“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
ЛИСТ МІХАЛА РОМАНА ДО МИХАЙЛА НАЄНКА
21 листопада 2023 р. виповнилося 85 років Михайлові Наєнку. Він – відомий літературознавець, член НСПУ, професор, лауреат Шевченківської премії, директор Центру літературної творчості КНУ імені Тараса Шевченка, заслужений діяч науки і техніки, член НСЖУ… В його доробку близько 800 публікацій, серед яких понад 30 книжкових видань. Пропонуємо листовний відгук про одне з них словацького професора Міхала Романа.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шановний пане Професоре, Михайле Кузьмовичу!
Насамперед щиро дякую Вам за чудову Вашу книжку-спогад про Івана Дзюбу («Іван Михайлович і пані Марта – спогад про «не окремого» Івана Дзюбу». – Київ, ТОВ «7БЦ» 2022. 154 с.). Вона мене справді збагатила, дала мені повніше уявлення не лише про літературне шістдесятництво в Україні і місце Івана Дзюби в ньому, але й про літературний процес після 1945 року. Може, читачі в Україні про все те знають, про що Ви пишете, але за кордоном, у тому числі і в Словаччині, ні. Навіть україністи, які викладають українську літературу в школі чи виші – ні, бо українська література в період радянського режиму не доходила до нас так, як би вона заслуговувала. Ще гірша ситуація настала зараз, коли книжка стала товаром. Тому кожна книга, видана зараз в Україні і попадає в мої руки, викликає у мене велику радість і викликає у мене спомини про моє перебування-навчання в Україні, про мої зустрічі з чудовими людьми – викладачами університету (Г. Сидоренко, А. Іщук, І. Кучеренко, Ф. Шолом, П. Тимошенко. І. Скрипник, П. Федченко, П. Плющ та багато інших), працівниками бібліотеки-академки, письменниками, працівниками гуртожитку на вулиці Героїв Революції (зараз Трьохсвятительська), Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України (С. Крижанівський, О. Мишанич, В. Шевчук, Л. Коваленко, Є. Кирилюк, Л. Новиченко, Я. Дзира та ін.). У Києві я знайшов другу родину в особі Миколи Пашка, колишнього мера міста Києва та його доньки перекладачки Ганни Пашко,Бориса Кушніренка, наукового співробітника Інституту імені Бориса Патона, де я заходив до них, як дома до своїх батьків.
Міхал Роман (Словаччина) Михайло Наєнко
Михайле Кузьмичу, читаючи Ваші спогади і наукові праці, я завжди повертаюся до моїх студентських та аспірантських років, до днів стажування на кафедрі історії української літератури КДУ, чи побування на «Днях культури Чехословаччини в СРСР» або на святах «В сім’ї вольній новій…», присвячених великому Кобзарю Тарасу Шевченку. Під час тих днів мені вдалося побувати в різних містах і селах України, які зараз бомбардує московський чінгіс-хан, зустріти чудових людей, які глибоко проникли в мою душу. Серед них були, крім згаданих професорів, також письменники О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, Р. Лубківський, М. Сингаївський, Ю. Мушкетик, мої однокурсники В. Коломієць, Д. Андрухів та багато інших, усіх не перелічиш. Жаль, тоді мені не вдалося зустрінутися з Іваном Дзюбою, І. Світличним, хоч я чув про них, читав деякі вірші В. Симоненка. Закінчував я наукову аспірантуру восени 1964 року (я приїжджав на 2-3 місяці і повертався додому), коли було знято з партійної посади М. Хрущова. Для мене це був критичний момент, бо всі роботи, які мали стати предметом захисту в університеті, повертались на «переробку», якщо в них згадувалося ім’я чи робота М. Хрущова. А пам’ятаєте, така робота, яка не мала посилання на М. Хрущова, не кажучи вже про В. Леніна чи класиків м-л-му, не приймалась до захисту. На щастя, у мене не було посилань на М. Хрущова, ані на його статтю «За тісний зв’язок літератури із життям», але вона була наведена лише в списку використаної літератури, хоч це не була правда. Проректор з наукової частини і відповідна працівниця відділу в моїй присутності порадились і захист відбувся 28.10.1964 року, бо моя віза кінчалась 30.10.1964. Я цей гуманний крок цих людей ніколи не забуду, бо могли вчинити й інакше…
Але я відступив од теми, пробачте, дали себе знати роки.
Можу Вам лише позаздрити, що Ви могли читати твори та й особисто зустрічатись з такими людьми як І. Дзюба, І. Світличнмй, Є. Сверстюк та іншими. Розумію, що Вам, синові селянина, припала до душі книжка І. Дзюби «Звичайна людина чи міщанин?» чи поема І. Драча «Ніж у сонці», хоч і не все в них зрозуміли, як Ви пишете. Згоден з Вами, що вони поклали камінчики, на яких виростало Ваше нове розуміння літератури. Я такої можливості не мав і це позначилось на моєму розумінні української літератури та її оцінки. Я її викладав, як її розуміли і викладали мої професори Ф. Шолом, І. Скрипник, Є. Кирилюк, О. Комишаченко, А. Щербак та інші.
Я не маю критичних зауважень до Ваших інтерпретацій та оцінок Івана Дзюби, феномена епохи українського шістдесятництва ХХ століття, фундатора літературного шістдесятництва разом з І. Драчем, М. Вінграновським, В. Симоненком та ін. Для мене Ви відкрили нову грань української літератури в особі І. Драча чи М. Вінграновського, О. Гончара та інших. Оскільки Ви спираєтесь на їхні конкретні роботи, твори і діяльність, то Ви мене переконали. Як би я знав про все те, про що пишете, то я би по-іншому читав студентам нашого університету курс лекцій з питань радянської літератури, хоч і у нас були стукачі, як серед викладачів, так і студентів. Коли, наприклад, я розповідав студентам про літературу 20-х років минулого століття і захоплювався творами і діяльністю М. Хвильового (не пам’ятаю, чи я тоді говорив про його заклик «Геть від Москви!»), але через 2-3 дні зайшли на кафедру два «чоловічки» і питали мене у присутності завідувача кафедри доц. П. Бунганича, хто такий М. Хвильовий? Я їм не сказав, що про нього я дочитався з книжки Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження». Казав, що на лекціях доцента Щербака я лише чув про нього (Хвильового). Аж далеко пізніше, в 70-х роках, коли я був на стажуванні, то я попросив проф. А. Іщука, щоб узяв мене на свої лекції з радянської літератури, і він між іншим згадував М. Хвильового в позитивному плані, але чи згадував він його заклик «Геть від Москви!», не пам’ятаю. Я вже не знаю, як попала до мене книжка Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження». Можливо, хтось просто залишив її на моєму столі на кафедрі, щоб допоміг мені, або це була провокація. З І. Дзюбою я вперше зустрівся посередництвом його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація». Цей документ потрапив і до нас, у Пряшів, але я його не читав. Привезли його члени кафедри Ю. Бача та М. Мушинка, зрозуміло, кожен окремо і таємно, і передали, де було треба. Обох потім за вимогою радянських органів як зрадників соціалізму і ворогів СРСР судили наші державні органи і посадили у в’язницю, а нас, членів кафедри, допитували, хоч ми не мали поняття, про що йшла мова в роботі. Коли я був на стажуванні в Києві 1972 року, то за мною теж стежили, хотіли знати, яку літературу читаю (я тоді цікавився літературою 20-х років, читав в академці журнали, які були під індексом), підслуховували мої телефонні розмови, допитували мене в готелі «Україна», питали прибиральниць, хто до мене ходить, з ким зустрічаюсь тощо, провокували, запрошували мене незнайомі мені люди на різні таємні зустрічі тощо. Дуже постраждала тоді Анна Коцур, студентка україністики філософського факультету університету ім. П. Й. Шафарика в Пряшеві, яка продовжувала навчання в Київському університеті 1970 року, де познайомилась з українськими дисидендами і утримувала з ними контакти, зокрема з родиною і знайомими І. Світличного. Після допитів у Києві її видворили із СРСР. Ви, пане професоре, помилково навели, що емігрувала. Ні. Вона була громадянка Чехословваччини, уродженка села Варадка Пряшівської області ЧССР, і радянські органи її як злочинця передали на кордоні Ужгород – Вишне німецько-чехословацьким органам безпеки, і звідси наші службисти повели її у в’язницю, де пробула майже 6 місяців і лише вагітність змусила їх звільнити її умовно на свободу. Батьком її дитини був киянин, поет Віталій Конопелець, який приїхав до неї аж 1977 року у Чехословаччину (Бардіїв). Він вивчив непогано словацьку мову і став прекрасним перекладачем словацької поезії на українську мову. Вважайте це пояснення не як закид, але як уточнення. Ганна Коцур талановита поетеса, але життя їй скомплікував попередній режим у Вас та й у нас. Після звільнення з в’язниці вона не змогла закінчити навчання. Працювала прибиральницею, на кухні, потім вчителькою основної школи. Десь через 10 років заочно закінчила педагогічний фвкультет Пряшівського університету. Видала дві поетичні збірки. Рукопис першої «Коли висихають криниці» (1990) пролежав у видавництві більше, ніж 5 років. Ніхто не хотів взяти на себе відповідальність за її дисидентство. Нарешті попросили мене з видавництва перечитати її рукопис, я написав не лише позитивну рецензію, а й передмову до збірки, і цензура на підставі моєї рекомендації нарешті дозволила видати цю збірку. Вона цілком співзвучна з поезією шістдесятників, зокрема з деякими творами Л. Костенко. Друга збірка «Від зорі до криниці» (1995) ніби продовжує теми попередньої: оспівування рідної мови, рідного краю, Батьківщини, України. Про своє перебування в Києві, контакти з дисидентами, письменниками, допити в Україні і в Кошицях розповіла у спогадах «Вікно на Схід» (2001). Після смерти чоловіка В. Конопельця (2003), вона почала хворіти і відмовчалась, не друкує віршів…
Пробачте, я розписався. Повертаюсь до Вашої книги. Я згоден з Вашим трактуванням виникнення шістдесятництва в Україні, що воно виникло, як наслідок 1) еволюції мислення і дій у європейській і світовій літературі, 2) як наслідок відродження традицій українського модернізму (ранній П. Тичина, М.Хвильовий, М. Куліш), вивчення досвіду неокласицизму, діаспорної літератури (Є Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга), 3) як наслідок виступів у пресі О. Довженка і М. Рильського; 4) інспірацій поезії Нью-Йорської групи… Я би ще додав і як наслідок політичних, суспільно-культурних умов, які настали після критики культу Сталіна і всього, що з тим зв’язане. Все це дозволило критично мислити і виражати свої думки, зокрема молодим людям, незавантаженим вульгарним соціологізмом. Згоден з Вами також, що шістдесятники відновлювали високий український модернізм 20-х років і проклали шлях українській літературі у ширший світ.
Я Вам, Михайле Кузьмичу, вдячний, що міг посередництвом Вашої книжки познайомитися з творами І. Дзюби і що розгядаєте їх на фоні не лише загальноукраїнської культури і літератури, а й світової. Ваші оцінки творів І. Дзюби та інших – це ніби бальзам на мою душу. Відчуваю, що у Вас болить душа, що українська література не вийшла і не виходить за межі України у такій кількості і з такою вагою, повагою, як заслуговує. Вірю, що зараз, коли Україна виявляє свою героїчність і завзятість не лише на фронті, але й в літературі і мистецтві взагалі, займе таке місце, яке їй належить, бо вона має що дати світовому мистецтву, бо вона мала і має своїх модерністів і постмодерністів, новаторів, і крокує разом із світовим мистецтвом. В останні місяці словацькі та чеські журнали і театри друкують твори і дають вистави українських авторів, демонструють документальні фільми, медія щодня інформують не лише про події на фронті, але й як українські письменники, художники допомагають боротися проти російського агресора. Немає концерту популярної музики чи філармоній, щоб не звучали українські пісні та симффонії. Виступають українські співаки, які втекли від агресора або й наші. Живемо Україною.
Ваша робота про І. Дзюбу для мене – це незвичайне явище в українському літературознавстві, це не традиційні спогади, але проблемна робота, серйозна літературознавча робота, яка, як на мене, приносить цілий ряд оригінальних, обґрунтованих думок, оцінок, спостережень не лише про творчість І. Дзюби, але й взагалі про український літературний процес ХХ-ХХІ століть. Вона може послужити, я переконаний, інспірацією для дальшого дослідження літератури в Україні. Особливо мене фасцінує Ваша оцінка роботи І. Дзюби «Тарас Шевченко», бо і для мене Шевченкове слово, як слово апостола Павла з Євангелія, повчальне, праведне, орієнтує на дороги правди, добра і справедливості, любові в найвищому сенсі цього слова.
Не мені належить право судити, чи той або інший український письменник чи твір заслужив одержати таку високу оцінку, щоб їх відзначити Національною державною премією Т. Шевченка, хай це залишиться на свідомості членів комітету, який це запропонував, але я повністю погоджуюсь з їх оцінкою, яку Ви дали у своїй книжці спогадів, бо і посередництвом присудження премій можна судити, який був літературний процес 60-80-х років ХХ ст. в Україні. Сумно мені стало, коли деякі видатні письменники (М. Бажан, А. Малишко, М. Рильський та ін.), почали пізніше вибачатися перед своїми колегами за свої критичні оцінки, погляди тощо. Мушу признатися, що я гадав, що українське шістдесятництво тривало аж до «перестройки» М. Горбачова, але виявляється, як пишете, воно завершилось фактично в 1965-1966 роках і що наступні дисиденти, як В. Стус, і за ним І. Калинець, В. Голобородько та інші, безпосередньо виросли з ґрунту шістдесятництва.
У Вашій книзі так багато нових думок, що я не в силі реагувати на них. Важливо, що вони для мене, гадаю, та й для інших літературознавців, будуть інспірацією. Ваша книжка переконала мене, що й у спогадах можна дати об’єктивну оцінку літературному процесу. Як на мене, Ви своїм спогадами продовжуєте розвивати новий тип українського літературознавства. Щасти Вам у цьому плані.
Міхал РОМАН,
професор Пряшівського і Бансько-Бистрицького університетів (Словаччина)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.