Валерій Герасимчук. «На дрібне – життя не розгубив»…

262

“Українська літературна газета”, ч. 5-6 (325-326), березень 2022

 

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ПОЕТА, ПРОЗАЇКА І ДРАМАТУРГА, ЗАСЛУЖЕНОГО ДІЯЧА МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ ВАСИЛЯ ІВАНОВИЧА ФОЛЬВАРОЧНОГО

У середині 1960-х років молодий буковинець Василь Фольварочний розпочинав свій творчий шлях як поет сміливий і волелюбний, і, мабуть, саме ці риси визначили його подальший безкомпромісний громадянський стиль у драматургії та прозі. Уже перша поетова збірка називалася «Тривога» (1966), а друга – «Ростуть сини» (1967), і ця справді щира синівська тривога за своє найрідніше, дороге серцю, українське, надалі супроводжувала його все життя…

 

В клітці вільній птиці не сидиться.

В клітці в птиці пір’я випада…

І лежить недзьобана пшениця,

І стоїть неторкана вода.

 

Б’ється в чорні сіті біла птиця,

Дріт сталевий крила розрива.

Біля клітки панцир кам’яниці

Пробиває молода трава.

 

Ці хвилюючі і наповнені глибоким підтекстом поетичні рядки поклали початок гострим п’єсам «нестандартно мислячого драматурга», як зазначалось у передмові до драми Василя Фольварочного «Дитячі забави» в журналі «Современная драматургия» (1989, №6). А вже незабаром з-під пера українського драматурга вийшли і зовсім їдкі соціальні сатири «Чижик-пижик», «Спокуса», «Пересолений мед», у яких головними персонажами стали старі номенклатурні кадри на нових посадах, новоспечені фальшиві «патріоти», новітні хапуги й пристосуванці…

На цю «публіку» Василь Фольварочний надивився достатньо, бо після закінчення у 1963 році історичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка працював журналістом у газетах Буковини і Житомирщини, завідуючим літературною частиною Житомирського муздрамтеатру, був на відповідальних державних посадах – заступником начальника обласного управління культури, заступником голови облвиконкому та голови Чернівецької обласної держадміністрації… Тож життя багатьох прошарків тодішнього і пізнішого українського суспільства письменник мав можливість бачити і вивчати зблизька, що називається «з середини», без жодного гриму й декоративних прикрас. Проте прикраси були – їх носили дружини і коханки новоспечених чиновників та «бізнесменів» і ті прикраси були справжніми, оздоблені діамантами та іншим коштовним камінням. Та й узагалі весь цей загребущий прошарок новоспеченої «еліти» буквально купався у розкоші і в достатках… Як це різало очі і пекло душу на фоні страждань збіднілого народу і обездолених простих людей!

Ось тут уже і пішла в хід «важка артилерія» – проза у вигляді гострих викривальних романів Василя Фольварочного «Сказ» (2004) та «Чорний бумер» (2006). А потім були написані романи «Хрещеники Сталіна» (2012) і «Розчахнута душа» (2014, продовження першого роману). І ці гострі викривальні твори вкотре засвідчили, що письменник залишається вірний собі і твердо та послідовно проводить «декомунізацію» духовних цінностей, не чекаючи, поки у вже начебто незалежній Україні на це буде взято офіційний державний курс!

Проте творчість письменника носила не лише викривальний характер. Із самого початку своєї літературної діяльності Василь Фольварочний тягнувся душею до світлих постатей української культури й історії (тому і вступав на історичний факультет університету), і серед його поезій уже тоді були вірші-присвяти Юрію Федьковичу та Ользі Кобилянській, а з-поміж пізніших драматичних творів – біографічні п’єси «Богдан» (2003) і «Петлюра» (2005). Пізніше драма «Петлюра» переросла у великий історичний роман-епопею «Симон Петлюра» у п’яти книгах (2009, 2010, 2016). А в 2015 році у чернівецькому видавництві «Букрек» вийшов роман-хроніка Василя Фольварочного «На висоті орлиного лету» про нашого видатного співака, народного артиста України Дмитра Гнатюка.

І це лише побіжний огляд великої за обсягом і вагомістю творчої спадщини письменника, так би мовити, основні віхи на його літературному шляху. Уся ж творчість Василя Фольварочного, як і його кипуча громадська діяльність, була надзвичайно багатогранною. Василя Івановича вистачало на все – і на плідну літературну працю, і на виконання численних обов’язків у Спілці письменників (багато років він був директором Будинку письменників України і заступником голови Київської письменницької організації, членом Президії і Правління НСПУ, головою творчого об’єднання драматургів). А згодом – членом ради і заступником голови Громадської організації Земляцтво буковинців у м. Києві «Буковина», першим заступником голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, очільником столичного Клубу бібліотекарів…

Разом із головою Всеукраїнського товариства «Просвіта» поетом Павлом Мовчаном, головою НСПУ і народним депутатом України Володимиром Яворівським, головою Київської письменницької організації Анатолієм Погрібним, відповідальним секретарем НСПУ Ніною Гнатюк, а пізніше уже з новим головою НСПУ Михайлом Сидоржевським та іншими відомими українськими письменниками (Петром Осадчуком, Олесем Лупієм, Михайлом Василенком, Віктором Мельником, Миколою Сомом, Петром Засенком, Станіславом Шевченком, Ларисою Хоролець, Василем Неволовим та ін.) він організовував святкування щорічних Шевченківських свят, ювілеїв Лесі Українки та Івана Франка, Олеся Гончара і Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника та інших українських письменників-класиків. А в очолюваному ним Будинку письменників України постійно вирувало літературне життя із щоденними презентаціями нових книг уже сучасних авторів, пошануванням письменників-ювілярів, круглими столами за участю мовознавців і відомих політиків… Іноді, працюючи поруч із ним і щодня спостерігаючи, який величезний обсяг роботи йому доводиться виконувати, я навіть дивувався, що в нього вистачало сил і часу на власну літературну творчість. Але сил йому вистачало!

Мені пощастило працювати у ті роки з Василем Івановичем Фольварочним – саме він після мого переїзду до Києва запропонував мені посаду старшого методиста в очолюваному ним Будинку письменників України. Тож уся його справді кипуча робота над п’єсами «Богдан» і «Петлюра», а також над гостро-викривальними романами «Сказ» і «Чорний бумер», проходили у мене на очах. Я пам’ятаю, яким творчим вогнем і запалом горіли очі Василя Івановича, коли він щоранку приносив на роботу нові і нові сторінки цих творів, списані його упевненим і таким же, як і він сам, розмашистим почерком. Як гаряче коментував свіжі розділи і вносив доповнення у розділи попередні, старанно виписував діалоги і монологи, додавав гостроти і сатири своїм персонажам, яких справді брав із реального життя і через це його романи ставали ще гострішими, актуальнішими і узагальнюючими водночас…

Романи «Сказ» і «Чорний бумер» писалися Василем Фольварочним натхненно, на одному диханні. І це був не просто черговий творчий порив одухотвореного митця – це був рідкісний акт громадянського спротиву, своєрідна духовна Помаранчева революція в літературі (бо проти кого ж та Помаранчева революція і Революція Гідності піднялися, як не проти тієї ж самої самовдоволеної, загребущої номенклатури?).

Василь Фольварочний завжди був бійцем. І на сторінках своїх книг, і за трибунами перед мікрофоном. Його слово було мудре і виважене, але в тому слові завжди вистачало вогню! Такий уже був у нього характер – твердий, рішучий і запальний. Це було погано для нього самого (спалювати свої нерви не корисно для жодної людини), але добре для літератури, бо в тому вогні гартувалися його твори.

Мені здається, що в тому вогні Василь Фольварочний спалив би себе значно раніше, якби поруч із ним не було такої спокійної і лагідної дружини як письменниця Тетяна Пишнюк. Тут Василеві Івановичу просто пощастило, бо поруч із ним багато років була і гарна дружина, і однодумниця (познайомилися вони на з’їзді Руху), і рівна за талантом жінка, біля якої він міг знайти спокій і розуміння в будь-які, навіть найважчі часи. У житті вони дуже пасували одне одному, але в літературі були різними. Не за переконаннями чи вподобаннями – за стилем самого письма. І це частково видно навіть по назвах їхніх творів. Василь Фольварочний – гострий, непримиренно-сатиричний, навіть войовничий («Пересолений мед», «Сказ», «Чорний бумер», «Хрещеники Сталіна»). Тетяна Пишнюк – спокійна, філософсько-вдумлива, лірична («Музика самотньої печалі», «Сунична оскомина», «Божа вивірка»)… Вони не були протиставленням одне одному – вони були дуже гармонійним взаємодоповненням. У літературі так щастить не багатьом…

У творчому плані Василеві Івановичу також дуже пощастило – усі його твори були надруковані. Неодноразово виходили і вибрані його поетичні твори («Соняшник на балконі», 2005), і збірники п’єс («Спокуса» і «Пересолений мед», 2000).

П’єси Василя Фольварочного були поставлені у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, Чернівецькому муздрамтеатрі імені Ольги Кобилянської, Волинському драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка, Тернопільському муздрамтеатрі та інших. Вірші, п’єси і романи Василя Фольварочного здобули визнання широкого читацького загалу і були високо оцінені відомими письменниками Миколою Жулинським, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Юрієм Мушкетиком та іншими видатними майстрами слова. Твори «Хрещеники Сталіна» і «Розчахнута душа» висувалися на здобуття Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка 2016 року.

Василь Фольварочний лауреат літературно-мистецьких премій ім. Сидора Воробкевича (1986), ім. Дмитра Загула (1992), Міжнародної премії Фундації родини Воскобійників (США, 2011), Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Братів Богдана та Левка Лепких (2016), мистецької премії «Київ» ім. Євгена Плужника (2017). Заслужений діяч мистецтв України (2001), повний кавалер ордена «За заслуги» (2006, 2010, 2001) і кавалер ордена рівноапостольного Кирила і Мефодія (2006). Має почесні відзнаки «Знак пошани» (1986), «Будівничий України» (2001), «Золоті письменники України» (2018).

Василь Фольварочний і справді золотий письменник – і за високим художнім рівнем своїх творів, і за їхнім українським патріотичним духом, за всім… Не знаю, коли був написаний його вірш «Незагойне», але у книзі вибраних поезій «Соняшник на балконі», яка вийшла у 2005 році і редактором якої я був, ці рядки вже були:

 

Дні мої в марнотах не розтрачені,

На дрібне – життя не розгубив.

Для людей

Щось доброго зробив.

 

Велике і гаряче серце Василя Івановича Фольварочного перестало битися 5 лютого 2022 року, а 9 лютого письменника поховали у Чернівцях на центральній алеї міського кладовища. Він повернувся туди, де пройшла його літературна молодість і зрілість. Нехай рідна буковинська земля буде Вам пухом, дорогий Василю Івановичу. Ми пам’ятаємо і всі Ваші прекрасні твори, і все зроблене Вами добро.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!