Василь Бондар. Читаємо Франка

ІЗ ПРИЙДЕШНЬОЇ КНИГИ «МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ»

1.

Так і не зміг потрапити в кінотеатрі «Портал» серед жовтня на фільм «Захар Беркут» (режисер Ахтем Сеітаблаєв). Тоді це мене засмутило, але й втішило водночас: люд гунув дивитися нове українське кіно! Тільки ж чому жоден фільм вітчизняний за останні кілька років не здобув такої популярності, як цей? Ні «Чорний Ворон», ні «Заборонений», ні «Червоний», ні «Гніздо горлиці», ні «Дике поле»… Я взявся перечитати повість Івана Франка й на перших же сторінках засумнівався, чи я читав її взагалі. Може, з критики знав про неї? Короче, як рече молодь… Починаєш читати, наче в хащах крізь дикі зарослі продираєшся (нетрі, ломи і виверти): перше, що це Галичина, а друге – ХІІІ століття. Та чи призвичається око і душа до цього письма через 20-30 сторінок? Аж з 88-ої, з VI розділу (всього їх дев’ять) попустило: ніби з глушини вийшов у чисте поле. Все стало на свої місця і я таки допевнився, що читав повість у студентські роки. Але чи міг її оцінити так, як нині? Однозначно – не міг. Лиш тепер дивуюсь: в час написання твору Франкові сповнилось усього 26 років. А який пласт історії він підняв! Які подав яскраві й глибокі роздуми про роль національного єднання русинів, про підступні дії владних тодішніх структур, бояр, що ждали приходу монголів «як не знати якого празника, бо тоді всміхалась їм надія – відразу захопити всю власть у свої руки, а при тій нагоді розбити до крихти ненависні громадські порядки…» Хоч одразу по написанні твору автор пояснював, що «повість історична – се не історія», однак публіцистично-наукових коментарів тут чимало. І яскравих ілюстрації до термінів тоталітаризм (пояснення бегадира Пети Тугарові Вовку – які порядки заводить на підкорених землях Чінгіс-хан: сучасна Росія), патріотизм («адже ж кожний із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кровавій боротьбі з ворогом, і бажав, і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю…»), моральний вибір («Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людські, – а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невольником!» – розмірковує полонений Максим Беркут), жертовність («Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею», – говорить старий Беркут про місію рідного сина), державна і міждержавна відповідальність («…міняти одного хлопця на руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада» – міркує державний муж і люблячий батько). Ясно, що нині «Захар Беркут» відкрився мені небаченими досі гранями. А ще несподівано й такою: серед тих восьмисот галицьких слів, яким дає пояснення шостий том двадцятитомного видання Франкових творів (Київ, 1951) є чимало, до яких теліжанин не потребує тлумачення: прятати, щупак, пуделко, шемрати, маєток, туск, губи (гриби), двір, корч (картоплі), збитки, баняк, пасія, броїти, курдупель, туга, чапіти, леґейда, обцас, лебедіти, коновка, інтервенція, каня, варцаба, дукат, кельня, вельон, дідух, перкаль, вивірка, дибуляти, гонти, платва, дик, смерека, рінь, тримбіта, досадно, габа, ванькир, хлоп, твар, зарінок, верста, когут, свояки, гладущик… Як ці слова з Карпат опинились на Подніпров’ї? Чи навпаки, може? Один народ – одна мова. Хоча є чимало слів у творах Франка, які я чую вперше: німецькі, турецькі і бозна-які мекекецькі впливи протягом тисячоліть. Жодного не треба цуратися: все засвоїти.

Найвидовищніші сторінки твору – друга половина VIII розділу: борсання монголів у повені. Чи не ці сцени зробили фільм касовим? Аж піду подивлюсь-пересвідчусь у передчутті. 28.12.2019

2.

Прочитав усю шосту (за порядком) книгу двадцятитомного видання Франкового – до сторіччя великого українця «Держвидав» славно потрудився (1950-1956): на той час то було найповніше зібрання творів нашого генія. Майже 34 роки пролежали книги в моїй бібліотеці (придбані в серпні 1986-го, залишалось півроку мого парубкування, у Кіровоградському букіністичному магазині, був такий обіч кінотеатру «Комсомолець» – всього за 10 рублів: окремі томи уцінені з 12 рублів старими грішми до 1 крб 20 копійок на 1.01.1961 і згодом до 40 коп.), рівно стільки, як пролежали вони непорушно у книгарні. Гарно й до сьогодні збереглися. Чи брав я їх досі до рук? Ще й не раз, якби лиш згадати наші ремонти й переселення. І якщо зазирнути в кожен том, то в кожному, мабуть, знайдуться мої підкреслення олівцем – від першого тому з шістьма автобіографіями до передостаннього зі світоглядними та історичними есеями (в останньому – вибрані листи, якими я в молодості не цікавився); а то й просто листав томи, шукаючи в них бодай один текст із книги «Мозаїка» (Львів, «Каменяр», 2002, упорядники Зінаїда Франко і Михайло Василенко).

Та по-справжньому творчість Івана Франка пізнаю й оцінюю лиш тепер. Із шостого тому починаючи. Про «Захара Беркута» я вже писав. А тут іще три штуки, фактично дві, бо просторе оповідання «Герой поневолі» – це ж другий розділ повісті «Лель і Полель», різниця незначна. Драматично склалась доля твору, який узяв собі назву з рядка Юліуша Словацького: написаний до конкурсу польською мовою, він так і не побачив світу в повному обсязі за життя письменника. Часова амплітуда повісті – сорок років. І хоч твір тримається на наскрізних героях, братах Калиновичах, та побудований він так, наче кожним розділом прагне подати своєрідні локації тодішньої галицької дійсності: вуличне виховання осиротілих близнюків; доля їхнього батька в революційний рік 1848-ий; в’язниця з її побутом і порядками; проба демократичного гуртування творчої, наукової й чиновної інтелігенції; вищий світ Львова на «академічному» балу; судова система 1875 року з усіма її недоліками і можливостями; журналістика – газета «Гонець»: злет і падіння; гірські пасторалі Карпат і трагічна розв’язка. Щось трохи від казки (закопаний розбійний скарб від Семка Тумана), щось від видумки про тюремні сабадашки (можна уявити радянського в’язня з бандурою в камері?), кілька дивних для нашого часу визначень: про місто («То правдиве пекло, де чорти плодяться. Стягається туди всяка голота, як мурашки до гнізда, а потім розлазяться відтам і жити людям не дає!»); про вальс Йогана Штрауса («Лише дикуни або малпи могли видумати подібний танець; лише з огнища чуттєвої розпусти, культу тіла без духа й життя, без думки могла виринути музика, така відповідна до цього танцю»); про знання мов («…лист бачили декілька товаришів, хоч ніхто з них не вмів прочитати його, бо лист був писаний по-російськи»). В цілому ж твір є ніби яскравою ілюстрацією того, як нелегко чесним, порядним, кваліфікованим і енергійним молодим людям ламати закостенілі підмурки експлуататорського ладу, скільки існує загроз і спокус (гроші, шантаж інтимних почуттів) богоугодні наміри звести нанівець. Брати Калиновичі стріляють собі в скроню, а це говорить про одне: вони ще не годні ставати на прю з підступним суспільством. Вони ще слабкі, бо – одинокі.

Думаю, що самогубство – неминучий фінал совісних героїв перших широкоформатних творів прози Франка. Думаю так тому, що і в повісті «Для домашнього огнища» обидва провідні персонажі хапаються за револьвера. Заради уникнення ганьби чи від безсилля довести свою правду, аби бодай ціною смерті виправдати власні вчинки. Це чудесна повість про три дні життя молодої сім’ї Ангаровичів – капітана австрійської армії Антося, який щойно повернувся з Боснії, де п’ять літ вгамовував повстанців (жодного докору жандармові – Франко тоді цього не усвідомлював?) і вродливої та енергійної його дружини Анелі, яка, як виявилось, організовувала бордельні заклади і заходи в краї під кришуванням, як нині мовлять, підприємливих жидів. Твір виразно кінематографічний, недарма уже двічі ставав фільмом (у 1970 і 1992 роках), легко читається, психологічно вивірений, має несподіване завершення (монологи Анелі). До речі, саме через ці звинувачувальні монологи тодішня преса відмовлялась друкувати повість – два десятки газет її не прийняли. І по сьогодні український читач, можна стверджувати, не знає цього шедевра, бо письмо Франкове не просте для осягнення пересічним читачем (кажуть, що починав Франко творити взагалі так званим «язичієм») і лише той насолоджується його галицьким настроєм, хто вчитався, хто освоївся в цьому певною мірою спольщеному, згерманізованому лексиконі. Але ж яка цікава, інтригуюча і барвиста проза! Заради цього висловлю непопулярну пропозицію: її слід би було відредагувати «відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова» (І.Ф.) на сьогодні. Як ото Василь Шкляр свого часу адаптував сучасному читачеві прозу Панаса Мирного. 13.05.2020

3.

Читаю Франка: із 7-го тому «Основи суспільності», із 5-го – дві бориславські повісті. Після прочитаних цих трьох томів мені здається, що Франко за прикладом Бальзака збирався відтворити «людську комедію» кінця ХІХ століття на галицьких теренах Австро-Угорської імперії. Що в «Основах…» він розвінчував зарозумілу, ледачу й вироджену польську знать (про розбещеного нащадка графського роду Адася Торського автор пише: «Життя було для нього тілько сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші були цілим змістом його змагань і заходів»). Що в «Бориславі…» – зажиріле й знахабніле єврейство, яке застосовує найбрутальніші методи, аби надурити й обібрати трудящого і довірливого русина. Чи досяг Франко поставленої мети? Досяг, звичайно, навіть попри те, що обидві повісті так і не були дописані і вийшли друком тільки в журналах, а окремими книгами лиш далеко по смерті письменника. Досяг бодай тим, що ми ось зараз читаємо й довідуємось, як українцям Галичини нелегко було одвойовувати своє в протистоянні з поляками та євреями. Розгульний спосіб життя, пияцтво, картярство витратне – це норма для молодого графа, вважає і мати Олімпія, і представники тодішнього вищого світу. «Ґой лиш печений добрий! – говорили вони. – Ти йому дай полегкість, а він подумає, що се йому так і належиться… Тілько в ненастаннім притиску, в ненастанній погрозі привчиться він до послуху, до покірності…» – а це вже міркування експлуататорів-євреїв про українців-робітників. Як сьогодні душа моя може сприймати одне і друге знущання? І якщо про «Основи суспільності» в школі й університеті нам не згадувалось, то «Boa constrictor» і «Борислав сміється» виходили окремими книгами не раз і не два, а в серії «Шкільна бібліотека» багатотисячними накладами і вивчались, пропагувались… Тільки ж як вивчались і пропагувались? Важка Франкова галицька стилістика (як про Винниченкову прозу писав «…всуміш: українське, московське, калічене й чисте як срібло…», так і про його прозу можна: українське, русинське, польське, німецьке, московське, єврейське – на кожній сторінці мусиш заглядати по кілька разів у «пояснення слів» у кінці тому та в інші словники) – його стилістика відвертала молодого читача до критичних тлумачень і на цьому вивчення творчості завершувалось. Може, перебільшую, але в мене було так. Читав оповідання, вивчав напам’ять поезії, деякі навіть співав, а повісті-романи… Про них тлумачили викладачі й радянські підручники: зародження робітничого руху, першопочатки соціалізму в Галичині, прихід марксизму… Так, і це є тут у мізерній дозі («голосять по селах комуністичні засади»). Але на повну силу – це зачатки війни проти єврейства, визискувачів і гнобителів, продовження якої в майбутніх десятиліттях вилилось у не один погром на сучасних територіях Молдови, Польщі, Росії, України (про численні погроми чи не по всіх країнах Європи і мусульманського світу, починаючи із середньовіччя – промовчу). Бо як можна сприймати такі розмірковування двох бориславських магнатів Германа Гольдкремера і Леона Гаммершляга (їх бориславці атестують як «оба вовчі горла!»): «…ми тоді пани цілого нафтового торгу, ми визначуєм ціни, закупуєм околичні села, ліси, каменоломи та копальні. Ціла околиця в наших руках. Не тілько торгові і промислові, але і політичні діла околиці в наших руках…»? А про утиски та про знущання – у кожному розділі: «…жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить», «…робітник мав троха зароблених грошей, а коли заслаб, жиди відобрали в нього гроші, а його поти морили голодом, держали в заперті, поки не вмер», «Правда, і європейські фабриканти-предприємці не дуже сторонять від усіх тих гарних, жидівських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все-таки до такої степені брудноти та безвстидного рабівницького… визискування не доходять»… А тому й відповідна реакція робочого люду, ставлення до експлуататорів: «…і тоді вже жидівні назлазилося було сюди, як хробів до стерва» (за церковними списками у Бориславі 1879 року нараховувалось 1238 українців, а 1880-го: українців 2266, поляків 330, німців 40, євреїв понад 6800 – див. нарис І.Франка «Дещо про Борислав»), «Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, лестилася, як ті пси, до кождого господаря, на силу тягла до коршмів або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникови ґрунту під закопи», «Виженіть жидів з Борислава!», «…говорено, що бориславські робітники задумали вирізати всіх жидів»… В результаті страйк робочого люду захлинувся: єврейські підприємці спершу погодились на умови ріпників, навіть дали грошей до каси взаємодопомоги, а потім, змовившись, підіслали наставника при кошарах Мортка, аби він викрав скриньку… Не дописана Франком повість мала завершитись «великою бориславською пожежею восени 1873 року». Соціалізм Бенедя Синиці мав би поступитися радикалізму братів Андруся й Сеня Басарабів, як це сталося в реальному житті? Логіка є в цьому, якщо шукати її у зміні світоглядних орієнтирів автора.

Не так давно, восени 2013 року, одеський єврей Ланґерман звернувся до мерії Відня демонтувати пам’ятні знаки Франку (погруддя і дві меморіальні дошки) в столиці Австрії, звинувачуючи українського письменника в антисемітизмі. Вчені-україністи Ізраїлю, України, США й Австрії відстояли право українського генія казати правду про свій народ і його гнобителів. Слава Франкові! Однак проблема залишається: гнобителі не щезли – хто сьогодні про це напише?

м.Кропивницький

“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/