“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
ІЗ РУКОПИСУ «МЕРЕЖАНИХ ЗАКЛАДОК»
ОСТАННІМ ЧАСОМ я сам собі з подивом відзначаю: тягне мене читати російську прозу. Швидше перечитувати, адже багато кого з улюблених російських класиків прочитав. От буквально цього літа: Купрін, Бабель, Гаршин, Солженіцин, Шукшин, Карпов, Пильняк, Солоухін, Олеша… Чого тягне? Десь на рівні підсвідомості прагнеться довідатись, знайти, пізнати: хто оце прийшов тепер на нашу землю вбивати й грабувати? Чому вони такі? І роблю висновок, що найвипукліше орка зобразив у своїх творах син алтайської землі. Чотири його оповідання: «Три грации», «Генерад Малафейкин», «Материнское сердце» і «Сураз» – в усіх творах за героїв аморальні типи: перший з балкона шпигує за жінками біля під’їзду, а потім пропонує їм попідрізати спинки на лавчинах, аби спідтишка познущатись над невдахами; другий серед ночі у поїзді підслуховує з горішньої полиці брехуна-сусіда, щоби вранці тероризувати його до самого порога; третій «безбашенний» бідага попадається на вудочку шахрайок-проституток, які обкрадають його, і в розпачі прибиває міліціонера мало не до смерті та потрапляє за ґрати; а четвертий яскраво виражений бандит і патологічний убивця («В груди у Спирьки хорошо, весело зазвенело – так бывало, когда предстояло драться или обнимать желанную женщину», «Спирька посмотрел на Ирину Ивановну, и в сердце опять толкнулось неодолимое желание: потрогать горлышко женщины»). Таких «чудіків» («в детстве мечтал быть шпионом») у творчій спадщині Василя Макаровича – ціла армія. Це вони недавно хазяйнували у Бучі й Ізюмі. Я їх теж зустрічав – під час служби на флоті: з підмосковних міст Владіміра, Алєксандрова… 21 вересня.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(ЕЛЕКТРОННИЙ ЛИСТ від Генки Богданової, Болгарія, до 25 адресатів в Україні й Росії) листування з закордоном 25.02.2022, 23.32
Дорогие мои друзья и братья по крови, мое сердце разрывается от беспокойства за вас и ваши семьи в эту страшную минуту братоубийственной войны! Об этих событиях говорили давно, но я надеялась, что все решится дипломатическим путем, поэтому мы с семьей в шоке, смотрим новости по телевизору и слушаем радио и не можем поверить, что произошло то, о чем мы думали. за немыслимое и недопустимое. Война! Ужасно даже произносить это слово, и я даже не хочу представлять, через что ты проходишь! Цена, заплаченная невиновными людьми в России и Украине, ужасна! Ненасытная жадность, циничная политика любителей войны США, которые десятилетиями лжи, инсинуаций и наглой клеветы разжигали военные конфликты по всему миру, разоряли процветающие страны, бесцеремонно отбирали жизни и судьбы миллионов ради собственных экономических интересов и неутолимое желание властвовать над миром достигло и Европы. А европейские политики и государственные деятели, забывшие или намеренно проигнорировавшие жестокие исторические уроки опустошительных войн, добровольно прокладывают дорогу натовским захватчикам и продают интересы Европы и славянских народов. Боже, помоги им осознать, пока не стало слишком поздно и уже совершенное зло не стало непоправимым! Я беспокоюсь о ваших сыновьях и дочерях, вынужденных участвовать в братоубийственной войне, об их матерях и отцах, дрожащих от ужаса и тревоги за свою жизнь. Я также беспокоюсь о судьбе наших друзей из Украины и обо всем, через что они уже проходят и проходят! Молюсь всем сердцем о скорейшем мирном разрешении всех споров, о прекращении военных действий и о восстановлении мира! Я молюсь всем сердцем за вас и ваши семьи, за ваши дома и за жизнь и будущее всех невинных людей в обеих странах! Я не знаю, есть ли у вас подключение к Интернету, сможете ли вы написать и ответить на это письмо хотя бы в нескольких словах, но я очень за вас беспокоюсь. Я посылаю вам свою любовь и молитвы! Генка Богданова.
26.02.2022 11.26 (лист до Генки Богданової, Болгарія, та до 25 адресатів у Росії й Україні) Пані Генко! Чорні дні принесла в Україну Росія. Ніякі росіяни нам не брати – це найлютіші наші вороги, які вкрали у нас нашу історію, які віками забороняли нашу мову, які віками експлуатували наші національні таланти, видаючи їх за свої. Але Україна попри всі знущання відродилася, бо ми велика нація і рівна серед рівних. Ми не раз захищали Європу від загарбників – монголо-татарського іга, від німецького фашизму, а тепер – від мокшанського рашизму. Весь демократичний світ підтримує нас, українців, а не москалів, кому підспівують лише тоталітарні режими та залежні від них нікчемні правителі. Болгарам сьогодні простіше, бо ви під захисною парасолькою НАТО, під крилом тієї так нелюбої вам Америки. Україна прагне стати членом ЄС і НАТО і ми там будемо, хай і ціною крові наших безстрашних героїв.
Особисто Вам, пані Генко, хотів би порадити: позбувайтесь нарешті своєї закоханості в Росію та її злочинних провідників. Пісня Росії завершується на наших очах. Чесні росіяни це також усвідомлюють, сьогодні вони ще не здатні повстати проти реакції, але кліка азіатів їх наснажує. Розплата імперіалістам гряде. Сподіваюсь, це станеться в недалекій перспективі. Правда переможе! Українці вистоять. Василь Бондар.
26.02.2022 13.01 (лист від Інни Начарової, Росія, як відповідь) Мужик пошёл вон! Националисты поганые! Стыдитесь!
УЖЕ НЕ РАЗ писав я (признаюсь, знущався, бо вони того варті) про стішкі нашого земляка у Санкт-Пітербурзі (так значиться на титулі перекладної книги) Миколи Бутенка, нині 70-річного письменника, автора, як пишуть у «Вікіпедії», понад півтори сотні (!!!) видань, зампрєда Союза пісатєлєй росії у місті на Неві. А оце знов виявив у спілчанській бібліотеці принтерні видання «Мой зоосад» (С-П, 2006, 32 с.) та «Мій зоосад» (С-П, 2019, 20 с.). Якщо розмістити першу книгу над другою навстоячки, то вийде наш прапор блакитно-жовтий. І це чи не єдина, цих книг, вартість. Надто ж переклади (А.К.) накульгують: і неправильні наголоси (кóли б, гр’ядки, тóвстий, кропіва…), і русизми (картошка, покруч болячий), й ігнорування кличного відмінка («Заєць»), і перекручення змісту («Метелики»), і підміна співзвучних частин мови (ні за щó замість нізáщо), і сваволя в пунктуації… Чи, може: на росії й так зійде?.. До речі, цікаво було б знати, яку позицію займає мимовільний повпред (народився у Кіровограді, майже пів життя мешкає на батьківщині «того первого, що розпинав нашу Україну») стосовно нинішньої рашистської агресії?
P.S. З других рук довідався: таки спрацював зомбоящик. 24 квітня.
ОСТАННІМИ днями в умовах рашистської агресії приймається багато таких державних рішень, про які пів року тому нереально було й помріяти: вилучення російських видань з бібліотек; у Миколаєві з першого вересня у середніх школах не вивчатимуть російську; Верховна Рада України приймає закон про заборону російськомовних пісень для публічного використання… Вся країна має стати україномовною – на сході та півдні також.
Тільки тепер починаєш розуміти, що досі в Україні були найсприятливіші умови для розвитку мови російської. Ось яскраві приклади: у селі Покровському неподалік Кіровограда виростала дівчинка Арсенія – у школі мова російська, Одеський університет – мова російська; то ж якою мовою вона почала творити?.. Те саме й про покійного Федора Івановича із сусіднього села Любо-Надеждівки (мало б називатися Надіїним чи Надіївкою) – те саме… І ніхто ж ці села не тлумив. Але тепер лисий кремлівський карлик їх дерусифіковує. 22 червня.
У НЕВЕЛИЧКІЙ домашній бібліотеці мого сина, яку складають переважно книги, подаровані мною минулої осені, є й кілька багатотомників Лесі Українки, Павла Загребельного, Івана Франка (клієнти одеські, яким Устим ремонтував побутову техніку, поділились), а ще мою увагу привернула тоненька на 240 сторінок з гнучкою еластичною обкладинкою книга популярного харківського видавництва «Клуб сімейного дозвілля», 2010. На форзаці значиться іще одне видавництво «КСМ» – із Бєлгорода, Росія, однак серед трьох копірайтів (знак авторського права) харків’ян уже нема. Та й спільність, кооперація ця дивна: українською мовою в книзі надрукована лиш анотація у три рядки на останній сторінці. Книга має назву «Афоризмы, крылатые выражения, пословицы и поговорки» і містить близько чотирьох тисяч словесних перлин-мудрощів, які належать античній добі, релігійним фоліантам, народній творчості й авторам-мислителям світу: зокрема росіяни тут мало не на кожній сторінці (Горький, Пушкін, Толстой, Достоєвський, Бажов, Грибоєдов, Чехов, Петро І, Єкатерина ІІ, Набоков, Некрасов, Лермонтов, Белінський, Суворов…), а українців всього троє – Г.Сковорода, М.Гоголь, Т.Шевченко. Отака співпраця видавництв. А фактично це пропаганда «рускава міра». Додатковий тираж 70 тисяч примірників. Українцям укладач збірника Карина Волкова (хто? звідки?) адресує хіба побажання від Будди, винесене на оправу: «Побеждай ярость любовью, отвечай добром на зло, скупость побеждай щедростью». Так, це українські наративи. Але сьогодні ця наука сприймається хіба навиворіт стосовно дикого москаля. 19 липня, с.Єлизаветівка під Одесою.
«ХОРОШИЙ РУСКИЙ – мертвий руский» – цю фразу почути чи побачити сьогодні можна нерідко. І з нею погоджуються багато українців, відсоток зашкалює. В могилах скидаються сотні тих, хто протягом століть попереджав про підступність орди. Хвильовий із гаслом «Геть від Москви!», як кажуть, відпочиває. То невже за порєбріком усі зазомбовані? Я часто сам себе запитую: а як би нині повелись ті росіяни, які на мене свого часу зробили великий вплив і яких я полюбив безмірною любов’ю? Деякі (Валєнтін Распутін, Васілій Бєлов, Віктор Потанін) встигли відповісти мені своїми вчинками й словами – як носії імперської ідеології. А от Васілій Шукшін, Віктор Астаф’єв, Юрій Казаков? Чомусь думається, що вони як чесні й совісні художники не змогли б підтримати варварство путінської кліки. Як не підтримали Лія Ахеджакова, Дмітрій Биков, Андрій Піонтковський, Гаррі Каспаров, Андрій Макаревич, Віктор Шендерович, Ілля Яшин… Тобто: не всі росіяни контужені шовінізмом і надуманою величчю своєї імперської минувшини. Ось днями відкрив для себе іще одне ім’я: фотожурналістка Вікторія Івлєва, яка відкрито говорить про загарбницьку, експансіоністську роль своєї країни по відношенню до інших держав, зокрема до України. Принаймні з часу захоплення Криму. Я відкрив її для себе з інтерв’ю у телемарафоні позавчора: «Русская культура сгорела заживо в Буче» – мудрі, дуже точні, чіткі відповіді: я прямо прилип до телевізора. Пізніше заглянув у Internet: уже далеко пенсійного віку, закінчила фотоучилище і журналістику в Московському університеті, єдина з журналістів, хто у 1991 році спустився у 4-ий реактор ЧАЕС й опублікував страхітливі знімки, з 2014-го не раз бувала на Донбасі, зараз із синами переїхала в Україну з одним чемоданом і в одній сукні… Прочитав кілька її публікацій за період війни («После увиденного в Бородянке хочется повесится» – 18 квітня, «Моя страна в образе зверя» – 29 квітня)… Руда некрасива кацапка – а хочеться її обійняти, пригорнути до серця. Хтось скаже: виняток! Може… 4 серпня.
ШУКАВ СЬОГОДНІ в бібліотеці для юнацтва книгу австрійського психотерапевта Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу», яку в українському перекладі видано шість років тому – рівно через 70 літ після її написання; уже й автора давно нема (1905-1997), уже книгу віднесли до десятка, які «найбільше вплинули на життя людей в усьому світі», а в нас про неї знають хіба одиниці. Я книгу обов’язково знайду й прочитаю – всього 160 сторінок. Але зараз збираюсь записати про інше. На журнальних столиках абонементу я завважив купи книг. Придивився й зрозумів: російськомовні книги на списання. Моє око зачепилось серед того мотлоху за пару білосніжних: двотомник Владіміра Крупіна, російського письменника з когорти «деревенщиков». Чомусь жаль мені стало, що його вибраковують. «Ці книги підуть у запасники?» – спитав я бібліотекарку, бо важко мені, за всіх обставин, уявити, що їх пустять під ніж. А в відповідь – мовчання, випнуті губи й приплющені очі. «То можна – я їх заберу? Чи викуплю…» «Я в директора запитаю». Удома мені подумалось, що цей двотомник має десь бути у моїй домашній книгозбірні. Не довго й шукав: на нижній полиці, затуленій бильцем канапи. В.К. «Избранное в двух томах» (Москва, «Молодая гвардия», 1991, 574+560 с., наклад 100 тисяч примірників). У змісті відзначені мною кілька прочитаних оповідань. Ось поки що й усе. Ні, ще останній рядок із російської «Википедии» з розділу «позиция и высказывания»: «В марте 2022 года подписал обращение в поддержку военного вторжения России на Украину». Он як. Чи буде через рік-два каятись патріарх? 16 серпня.
СТОРІНКИ ЦІЄЇ КНИГИ за понад сорок років встигли покритись жовтими плямами, але тільки тепер я її прочитав. Звідки вона появилась у моїй бібліотеці? Не пригадаю. Знаю лиш точно, що не з полиці букініста, де стояли книги в переважно оправах бруднувато-мармурових кольорів, а серед них єдина барви малинової. Бо ніколи жодної книги не купив за здану макулатуру. (Мабуть, саме через це я тільки недавно прочитав твори Сомерсета Моема, а Дюма так і досі не наважуюсь узяти в руки). Врешті, ту малинову обкладинку я нині затріснув: Анатолій Виноградов, «Осуждение Паганини» (Київ, «Музична Україна», 1980, 360 с., тираж 300 тисяч примірників). Прочитав і думаю: можна було б написати іще такого ж об’єму книгу про те, як і звідки черпав матеріали для біографічного роману автор. Певно, не раз побував у Італії. Читав я книгу з атласом Європи – якраз у ці часи, коли ми стали кандидатом до входження у Європейський Союз. Книга підсилила моє особисте бажання бути нашій державі у цій конфедеративній структурі. Ну і наблизитись до розгадки геніального, несамовитого, містичного, багатостраждального і неперевершеного синьйора Нікколо. Його цькували журналісти, церковники і банкіри все життя, обзивали потворою і карбонарієм, розповсюджували про нього всілякі брехні, кілька разів хоронили, повідомляючи про це в пресі, зривали йому концерти, а по смерті роками не дозволяли віддати останки землі, вважаючи його безбожником, сатанинським поріддям («Цей чаклун, цей чарівник живився мізками немовлят і робив струни своєї скрипки з кишок убитої й замученої ним дружини»). Паганіні на всі ці інсинуації відповідав: «…немає в мене ворогів. Усе, що пишуть про мене, не має ніякого стосунку до живого Паганіні. У всякому разі я не знаю людей, про яких би я думав з осторогою. Як можна відібрати у мене те, чому віддане все моє життя, – коли я відчуваю себе скрипачем у повній силі?» На сторінках книги читач зустріне всесвітньовідомі імена: Россіні, Стендаль, Руже де Ліль, Шопен, Гюґо, Ліст, Берліоз, Шуман, Мюссе, Жорж Занд та інші, які захоплювались віртуозом.
Ця книга навряд чи перекладалась коли українською мовою. Зробити це треба не тільки тому, що в ній є кілька ексклюзивних антиросійських шпичок («…бежал в Россию. Жизнь там, в этой дикой стране…», «…как на островах негры сожгли свою столицу, так и тут русские сожгли свою Москву», «В тяжелом состоянии был Паганини, когда генерал Зелыньский явился к нему в отель “Люксембург” с приглашением в Петербург и Москву. Паганини решительно отклонил это приглашение»), а й тому, що це чудовий зразок як слід писати захопливе чтиво про геніальних людей. Врешті й доля самого автора (навчання в університеті Ломоносова, зустрічі із Толстим і Горьким, робота в архівах Парижа, Риму, Відня, перекладацтво, опанування льотчиською професією на схилі віку, жахливе самогубство) заслуговує на створення цікавого бестселера. Однак автора, чиї книги колись можна було купити хіба за здану макулатуру, сьогодні рідко хто пам’ятає.
P.S. Цей роман змусив мене перечитати іще один твір про знаменитого генуезця (не венеціанця!) – оповідання Олександра Купріна «Скрипка Паганіні» (у сьомій книзі 9-томника 1964 року): таки справді «смутное предание»… Порівняймо бодай цих два абзаци: «…зелёная зависть не только к прежним артистам, не только к современникам, но и к будущим великим скрипачам отравили и испепелили его душу» (О.Купрін); «…меня радует всякое проявление таланта, меня радует всякое прекрасное душевное движение в человеке, я не вижу никакого для себя ущерба в том, что появится скрипач, равный мне по силе: тогда моя работа будет облегчена, так как каждый концерт отнимает у меня год жизни, тогда кто-то другой придёт ко мне на помощь и облегчит мне то горение, которое называется служением искусству» (А.Виноградов). 18 серпня.
ПЕРЕСІЧНИЙ ЧИТАЧ у кращому випадку запам’ятовує назву прочитаної книги й дуже рідко автора твору. Я таким читачем був хіба у дитинстві: і досі можу згадати назви деяких книг, а хто їх написав… В юності, у студентські роки орієнтувався вже виключно на авторство. Однак довгий час, десятиліттями, мене цікавили власне твори, а не автори. І тільки тепер, в останні десятиліття, свою увагу я спрямовую однаковою мірою і на рівень друкованого слова (зміст, проблематика, стиль), і на особистість письменника… Цей просторий вступ я зробив для того, аби висловити самому собі подивування – як приблизно я знав життєпис одного з моїх найулюбленіших російських письменників Васілія Шукшина. За його життя я міг чути його прізвище – з радіо чи телебачення, в титрах якогось кінофільму – не більше. А по-справжньому почув, коли служив на флоті. І трапилось це вже по його смерті – восени 1974 року. Я тоді вже перестав писати вірші, а прозу ще не починав, але літературою був контужений. До кінця служби мені лишалось пів року й цим, певне, я найбільше був заангажований – ДМБ (демобілізація), повернення додому, вступ до університету (на відділення перекладачів романо-германського факультету). І ось у ці дні, десь після дружнього візиту нашого крейсера до балтійського портового містечка Варнемюнде біля Ростока (відзначалось 25-річчя Німецької Демократичної Республіки) наш оркестровий барабанщик (у дікселенді – ударні інструменти) москвич Саша Кунін потягнув мене послухати майбутнього народного артиста Союзу – прізвища його, хоч убий, не можу пригадати, знаю лиш, що служив він у БЧ-2, тобто в бойовій частині артилеристів (головний та універсальний калібри і зенітники). Де було це читання – теж не пригадаю. Точно не в гарнізонному будинку офіцерів і не в кают-компанії, але й не на верхній палубі й не в шпилях. Швидше всього в якомусь кубрику «рогатих» – вони тут були просторі. Той матрос читав напам’ять оповідання Шукшина «Сапожки». Гай-гай, скільки років минуло, а я й досі чую його чоловічі й жіночі модуляції при читанні. В мене тоді сльози під кінець здавили горло. А ще запам’яталось, що читець (земляк письменника, алтаєць) ще говорив, що Шукшин дуже популярний у Москві, що ось недавно помер у молодому віці, що книги й фільми його – це гордість Росії. Так і є. Пізніше, як брат Микола одружився у Ставрополі, привіз мені в подарунок товстелезну, як мій студентський ранець, книгу Шукшина «Избранное» («Ставропольское книжное издательство», 1974, 704 с.), до якої ввійшли пів сотні оповідань (без «Сапожок») і роман «Любавины». Я все це тоді прочитав і багато інших його книг придбав. Зокрема книгу публіцистики «Вопросы самому себе» (Москва, «Молодая гвардия», 1981, 256 с.). Багато чому я вчився у Василя Шукшина: наприклад, толерантно ставитись до редакцій, які не пускають до друку твоїх творів, забраковують як неякісні. От він посилає, наприклад, по двоє різних оповідань на адресу чотирьох журналів, через місяць звідусюди їх повертають із супроводжувальним листом (така була колись практика – повертати рукописи, бажаючи натхнення і творчих успіхів). То він методично перекладав оповідання з конверта в конверт і знов розсилав. Десь за третім чи четвертим разом хтось таки й обзивався позитивно. Від Шукшина я взяв моду не придумувати прізвищ героїв оповідань, а брати з життя свого рідного села – за що, правда, мав одну дуже драстичну оказію.
А що я знав про самого письменника? Що був актором і режисером, бачив його фільми «Печки-лавочки» і «Калина красная» та книгу з такою ж назвою в перекладі українською (Григір Тютюнник), ще щось, може… А те, що до повноліття він носив материне прізвище Попов, бо батька його розстріляли у 1933 році (Вася народився, коли батькові чи й було 17 літ)? Чи хоч десь згадував про це письменник-комуніст? А в сімейному житті які викручував зиґзаґи: перша дружина Марія, землячка-вчителька, не схотіла з ним їхати до Москви, через півтора року листом попросив у неї розлучення, але не отримав, то «загубив» паспорт і одружився з дочкою драматурга, лауреата Сталінських премій, Героя соцпраці й редактора журналу «Огонёк» Анатолія Софронова Вікторією, не дочекавшись народження дочки Катерини, пішов до молодшої на 12 років актриси Лідії Александрової, з якою шлюб також розпався, як пишуть у «вікіпедії», «через численні любовні зальоти і пристрасть до алкоголю»; будучи одруженим, у 35 років познайомився з Лідією Федосєєвою і довго не міг вирішити з котрою жити – врешті… Отак проявилась мокшанська порода у таланті небаченої сили (не жив, а горів, палав: за 18 творчих літ написав понад 120 оповідань, 2 романи, 3 повісті, 3 п’єси, 9 сценаріїв, режисер 6 фільмів, зіграв майже 30 ролей).
Зараз я часто думаю про покійних росіян, у творчість яких був, є і буду закоханий: з ким би вони були сьогодні? яку займали б позицію? Щодо Шукшина в мене нема сумнівів: він, плоть від плоті, був би зі своїм шизоїдним народом, як нині і його рідна дочка Марія від четвертого шлюбу, відома російська актриса. На жаль. На відміну, скажімо, від таких вільних і не загрузлих у національному багні, як Висоцький, наприклад, чи Горенштейн… От такі мої збитошні міркування.
P.S. І вже по написанню цих кількох абзаців я раптом натрапив у Internet’і на інтерв’ю з Александровою-Чащиною («Бульвар Гордона», 30 липня 2013 року), однією з чотирьох офіційних дружин Шукшина. Прочитав, зіщулився й засумнівався: а чи треба нам знати так багато про особистість творця?
P.Р.S. Два дні під враженням того інтерв’ю. Перечитав кілька його оповідань, переглянув дюжину-дві фотографій… Ну, не віриться, що він міг бути таким грубим і безсердечним. Не віриться. 14 вересня.
ЗНОВУ ШУКШИН. Роман «Любавіни». Твір, яким він фактично починав свою творчість у 50-их роках, збираючи матеріали іще студентом ВГІКУ у рідному селі, який тяжко йшов до друку (відомі журнали відмовляли, а вперше опубліковано 1965-го в «Сибирских огнях»), який за життя автора зазнав і хвали і хули, навіть був екранізований (режисер Леонід Головня). Я прочитав-перечитав його тепер і можу категорично стверджувати: жоден з російських письменників не зобразив так точно і ясно характер москаля-азіата, як Шукшин. Нині шукшинських героїв, нащадків алтайської родини Любавіних, ми побачили у Бучі й Бородянці. Буквально в першому розділі роману автор подає їхні портрети: батька – «огромный и угловатый, как коряга. Весь зарос волосами. Волосы растут у него даже в ушах. Скуластое, грубой ковки лицо не выражает ничего, кроме презрения. Уважал Емельян в человеке только силу»; найстарший син Контрат – «Медлительный лобастый, с длинными руками. Больше смотрел вниз. А если поглядывал на кого, то исподлобья, недоверчиво. Людям становилось не по себе от такого взгляда»; другий син Єфім – «…иногда улыбался. Но улыбался так – для солидности»; третій син Макар – «Лицо красивое и злое. В глазах его постоянно таился ядовитый смешок. Любил подраться. Обиды никому не прощал, не спал ночами, стонал, ворочался – выдумывал один за другим коварные мстительные планы. В драке мог в любую минуту выхватить из-за голенища нож и в свалке под шумок запустить кому-нибудь под ребро»; найменший Єгор – «Было в его лице что-то до боли привлекательное: что-то сильное, зверское, и мягкое, поразительно нежное – вместе. Но он почти ни с кем не разговаривал и улыбался редко, неохотно». Отака сімеєчка: звірина. «Парни топтали тяжёлыми сапогами матушку-землю – плясали, пели частушки с матерщиной, часто дрались…». Це вони сьогодні прийшли “визволяти” українців.
Усі триста книжних сторінок роману про утвердження радвлади на Алтаї – розбої, поножовщина, грубіянство, підпали, убивства та інші звірства. Макар із Єгором за відмову батька Ємельяна дати згоду на одруження найменшому синові з бідною дівчиною Марією віддубасили рідного кілками мало не до смерті – тільки вистріли берданки розвели рідню (батько: «Головы пооткручиваю паразитам… Месиво пойду сделаю!»; сини: «очень хотелось досадить отцу»). А чи вбивство Єгором білогвардійця Закревського за спробу залицяння на весіллі до нареченої: «Егор даванул. Горло податливо хрустнуло в кулаке, как яйцо. Закревский захрипел. Егор поднял его и трахнул об землю. Ещё раз поднял и ещё раз с силой обрушил…». Дісталось і невинній нареченій. Таких в романі епізодів звірської люті багато. І то не тільки любавінська жорстокість. Ось про Гриньку Малюгіна: батько віжками мало не до смерті сполосував сина за те. що той кулаком у лоб повалив жеребця – син видужав, «раздобыл ведёрко керосину, облил ночью родительский дом, вокруг, по окладу, и подпалил. А сам ушёл в тайгу»… Бандит на бандитові, незнищиме поріддя. Ось що каже про це дружина молодого голови сільради: «Какое ваше телячье дело до той банды? Они сроду по тайге ходют… испокон веку. И будут ходить». Ходять і досі, вже по українській землі. Не зупинимо – підуть далі по Європі. 24 жовтня.
м. Кропивницький
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/