Валентина Самченко. «Григір Тютюнник: перерваний політ»

555

ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

Він українською почав принципово говорити і писати, коли йому вже було за 30. Засуджував низькопробне графоманство в УРСР виключно з причини, що воно нівелювало українську літературу як таку, коли на п’єдестал зносилася «вєлікая і могучая».

У період брежнєвщини без замилування дивився у телевізор, бо ним формували покірний радянський соціум.

Він був талановитим, не зручним, не прогинався – і від того зайве міг пити. За власним бажання розпрощався з життям – якщо без контексту розглядати єдиний день смерті. Трохи не дійшов до свого 50-ліття. Вирішив обірвати  життя у власній квартирі, залишивши на прощання: «домучуйте інших».

Опісля через 9 років за двотомник творів  йому – найкращому українському новелісту другої половини ХХ століття  – посмертно присвоїли найвищу тоді ще в уже розбурханій прагненням незалежності та самостійності УРСР мистецьку Шевченківську премію.

Географія його життя: Полтавщина, Донбас, Харків, Київ. Син репресованого батька.  Служив на Далекому Сході. Його твори, перекладені російською, періодично швидше друкували у московських виданнях. А ще здобували визнання за межами СРСР. Проте часто його – через принциповість – переслідувало безгрошів’я.

Його немає вже 41 рік! А 5 грудня цьогоріч Григорові Тютюннику виповнилося б  90.  І це привід згадати Письменника й епоху.

 

ЖИТТЯ НА АНДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗІ

Перша  київська адреса Григора Тютюнника – Андріївський узвіз, 34 – розкішний будинок 1901 року купця Слинко у стилі північного раціонального модерну з орнаментальними мотивами на балконних балюстрадах, макаронами над порталами головних входів. Він став житлом у 1960-х і для письменників, працівників видавництв та редакцій. Тепер на  будівлі, яку багато хто ідентифікує за  ресторацією зі знаковою назвою про усім відомих Голохвостова і Проню Прокопівну «За двома зайцями»,  зовсім напроти Андріївської церкви –  барельєф з красивим профілем   і констатацією «Тут у 1963-1967 роках жив і працював видатний український письменник Григір Тютюнник».Сім’ї  виділили крихітну кімнатку на 2-у поверсі. Своє  помешкання Григір іронічно називав навіть норою. Хоча вигляд з вікна відкривався пречудовий, до Дніпра. І це надихало. Герой його повісті-роздуму  «День мій суботній», в якій є багато автобіографічних моментів,  прокидається в обійсті, у вікна  якого, здається, золото тече з хрестів Андріївської церкви.

Одна з найвідоміших звивиста коротка вулиця Києва  – вимощена бруківкою, мабуть, ще за руських князів  – майже від Софіївського собору до «улюбленого, брудненького, але найдемократичнішого в цілому місті» Подолу тепер інша, аніж понад півстоліття тому, коли Григір Тютюнник з великого  вікна свого тимчасового житла  бачив спроектовану італійського походження архітектором Растреллі однокупольну  церкву з вежами навкруг.

В інтерв’ю 2006 року дружина письменника, учителька української літератури однієї зі столичних шкіл Людмила Василівна, з якою познайомилися і побралися ще студентами Харківського університету, розповідала про Андріївський узвіз так: «Ми там прожили декілька місяців. (Зрозуміло, жінці з малою дитиною було зручніше у селі у мами. – Авт.).

Там була тільки кімнатка, навіть кухні не мали. І стола не було. Григір писав на широкому старовинному підвіконні біля єдиного вікна, яке виходило на Андріївську церкву. На цьому підвіконні написані «Дивак», «Крайнебо», «Вуточка». (…)  Це була службова квартира, в якій до нас теж жив письменник, Міняйло, здається».

Унизу на Андріївському узвозі, у Музеї одної вулиці, окрема  вітрина присвячена Григорові Тютюннику. Виставлено журнал «Крестьянка» 1961 року, в якому надруковано російською першу новелу ще студента, який вступив на навчання після чотирьох років служби на флоті, – «В сумерки», про матір і сина. Підпис: Григорій Тютюнник-Ташанський. То був час, коли два сини з різницею у віці  у понад  десятиліття одного репресованого батька, але різних матерів, дивним чином мали однакові імена в офіційних документах, і зійшлися на літературній ниві.

А трохи згодом – щоби розрізняти – молодший стане Григором.

Хлопчиною Григір Тютюнник поневірявся з матір’ю по чужих людях у селі Шилівка на Полтавщині опісля того, як снаряд у війну влучив  у їхню власну. У Києві сім’я письменника, з двома синами, теж постійно відчувала гостроту квартирного питання, бо наступне житло – двокімнатна квартира на Раєвського, у районі Будинку меблів на околиці Печерська, була невеличкою.

Утім жив і працював письменник  у столиці майже 17 років у центральній частині, що давало додаткову змогу відчувати до болю діаметральну разючість радянського життя людей у сільській місцевості України та пристосуванство і ницість багатьох мешканців у великому красивому місті з багатою історією.

Валентина САМЧЕНКО

ЗА ЩО РЕПРЕСУВАЛИ БАТЬКА Й ІНШИХ РОДИЧІВ ПИСЬМЕННИКА?

Батька Григора Тютюнника забрали у 1937-му. Утім син запам’ятав його  турботу і любов  на все життя. Про це можна прочитати у творах письменника, в яких немало автобіографічного.

Хлопцеві довелося пережити  воєнні поневіряння, випробувати колгоспні та робітничі професії, навіть побути кілька місяців у виправній колонії у Божковому поблизу Полтави (бо не відробив трирічне навчання в училищі), відчувати на своїх письменницьких творах  цензуру – однак Тютюннику таланило в житті. Бо мав талант.

Утім, здається, Григір Тютюнник досить довго не забував настанови, яку вклав у вуста бабусі малого Харитона в повісті «Облога»:  «…про тата краще нікому не розказуй, бо  воно всякі люди на світі є: один пойме, інший одвернеться, ще й пальцем услід тицькатиме… Господь з ними…»

В автобіографії  студент-випускник Харківського університету 17 березня 1962 року  написав, що його батько Михайло Тютюнник помер у 1948 році. У вступній автобіографії –   інша дата цього суму, 1941 рік.  Чогось не знав, а десь діяв і за тією мудрістю: «краще нікому не розказуй». Бо в радянській системі переслідувань і показної моралі багато було охочих пхнути і потоптатися.

Навіть дехто із сучасних здобувачів наукових звань  витлумачував психобіографію Григора Тютюнника так, щоб назвати письменника «моральним мазохістом з його наївною неусвідомленістю».

Розумні люди, маючи  життєвий досвід,  – не лишаються наївними, але розкриваються не багатьом.

Найвідвертіший опис Григора Тютюнника з назвою «Автобіографія» датований 30 липня 1966 року. Пояснень цьому кілька. Найперше – ще не скували остаточно цензурою та пильним оком КДБ відгомін  хрущовської «відлиги», якій винесли вирок безкровним відстороненням уже майже як два роки тому від влади не те що б демократа Микити Сергійовича – людини свого часу, утім саме він на ХХ з’їзді КПРС засудив культ диктатора Йосипа Сталіна, який вимурував мільйонами безневинних жерт Великий Страх.

Письменник уже працює в Києві, де однак більше свободи для вільнодумства, особливо у колах митців та інтелігенції, зокрема, у видавництвах. Згадаємо хоча б, що  у вересні-грудні 1965 року правдоборець Іван Дзюба написав трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» А на початку того року він виступав у Будинку літераторів на вечорі з нагоди 30-ліття поета Василя Симоненка, якого не стало 28-літнім. Молодий поет разом із художницею Аллою Горською та тоді ще студентом театрального інституту  Лесем Танюком у 1962-му виявили місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському у Києві та Васильківському неподалік столиці, а також у Биківні.

Додавали впевненості написати правду про свою сім’ю Григорові Тютюннику, напевно, і   сподівання, що запустять зйомки 2-серійного фільма про до болю знайоме сільське життя за книжкою рідного по батькові брата Григорія Тютюнника «Вир». Її, після смерті 41-річного автора, відзначили у 1963-му головною в республіці мистецькою  Шевченківською премією.

І Григір Тютюнник, за його словами, мав уже навіть офіційне підтвердження реабілітації  засуджених у 1937 році родичів, щонайменше одного. Тож  дозволив собі відвертість на папері, пишучи автобіографію на прохання краєзнавця Петра Ротача.

«У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах…

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік».

Детально  розкласти усі події з Григорового дитинства дають змоги лише архівні матеріали, зокрема, Управління Служби безпеки України в Полтавській області. Їх  вивчив Олексій Неживий – один з найуважніших дослідників біографії Григора Тютюнника. Одне з останніх напрацювань  літературознавця – розвідка «І бажаю всіх благ»: із життєпису Григорія і Григора Тютюнника», надрукована в журналі «Слово і Час» у 2017 році.

Григорій і Григір – сини одного батька Михайла Васильовича Тютюнника з села Шилівка на Полтавщині, але різних матерів. Михайло Тютюнник, якому тільки десь скоро буде 23 роки, розійшовся з першою дружиною – Ївгою Буденною ще до народження  їхнього спільного сина 23 квітня 1920-го. Достеменна причина цього певному колу людей була точно відома, але навряд чи була однозначною для обох сторін.

Про Ївгу – матір зведеного старшого брата Григорія  і свого батька в біографічному «Корінні» Григір Тютюнник напише:  «розлучення було блискавичне, без свідків і скандальної тяганини, а одруження — важке. Справа в тому, що, коли майбутнє подружжя уже мало стати під вінець — традиція ця була тоді ще міцна,— місцеві духовні власті категорично відмовилися його звінчати, бо за святцями Михайло Тютюнник і Ївга Буденна були родичі. Після кількох відчайдушних спроб виклопотати дозвіл на одруження по-християнському батько, так нічого й не добившись, одяг святкову чумарчину, взяв харчу й подався пішки за сімдесят п’ять верств до Полтави шукати щастя в архієрея. І таки знайшов.

Минуло вісім чи дев’ять місяців приймакування, як одного пізнього вечора батько перейшов міст і знову опинився в рідній оселі».

У той період саме вирувала в Україні боротьба за владу, понад десяток разів за кілька років змінювалася вона  не лише в Києві: лютували загарбницькі армії Муравйова та Денікіна,  до останнього відстоювала свою незалежність  Українська Народна Республіка…А десь у 1920-их батько Ївги  — Федот Йосипович Буденний став головою місцевого комнезаму —  більшовицького комітету незаможних селян, що колективізував і розподіляв майно інших. У повіті діяли до того до 40 повстанських загонів, які прагнули української незалежності та самостійності. А остаточно радянська влада утвердилася там до весни 1923 року.

У виписці з протоколу №9 засідання Особливої трійки УНКВС по Полтавскій області від 4 – 5 грудня  1937 року зазначено, що слухали  справу  №2560 Зіньковського РВ НКВС про звинувачення Тютюнника Михайла Васильовича –  українця, уродженця та жителя с. Шилівка Зіньковського району Полтавської області, кулака разкулаченого.  «Служил в пєтлюровской армії, в арміі Дєнікіна». До арешту за статею 54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР (це про антирадянську пропаганду і агітацію) уже з десяток років працював у колгоспі. Не мовчав про недолугість колективного господарювання.

Постановили: відправити у виправно-трудовий табір на десять (!) років. Відраховуючи з 30 листопада 1937 року, коли арештували й обшукали (тобто, теоретично, мав бути звільненим наприкінці 1947 року). Розслідування провели дуже швидко. Обвинувальний висновок і  вирок були готові вже  4 грудня.

Михайло Тютюнник, коли ще й першого разу був неодруженим, пише Олексій Неживий,  жив у сім’ї батька, на сім’ю з п’яти осіб якого припадало менше 10 гектарів землі. Ще дослідник упевнений: «Шилівці також добре знали, що в жодних військах він теж не перебував і розкуркуленим не був». Стосовно таких тверджень можна сумніватися: бо не могли совєти родині лишити до 10 гектарів землі, а якщо було стільки – то були і худоба, і збіжжя. А для більшовиків – знаємо – і три колоски у руках  навіть малих українських дітей були надлишком.

Хто бажав жити у незалежній Україні у 1920-их роках  – цю інформацію приховували за совєтів опісля того, як вдалося вижити в повстанських змаганнях.

Точно відомо, що засуджений Михайло Тютюнник 2 березня 1939-го прибув із Бєломорська, із Сароклага – був такий Сороко-Обозерський ВТТ, організований попереднього року у Карелії в травні  для прокладання залізничного сполучення – на Біломоро-Балтійський комбінат, який носив ім’я Сталіна та усім відомий за скороченою назвою «Біломорканал»,  у місто  Медвежегорськ. В архівній справі зберігається  про це документ.

І ще один  є – постанова президії Полтавського обласного суду від 29 грудня 1973 року про відміну несправедливого вироку Тютюнникові Михайлу  Васильовичу «за відсутністю складу злочину». Датою смерті батька Григора Тютюнника називають тепер 13 квітня 1943 року. З подробиць – лише досить загальний діагноз про захворювання кишкового тракту.

А тим часом згадуються  долі в’язнів Біломорканалу, які описував Олександр Солженіцин в тритомній книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» (акронім від «Главное Управление исправительно-трудовых ЛАГерей»). Вони дають розуміння, як там було у таборах чоловікові з Полтавщини, який привселюдно не боявся казати, що колгоспи – ярмо.

«З кінцем робочого дня на трасі лишаються трупи. Сніг засипає їхні обличчя. Хтось скрутився під перевернутим візком, сховав руки у рукава і так і замерз. Хтось завмер з головою, схованою поміж колінами. Там замерзли двоє, притулившись одне до одного спинами. Це сільські хлопці, найкращі робітники, яких лише можна уявити… А влітку від неприбраних вчасно трупів — вже кістки, вони разом із щебенем потрапляють у бетонозмішувач. Таким чином потрапили вони і в бетон останнього шлюзу поблизу міста Біломорська і назавжди лишаться там». Це запис зі слів ув’язненого Дмитра Вітовського.

А 1930-ті стали безжальними у Шилівці на Полтавщині до багатьох родичів навіть ще не народженого, а потім малого Григора Тютюнника.

У 1937-му першим заарештували старшого брата його батька – Павла Васильовича Тютюнника. Це сталося 1 жовтня, а вже 13 листопада судова трійка НКВС Полтавської області на закритому засіданні оголосила вирок –  розстріляти, майно конфіскувати. Грами смерті засуджений отримав 25 листопада в полтавській тюрмі…Тютюнник Павло  Васильович  реабілітований Полтавським обласним судом 31 березня 1965 року. Про офіційне підтвердження цього не міг не знати його небіж-письменник Григір.

Автор «Климка», «Облоги» й інших творів, які значно більше, аніж художня література (вони є літописом українського життя), – на певному життєвому етапі дізнався і про те, що засудженими у 1930-их були його родичі по материній лінії. Чи сам розпитував, чи  люди у селі «підказали», які нічого не забувають, але навчені репресіями та голодоморами довго мовчати.

Напевно, саме ця родинна таємниця разом із давніми українськими традиціями шанобливого ставлення до батьків не дозволяли переважити у стосунках сина з матір’ю образі за її бажання любити іншого чоловіка, коли свого засудили.  (А про образу писано-переписано уже не раз із часу першої публікації у всесоюзному журналі новели Григора Тютюнника  «В сутінки» 1961 року).

Те, що репресованим був і дід Григора Тютюнника по матері – Михайло Тимофійович Сивокінь, за архівними джерелами вдалося встановити  відносно недавно. Його заарештували 20 лютого 1930-го  –  тільки-но Михайло Тютюнник одружився з його донькою – значно молодшою  19-літньою Ганною.Варто акцентувати, що друга дружина у Михайла Тютюнника з’явилася через 10 років після розставання з першою.  До того ж колишня – Ївга, яку називали ще Євгенією, ще за три роки до одруження батька її дитини теж вийшла заміж.

Фактично враз після того, як Михайло побрався з молодшою на 16 років Ганною,  ув’язнили наприкінці  лютого 1930 року її батька разом з його рідним братом Сивоконем Карпом Тимофійовичем та односельцем Сивоконем Єгором Івановичем.

«Указанниє гражданє в період бєлогвардєйскіх властєй оказивалі ім содєйствіє в расправах с революціонним крєстьянством, проводя сістематічєскую контррєволюціонную агітацію, протіводєйствуя соціалістіческому переустройству сєла, сривая все проводімиє  на сєлє совєтской властью кампаніі”, – йдеться в постанові про порушення кримінальної справи за вже згадуваною  54 статтею Кримінального кодекса УРСР.

І довідка Шилівської сільради підтверджувала їхнє куркульське походження, колишнє членство у Спілці хліборобів-власників. У протоколах допитів – рясні приклади антирадянської агітації. Особливо щедро їх надавав Федот Буденний…

Постановою судової трійки при колегії ГПУ УРСР від 28 квітня 1930 року всі троє Сивоконів з Шилівки засуджені до п’яти років висилки в північні райони.

А довідка прокуратури Полтавської області про реабілітацію Сивоконя Михайла  Тимофійовича від 13 лютого 1989 року так і лишилася в архівній справі, пише Олексій Неживий. Ніхто з родичів реабілітованого у селі Шилівка уже не проживав.

umoloda.kyiv.ua

(Продовження буде)

 

“Українська літературна газета”, ч. 23 (315), 19.11.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!