Василь Бондар. Читаємо Драча

(ІЗ ПРИЙДЕШНЬОЇ КНИГИ «МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ»)

1.

44 поезії в передостанній за життя книзі Івана Драча «Дожити до соловейка». Симпатична зовні і шрифт усередині приємний для ока, але як у більшості відомих для мене книг видавництва «УкрПріоритет» – недоглядів у тексті чимало. Наприклад, дуже явних: «І я висмолюю братву» – останнє слово римується із «братову», то вже з цього можна здогадатися – дратву, але чи знає редактор Леся Мудрак таке слово? А в рядку «що чичає на тебе з імли», хіба не ясно, що чигає? Попри ці дрібненькі описки іще й цикл «Вірші для внуків» треба було рельєфніше виділити, бо ж тільки чотири твори стосуються циклу, а далі всі – зовсім не дитячі.

Багато в цій книзі, як і в інших останніх, починаючи з «Противних строф» – реакції на події в Україні, у світі, в родині: «З інсультом лежить Марія. На сході здають города. І як іще не здурів я, Мабуть, то така біда… 6.03.2015». Або – сльоза за двома юнками, які ридають по двох бійцях АТО, їхніх наречених, яких заперли за ґрати, підозрюючи у вбивстві О.Бузини («Він стільки набрехати тяжко встиг. Де в нас взялось таке притворне зілля? Як знищити, щоб рук не забруднить? А чи стоїчно цю біду терпіти?..») Які резонансні роздуми! І про графоманію сучасну: «А я уже од рим чманію, Дурію вже од вишколу, як римувати, щоб без рими, Інакше не інакший ти, І збутись рими, наче примхи – Верлібром все означити». Мої думки іронічно заримував земляк. А ось вірменський біль від імені самих вірмен: «Тож ми оперлись на Росію, Для вас і суку, і повію, Де ж горстка дінеться вірмен між тюркських заздрісних племен?» – і краще розумієш їх, вірмен, із переживань українського поета. Багато теліжинецьких мотивів зблискує в віршах останніх книг: Іван Федорович частіше, ніж будь-коли, в останнє п’ятнадцятиріччя приїжджав і жив у рідному селі. Тут йому писалося, видно, некепсько – в цій книзі понад десяток (а це чверть книги) віршів – до Теліжинців горнуться. Де вічно тьохкає соловейко. (1.08.2019)

2.

Дуже хотів мати посмертну Драчеву книгу «Золотий цап» (Київ, «Український пріоритет», 2018, с.80), як тільки довідався з Мережі про її вихід. Але до нашого міста вона не доступилась. А ще й В.Базилевський якось у телефонній розмові напосідав: «Ти читав? Не читав? Мені подарував Жулинський. Так я тобі скажу: такі непрості колізії Іван подає, зокрема про рідного брата…» А то якось О.Косенко пропонував мені «Дожити до соловейка». «Цю я маю, от якби “Золотого цапа”!..» «Є в мене, я подарую». Заким сам не натрапив у столичній книгарні. Так хотів мати, аж трусився. Нарешті. Бо вдарила мене з Internet’у підназва першого «етюда із пам’яті» – «Водити козу до цапа». Це ж назва мого оповідання! Правда, ненаписаного. Чесне слово. Ще коли я вчився в університеті й мало не щомісяця навідувався в село за торбою, одного разу мене мама попросили повести козу нашу Марту до бугаївського цапа у прибережній понад Роською вуличці, що вела прямо до тубсанаторію – ту дорогу в сусідньому селі сусіднього району сусідньої області я знав як свої п’ять пальців, бо в санаторії працювала на кухні моя сестра. На той студентський час я вже пробував щось писати прозою і кілька образків надрукував у тетіївській районній газеті. І вже мав Драчеву з автографом книжку «Корінь і крона», за яку його удостоїли Шеченківської премії, та знав з неї вірші теліжинецького змісту майже напам’ять, зокрема «Синам баби Гурійки…», де є такий рядок: «Потім виводив я відповідь, що маєм козу і цапа…» Може, саме від цього рядка взяв я назву для свого майбутнього оповідання «Водили козу до цапа» – бо таки ж водили! Я довго носив її в голові, назву, і деякі деталі вписував у блокнот, мамині розповіді про табуни кіз, які рятували наше післявоєнне село – я ще застав кілька родин у Теліжинцях, які тримали кіз, на нашому кутку дід Трифон Балабуха, мати моя хрещена Ганя Потапиха (син її Микола Дідушок пас цілу козину череду і дуже страждав від того, бо йому хотілось пасти, як ми, корів), були кози і в діда Омелька й баби Насті Корнійчуків, а ще в тітки Маньки Снігурки, сусідів наших Полушвайків… Одне слово – Козинці: ця назва ще жила в пам’яті теліжан. Так що було мені про що написати в тому оповіданні, але я його не написав. Лиш тепер нагадав мені про це Іван Драч.

В «етюдах із пам’яті» поет доповнює те, що написав про Теліжинці у віршах та поемах. Про порятовані книги від пожежі в роки війни; про улюблену вчительку Фросину Федотівну Комашко; про батька й матір; про бабу Маройку і бабу Корупчиху (Маройку поховали на нашому Погребищенському цвинтарі – на її могилі стояв найвищий, понад три метри, дерев’яний хрест, ніби якоїсь цариці чи відьми)… Але чимало ексклюзиву навіть для такого читача, як я, драчиста: що своєю появою на світ він, І.Драч, має завдячувати сталінській забороні на оборти після голодомору; про репресованого у 1938 році діда Мамонта Ніщука; про злого поліцая Куравського, з яким зустрічався у США (чи це не той самий Оверко Куравський, керівник селянського повстання у Тетієві у 1920 році?); про викрадені отаманом Волохом батькові заощадження в таращанському банку й передані «большовикам»… У багатьох етюдах поет іронічно посміюється над собою малим і дурним, що нормально, але в деяких повертається до читача, м’яко кажучи, таки не кращим боком. Як, наприклад, у спогаді про вчительку німецької мови Сахнівську Констанцію Миколаївну (1889-1976). Я знав її добре в її глибокій старості: худенька, невеличка, зігнута, вся в чорному – не раз мама посилали мене до неї з повним, аж я обляпував штани, бідончиком молока чи вузликом цукру. Не хочу бути (чи комусь відчутись) моралізатором, але боляче й образливо мені було прочитати Драчеве зізнання «Потішуха – Констанція». Чи не проявлялась ця риса потішатись та насміхатись із слабшого, у його характері й пізніше?..

Найкращі, як на мене, етюди останні два – «Перший вірш» та «Петро або Гапать». Що перший як ілюстрація спонукання до творчості (із драматичною зав’язкою) і що другий як болісна сповідь про стосунки із старшим на десять років братом Петром: «Мова – це те, що роз’єднувало нас, двох братів». Якби ж тільки мова…

Гарно книгу оформили С.Козицька, Василь та Марія Перевальські: і золотий по синьому бородатий та рогатий цап на обкладинці, і юно-усміхнений вихрастий Ванька з зошитом та козеням у руках, і чорно-білий, як німе кіно, дереворит з портретом Федора Мефодійовича й Тетяни Мамонтівни Драчів. А що вже народне малярство в яскравих кольорах, п’ятнадцять картин, то їх можна розглядати довше, ніж читати книгу. Врешті, читати теж можна не раз, а й перечитувати… На жаль, не обійшлось без ложки дьогтю: більше трьох десятків коректорських недоглядів (тільки в «змісті» аж одинадцять і три з них дуже грубі). Традиційний пріоритет? (27.03.2020)

3.

З юності, коли придбав за 50 копійок книгу вибраного «Поезії»-1967 (до сьогодні бережу її, без суперобкладинки вже, і не пригадую, чи була та оправа з обшлагами й куди поділась), з моїх шкільних років у всіх віршах Івана Драча шукаю теліжинських ознак – імен, прізвиськ, місцевих географічних назв, характерів, навіть слів-лексем, хоч вони не можуть бути виключно теліжинськими. Часом з подивом відзначаю, що теліжинський за всіма ознаками вірш виявляється задуманий і створений на далекому від мого села матеріалі («Дід Любимененепокинь» – публікація В.Базилевського в «ЛУ» за 18.01 ц.р.). Та все одно дух у ньому – наш: добрий, світлий, милосердний… І висновки, заклики молодого поета такі мені близькі й бентежні: «Стань! Подумай! Скільки доль забутих Навіть не спиналося на ноги. Непомічена прийшла людина. Непоміченою тихо вмерла…», або «А діти все гасали по барвінку, Казились, толочили без спочинку. А що барвінок? Чи він мав казати, Що й він колись по них гайне гасати?», або «Хіба чекати плати за добро? Нехай в руці зламається перо, Нехай твоя зламається рука, Що за добро добра собі чека!» – їх багато, таких простих і мудрих, житейських розмислів. Ці три цитати з книги «Теліжинці» (1985), яку я читаю-перечитую-перепрочитую, звідколи й маю. І ось вкотре – після «Золотого цапа» (2018): читаю і душа моя судомно скулюється. Бо як же щемливо було написано про вчительку Фросину Федотівну, вдову з трьома дітьми, до якої з війни не вернувся чоловік, а тепер, у травні 45-го, вона порозсилала першачків у найдальші кутки села, аби вони сповістили вдів про Перемогу («Троє яблук циганок»); бо як же чуло розповідалось про бабу Корупчиху, яка роздарувала усі свої білі хустинки односельцям на вузлики, що саму її поховали у позиченій («Балада про вузлики»)… Поетично й зворушливо, що підносить й окрилює душу читача. А в останній книзі знову – про вчительку й бабу сусідку: іронічно про Хроську, якій мати майбутнього поета носила горох і квасолю за п’ятірочки у щоденнику і ревниво-знущально про її шмигання до «галіфе» в комірчину; а про бабу Корупчиху скнарно, бо вона подарувала новобранцеві в армію «паперовий руб», який «зпаршивів і десь дівся»… Поезія і проза у прямому й переносному значенні одного й того ж творця – явлені у юності й у старості. Помудрішав митець? А прочитайте, відповідно в одній та другій книгах, обнадійливу баладу родинного братання («Балада про бляху») і що з того братання вийшло (новела «Петро або Гапать»). Сумно і гірко.

Завершується книга «Теліжинці» восьмирядковою засторогою, чотири з яких процитую: «Душа живе своїм законом. Вона – тонкіша промінця. Своїм шаленим перегоном Ти не спогань її лиця». Не дослухався Поет до самого себе – гунув у постмодерн. (2.04.2020)

м.Кропивницький

“Українська літературна газета”, ч. 18 (284), 11.09.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.