Валентина Самченко. «Григір Тютюнник: перерваний політ»

400

ДО 90-річчя З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Закінчення. Початок див. litgazeta.com.ua за 27.11.2021, 8.12.2021, 17.12.2021

ХОДИВ ЗА СЛОВОМ НА БАЗАР

Для розуміння характеру Григора Тютюнника й основ його таланту важливо  закцентувати на тому, яку літературу він знав. Звичайно,  є важливими його вміння нотувати повсякчас висловлювання й риси довколишніх людей у кожному місті чи  селі, де б він не побував (це інтуїтивно він робив сам, цього його вчив ще старший брат).

Навіть на Бесарабський та Володимирський ринки у Києві (обидва були у пішій доступності від роботи і району проживання) вибирався саме за колоритними фразами продавців з навколостоличних місць. Утім не менш важливе і всотування в себе розуміння еталонних зразків літературного словотвору.

«Чехова я читав ще на флоті (під Владивостоком), коли мені було 22 роки і коли я мав лише п’ятикласну освіту – усі 12 томів підряд!» –  повідомляв Григір Тютюнник 16 квітня 1977 року у листі студентові  філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету Віктору Гриценку, який писав дипломну роботу «Традиції Антона Чехова в українській новелістиці».

«Згодом, уже бувши свідомішим і грамотнішим, багато разів перечитував Чехова врозсип, упереміш, вибірково – що найдужче подобалося. Так само, до речі, як і Стефаника, і Тесленка, і Коцюбинського (оповідання, не «Fata morgana»)…  (…) Чехов і Стефаник (хоч би приблизно такого новеліста, як Стефаник, у світі досі немає) допомогли мені збагнути – головне – відчути, що таке художня деталь».

А першокурсник Харківського університету читав Цвейга. «Чаруюче пише! Особливість його, мені здається, у надзвичайному тонкому знанні людської психології. Такі твори, як «Амок», «Двадцять чотири години з життя жінки», «Лист незнайомки», «Захід одного серця» справили на мене надзвичайне враження. Скільки драматизму, скільки пристрасті!» – писав  він братові.

Ще тоді «прочитав «Швейка», сміявся на всю лікарню». Це про період, коли серйозно хворів.

Згадував одночасно і про молодих поетів зі студентського гуртожитку. Їх  іронічно характеризував: «на мій погляд, вдало підлаштувалися під Павла Григоровича. Ось зразок:

 

На майдані, біля церкви,

Баба курочку пасе.

Хай, сусіди їй гукають,

Вона вам яйце знесе!

На майдані ходить баба

В неї всміхнене лице:

Є

Яйце.

Темою своєї дипломної роботи студент  Харківського університету, який дружно й весело жив із ще шістьма чи й більше здобувачами знань у 12-й кімнаті двоповерхового гуртожитку на Товкачівці поблизу зоопарку,  обрав «Психологічний аналіз прози Льва Толстого». Й оскільки вчився на факультеті російської філології, зрозуміло, багато читав російських письменників, хоча завжди критично оцінював твори, незалежно від прізвищ авторів.

Коли уже відправилися з дружиною за розподілом учителювати на Донбас, Григір Тютюнник розмірковував (ще російською мовою) про те, хто є символом поезії: український кобзар зі рваною торбою за плечима та бандурою на ремені, як гвинтівкою; чи лагідна жінка з ангельськими крилами? У той період читав, зокрема,  щоденники Довженка, які ніяк не коментує, та біографічний твір із серії «Жизнь замєчательних людей» Бориса Кремнева «Моцарт».

На Донеччині «Літературну газету» зі свічкою не знайдеш, «а російську газету директор мають звичку затримувати у себе дома», нотував у записнику.

Цікаво, що дружину брата Григір  називав сестрою та Білою Вілою (як любила себе іменувати малою Лариса Косач – Леся Українка, у перекладі з сербської «русалка лісова»).  У листуванні  міг написати щось на зразок: «Ну, годі, а то я, як той толстовський Берг з «Війни і миру», що дуже любив говорити про себе».

1972 рік позначився для письменника таким враженням: «Був на вечорі А.Малишка. Нудьга. Деградовані промови людей, страм і злість. Аж температура піднялася.

Тільки і втіхи, що розумно говорив Б.Олійник (старик!); пекучого, як жар, і спопеляючого, як полум’я, вірша прочитав нам могутній Іван Драч, а всі квіти любові до пісні зібрала Діана Петриненко – так у неї закохалися».

У листопаді 1974 року увагу Григора Тютюнника привернула психологічна драма «Недобра година» Габріеля Гарсія Маркеса, надрукована  у журналі «Новий мір». Це в ту пору, коли упродовж осені його тричі атакував ще університетський ревматизм. «День так-сяк живеться, а ввечері біда – ніби й температури немає, а пече всього і суглоби пухнуть, – напише він Ніні Дангуловій. – Треба ж: осінь приносить мені найвищу радість і з нею душевну непрацездатність – ревматизм. Ангел і диявол мої виявляється переморгнулися… Та це ще півбіди: з собою і своїми недугами  я вмію справлятися й працюю часто навіть при постільному режимі. Не умію одного – справлятися з зовнішніми подразниками, яких предосить».

Майже через рік, у вересні, коли довелося старшого сина покласти в лікарню на операцію («не було як дихати бідоласі»), завантажений домашніми додатковими клопотами, Григір ділився: «Пробував читати щось новітнє з періодики, не пішло, то вдався до Мопассана і мав неабияку насолоду від мови перекладу – мови, яку ми вже забули, а вчити лінуємося».

Ще через два роки рятувало письмо Ліни Костенко: «У Києві  стріла мене нудьга після відпустки і тінь якогось велелюдного хутора. Тоді прочитав книжку Ліни Костенко (вдосвіта читав) і не подумав, а почуття вродилося таке: є, таки є тут живі люде (як писав Тарас Григорович) – і полегшало».

Шевченкового «Кобзаря», нагадаємо, знав репресований батько Григора. І  нетривале дитинство  ще з ним майбутнього письменника, напевно, теж заклало розуміння важливого правдивого слова про Україну і знедолених її Катерин, Оксан та інших. Бо тягнувся до слова Шевченка Григір Тютюнник, наприклад, ще від початку перебування у столиці, де оселиться з осені 1963 року. Про це написав у 2014-му в «Українській літературній газеті» Володимир Савченко – разом із Віктором Стороженком вони, теж випускники Харківського університету, навчалися у Київському  інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, а Григір приходив до добрих знайомих в гуртожиток на території Лаври (до тієї історичної двоповерхової будівлі з товстелезними стінами і загратованими вікнами, де мешкали майбутні актори і режисери,  треба було йти крутими узвозами на східний пагорб до Дальніх печер).

«Осіннього вечора (…) виріс переді мною Григір, – описав його університетський товариш, уже знаний у театральному житті фахівець. –  Пригадую лише, що він був у темному, аж чорному, пальті. Розстебнуті поли широко гойдалися, як стомлені крила у великого птаха. Головного убору Григір не любив носити, навіть узимку. Бувало, підніме коміра, і йде у віхолу. Сніг лежить на густому чубі  курганчиком, як на кашкеті. (…) Говорив зі мною повільно, стримано, нібито крізь зціплені зуби: «Прочитай мені, Володько, «Гонту»…

Григорові Тютюннику щось наболіло так, що він прийшов неблизький світ куди від центру, щоб почути :

 

Минають дні, минають ночі,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти –

Батьків немає. Шелестить

Пожовкле листя по діброві.

Гуляють хмари; сонце спить.

Нігде не чуть людської мови;

Звір тілько виє по селу…

 

«Можна стверджувати, що Григір того вечора скидався на одчайдуху Кривоноса, – написав  Володимир Савченко. – Таким міг бути і красень Наливайко. Ні. Григір все-таки був найбільше схожим на Олексу Довбуша з гравюр прикарпатських художників. В його бездонно-глибоких темних очах стояла каламуть не розпачу і відчаю, а невимовна туга чи то від безвиході з тенет особистого життя, чи соціального зашморгу, накинутого всесильними державцями на його високу горду шию».

 

НАСИЛЛЯ НАД ЖІНКАМИ

Нині у сьомому класі вивчають повість «Климко» Григора Тютюнника. Більшість дітей, особливо міських, читають твір без особливого ентузіазму. І не тільки тому, що не всі вчителі можуть зацікавити. Бо ця повість, як і «Облога» та «Вогник далеко в степу», не дитячі. А трактувати їх намагаються часто саме так, бо розповіді подаються від імені хлопчаків.

Ці твори – правда про українське життя. Вони вчать людяності. І співпереживати. Немало в них автобіографічного. Утім жодне тлумачення іншими цих творів не може повністю співпадати з тим, що в них вкладав саме зі свого життя письменник.

Ще   у 1959-му студент-філолог Григір Тютюнник запише у щоденнику: «Кожен твір художньої літератури самостійно живе до того часу, поки його не покладуть на ваги якоїсь теорії. Звідти ж він виходить або в патоці – рукою не до тронешся – або без голови».

Трактування літературних образів кого б то не було з письменників є уже окремішною картиною, яка більшою чи меншою мірою наближена до того, що насправді думав і зображував автор. Григорові Тютюннику за життя не раз закидали надмірне захоплення сценами побутовими, родинними і обрядовими та сільськими сюжетами (хоч не друкували і «День мій суботній» – повість про київське життя, де на кожному кроці були  бюрократизм, підлабузництво і «стукацтво»).

І так, він зображував багато горя, але більшість своїх героїв любив: навіть їхні помилки, недолугість, нерішучість і смиренність. «Мені любо відчувати та писати почуття, знати людину глибоко, любити її образ, а списувати з натури – увільніть… Адже я сам колишній трудяга, до того ж, міцний», – це з листа Ніні Дангуловій у липні 1974-го.

Григір Тютюнник одним з перших написав про насилля над жінками у роки Другої світової: і про домагання окупантів, і про фізичні та моральні знущання своїх. Як завжди,  письмо лаконічне – й образ 19-літньої Меланії в «Облозі»  пробирає до сліз.

«Тільки тепер я роздивився, що це була не тітка, а молода дівчина. Видно, під чаркою і не вбрана, вона здалася мені вчора набагато старшою». Уранці Меланія  тягучо плакала перед солдатською фотографією, залишеною на її прохання нічним кавалером. Таку картину підгледів 14-літній Харитон,  якого вона пустила в хату переночувати. До того ходив од села до села, од хутора до хутора після смерті бабусі (ще перед тим «… і тата не стало. А мати з дому зійшла, «повіялася», як казали бабуся Марфа»).

А вже незабаром хлопець знав, що Меланія нетутешня, а з Донбасу, що матері в неї немає змалечку, а батька перед самою війною привалило в шахті. І юнка зосталася зі сварливою мачухою, яка після смерті чоловіка ще й запила.

Коли вторглися фашисти, юнка записалася добровільно працювати у Німеччину. «Думала, гірше, ніж за мачухою, не буде. Та й подивитись кортіло, як воно люди в тих землях живуть… Дурна…»

Уже в дорозі до неї почав залицятися німець з тих, що супроводжували. «Гарний такий, чорт. (…) Як тільки поїзд зупиниться десь, уже він і в нас у вагоні. Підсяде, джеркотить, джеркотить щось по-своєму, шоколадки роздає, тоді морг дівчатам, то вони хамуль, хамуль — і в сусіднє купе. А мене не пускає. Руки так накрутив, що тижнів зо два потім боліли…».

Коли поїзд якось зупинився  посеред степу —  дівчата спали, німця того не було, а перших добровольців не дуже стерегли — Меланія втекла. «Вирішила так: наймичкою буду, за каліку подамся, аби свій, аби не чужина».

Прибилася води напитися у сім’ю, де  батько, мати й син, який очей з дівчини не зводить, чепурненький з лиця. «Чого ж це ти, думаю, козаче, не на війні? Літа ж, бачу, призовні. Тоді, як із-за столу підвелися, збагнула: кривенький він, клешнявий на одну ногу».

Зосталася. А невдовзі справжнє весілля справили, щоправда, «вночі: фата, вінок, у молодого квітка, горілка на столі, коровай — все як годиться, але без людей і при завішених вікнах, бо вони хотіли, щоб про мене ніхто не знав, аж доки наші не прийдуть».

З рік десь гарно жили, наче щодня свято в хаті. Чоловік Кирило «наче повищав ураз, ходити рівніше став, від суму в очах і сліду не лишилося». А вночі – любощі.  Молода дружина пестила його, як уміла. Звикла так, що й не помічала його каліцтва. А  якось засміялася, до  своїх слів: «Одсунь краще ногу, бо тісно». На тому й закінчилося їхнє свято.

Мовчазним став Кирило, навіть до батьків не балакав. Ввечері  нап’ється, а серед ночі, коли старі поснуть, знущається з Меланії, за горло хапає: «Кажи, любиш? Якби любила, то не сміялася б!». Вчепиться п’ятірнею в губи молоденької жінки: «Цить, не троюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!» Упнеться пальцями в груди, аж кров під пучками закипає: «Може, скажеш, гадино, що він і тут не був?»

Удень свекруха просвітку не давала. І не там стала невістка, і не те зробила, і руки б їй покорчило, і ноги б її повсихали, і де тая, зайда, взялася на їхню голову…

Втікла Меланія з чоловікової хати до самотньої бабусі, яка ще й з дому до родичів відправлялася на пару тижнів. Почала молода жінка інших чоловіків на ночівку залишати, горе щедро запивати горілкою…

У будівників комунізму такий образ, звичайно, мав би викликати осуд. Бо ж вона «розпутниця окаянна!» А Григір Тютюнник змалював безвихідь молодої жінки, за яку заступитися зміг лише обпечений не раз власним горем 14-літній Харитон. Українською традиційною «філософією серця» сформовані герої Григора  Тютюнника, напише дослідниця його творчості Світлана Ленська.  Вони, часто залишені сам-на-сам з насиллям кимось конкретним і всією системою викривленої моралі,  вирізняються в усі часи дефіцитними рисами –  внутрішньою делікатністю та духовною красою.

А літературний Харитон в «Облозі» – з біографічних реалій підліткового життя  Григора Тютюнника.  У нарисі «Шахтарська зоря»  про Горлівку (відправляли видавництва своїх штатних  письменників у відрядження змальовувати радянську дійсність)  він згодом напише: «…в сорок другому, коли, ще підлітком бувши, в осінньому пальтечку, босий, без кепки піхтурою добивався з-під Боково-Антрацита на Полтавщину.

Те було на початку вересня, десь тут поряд, либонь, між Єнакієвим та Дебальцевим. Біженці, голод, міньба… А тут ні їсти нічого, ні проміняти. Дійшов до якогось висілка чи до села. Трохи поодаль від нього, над балкою, шахта. Німа, навіть терикон не курить. Затоплена, або підірвана, або те й друге разом. Поминув одну хату, другу, десяту. Зайти до якоїсь та попросити їсти — страшно. До стукотняви у скронях, до вогню в щоках, до сліз!»

На нерішуче прохання дати напитися жінка, яка  несла воду на коромислі, відповіла: «Горенько моє! Пити йому… Світиться наскрізь, а ще — «пити». Зрозуміло, що підліток був  голодним і змученим.

 

«ОЧІ ЇЖ!» АБО ГОЛОДНИЙ 1947-ИЙ

«У Києві туман доїдає останній сніг, якого й так було мало, ніби хліба в торбі старця в голодний рік, – написав Григір Тютюнник 12 березня 1972 року у Москву перекладачці своїх творів Ніні Дангуловій. – Боюся посухи. Страшенно боюся – пам’ятаю посуху 46-го року та її наслідки”.

Ці зізнання  поміж рядків про  роботу в прикиївському Ірпіні у Будинку творчості три тижні та вдома, про  нові оповідання і запізніле вітання із забутим до того днем народженням. І через чверть століття після третього Голодомору в Україні, організованого радянською владою, Григору  Тютюннику боліло те горе так, що він згадував про нього у діловій переписці.

Взагалі такий стиль письма Григора Тютюнника – сформований вродженими делікатністю не нав’язувати іншим свої проблеми та прагненням доносити правду,   які існували в жорстких координатах радянської цензури. Його – самородка з Полтавщини – найпоетичніша езопова мова у прозі.

Ось  «Перед грозою». Не вірш Рильського, написаний 1955 року: «Прокотився грім з розгоном, // Грають блискавок шаблі, // Пахне морем— і озоном // Від притихлої землі».  Тим більше не живопис (1884 р.)  Івана Шишкіна – чи не найвідоміший з творів усіх художніх жанрів  із такою назвою. І навіть не картина  (1906 р.) Миколи Пимоненка.

Григір Тютюнник так назвав оповідання про сільську сім’ю. Читаємо. Якщо малий син не наловить вдень риби, наступного «мати піде на роботу не ївши і повернеться увечері з товстими набряклими ногами».

Хлопчина з ще меншою сестричкою снідають вчорашнім «борщем»: він «устоявся, зверху була тільки чиста вода, а насподі чорніло усяке зілля. (…) Василько знайшов у борщі риб’ячу голову і подав сестрі. (…)  Поля затисла голівку в кулак, посмоктала трохи і поклала на стіл. «Ти що? — здивувався Василько. — А очі? Очі їж!»

Гратися братик радить сестричці, коли він піде рибалити: «Черепочками. А то так зроби собі куклу з ганчір’я». Вдягав Василько важкі од латок штанці та  велику засмальцьовану гімнастьорку — батьків подарунок із фронту. Іржавою саперною лопаткою, вищербленою осколком, копав наживку.

Це про весну 1947-го. Навіть якщо дату і не вказано.

А мати з оповідання «Перед грозою» не дочекалася малого сина-годувальника. «Він приходив завжди смерком, по-старечому зморений, забрьоханий по плечі, і, ляпаючи долонею об мокру торбину, ще здалеку раденько гукав: «Є, мамо, рибка. І пліточки, і дерунчики є…» (…)  Й ось –  інакший вечір. Лише «за селом високо в небі, над молодими пшеницями, кружляла гайвороняча зграя…» За народними віруваннями, чорні птахи часто пророкували людям біду.

За архівними документами, секретар Полтавського обкому КП(б)У Василь Марков (до речі, уродженець російської Липецької  області, який потім продовжив кар’єру у Москві, був членом ЦК КПРС) ще 11 січня 1947-го направив повідомлення секретареві ЦК КП(б)У Дем’яну Коротченку про продовольчі труднощі та факти виснаження і голоду в області. У попередній рік, після посухи, коли найперше треба було виконувати завищені плани хлібозаготівель, на трудодні колгоспникам видавали мізерні по 100 г хліба, десь 200-300 г. Це тоді, коли треба було не лише дорослим їсти, а й їхнім

дітям.

Життя землеробів погіршувалося й тим, що колгоспи  і люди  після фашистської навали залишились без худоби,  корів і коней, та будь-якої іншої живності. «У  хліві, крім ластів’ячого гнізда під кроквою, нічого не було», –  констатував автор щемного  оповідання «Перед грозою», яке складно дочитати без сліз. Люди пухли з голоду, їли цвіт акації, обсмоктували риб’ячі голови і як «делікатес» мали видирати з них очі.  Помирали. А диктатору Йосипу Сталіну голова Ради міністрів УРСР Микита Хрущов,  секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович та  уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР Василь Калашніков (його нагородять орденом Леніна на початку 1948-го) доповідали:  «колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української Радянської Соціалістичної Республіки, виконуючи соціалістичні зобов’язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р., достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Здавання хліба державі понад план продовжується».

Григора Тютюнника врятувало те, що він отримував щодня  по 700 г, навчаючись у Зіньківському ремісничому училищі  № 7. Згодом писав:  «Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 1947-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.

Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п’ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах».

umoloda.kyiv.ua

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 26 (318), 31.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

                                                                                                     

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!