування про «Маланюківські читання», запроваджені столичним паном професором у обласній бібліотеці імені Євгена Маланюка (нині ця бібліотека знаходиться на вулиці В.Панченка) і які тривали з вересня 2017 по травень 2018 року. Ці читання стали фактично останнім його організаційним проектом і кожного зібрання ми чекали як особливого свята спілкування. Ми – це Григорій Клочек, Валерій М’ятович, Юрій Митрофаненко, Олександр Ратушняк, Федір Шепель, Андрій Домаранський, автор цих рядків, іноді до гурту приєднувались Оксана Гольник, Валерій Жванко. Кожен, як писав В.П., «член ложі» готував доповідь на самозадану маланюківську тему, яка потім публікувалась статтею в обласній чи всеукраїнській періодиці. (До речі, можна було б і зараз видати ті доповіді окремою книгою). Завершитись читання мали бравурною ідеєю: Андрій Домаранський брався організувати дводенний човновий круїз по Синюсі від Архангорода до Мегії з ночівлею на березі ріки, яка все життя снилась поетові в еміграції, власне пізнавальну мандрівку зі спілкуванням у дорозі (між собою та з мешканцями прибережних сіл), привали із козацьким кулішем та народною піснею – отже, чарівна плавба в напрямку Чорного моря («Для усіх масонів готовий спорядити невелику флотилію, аби з належним патосом пройти межею Поділля і Дикого Поля якусь милю-другу. Там, південніше Новоархангельська, усюди чудові місця для ночівель – гріх цим не скористатися у травні» – з листа А.Домаранського до В Панченка від 21.02.2017)… Вже й гроші були зібрані на амортизацію техніки, амуніцію, харчування. Та над нашими головами тихо іще, наче й не загрозливо прогуркотів громик: третього травневого дня Панченко надіслав куцого й несподіваного листа, в якому просив своє місце в катамарані віддати дублерові, швидше всього синові Ярославу… Ми були не проти дублера, але без Панченка!.. У той день ми навіть припустити не могли, що йому залишалось жити трохи менше, ніж півтора року.

Але що це я епістолярну повість почав переказувати мало не з кінця?

Душевне наше листування почалося моїм обуренням: члени журі обласної премії віддали перевагу компілятивній книзі про наш театр кіровоградського поета й краєзнавця перед Панченковою «Неубієнною літературою». Та ще й мій відгук на «НЛ» опублікувала газета «Народне слово» після прийняття рішення про визначення лауреатів. Наче змова якась. Однак Панченко цю звістку сприйняв нібито спокійно. Лист від 26.01.2011:

«…Ти мене просто зворушив і своїм листом, і відгуком про книжку. Я Тобі безмежно вдячний за нагадування землякам про мене, за добре слово, за те світло, яке вчуваєтья у Твоїх словах. Щодо результату голосування, то про це ми вже з Тобою говорили. Звісно, премія ім. Євгена Маланюка була б мені дорожчою за багато чого іншого, бо це ж Кіровоград, який я любив і люблю, це Маланюків дух, це – Льоня, який завжди згадується в таких – і не тільки в таких – випадках. Ну що ж, очевидно, мене почали сприймати як сторонню людину. Я ж себе таким не почуваю. Ось виходить  моя книга мандрів по Україні, «Сонячний годинник». Там буде чимало  старих і сучасних світлин, буде й наша степова Україна – Новомиргород, хутір «Надія», Олександрівка з Кулішем і Мацієвичем… Коли був у Кіровограді на Різдво, 7-го вранці годин зо три блукав по місту, багато фотографував. Чудова стара архітектура! І на хутір їздив. У мене навіть з’явився намір написати про Кіровоград цілу книжку (з «картинками», тобто з гарними фотоілюстраціями). Матеріалу маю надзвичайно багато…».

Нібито й відсутня образа, але скільки трагізму у фразі «мене почали сприймати як сторонню людину»! Почали забувати його, який стільки зробив  за понад два десятиліття і для університету, і для демократизації суспільного життя в області й місті (очолював перші демократичні гуртування, виборов мандат народного депутата у комуністів – не з першого, до речі, разу, бо брав участь у виборчій кампанії до Верховної ради СРСР у 1990 році, коли його затримали на передвиборчому ситі). Як би він її, ту печаль, не приховував, вона ячить між рядками… Але Панченко завжди був вищим від подібних образ.

Премію імені Маланюка він отримає аж за третім разом. Чуєте, ви, скандальні генії на своєму центрально-українському хуторі! Панченко – з третього разу. А ви метаєте громи й кидаєте каміння, якщо вас обійшли увагою при першому поданні. Другий раз його висувало бюро обласного літературного об’єднання «Степ» у 2015 році як сатисфакцію за немудре рішення п’ятьма роками раніше. І раптом Володимир зробив заяву, що знімає свою кандидатуру. («…мені телефонував Погрібний, сказав про те, що мої «Кільця…» за Твоєю пропозицією висунуто на премію ім.Маланюка. Дуже й дуже вдячний Тобі, Васю, за прихильне ставлення до моєї книжки. Проте ось буквально вчора я зрозумів, що попав із тією премією в «болото»: тут свій пас’янс, а я для таких людей, як Погрібний і К, – «чужак», п’яте колесо до воза… Тому мені краще зійти з дистанції, не заважати. Тим паче, що це ж і по моїй колишній аспірантці б’є (Л.Михиді)… Дуже не хотів би комусь ускладнювати життя. А Тобі я просто по-людськи вдячний, бо завжди відчував Твою душу як СРОДНУ (казав Сковорода). Обнімаю, Володимир Панченко» – лист від 24.10.2015). Я цю відмову сприйняв як силувану, він змушений був це зробити через тиск від одіозних наших науковців та літераторів, а тому й просив його лишатись для обговорення. Він відповів негайно, через кілька годин (лист від 25.10.2015):

«…тут уся заковика не в «діячах» і не в їхньому тиску, а в Людмилі [Михида – В.Б.]. Якби це був хтось інший, не було б і проблеми. А так – я ж її науковий керівник, і якесь суто педагогічне чуття підказує мені, що я маю зійти. Бачу, що для неї «поворот», який стався, є ударом (це я зрозумів з нашої з нею розмови перед винниченківською конференцією у п’ятницю). І ось саме це мене й зупиняє…

Дякую Тобі за добре слово про книжки. 29-го, до речі, я маю презентувати «Кільця…» в музеї літератури в Києві. Там має бути й Михайло Слабошпицький. Він мені казав, що записав передачу, проте я її не чув, бо в селі в мене «брехунця» немає. У Кіровограді був кілька днів. Устиг побачитися і з Григорієм Гусейновим. А вчора повернувся в село, де ми тепер і живемо. Я ж теж селянин! Тут, у хаті  довкола, добре, мовби повертаєшся у дитинство… Тобі це знайоме… Обнімаю, В.».

Педагогічне чуття… Хто в нас іще здатний на подібне благородство душі, товплячись біля преміального корита та звинувачуючи своїх суперників, точніше учасників конкурсу на здобуття премії? Питання майже риторичне.

 

З премією імені Євгена Маланюка вітали Панченка у січні-лютому 2017 року. Я згоден був із Григорієм Клочеком, який казав, що Володя цю премію уже давно переріс, більше того, я писав йому «Сьогодні слухав по першому каналу радіо слово Слабошпицького про твою книгу [«Кільця на древі» – В.Б.]. І взагалі вважаю, що її (як і «Сонячний годинник», як і «Неубієнну літературу») треба було б висувати на Шевченківську премію…» (25.10.2015), але й знав – яка вона йому буде дорогою!  І цим відзначенням ми дали зрозуміти всім і йому самому насамперед, що ми його не забули. Панченко блискуче виступав на врученні. А восени наче як у віддяку за нагороду організував «Маланюківські читання», про які мовилось вище.

На ту пору місто вже носило назву Кропивницький. Можна пригадати й описати усю історію перейменування (видано вже книгу про це Ольгою Кирилюк). І в Панченка вона була не простою. Бо напочатку він теж ратував за повернення «історичної назви». Було це на початку 90-их. Але пізніше переосмислив, в кількох листах є його думки (про Інгульськ, Кропивницький, Золотопілля). Він уже пішов на пенсію, відмовившись очолювати університет «КМА», ще трохи читав лекції чи брав участь у наукових конференціях то в Києві, то у Львові, то в Одесі, то в Івано-Франківську, то в Кам’янці-Подільському (називаю лиш ті міста, з яких я отримував його листи)… І, звичайно, у Кропивницькому. Він обрав собі шлях мандрівного літописця-дослідника. От заповзявся, наприклад, об’їздити своєю далеко не крутою автівкою усі Шевченківські місця в Україні. Заповзявся розгадати багато загадок і написати про це цікаво. Із замисленого він неймовірно багато встиг здійснити.

Із мандрів він привозив забавні розповіді про зустрічі з людьми. Наприклад одного разу, аби не вивищувати себе в середовищі простих людей, він на їхнє ж запитання ким і де працює, назвався електриком, що вкручує лампочки, аби було світло і ясно. Але ж як образно він сказав про самого себе!

Подаю наше листування фрагментарно, звідки теж бачиться його неспокійне, пристрасне захоплення мандрами. Рік 2016-ий. Лист різдвяний, від 7 січня:

«Я ці дні також Тебе згадував. І ось Ларисі Івшині [головний редактор всеукраїнської газети «»День» – В.Б.] написав, що в Інгульську (!?) вже вийшов (завдяки вашим із Світланою зусиллям) томик спогадів про Андрія Іванка, де й її слово є. Обіцяв привезти примірник їй (якщо вже є щось окрім «сигналу»)…

Сидимо в селі, тішимося розкішною зимою. Тримається ще мороз градусів 6-7. І сніг такий сонячний, що коли фотографуєш краєвид, то кадр виходить майже «сліпий»: ота біла-білінь снігова засвічується (сьогодні, щоправда, небо без сонця)… Тепер зими куці, не те що в дитинстві, пригадуєш? Тому й радість подвійна.

А щодо Романа Андріяшика, то в мене в «Кільцях…» мала бути глава, йому присвячена. У розділі про «Меч Щербицького…» Тільки ж руки не дійшли… А в Могилянці, між іншим, працює на кафедрі англійської мови його донька, і вона мені колись навіть папку з деякими матеріалами дала про батька… Так що твоя «зарубка» залишається зі мною.

Мене, мушу сказати, завжди не відпускає прикре почуття провини за незроблене. А його, незробленого, менше не стає, тільки більше… Щось пишеш, звісно, але ж усе одно від «синдрому Котигорошка» не втечеш (це я так кажу, маючи на увазі, що хоч яким уже той Котигорошо спритним був, голови відтинав зміюкам тільки так, – а все одно, замість однієї виростало три нових, аж поки Котигорошко не збагнув, що мало відрубати, треба ще й припекти те місце, з якого голова росла… Але це я просто так, для жарту кажу…).

А з Аргентини телефонує Тамара, так? Вітання їй передавай, коли буде нагода. Як вона почувається, призвичаїлася?

Про Сизоненка не знаю нічого. Але оскільки йому вже за 90, то, мабуть, тримається. Бо ж воно так: після 90 людина якось забуває, що треба помирати. Це я в Америці таке вперше подумав: там усім за 90…

…Вітаю Тебе, Васю, з роком Новим і з Різдвом! Хай Тобі добре працюється-думається у «міському хуторі», і хай будуть радощі в родині, бо ж це той острів, який тримає людину. Он Лев Толстой – смикався, мучився, а все одно прийшов до висновку: головне – «мысль семейная». Ну, приблизно так.

Обнімаю Тебе. В.

А про Андріяшика думатиму, цвяшок забито».

Про Романа Андріяшика я його не випадково розпитував та радив звернутись до його творчості, бо сам тільки тепер прочитав його романи і відчув притягальну силу його прози.

Взагалі, у листах Панченка легко впізнаю зміст своїх, бо він фактично відповідає на всі запити чи пропозиції. Ось відповідь про псевдонім із Стеблева у «Літературній Україні», коротка характеристика мемуарної книги Валерія Шевчука, якою я тоді захопився, і реакція на перейменування, яке місяць тому нас обох зогріло (лист від 12 серпня):

«Про Власа Крутояра не знаю нічого. Чув про ту публікацію в ЛУ, проте не бачив її. Про що там? Спитаюся в Хавруся-молодшого, який тепер замінив покійного батька у музеї І.Н.-Л. Можливо, він здогадається, бо ж певно, що Крутояр – псевдо. Для справжнього прізвища занадто круто…

Спогади Вал.Шевчука я прочитав, коли вони вийшли, і навіть брав участь у їх презентації під час Книжкового арсеналу. Вони справили на мене подвійне враження. Багато в них і цікавого;  у багатьох випадках вони наближують до героїв спогадів, – проте дух «Я-центризму» у В.Ш. зашкалює. На презентації я навіть сказав, що «Валерій Шевчук – блискучий дослідник творчості Валерія Шевчука». Але річ не в тім, а в тім, що він, здається, дуже здрібнив декого зі своїх приятелів. Наприклад, Гуцала. І в тих місцях і сам здрібнився (див. історію про те, як Гуцало «вкрав» у нього сюжет про позиченого чоловіка; або згадки про те, що перша дружина нестерпного Гуцала повісилася, і він сам також повісився; «Тільки я не перевіряв» (???), додає Шевчук)… Ну, але що поробиш. Людина тим і цікава, що жива, а не мармурова чи гіпсова…

Планую незабаром бути в Кропивницькому. Побачимось? Ти на місці? Я читав, що Ти недавно був на батьківщині, пас там корову, чим викликав захват у Олекси Різниківа, який ув Одесі корову не пас, бо там зливи, падають дерева, та й Саакашвілі з Трухановим навряд чи дозволили б таке…

Цілком поділяю Твою радість з приводу того, що Єлисавета Петрівна з Сергієм Мироновичем нарешті відчалили. Я, як і Ти, ладен був пристати на будь-яку українську назву. Хоча, може, в Тобі десь і сидить туга за Тобілевичами, як у мене – за Золотим Полем (чи Золотопіллям)… Що поробиш. Я, чесно кажучи, трохи злий на Брехуненка-Чухліба, які привезли «Інгульськ», коли в нас уже був погоджений варіант… І навіть казав про це Брехуненкові…

Ну, поки що все. Тисну Тобі руку.

Твій адепт – Володимир (це Сашко Ратушняк інколи так підписується!). Жартівник…».

Того драматичного 2016-го (і в національному розумінні – війна з москалями затягувалася на невизначений час, і в нашому обласному письменницькому товаристві тріщина поглиблювалась) фізично здоровий і натхненний творчістю Панченко гасив усі мої сумніви, терзання, негаразди. Ось він вітає з Днем 25-річчя відновлення Української державності («Окрім часів Київської Русі, ми не мали такого тривалого  періоду державної самостійності, – тож хай ця течія історії ніколи не переривається! Я ось щойно випадково натрапив на репродукцію картини Ван Гога «Пшеничне поле з круками» – і був вражений: вона нагадує синьо-жовтий прапор і навіює асоціацію з нинішньою Україною. Дивовижно. Подивися, не пожалкуєш» – 23.08), ось реагує на наші шарпливі з демаршами письменницькі збори серед листопада («Вітаю […] із переходом Рубікону. Добре, що він уже нарешті перейдений. На «гавкіт» не зважай, – це таке, «слишком человеческое», як казав товариш Ніцше. Головне, що люд письменницький трохи збудився, тепер усе вирівняється… » – 23.11), ось ділиться враженнями від публікації моєї повісті «Самосуд» у львівському журналі «Дзвін» («Історія безоглядного «сина вітру», який збунтувався проти Зони несвободи і кинувся з неї сторч головою, вийшла щемкою, пронизливою. У Тебе завжди відчувається ЩЕМ – коли пишеш про світлих, якихось незахищених і добрих у своїй суті людей» – 18.11), і не просто ділиться, а висловлює кілька суттєвих зауваг… А під завісу року ми бачились іще у педуніверситетській бібліотечній залі на вечорі пам’яті («10 років без Леоніда Куценка»), у львівській кнайпі на Дворцовій за чашечкою кави – і не могли наговоритись, не могли наговоритись… Зокрема і про найповніше видання творів Михайла Коцюбинського у Вінниці, в якому Панченко брав участь (не знаю й досі, чи воно реалізоване). Свого часу я привіз з Тетієва подарований мені Миколою Кравчуком рідкісну (1938 року видання, фактично заборонену) книгу листування Коцюбинського із Олександрою Аплаксіною – Панченко взяв її в столицю і перевидав у «Критиці».

2017 рік у нашому електронному листуванні був скупий, переповнений лиш короткими повідомленнями про зустрічі. Окрім «Маланюкових читань» варто згадати іще одне Панченкове мандрівне бажання: відвідати мої рідні краї на межі Київщини-Вінниччини. Приводом до цього бажання (принаймні у нашому листуванні) стало те, що я захоплено подав у листі вірш Євгена Гуцала «Вечеряли з солов’ями, спали з солов’ями…», на який він обізвався 6 листопада: «Мені також Гуцало близький багато чим. Час од часу перечитую деякі речі (маю книг зо 5). Кортить і написати; маю вже кілька обдуманих сюжетів, але поки що пишу інше… Хотілося б порозпитувати Тебе про Старий Животів, ранню історію Гуцала. І сам би дещо розповів…». Не розповів, не написав, не приїхав. Ще навіть в останнє своє літо гострив лижі («Щодо Теліжинців – зорієнтуюся і щось придумаю. Залежатиме все від: 1. самопочуття (бувають перепади), 2. погоди (спека). Дуже хотілося б побувати в Твоїх краях! Там ще десь неподалік має бути Кальник Ярослава Івашкевича, так?» – 3.07.2019) і я чекав його у своїй щорічній липневій резиденції, накреслив маршрут – до Драча, до Гуцала й Аркадія Любченка, до Кравчука, а то й до Конрада та Бальзака…

Передостаннього року в своєму житті, вже будучи хворим, Володимир Євгенович не те що не збавив своєї активності й працездатності, а. здається, потроїв їх. Тижнями чи й місяцями перебуваючи в лікарняних палатах, він однак не відмовлявся брати на себе нові обов’язки. Так, скажімо, погодився ввійти до складу журі міської, щойно заснованої літературної премії імені Арсена Тарковського і перечитав усі подані на конкурс книги та передав електронно свої пропозиції, дві із трьох мали вирішальний вплив на результат. Справи, як кажуть, минулі, але хай не кануть в небуття його точні й аргументовані оцінки: «Мій вибір щодо конкурсантів такий: 1. Поезія – Борис Ревчун. Його іронічні чотиривірші, як правило, дотепні, з тонким українським смутком. Самоіронія – штука корисна. А до того ж, вона дефіцитніша, ніж суто ліричні екзальтації. (Окремо Борисові варто сказати, щоб краще пильнував слово: наприклад, випускають не «пар», а «пару». Пар – це агрокультура, спосіб оранки, – кажу як син агронома. Або: «Ми же…» – 100-відсотковий русизм! І т.д.). 2. Дитяча проза – Володимир Кобзар. Його «Запах фіалки» – пресимпатична річ. Навіть наліт олександрівської «мемуарності» припав до душі. Плюс самі історії, гарна мова, легкість оповіді, присмаченої гумором… 3. Проза – Олександр Кердіваренко. Тут без конкуренції. Просив би Тебе подати ці мої оцінки як висновок члена комісії, себто – більше пересилати не планую. Годуй мене новинами, гаразд? Володимир» (лист від 9.06.2018).

На повість Володимира Кобзаря обласне літоб’єднання на своєму засіданні вилило відро помий, і я не стримався, аби не пожалітись Панченкові, на що він відреагував одразу: «На дурнів не зважай і не витрачай на них сил. Найкращий засіб щодо такої публіки – непомічання, ігнорування, залишення її наодинці зі своїми комплексами за принципом «нам своє робить». Тип літературного невдахи відомий: ним часто рухає заздрість, невтолена амбіція, підступність. Цікаво, що в романі «Буранний полустанок» найбільшого негідника Айтматов зробив саме літературним невдахою! Знав, що творча безплідність чи недореалізованість спричинює гримучу суміш… […] Я лікуюся, намагаюся тримати хвіст догори і бути слухняним пацієнтом. Бо що ж іще? Обіймаю і зичу гарних літніх днів. Володя» (10.06).

Симпатичні поради. А ще й кивок на Айтматова: читав? Звісно – треба прочитати. (До слова, Панченко був один із небагатьох моїх живих мотиваторів «мережаних зáкладок»).

Він наполегливо штовхав справу встановлення пам’ятника Юрієві Яновському у нашому місті. Це любов його із студентських літ, він написав чимало статей про творчість романтика ХХ століття, видав кілька книг… Він виносив задум постаті на п’єдесталі – з вітрильником у випростаній руці, визначив місце – у скверику супроти кінотеатру «Портал». Той скверик закладали ми, письменники й учні 26-ої школи разом із своєю класною керівницею, В.В.Соколовою, студенткою доцента Панченка одеської пори.

(«Був у Кропивницькому три з гаком дні. Ходили з Валерієм [М’ятовичем – В.Б.] до Табалова [Андрія, секретаря міськради – В.Б.] «штовхати» справу з пам’ятником Яновському. У мене якраз була пора маленького intermezzo (хімія – позаду, операція попереду), то хотілося, окрім усього, повтішатися всілякими осінніми радощами. Дуже люблю цю пору!

А оце другий день у лікарні в Києві. Це та, в якій лікувався 105 років тому Михайло Коцюбинський (щоправда, так і не долікувався; може, тому, що лежав у палаті №6?). І одного разу його тут навідував студент Микола Зеров. Це ж треба таке… А я нещодавно таки завершив книжку про Зерова (близько 700 сторінок, сам дивуюся), тепер вона вже верстається у видавництві «Дух і літера». До нового року обіцяють видати.

Завтра мені зроблять ще одну діагностичну операцію, щоб знати, ЩО дала хімія. А потім має бути велика операція, на яку я вже чекаю, як земля на дощ. Правда, якщо залишилися якісь погані клітини, то буде іще одна хімія, чого я, звісно, не хотів би.

Про приїзд Тараса [Марусика – В.Б.] чув од Федора [Шепеля – В.Б.] й ще кількох людей. А ту історію, яку він згадував (щодо житла), я чомусь призабув. Таки давно було…» – 11.09.2018).

Останній абзац потребує коментаря. На межі серпня-вересня в рамках фестивалю «Кропивницький» з презентацією своєї книги в нас гостював киянин-галичанин Тарас Марусик і наче між іншим у розмові про Верховну Раду сказав: це ж ваш Панченко, коли був депутатом, виявляв мені сприяння в отриманні житла, поступившись своєю там житловою чергою… Тут згадується ще й інший вчинок Володин: коли депутати кинулись розбирати, даровані владою не знати за що, автомобілі, то тільки двоє не спокусились «верховним хабарем» – Степан Хмара і Володимир Панченко. Чи це вже легенда? Легенди складають про достойних.

«Годуй мене новинами…» Якби ж вони могли вилікувати!

Ми раділи виходу його книг (чотири в останній рік), обзивались відгуками-рецензіями. Дякували міському голові Андрієві Райковичу, що присвоїв йому звання почесного жителя міста, але Володя уже не міг навіть сам бути на врученні відзнаки. Висунули його книгу «Літературний ландшафт України. ХХ століття» на здобуття Шевченківської премії… А він згасав як свіча.

Подаю останні чотири листи, якими обмінялись ми протягом останніх двох місяців його життя.

«17.08.2019 (від Володимира Панченка) Дорогий Васю! Вітаю Тебе! В мене за цей час бували різні дні – і кращі, й гірші. Адаптуюся. Намагаюся повернути собі бодай частину кілограмів, бо тепер я дуже схожий на Махатма Ганді. Я його шаную (читав колись книжку про нього), проте кожному ж своє! Як я Тобі й казав, поки що не можу собі дозволити бути на «безприв’язному утриманні» (як казали в колгоспні часи). Відлучаюся з дому хіба що на невеликі дистанції. Ось завтра вирушаємо з Людою у Кропивницький, будемо там до 25-го. 24-го в художньому музеї – о 14 год. – презентуватиму друге видання «Сонячного годинника». Воно таке гарне! Новий дизайн, нові розділи… Тішуся. Приходь!

Я дуже каюся за своє довге мовчання. Натомість настрій Твого листа мені сподобався. Відчувається, що Ти побував у рідних місцях, що вони додали Тобі тонусу, що Ти непогано попрацював…  А ногу бережи. Люби її. І хай вона віддячує Тобі своєю пружністю і молодою снагою.

Бо ми ж іще не дідугани, Васю!

На цій оптимістичній ноті ставлю крапку і обіймаю Тебе. І сподіваюся незабаром побачитися, наговоритися… Володя».

«2.09.2019 (до Володимира Панченка) Дорогий Володю, справжній друже! У день Твій сьогоднішній бажаю Тобі здоров’я багато, над міру – бо Ти його і заробив, і заслужив, і не жалів для родини, для друзів, для справи! Вітаю також із присвоєнням почесного звання Золотого Кропивничанина! Радій життю, твори, брикай! Твій Василь Бондар.

P.S. Кілька разів телефонував, але не міг пробитися, що й зрозуміло в такий день… До зустрічей!»

«11.10.2019 (до Володимира Панченка) Володю-Володику, добрий день! Гарний день, сонячний над степами. І холоди відступились – для золотої осені. Думаю, тобі також такі світлі й теплі будні милі серцю.

Давно не писав тобі, боявся турбувати – хіба молюсь за твоє видужання.

А оце преса принесла повідомлення про відзначення твоєї книги про М.Зерова на Львівському книжковому ярмарку. Я щиро вітаю тебе! Кожна твоя книга – книга Майстра. Стоять рядочком на полиці моєї домашньої бібліотеки з твоїми сердечними автографами – перечитані, перепрочитані, аналізовані і подумки, і щось трохи на папері. Пишаюсь сам собі, що ці книги є в мене, що Ти був, є і завжди будеш у мене, скільки Господь даcть мені віку. Бо за твоєю подобою, за твоєю добротою і любов’ю, за твоїм талантом і відданістю Україні, родині, друзям – мав би бути світ сотворений на цій, на жаль, гріховній планеті. …Вибач мені цей пафос, але він щирий і не силуваний.

Наступної суботи (21-го) ми проведемо письменницькі збори й висунем твої книги на здобуття Шевченківської премії. Не сумніваюсь, що напровесні оголосять ім’я нового лауреата, Твоє ім’я. Вірю і знаю: твоїм книгам заповідана любов читачів, доки такі будуть.

З пошаною і любов’ю – Василь Бондар».

«13.10.2019 (від Володимира Панченка) Дорогий-дорогий друже Васильку! Дякую Тобі за пресвітлого листа. І за все-все також дякую!

Мої сили вже вичерпуються зовсім. Досадно, що все сталося ой рано. 65 – ще мало… Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка і збіркою авторських колонок «Зупинитися і озирнутись». Гарно мені було на цьому світі. Обнімаю – і нехай Господь простить нам провини наші.

Володя».

І нехай Господь простить нам провини наші.

м. Кропивницький

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!