Валентина Самченко. «Григір Тютюнник: перерваний політ»

427

ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Продовження. Початок див. litgazeta.com.ua за 27.11.2021

 

«ХУЛІГАНА МИ В КОМУНІЗМ НЕ ВІЗЬМЕМО!»

Справи літературні, поетичні – справи політичні, про це добре знали у 1950-1980-их ті, хто потрапляв всередину творчо-видавничої сфери в СРСР. Приналежність до Спілки письменників – як і до будь-якої іншої безальтернативної творчої спілки в УРСР і цілому тоталітарному Союзі – була завуальованим способом міцно прив’язати талант до ідеологічної машини, яка погоджувала тексти, виплачувала гонорари, забезпечувала житлом.

І коли в кишені чи шухляді ще й червона книжечка з портретом Леніна всередині та словами «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» – перспектив і матеріальних благ ще  більше. Заохочувалося відверте словоблуддя – де прикрашені «світлі» будні і свята  та возвеличувалося щасливе комуністичне майбутнє, в якому «мір, май, труд, достіженія в космосє і счаслівиє дєті».

Щоб розуміти, що Григір Тютюнник жив зовсім в іншому світі – хоч і на добре знайомих сучасникам територіях  – заглянемо в досить недавню історію.

Ось пожовкла газета «Правда» за 19 квітня 1958 року, суботній випуск. Зрозуміло, російською мовою. Орган центрального комітету комуністичної партії Радянського союзу (в оригіналі всі слова з великої літери).

Із мантрою «Пролетарії всєх стран, соєдіняйтесь!» Зауважують: 46-ий рік видається, 14 503 номер загалом і 109-ий за попередніх 3,5 місяця. Ціна номера – 30 коп.

Зроблена у московській редакції газета, яка доходила в усі найменші населені пункти Радянського Союзу, віддрукована у типографії видавницта «Радянська Україна» (тобто тираж для союзної республіки друкувався в її столиці). Централізоване пресове видавництво тоді було  в Києві на вулиці з назвою Прозорівська, 59. Так була названа після Другої світової, згодом – французького письменника-комуніста Анрі Барбюса.

Це  ще край Печерська –   нині там новий житловий комплекс із  французькою назвою.

Вулиця нещодавно перейменована на Тютюнника – Василя,  командувача Дієвої Армії Української Народної Армії. Однофамілець головного героя цієї оповіді помер 29-річним від ускладнень тифу наприкінці 1919-го – коли відстоювали Українську Народну Республіку перед тим, як більшовицько-російсько-радянська влада «братньо» укорінилася  (замордувавши мільйони українців) аж до 1991-го.

Але ще весна 1958 року. Григір, незважаючи на не зовсім юні роки – студент-першокурсник Харківського університету. Старанно вчиться, закоханий в Лю (так називав майбутню дружину).

А газета «Правда» на трьох перших сторінках у той час масштабно інформує  про завершений напередодні ХІІІ з’їзд ВЛКСМ. Трохи не на половину титульного аркуша – фото аплодуючих понад півсотні людей, які встали, за спиною плескаючого у долоні на передньому плані Микити Хрущова.  Це президія і в одній особі перший секретар ЦК КПРС та голова Ради міністрів СРСР,  який для зближення з народом для всіх ще й «товаріщ». Місце дії  –  Москва, Кремль.

Партійно-лідерська промова має назву «Виховувати активних і свідомих будівників комуністичного суспільства». Складається з розділів «Зберігайте і примножуйте революційні традиції», «У праці, навчанні і боротьбі загартовується нова людина», «Учитися, жити і працювати по-комуністичному».

Понад три десятки разів по немалому тексту редактори акцентують жирним шрифтом: «Оплески», «Гучні оплески», «Тривалі оплески». Поміж цього трохи є «Пожвавлення». Це коли Микита Сергійович, наприклад, згадував: «Люди мого покоління добре пам’ятають період робітничих факультетів, коли юнаки і дівчата поєднували навчання і працю. Вісім годин у цеху і стільки ж за книгою. Малувато залишалося для сну, але, як мовиться, «кто в молодості много спіт, тот і жизнь просвістіт» (зрозуміло, все говорилося російською мовою).

Є навіть помітки «Сміх». «Я чув, що є, коли організацію вечорів молоді розпочинають із дзвінка у міліцію: «Надайте міліціонера, ми  вечір молоді хочем провести».  Саме після цих слів зібранню стає веселіше. Після чого «товаріщ» Хрущов  продовжує озвучувати діалог: «А зачєм міліціонер?  – Как зачєм? Унімать хуліганов!»

І далі просторікує: «Невже у комунізм візьмемо і хулігана, і міліціонера, щоб його приструнчував? (Знову «Сміх»).

«Ні, хулігана ми в комунізм не візьмемо, доведеться з ним тут, у соціалізмі, розпрощаться». Ну, і далі про те, що «комсомол у першу чергу повинен виявляти нероб, хуліганів, п’яниць, не чекаючи, допоки вони вчинять якийсь розбій, у громадському порядку чинити необхідні заходи попередження і виховання».

Згадував Хрущов чеховське оповідання «Радість», в якому колезький реєстратор Мітя Кулдаров, який захоплено розповідав домашнім про те, що про нього дізнається «вся Росія» (звичайно ж, Росія в Радянському союзі найголовніша, а не «рівність братніх народів»), бо газета надрукувала, що він… п’яним потрапив під коня.

Ну, і звичайно, усе те показне зібрання – про «бальшіє дастіженія».

А в кінці, коли всі встали, оклики: «Комуністичній партії слава!», «Партії слава, слава!», «Да здравствуєт Комуністіческая партія! Ура!».

З молоддю Москви делегати з’їзду зустрічалися «под дробь барабанов, звукі горнов». І все, про що писали в «Правді», – треба було втілювати в життя, «чинити необхідні заходи попередження і виховання».

Григір Тютюнник. 1974 р. Фото Володимира Білоуса

 

ЗНОВУ КАЙДАНИ НА СЛОВО

Партія й органи намагалися безжально виловлювати інакодумців. Так, 20 травня 1961 року радянський суд у Львові почав розправу над членами Української робітничо-селянської спілки, яку очолював юрист Левко Лук’яненко. Крім нього по справі  судили Івана Кандибу, Степана Віруна, Василя Луцківа, Олександра Лібовича та інших. Їх організація виступала – несусвітня для тих часів зухвалість –   за відокремлення України від СРСР і Москви.

Вироки були дуже суворими. Левка Лук’яненка засудили до cмертної кари, яку пізніше замінили 15 роками ув’язнення. (Загалом за дисидентську діяльність він чверть століття проведе у тюрмі та на засланні). Великі терміни отримали інші: від 15 до 10 років.

Тим часом наприкінці того року Максим Рильський  напише: «Братопродавці з білими руками//І з чорними серцями — ось вони, // Що вслали анонімними листами// Дорогу у кар’єру та в чини! // І ходять ще! І ще земля їх носить… // (…)  І піт кривавий їм чола не росить// Під каяття нестерпним тягарем!// Не сняться діти їм осиротілі// І на могилах скорбні матері…»

Треба згадати, що одним із поштовхів для вільнодумства  в СРСР стало винесення з мавзолею у Москві 31 жовтня 1961 року тіла Сталіна (через понад 4,5 років після різкої критики диктатора Микитою Хрущовим на ХХ з’їзді КПРС, яка втім не була надрукована у пресі). Та подія підштовхнула російського поета Євгена Євтушенка написати вірш «Спадкоємці Сталіна», який тільки за прямою вказівкою першого секретаря ЦК партії оприлюднили у газеті «Правда»  лише 21 жовтні 1962  року.

«Але як із нащадків Сталіна – Сталіна вивести?» Цього запитання в політичній поезії було досить, щоб – неочікувано з’явившись багатомільйонним тиражем – для одних вона стала сигналом розправити плечі, а інших змусила  спричинити неабияку активність «закручувати гайки», щоб рятувати власну шкуру.

Саме через викривальну  позицію сталінщини Микитою Хрущовим та його найближчим колом, певний період навіть уже за правління Леоніда Брежнєва, у Москві могли пропускати у друк переклади творів українських авторів, які табуювала київська цензура. А в УРСР – зважаючи на масштаби репресій, починаючи уже  з 1919 року, –  тих, з кого не можна було вивести Сталіна,  хто служив виконавцем сталінських наказів,  було чи не найбільше.

Інформацією про  євтушенківських «Спадкоємців Сталіна» з «Правди» Григір Тютюнник  поділився з Артемівська у листуванні до однокурсника досить скоро після публікації вірша-маніфесту. Взагалі, він читав багато, періодики зокрема.

Уже 22 березня 1963 року теж у листі напише: «З величезною тривогою прочитав я матеріали зустрічі письменників з керівною силою. Ти розумієш, до чого все це було затіяно? Кільце в рило вставляли, щоб не рилися. Ех!.. Знову кайдани на слово. А теорійку ж яку придумали! Ті, хто буде ремствувати на керівні засади начальства, – ті є обивателі. Авансом, значить, щоб ярличок був на вільнодумців. Яке це все знайоме з часів так званого культу».

За рік до того, у  1962-му,  Григір ще з Харкова, опісля як склав на останній сесії філософію на «4», а обидві літератури – на «5» , захоплювався: «Дзюба гримить-гуркоче по сторінках «Літературної України». Саме цей редактор-консультант відділу першої книжки  київського видавництва «Молодь» ЦК комсомолу трохи згодом  готуватиме  до друку його дебютну книжку, яка, нагадаємо, вийшла 1966 року.

Наприкінці серпня-на початку вересня  1965-го репресивна система  ув’язнила за антирадянщину та самвидав Богдана, Михайла та Ольгу Горинів, Івана Геля, Мирославу Зваричевську, Ярославу Менкуш, Євгенію Савчук-Кузнєцову, Михайла Косіва, Михайла Осадчого, Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Масютка – загалом близько трьох десятків українських правдолюбів: науковців, митців, інженерів, студентів. Про арешти повідомляли з Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Луцька.

Активно виступав проти порушення прав людей радянсько-компартійною системою Іван Дзюба. Він з однодумцями протестував проти загратування активістів. Порадившись  з  літературознавцями Михайлиною Коцюбинською та Юрієм Бадзьом, вирішили публічно оголосити про арешти на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»  5 вересня у кінотеатрі «Україна» у Києві. «Хто проти репресій – встаньте!»  прозвучало.  Однак у часи суцільного контролю, зрозуміло, це не мало  аж настільки великого розголосу.

Тому наступним кроком стало те, що Іван Дзюба уже наприкінці року звернувся з розлогим аналізом, над яким працював упродовж трьох місяців,   до керівників УРСР: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і голови уряду Володимира Щербицького.

На початку автор зауважував, що не отримали зворотнього зв’язку  депутатські запити  прозаїка Михайла Стельмаха, поета Андрія Малишка, композитора Георгія Майбороди. До  ЦК КПУ колективного листа підписали  авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, поети Ліна Костенко та Іван Драч,  композитори Віталій Кирейко і Платон Майборода.

У грунтовному трактаті-аналізі  «Інтернаціоналізм чи русифікація?», завершеному наприкінці  1965-го, Іван Дзюба чітко  окреслив свою позицію протесту проти утисків української мови, культури, науки в СРСР. Вказуючи, наприклад, що у 1963 році з загальної кількості газет в Україні 2366 українською мовою виходило тільки 765, тобто менше третини. Або те, що україномовних книжок тоді друкували 4,3 відсотка від загальної кількості, коли українців нараховували 17 відсотків в СРСР. Завдяки тому, що текст автор пересипав цитатами Леніна, це  на кілька років уберегло літературознавця від арешту і дало можливість його рукопису поширитися за кордоном.

Ще одиним із найвиразніших утисків в українскій літературі того часу стала заборона «Собору» Олеся Гончара. Вперше твір вийшов у січневому номері журналу «Вітчина» у 1968 році. Уже був підготовлений переклад російською для  «Дружби народів».  І раптом виявилося, що письменник «ганьбить Україну». Після нищівної критики наступні майже два десятка років цей твір замовчували.

Орлиним, соколиним назвав роман Олеся Гончара у листі автору 16 лютого 1968 року Григір Тютюнник, романом-набатом. «В наш час, ніби тихий, ніби благий – тільки вужине шелестіння під ногами чути…  –  і «Собор»! Здавалося б, нормалізація (як же: культу не було, були «окремі помилки», генерали аплодують стоячи його ім’ю, названому начальством; керівничі дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників-початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо «дали прикурить») – і раптом «Собор». Здавалося б, усе минулося, «пройшло без сучка й задоринки»: народ, від  якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, –  народ цей звик, «безмолствует» –  і раптом «Собор»!

І ще… ось вони, ці палаци, а ось і люди. Знайомтесь! Тут є директор (підполковник в одставці), тумбочки біля ліжок, липучки, стукачі й шашки; тут борються за звання…»

У серпні того 1968-го, після  введення  радянських військ у Чехословаччину, ЦК КПРС ухвалив секретне рішення про посилення ідеолого-пропагандистської діяльності, зокрема, доручивши КДБ СРСР посилити роботу проти дисидентського руху.

«Уже не тільки генерали та колишні активісти батога, але й «народ» нахвалює Сталіна. Скучив за «трепетом!»  – такі слова уже на початку 1970 року Григір Тютюнник залишить у записнику.

А ближче до кінця того року, 28 листопада, у Василькові поблизу Києва буде підступно вбито художницю-дисидентку Аллу Горську. Похорон 7 грудня на віддаленому столичному Берковецькому кладовищі, нашпигованому міліцією й КДБістами, перетворився на мітинг протесту проти режиму.

Ще майже через два роки, на початку 1972-го,  КГБ УРСР розпочав операцію «Блок». Арештували тоді Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Миколу Плахотнюка, В’ячеслава Чорновола, Ірину Стасів-Калинець, по другому колу Івана Світличного, Івана Геля, інших. За менше, аніж два роки, тоді  було загратовано в УРСР понад 100 дисидентів.

Івана Дзюбу виключать зі Спілки письменників, до того уже не випускаючи на сторінки видань його літературознавчої критики. А 1973-го засудять до 5 років ув’язнення та 5 років заслання за антирадянський “Інтернаціоналізм чи русифікацію?» й паплюження радянської дійсності.

Після арешту Івана Дзюби та 18-ти місяців утримання  в неволі саме Григір Тютюнник буде одним із небагатьох, хто навідав засудженого за антирадянщину – таким чином публічно показуючи підтримку, коли багато хто відвернувся. Хоча близько до того вони спілкувалися не часто.

Через стан здоров’я засуджений написав прохання про помилування. Для одних це стало причиною кпинити Івана Дзюбу за покору; інші цуралися його, бо здогадувалися, що за ним продовжувало стежити КДБ. Григір Тютюнник завітав до Дзюби  додому буквально на другий чи третій день після його повернення. У квартирі була стримана розмова. «Я знав, що квартира прослуховується», –  згадує Іван Дзюба.

А коли вийшов проваджати гостя, вважав за потрібне сказати «пробач» – за те, що не йшов до кінця у боротьбі. У відповідь почув: «Іване, цій вині 300 років».

На небайдужих, борців проти утисків прав людей та розправ над українськими активістами в СРСР тоді навішували звичне  «антирадянщина». А в діаспорних сатиричних виданнях  генсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєв на «цензурі»  зображували таким діалогом: «А що з вашими дисидентами?» — «Такіх у нас нєт! Єсть только досиденти, сиденти або одсиденти».

Або  ще з сумних жартів тих часів: «Який тепер у вас, в Україні, напрямок у малярстві? —

Репресіонізм!..»

Григір Тютюнник та Іван Драч. 1977 р. Фото Володимира Білоуса

 

«МОЄ ІМ’Я ВИКИДАЮТЬ З ЛІТЕРАТУРИ»

Принципова  правда про радянське життя у різні часи  у Києві і в селах у літературних творах Григора Тютюнника робила його інструментом для інших у кар’єрних змаганнях. Так, пасквіль у ЦК партії про «зрадницький» твір письменника у журналі «Вітчизна» вдарив рикошетом по головреду видання, крісло якого вабило інших. Утім, зрозуміло, відразу покарали і письменника. У видавництві «Веселка» (фасад маскування радянського  агітпропу прикрашали  виключно назви, що вписувалися  в ефемерні макети  побудови щасливого утопічного комунізму) посеред робочого дня скликали термінову нараду, де головував цензор – працівник Головліту.

– У дитячому видавництві – і неблагонадійні. Це неприпустимо! – відчував владу над зібранням гість, якого не виставиш за двері. – Відповідальність за це на кожному.

Перечити натиску патронованого КДБ чоловіка  охочих не знайшлося. Григора у видавництві цього дня не було.

– Від сьогодні  прізвище Тютюнник не має з’явитися ні як автора книжки, ні як перекладача. Незамінних у нас нема, – якось так самозакохано хизувався своєю владою над іншими цензор. Упевненості  головлітовцю додавало те, що подібні слова його колеги  з приборкування вільнодумства казали в усіх київських видавництвах.

Трохи про «Веселку» – видавництво, яке нині уже понад десятиліття має статус національного видавництва. Воно  веде початок від Дитвидаву УРСР,  заснованого до річниці з дня народження Тараса Шевченка 9 березня 1934 року у Києві. Після вимушеної зупинки  у роки Другої світової відновило роботу 1956 року  – як редакція літератури для дітей існуючого видавництва «Молодь».

У свою чергу «Молодь» була створена ще 1923 року  у Харкові – маріонетковій столиці більшовицької УРСР. Спочатку називалася «Молодий робітник», «Молодий більшовик». Просто «Молоддю» видавництво стало 1945 року, розміщувалося у центрі Києва, на вулиці Пушкінській, 28; нині там – управління Держагентства резерву України.

Уже у 1960-их  редакція літератури для дітей «Молоді» стала окремим видавництвом «Веселка» – відтоді його емблему з дівчинкою у віночку з книжкою в руках можуть згадати принагідно  трохи не всі. Приміщення виділили – за Бесарабським ринком, Бассейна, 2.  (У 1980-ті було зведено новий видавничий дім «Веселки» у районі Лук’янівки, де неподалік побудували  й нову  ВПШ –  корпуси Вищої партійної школи, яка структура  ідеологічної освіти у різні періоди з дво-, три- та чотирилітнім  терміном навчання діяла з 1946 року).

Але повернемося у  Спілку письменників, куди Григір Тютюнник прийшов зі своїм другом Петром Засенком, який був на екстренній нараді з цензором  у «Веселці». Коли закінчилося публічне муштрування співробітників видавництва – зателефонував «неблагонадійному», спантеличив його звісткою. Хоча уже не перший рік Григора не балували припрошуванням друкуватися.

У самому середмісті Києва  в одному розкішному приміщенні-особняку  поблизу знаменитого будинку з химерами Владислава Городецького – всеукраїнська організація і столична письменницькі організації знаходяться й понині.  А тоді в 1970-их Григір Тютюнник та Петро Засенко пішли з будинку ні з чим.

Підтримки навіть конкретними словами не отримали. Хоча спочатку побачили Григорового земляка –  секретаря республіканської, висококласного спеціаліста з теорії соціалістичного реалізму, уже десяток років лауреата Шевченківської премії (Леонід Новиченко).  І голову київської – Юрія Збанацького, ще з часів Другої світової Героя Радянського Союзу, пізніше відзначеного Шевченківкою  й багато орденоносного, який дозволяв у 1974-му собі голосувати проти виключення з партії «ворога народу», теж фронтовика-письменника  Миколи Руденка.

Пішов тоді один проти всіх. Мабуть, і тому що його перший роман «Таємниця Соколиного бору» друкувався у журналі «Дніпро», коли редактором був Микола Руденко. А перед тим разом з Олесем Гончаром та Дмитром Білоусом Микола Руденко  допоміг уникнути Юрію Збанацькому наслідків переслідувань компартійної високопосадовця.

Хоча вже наступного року саме Юрій Збанацький  особисто пропонував позбавити Миколу Руденка членства у  письменницькій спілці, який натякав на  необхідність ліквідувати колгоспів, критикував марксизм-ленінізм.

«Від свідомої контрреволюції, антирадянщини ліки одні. Я пропоную  переродженця Руденка із членів Київської організації Спілки письменників України виклюдити за дії не сумісні з вимогами Статуту Спілки письменників України», –  це слова голови столичної організації з протоколу №3 засідання її правління від 20 травня 1975 року, на якому були присутніми 32 особи під головуванням Юрія Збанацького. Микола Руденко не прийшов, хоч і тричі припрошували. (Документ зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України).

Ба, більше!

П’ятим питанням того зібрання було: «персональні справи М. Руденка та Г.Тютюнника». Григорові закидали «про негідну поведінку члена організації, який у нетверезому стані образив старших товаришів».  І так уже не вперше, подібну «виховну роботу» до того зафіксовано і в протоколі у 1973 році.

Справді образив чи  публічно лінчували,  щоб приборкати норовливого правдолюба?

Напевно, донесли, кому треба, і про категоричну відмову Григора Тютюнника від пропозиції покращити його ж життя вступом у партію, яка звучала у колі знайомих, які на його запрошення зайшли  у невелику двокімнатну квартиру письменника у районі Будинку меблів.

– Григоре, ти би писав заяву в партію. Три-чотири  речення на папірці – і партквиток у кишені, – запропонував тоді спілчанський секретар.

Не отримавши відразу словесної  відсічі, а лише напружений погляд, співрозмовник продовжив:

– Ти ж знаєш, це відкриває багато можливостей. Як і те, що люди без твого таланту, а мають  вищі гонорари за книжки. Твої ж – видані в Москві, збірка в Прибалтиці – із партквитком разом гарантують  відразу щонайменше премії Ленінського комсомолу. А це ж і добрі гроші. А в тебе ж двоє козаків росте…

За ті хвилини неначе й дружньої пропозиції у Григоровій голові, напевно, промайнули Шилівка з репресованими Тютюнниками і Сивоконями; депресивний Донбас, де не пробитися українській мові; Харків, куди тимчасово переносили столицю УРСР,  щоб надійніше «зачистити»  все справді українське…  Але був не багатослівним:

–  Я у твою партію не піду.

–   Чому? – трохи розгубився «агітатор» від такої лаконічності.

–    Бо твоя партія вбила мого тата. Все!

Й ініціатор розмови, думається,  насправді був дуже задоволений таким завершенням не надто приємної від початку для нього  розмови. По-перше, закінчитися вона могла значно бурхливіше. По-друге, з таким  членом КПРС точно би не обійшлося без великого головного болю. Та, врешті-решт,  почувався просто благодійником: він же хотів, щоб краще жилося не лише цьому зухвалому Григору, а й його дітям.

А з другом Петром Засенком, коли після наганяя  видавництву відмахнулися від чергових проблем Григора Тютюнника у Спілці, зустрілися і наступного дня. Письменник, якого наказали не друкувати, встиг уже за власною ініціативою сходити до знайомого у ЦК.

Опісля  не стримував обурення:  «Правда життя – це негативна риса для оповідання, виявляється. Фарисеї!  – ділився емоційно про своє спілкування Григір. – Виходить, за те, шо я спробував написати  лише напівправду, – моє ім’я викидають із літератури. А коли б я написав усю правду – вони мене просто вбили б…».

Старшого сина Григір Тютюнник назвав батьковим іменем – Михайлом.

 

ГРИГІР ТЮТЮННИК: УНІКАЛЬНА ДОЛЯ. НЕ ВІДРІКАВСЯ ВІД МАТЕРІ

Григір Тютюнник в’язнем почувався без природи. «Доведеться мені все літо сидіти в Києві (пішов референтом конкурсу в «Молодь») і плакати за селами і річками, та лісом, та місячними ночами», – напівжартома напише він у листі у квітні 1979 року.

А вже наприкінці літа, у серпні, буде 47-річний письменник відвертим: «Єдина перешкода, щоб піти з міста – немає грошей на хату. А вони дорожчають, з кожним роком дорожчають».

«Якось приїхав у вихідні  до своєї самотньої матері і ще з вулиці почув, що у хаті  на два голоси співають: «Ой ти місяцю, я зіронька ясная, ой ти парубок — я дівчина красная…». Заходжу, а там мати з Григором, — розповів Петро Засенко, один із кращих друзів Григора, з яким його звів Київ.  — Він без попередження завітав, бо мав бажання побути з тими, хто його розуміє…  А пісня, до речі, була записана саме на Бориспільщині Миколою Лисенком.

(Закінчення. Початок читайте у публікаціях Григір Тютюнник: перерваний політ. Життя на Андріївському узвозі; Григір Тютюнник: перерваний політ. За що репресували батька й інших родичів письменника?; Григір Тютюнник: перерваний політ. «Хулігана ми в комунізм не візьмемо!»)

Григір Тютюнник в’язнем почувався без природи. «Доведеться мені все літо сидіти в Києві (пішов референтом конкурсу в «Молодь») і плакати за селами і річками, та лісом, та місячними ночами», – напівжартома напише він у листі у квітні 1979 року.

А вже наприкінці літа, у серпні, буде 47-річний письменник відвертим: «Єдина перешкода, щоб піти з міста – немає грошей на хату. А вони дорожчають, з кожним роком дорожчають».

Раніше, ще на початку 1965-го ділився з родичем: «Отакий я сіроштан. Не бачу кури, не бачу лугу, степу – і порожньо в душі…» А про місто відгукувався: «стін багато, машинами в морози так воняє, що не продихнеш».

А на початку літа тоді і взагалі розпач роз’їдав: «Мені вже в Києві сумно». Бо хотілося на село, попід верболозом побовтатись, погомоніти вночі біля сосни; тугукнуть на мосту, щоб у річці Ташані аж зорі погасли; побейкатися лугами кудись, чортій куди…

Найкращий відпочинок для нього був – майже поза суспільством. Коли є  час і можливість читати хорошу літературу, ловити рибу і слухати птахів. А ще – тріщання ломаччя під ногами лосів, хрюкання диких поросят. І бачити чи уявляти, як заєць п’є воду із Псла і витирає вуса лапою, як його літературний Маркіян, випивши чарку.

«…На Полтавщину кортить – страх. Усе покинув би й полинув…», – напише у 1969-му. Не зацикленим на матеріальних статках людям поза містом навіть найменша хатина не видається кліткою, бо вільно дихати допомагають сонце, дерева, річка…

«Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі — вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині», – згадував Григір Тютюнник у розповіді «Коріння».

Про те, що хата була простора, як загін – найімовірніше, дитяче сприйняття, коли не лише дерева великі. Зовсім аскетично була облаштована: жовта нефарбована лава, стіл, високий чорний комод, побитий шашелем, і дерев’яне ліжко душ на чотири, під яким  ішов димохід від грубки, яку топили взимку на ніч, щоб спати було тепліш.

У дворі був колодязь, єдиний на весь куток Гасанівку, – а це означало, що воду у ньому приходило брати немало людей, з якими немало спілкувалися,  бо інакше не могло бути. Заходили й ті, хто їхав на Зіньків чи звідти поверталися.

Всі Хтудули — так прозивали по дідові Тутюнників у селі Шилівка — не прибирали від гостей  зі столу дерев’яне коритчатко з січеним тютюном. А скрутити цигарку для селян – то завжди був час для перепочинку від сільської роботи. До того ж Хтудули любили побалакати й  уміли гарно  копіювати односельців, тобто посиденьки не були нудними.

…І чомусь тут згадується, що на Зіньківщині 100 років існував полк Війська Запорозького…

Найкращим веселуном був старший батьків брат – Павло Васильович, ще й гарно співав. Це той, кого у 1937-му першого заарештують і практично відразу, за рішенням трійки, розстріляють у Полтаві. У 1930-ті він уже був одружений і жив окремо.

«Жив пребідно, ходив узимку в семилатаній сірячині та дерев’яних постолах. Проте ніколи не журився з цього і ні на кого не нарікав, бо знав: не хазяїн він, не його стихія — земля. Шукав лише якоїсь компанії, слухача й глядача, а знайшовши, веселив, одначе сам при цьому ніколи не сміявся. Він умів перекривити, скопіювати мало не кожного шилівця й шилівчанку, беручи від кожного найхарактерніше й трактуючи його в найкумедніший спосіб».

Може, й поплатився за те, що «пошивався в чудопала-розважальника».

Але повернемося ще у Шилівку на початок 1920 року. Михайло після менш ніж річного невдалого  приймакування опинився в «рідній оселі — з хворою матір’ю, що вже кілька років не володала ногами (коли баба пряла, то дід або хтось із хлопців крутили прядку, а вона тягла нитку), та двома братами: старшим, Павлом, і молодшим, ще підлітком, Филимоном».

Найпрацьовитішим і найвідповідальнішим, за описом Григора Тютюнника, був саме його батько. Він, середульший з-поміж трьох братів, теслярував в окремій хатині, яка стояла на подвір’ї Хтудул разом з коморою. Робив прості селянські меблі, діжки, ступи, возики. Змайстроване  батьком ліжко молодший син репресованого Михайла навідував  у шилівчан, розповідають, навіть в останній приїзд у рідне село.

Після смерті хворої матері Михайлові довелося взяти на основні себе клопоти по господарству: порався на грядках і коло печі, їздив із батьком Василем Феодуловичем на ниву. А ще стриг і голив шилівських дядьків. Вечорами сидів над книжками.

«Батько любив літературу, знав напам’ять трохи не всього «Кобзаря», чимало поезій Пушкіна, а «Полтаву» так часто декламував згодом старшому синові, що той без тексту теж вивчив її», — напише в «Корінні» Григір. Згадає і про те, що батько готувався стати вчителем.

Михайло залишався турботливим до першого сина, навіть не живучи з його матір’ю. Ще з часів, коли на спориші грався, зажив малий на два двори через міст.

Батько його порятував від скарлатини, взявшись наполегливо відвезти у лікарню, коли обходилися домашнім лікуванням. А вже старший син прийшов батькові з новою сім’єю на допомогу школярем.

«Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба, – написав Григір Тютюнник. – Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив — шматочок собі й шматочок мені — й ледве вимовив: «Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш»,— і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею».

Не складно вирахувати, про який рік йдеться, коли пухли люди в українських селах… Це другий Голодомор, з найбільшим числом жертв – за  підрахунками навіть промосковських істориків – до 4 млн, за об’єктивнішими – не менше 7,5 млн людей.

А про ставлення Михайла до молодої другої дружини в автобіографічному оповіданні «В сутінки» читаємо: «він молився на них (матір – Авт.), мов на ікону, роботу з рук вихвачував».  А жінка хвалилася: «Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити».

Та молодій Ганні, коли Михайла заарештували, не під силу наодинці було справитися з душевним болем, точно сільським осудом та без чоловічої уваги. Не зупиняла її й присутність малого сина, коли піддалася на залицяння ласого стрибнути у гречку одруженого чоловіка.

«Це сталося в сорок другому році. Зима. (…) А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку,— знають, а ждуть». Так  описує Григорій Тютюнник у літературному творі празниково вбрану матір. Те, що це біографічний спогад підтверджує лист Григора до дружини від 28.01 1958 року.

Або в іншому творі — як марення уві сні хлопця йде оповідь про  «той день — останній день мого дитинства», коли зійшла з дому мама. «І тут взялася звідкись мама — в чорній, напущеній на лоба хустці й з жовтими розпушеними косами на грудях.

«Еге ж,— сказала вона, дивлячись на бабусю звисока і через плече,— тепер кличте, хоч розірвіться! У-у… Іроди! Зав’язали мені світ своїм арештантом, теперечки рюмсаєте? Прокляті! Казала: мовчи, скам’яній, ні пари з уст — послухав?! Р-розумаки, бодай ви пощезли! Піду… На шахти, в Харків, в Алма-Ату… Я ще жить хочу, жить! Ха! Мені ще, слава богу, не п’ятдесят, а двадцять п’ять!» — і кинулася вибирати зі скрині своє манаття: сорочки, кофти, сукні, намиста…

«А дитина? — заплакала бабуся. — Схаменися, дочко, що ти робиш?»

Кожен з цього уривка може додумувати конкретну драматичну  історію.   Однозначне в ній буде однозначним лише світовідчуття саме Григора: «Я завжди був сам».

У недатованому записнику Григора Тютюнника, який дослідники за змістом означають завершенням служби на Тихоокеанському флоті, яка тривала у 1951-1955 роках, читаємо: «У дитинстві, було, мати мені казала: «Слухай матір і виконуй кожне її слово. Пам’ятай: покірне теля двох маток ссе». І тут же суворо, безапеляційно додавала: «На лід не йди. Інші йдуть, так у них батьки є, є кому чоботи справити». Але я не хотів дві матки ссати і йшов на річку у своїх червононосих потріпаних від старості чоботах».

Він ніколи не зрікався матері. Уже будучи відомим письменником, приводив її, по селянськи вдягнену, у видавництво у центрі Києва. Щоправда, дехто вбачав у цьому навіть нарочите прагнення привернути увагу до малозабезпеченості. І талановитий син дійсно не міг матеріально забезпечувати, окрім власної сім’ї ще й матір, бо сам періодично був без роботи або з мізерними гонорарами. Напевно, дратувався Григір небажанням матері хоч трохи самовдосконалюватися (як то навчитися краще грамоті) та розуміти, що київське життя інше, аніж шилівське.

Зіставивши різні джерела інформації стосовно дати так званого другого заміжжя матері письменника, дослідники доходять висновку, що жінка впустила до себе приймака не  1948 року, а аж 1956, — пише у дисертації «Психопоетика творчості Григора Тютюнника»  2019 року Яна Даценко. На це вказувала сусідка Ганни Михайлівни – тітка Настя і, зрештою, сам Григір.

Є ті, хто намагається просто вписувати письменника  в лекала обставин «неповної сім’ї». Формально це так, утім усе значно ускладнюють пережиті письменником два Голодомори, репресії близької рідні у 1930 і 1937 роках, Друга світова війна та цензурно-ідеологічні утиски у часи брежнєвського застою.

За початковими документами, обидва сини Михайла Тютюнника з Шилівки на Полтавщині мали ім’я Григорій. Усе списали на те, що дід по матері старшого, чаркуючись поки дійшов до сільської ради, щось переплутав з іменем – і замість бажаного Георгія (Їгоря) у свідоцтві про народження років через 15 побачили близьке за звучанням, але інше. (Насправді подібний випадок тих часів непоодинокий. Траплялося в українських селах, скажімо, що Ніна була записана Неонілою і т.п.).

Оскільки Григорій-молодший пізніше став письменником, то саме він ввійшов у літературу з іменем Григір. У 1960-му його новелу «В сутінки» розбирали на студентській літературній студії. А в березні через рік він залишить щоденниковий запис про відповідь з московського журналу «Крестьянка», яку чекав чотири місяці.

«Оповідання надрукують у найближчому номері», – ці слова тішили. Втім уточнення про те, підписувати його подвійним прізвищем Тютюнник-Ташанський чи просто Григорій Тютюнник, – частина заздрісників підняла на кпини. (Ташань – назва річки на Полтавщині).

Власне автор за позитив вважав, що його сприйняли за маститого письменника-брата. А дехто почав підсміюватися, що твір погодили для друку тільки тому, що читали його як твір уже відомого літератора. У редакцію листом Григір уточнив, що має однофамільця письменника, тому і подвійне прізвище.

«Після того як не стало батька, доля розлучила нас із Григорієм на п’ятнадцять років: мене забрали з Шилівки в Донбас тітка й дядько, Григорій поступив до Харківського університету. Різні дороги, різні долі. Я знав, що в мене є брат,— знав і не більше», – констатував Григір у «Корінні».

Запам’ятав старшого брата 26-річним у 1946 році, коли той  неподалік від  ремісничого училища посеред центральної вулиці зіскочив з кузова ЗІС. Ще тоді Григорій-старший гостював у хаті, де молодшого зведеного брата з його матір’ю після того, як розбомбило їхню оселю, прийняли пожити. Старшого якісь жінки повчали, що треба їхати донавчатися у Харків, а не женитися на закинутій війною в село бідовій татарці, що працює на молочарці.

Після розставання з батьком Григорові поталанило тим, що  він потрапив у сім’ю учителів. Хоч не залишилося детальних спогадів про причини й обставини переселення наймолодшого з трьох Хтудул Филимона на Донбас, вони очевидні – брат двох «ворогів» народу вирішив завчасно віддалитися від ймовірного покарання. А малого сина Михайла, якби залишився він у Шилівці, могли би взагалі у ті роки суцільних репресій забрати «для перевиховання» як дитину з родин «ворогів народу».

Филимон Васильович мав прекрасну пам’ять, смак до образного слова і був неповторний розповідач, – так його характеризував племінник, який був майже сином. Певний час наймолодший з трьох братів навіть керував шилівським драмгуртком.

У 1929 році він одружився з Наталією Рябовецькою з сусідньої Троянівки. У Шилівці вона працювала учителькою початкових класів. Коли перебралися на Луганщину, викладала й українську мову та літературу.

Коли Филимона мобілізували під час війни, його дружина з новонародженою донькою і підліток Григір перебралися на Полтавщину. Коли фронтовик повернувся – сім’я знову опинилася у Щотово.

Григір Тютюнник після демобілізації з флоту закінчив вечірню школу, а потім з 13 жовтня 1955 року по 20 червня 1957-го працював токарем в депо Щотове (м.Антрацит) Луганської області.

Уже студентом він напише після візиту до дядька: «Щотово справило на мене гнітюче враження, і лише тоді я зрозумів, яким життям довелося би мені жити, якби я не вступив учитися: все ті ж п’янки у буфетах, все ті ж сварки, вульгарності й одноманіття, від якого я раніше не з’їхав з глузду тільки тому, що навчався у школі і для спостережень не лишалося часу».

Учитель бухгалтерської справи Филимон Васильович, за словами племінника, все частіше заглядав у «рюмашку», залишаючись добряком. А в 1959-му у нього виявили серйозні захворювання легень і серця.

І вже 11 квітня 1961 року Григір гранично відвертий у листі братові: «Після смерті дяді я став нестерпно одиноким. Тому не можу і не хочу більше мовчати. До біса політику і суперечки, принципові дурниці та безпідставні гордощі. Час мудріший за нас. Тепер я хочу одного: теплого братового слова. Мені більше несила згадувати найщиріші хвилини наших стосунків – з болем та мукою за те, що вони не повторяться».

…Григорія Тютюнника – випускника Харківського університету, фронтовика зі складним пораненням, який двічі був у полоні, – не стане теж дуже скоро, уже 29 серпня 1961 року.

Особливо болючою була ця втрата для молодшого Тютюнника. Бо тільки-тільки-но повністю порозумілися і зблизилися брати. А нерозривно зріднилися трохи раніше – узимку 1960 року, коли Григір на канікулах  пробув близько трьох тижнів у старшого в Кам’янці- Бузькій на Львівщині. «Курінь» – так весело називали своє те співіснування брати.

Тоді, до речі,  12-14 січня Григір потрапив на ІІ пленум правління Спілки письменників України у Львові. На тому зібранні Вадим Собко  був невдоволеним: «…Йшла величезна робота, летіли в космос ракети, Чиж вирощував рекордну кількість свиней. Долинюк давала надзвичайні рекорди по вирощуванню кукурудзи, атомний криголам борознив океан, вводилися в дію нові заводи, домни, країнаодержала таку кількість чавуну, сталі, нафти, електроенергії, про яку й не мріяли колись. А в журналі «Дніпро» і «Жовтень» з’явилось близько 30 оповідань, в яких про ці величезні подвиги радянського народу і, зокрема українського, не сказано жодного слова».

У записнику Григір занотує: «Невже література – історія економічного прогресу».

Нагадаємо, Тютюнник-старший активно писати  почав ще у 1950-х роках. Тоді вийшли  друком його збірки поезій «Журавлині ключі», новел «Зорані межі» та повість «Хмарка сонця не заступить». У 1960-му побачила світ перша частина  найвагомішого його твору – «Вир». Друга – посмертно. За цей правдивий роман про сільське життя, якому непросто було пробитися, Григорія Тютюнника нагородять Шевченківською премією,  коли письменник уже пішов у засвіти.

umoloda.kyiv.ua

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 24 (316), 3.12.2021; 25 (317), 17.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!