Валентина Коваленко. «Нечуєвий блокпост»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024

 

НА ПОЗВАХ ІЗ МОСКОВСЬКИМИ «ОБРУСИТЕЛЯМИ» УКРАЇНИ

 

Здатність Івана Нечуя-Левицького на межі епох не загубитися «за межею себе» як українця, протистояти московській «народовбивчій методі», народжуючи здорове, добірне українське слово, ревно плекаючи та оберігаючи його у храмі і рідній школі від ґвалтівників-«обрусителів» заперечує думку В. Підмогильного у його розсліді психоаналізу творчості письменника щодо того, що «…революціонер… з Левицького був ніякий».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ще й який революціонер! – хочеться вигукнути. Згадаймо хоча б Нечуєве «Українство на літературних позвах із Московщиною» або жандармське кишинівське клеймо щодо письменника як «небезпечного завзятого хохломана». Існують ще й такі характеристики «нечуєвого явища», як: «засновувач», «утверджувач», «першовідкривач», «баштовий український дозорець», «найкращий заступник і виразник… перелому» і т. п.

Отож, аби глибше зрозуміти природу «українського дозорця», – трохи екскурсу в Нечуєву науку і педагогічну роботу: 22-літній юнак зреалізовує свою мрію вступити до вищої школи: він стає студентом Київської духовної академії, яка, як він писав у листі до О. Огоновського, добре «прислужилася» для його літературного діла, оскільки він там вислухав курси різних історій, зокрема й історії російської та німецької літератур, курси естетики та старообрядства.

Студенти в академії, як спогадував у своїх мемуарах письменник, «працювали над наукою добре і щиро, але не над богословською». Нечуєве гуманітарне єство не сприймало й математики: вона здавалася йому «дуже скучною, сухою наукою», про що засвідчує листовне спілкування з О. Кониським: «За математикою в мене злипались очі од сну, наче їх хто намазував карюком. Цифри здавались мені цвяхами, котрі я забивав собі в мозок».

У цей час молодь жваво цікавиться пекучими життєвими та суспільно-політичними проблемами, що ставилися й розв’язувалися в тодішній періодиці, тому самостійно складались і виписували «самі всі луччі журнали: «Современник», «Русское слово», «Время», «Русский вестник». Читали їх запоєм і обговорювали в студентських кімнатах, на Дніпрі, Володимирській гірці…

А от знайомство із українською літературою в стінах академії остаточно виробило літературні смаки Левицького, твердо визначило його подальшу життєтворчу долю в тодішньому українському громадсько-культурному житті.

Отож, 1865 року, закінчивши Київську духовну академію зі званням магістра богословія, Левицький відкидає думку про реальну перспективу духовного сановника (хоча батько письменника мріяв, аби його син став священником), учуваючи в собі неабияке бажання пов’язатися з педагогічною і літературною працею. Учителювання в Полтавській духовній семінарії (російська словесність і риторика), в жіночих польських гімназіях міст Каліша та Сідлеця (російська мова і словесність, історія й географія Росії і Польщі), в Кишинівській чоловічій гімназії (російська, латинська, церковнослов’янська, логіка) розширюють життєтворчий досвід майбутнього митця. Молодий, гуманний і тактовний педагог, захоплений словесністю, не тільки поглиблено вивчає сам цей предмет, а й захоплює ним своїх учнів (ті іноді не зважали на дзвінки на перерву – так цікаво було слухати в класі деякі художні твори, особливо Шевченка).

Варто зазначити, що політичне, культурне і літературне життя в Полтаві стимулювало І. Левицького до творчості: тут він пише спій перший твір – повість «Дві московки», а згодом (десь між 1867 – 1873 роками) у Сідлеці – перший варіант повісті під назвою «Наймит Яріш Джеря» (її рукопис був загублений П. Кулішем, котрому він передав його під час знайомства у Варшаві). До речі, у тому ж Сідлеці І. Левицький бере активну участь в аматорському гуртку, де талановито виконує роль Петра у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» (напевно, те прилучення до самодіяльного «театру» і пробудило в молодому Левицькому любов до сценічного мистецтва).

Разом із запахом перших друкованих творів у львівському часописі «Правда» (повісті «Дві московки», «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» та стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності»), який Левицькому пощастило вчути за лаштунками псевдоніму «Нечуй», війнуло і першим запахом слави молодого «писальника». Ідейно-художня довершеність ранніх творів, змістовність перших статей дуже вразили читача. Особливо ж, талант молодого ученого і письменника оцінили діячі народовського напряму: вони навіть вирішили запросити його до Львівського університету на завідування кафедрою української літератури. Однак, із невідомих причин, Левицький не відгукнувся на їхнє запрошення.

Двадцятирічне викладання російської словесності 1. С.Нечую-Левицькому однак не завадило мати ярлик «українського націоналіста», оскільки він застерігав українських письменників, щоби ті «не сміли «перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої неукраїнської жизні…». Зокрема, у статті «Непотрібність великоруської літератури для України…» письменник закликав українських «писальників» «…обписувати жизнь української громади тільки по-українськи», зазначаючи при цьому, що тільки на рідній мові література може піти широко й глибоко в українську масу і зробити свою цивілізуючу місію».

Цю місію Нечуй сміливо «приміряв» на себе, підписавши таким чином собі вирок: неперебутньо бути «баштовим», оборонцем рідного слова від його «обрусіння». Ця боротьба стала життєтворчою суттю молодого митця. То був початок тернистого шляху самопізнання, самозаглиблення, самовідновлення як у власному просторі душі, так і в просторі душі «материнської» нації, бо ж він «…жив тільки в літературі і літературою; всі його інтереси були тут і поза літературою не було в нього нічого, …навіть особистого життя» (І. Франко).

Талант, як відомо, реалізується від суспільно визначеної мотивації, як, наприклад – підняти роль рідного слова, розбудити національну свідомість. Три чужорідні прояви з господи рідного слова все своє творче життя намагався «викишкати» І. Нечуй – це обрусіння, галицизми і декадентство. Ця боротьба визначала і його тематичну зорієнтованість (цікавою є думка Флобера з приводу того, що письменники тему не обирають, а вона, як правило, стає віддзеркаленням їхнього темпераменту). Показовим прикладом у цьому контексті є творча спадщина І. Нечуя-Левицького, який не обирав простонародну селянську тематику, а його внутрішнє єство природньо «озвучувало» народну точку зору. Бо «…хто ж з нас буде любити того, хто зв’язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати о його просвіті? – риторично вигукує письменник до російського уряду.

Отож, проява перша: обрусіння. Хоча викладання російської словесності певною мірою збагатило літературний досвід письменника, однак, на думку А. Погрібного, «…він був убережений від навіть позасвідомої спрокуси щось варіювати, копіювати стосовно стилів і т. д. з панівної російської літератури». Справді, у Нечуя був яскраво проявлений спротив орієнтування української літератури на російські світоглядні і стильові зразки. Приміром, під час аналізу в «Органах російських партій» творчості «великоруських поетів, чиїх імен він більше нараховує в журналах, ніж «вартовних» творів, згадуючи при цьому «старих» поетів: Тургенєва, Гончарова, Писемського, котрі «вже виписались і доживають віку», а їхні твори «пропахані» дуже старими і консервативними ідеями.

Зокрема в трактаті «Органи російських партій» (цей трактат, підкреслює М. Чорнопиский, послужив українській громадськості як важливе освідомлення про підступність московських імперіалістів) Нечуй-Левицький так пише про рідну літературу: «сила… «обрусенія» України була в недостачі української літератури, котру ще до того забороняв уряд і в тому, що була ще слаба ідея національності…». Очевидно, що письменник не міг бути стороннім обсерватором імперської ідеології й політики, тому русифікаторам прямо заявляв: «…ми хочемо мати свою літературу, бо вона потрібна для просвіти народу і має право розвиватись як всяка література на світі, – на основі потреби розвивати свої власні особності, які лежать глибоко в природі нашого народу, які показує наша національна психологія, …особності української фантазії, серця, розуму, щиро українського гумору, сміху…»

Разом з тим, критикуючи мову російських видань (газети «Московские ведомости», «Голос», журнал «Заря» та ін., котрі мали собі за мету пересаджувати європейську просвіту, науку на російську землю), письменник риторично закидає: «Куди ж вам московщити цілий край, коли ви себе не можете «обрусить»?»

Звинувачуючи московський уряд у насильницькій русифікації рідного краю, письменник гірко усвідомлює «темну, як ніч» українську перспективу в Росії і вірить, що «…тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком… Наше будуще в чужих руках, але… і в наших! Україна буде й мусить домагатись права своєї національності, свого язика.»

Натомість у листі до Н. Кобринської ганить «туполобих киян», котрі знають українську мову, а не хочуть нею говорити, та акторів театру, називаючи їх українськими «штукарями-промисловцями», «байдужним ще й збитим з пантелику залюднінням» – бо на репетиціях теж говорять російською.

Зрозуміло, що за подібні «вихватки» Кишинівське жандармське управління неодноразово доносило в Департамент поліції про «небезпечну для держави діяльність завзятого хохломана». До всього ж Нечуй був одним із перших, кого занесли до списків неблагонадійних у зв’язку з московськими заборонними указами.

Пророчі слова Івана Семеновича сьогодні до болю актуальні: «…наші московські брати-слов’яни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст…». Або ж ось його висловлювання щодо «московських пазур» та «страшних монстрів, якими можна тільки злякати словянщину і Європу»: «Великоруська нація молода, з диким консервативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед – і в своєму старообрядстві, і в візантійсько-московському православ’ї, і в централізмі, вже відомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливости. Якесь справді самодурство сидить у цій нації і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки». Але ж письменник стверджує, що «наше будуще» і в наших руках, Що «Україна буде й мусить домогтися права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна».

Проява друга: галицизми, полонізми. У багатьох статтях, і в усіх майже листах останніх десятиріч життя, а потім і в своїй «Граматиці українського язика» І. С. Нечуй-Левицький уболівав за чистоту української мови, незмінно орієнтуючись як на зразок на мову Котляревського, Шевченка, Панаса Мирного та інших українських класиків.

Намагаючись застерегти Коцюбинського від засилля у його творах неприродніх як для української мови слів, письменник каже: «Ви, добродію, зросли в такому селі, де ще животіє ота архаїчна форма, то вам і не чудно… А вже оте чуттє та почуттє та оце мені таке дивовижне. Неначе якась граматична карикатура, якийсь ніби Гюговський «чоловік, що скале зуби, з ротом до вух».

У статті «Українська поезія», аналізуючи вірші галицьких поетів, Нечуй-Левицький не втримується, аби не дорікнути, що мова тих віршів – трохи «важка, ломовата, негаразд оброблена…»; «пелехата» і «провінційна» (як бачимо, Нечуєві «компліменти» на адресу «недоладних» слів польсько-галицько-великоруського штибу «зволожені» природнім дотепом). Зокрема у книзі «Криве дзеркало української мови» висловлює протест проти тенденції в той час насадити галицьку книжну мову на Україні. Тому зрозумілими видаються «позви» письменника з коректорами. Наприклад, у збірці «Досвітні вогні» коректор повставляв усім письменникам без їхньої згоди галицькі форми (сей, ся, отеє…), за що Нечуй-Левицький дорікає йому, називаючи це «поганим звичаєм замінять по своїй вподобі…» і «підводить особово під себе правопис», неприродній для української мови.

А в листі до Б. Грінченка просить не змінювати правопису його «Баби Палажки» і прислати коректуру, щоб він на ній поставив підпис для типографії». Взагалі ж через цю Нечуєву упертість щодо несприйняття галицьких форм, йому підмовляють друкувати книжки, тому письменникові доводиться шукати «будлі-де задля себе видавців».

Звертає увагу письменник і на «недоладні слова» у повісті Д. Яворницького «Де люде – там і лихо», і на запозичені Олександром Олесем окремі полонізми, що ними «напхані» його «Трагедії серця», додаючи, що якби вірші Шевченка і Пушкіна «понатикати» отакими «ґудзями й латками», то враження від них було би попсоване. Отож, іще третя проява, що лякає Нечуя-Левицького, це декадентство.

Аналізуючи корені появи декадентської течії, Іван Семенович виявляє широку обізнаність із зарубіжною літературою (Німеччини, Англії, Франції); але називає представників цієї течії «усякими демоністами, еротистами, естетами, символістами, парнасцями, містиками, еротоманами, сатаністами з чудернацькими, з чудними купами картин, образів, поглядів, почуваннів, навіть мовою», у чиїх «куценьких, коротеньких творах, «…часом нема ніякісінької ідеї, навіть ясної головної мислі й думки…». До українських декадентів зараховує О. Кобилянську («ідеальний тип артистки, що дуже нагадує Жорж Занд з її «романними утворами»); Н. Кобринську, О. Плюща, Г. Хоткевича, особливо ж В. Винниченка. Про його твори говорить, що «краси, поезії й доладності… в цих декадентських вихватках…немає ніякої, а в «Ілюзії і дійсності» та «купа тіста» з продертою діркою в сорочці на животі просто таки негарна і навіть противна…».

Закидає Кобринській символізм у її поезії, пояснюючи, що українці «не здатні до цих загадок в штучництві та в поезії; символи, на його думку, тільки «псують та калічать дуже гарні самі по собі утвори. Візьме та й закрутить чоловік таку веремію, що тільки очі витріщиш, як корова на нові ворота, бо не впізнає хазяйської оселі…Цей символізм в нас не прищепиться. Я тому певний».

І як тут не посміхнутися з Нечуєвої справді-таки дитинної безпосередності, коли його бажання «уражених» чужою ідеєю – лежить на поверхні (це було б доказом його правдивих застережень і наукою для інших – «не лізти в чужі городи»).

Звичайно ж, Нечую не дано було знати, що в листах до О. Кобилянської Леся Українка в грубих тонах ганитиме і писане ним слово, назвавши його «старою» літературою: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя… Якби вірити йому, то вся Україна ідапалась би дурною… Як такі романи писати («Над Чорним морем» – В. К.), то краще пір’я дерти… Жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Копиських, Чайченків (Грінченко – В. К.) іт. п. «корифеїв», ато про мене хоч би їхніми творами греблю гачено».

Смутно з того, що Нечуєве слово, живо вкущене у ментальну природу українця-селянина, так низько «уцінене» як неякісний або просрочений» товар цією високоосвіченою поеткою. Але ж справа – у «направі»: направі, насамперед, образного сприйняття світу, заживок якого (якщо брати до уваги Нечуя і Українку) – у тому грунті і в тих умовах, де кожному з них судилося розвиватися. І як тут не погодитися із професором М. Наєнком, котрий із прикрістю зауважує, що «критиковані в такий спосіб І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, С. Єфремов, не кажучи вже про 1. Франка… були людьми іншої, попередньої епохи, без якої навряд чи й народилася б сама Леся Українка (хочеться додати від себе – і її псевдонім – В. К.) та інші модерністи.

Зауважимо, що митець не переставав працювати на ниві своєї укоханої української справи. Зокрема намагається отримати дозвіл від Головного управління в справах друку на видання в м. Києві журналу малоруською мовою «Промінь». У кінці заяви від 20 червня 1901 р, письменник зазначає: «…Редакцію видання приймаю на себе я, видавець, статський радник Іван Левицький». Тоді, на жаль, прохання І. Левицького було відхилено на підставі царських заборон 1876 і 1881 рр.

І це лише невеликий фрагмент його творчої долі.

Пильно слідкує Нечуй і за поступом української поезії. Приблизно в 1906 році пише велику статтю «Українська поезія», у якій захоплюється політичною поезією Т. Шевченка, з прихильністю відгукується про твори І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Ю. Федьковича, В. Самійленка, Дніпрової Чайки.

Жвавий інтерес письменника помічаємо і до українського мовознавства, дослідженню проблем якого віддає багато енергії і часу. У журналі «Україна» за 1907 р. (№ 1-3) він виступає з великою за обсягом і дивовижно багатою за фактичним матеріалом статтею «Сьогочасна часописна мова на Україні».

Протягом 1909 – 1916 рр. займається обробкою своїх записів народних слів, порівнюючи діалектні відмінності їх у різних областях України. Ці Нечуєві матеріали у свій час використовував Б. Грінченко при складанні словника української мови.

Записи фольклорно-етнографічного матеріалу у подорожню книжечку в час багатьох екскурсій, поїздок стали цінною колекцією для нарисів, статей, фольклористичних праць письменника: «Мандрівка на українське Підлясся» (журнал «Правда», 1872), «Українство на літературних позвах…» та ін. А його стаття «Світогляд українського народа в прикладі до сьогочасності» (журнал «Правда», 1868) стала першою ґрунтовною фольклористичною працею, яку високо поцінував М. Драгоманов, відзначаючи в авторові «велике шання пам’яток народної словесності і заодно просвічено- гуманний погляд на справи». Нечуй серйозно студіював історію України. Це видно і з критики української літератури, де в листі до Б. Грінченка знаходимо Нечуєву оцінку Кулішевих віршів: «Вірш в нього пречудовий, гладенький і влучний та твердий, як сталь…». Але закидає йому неправдивий погляд на українську минувшину, на його «оригінальничання та супротивність» Костомарову та Шевченку, що співаючи «зовсім не в унісон» із ними, «пошкодив своїм утворам таки здорово…».

Високо оцінює поезію Т. Шевченка, порівнюючи його політичні та патріотичні вірші із «суворими й величними картинами Синайських гір» та з їх «гарячим огняним колоритом з плачем пророка-політика Єремії на руїнах Єрусалима. Але Тарасів плач на руїнах Чигирина «взнає» ще гіркіший за плач Єремії».

Улюбленими письменниками Івана Семеновича були Байрон, Діккенс, Шевченко, Тургенєв, Лєрмонтов.

Творчу енергію Нечуй-Левицький збагачував творчими взаєминами з українськими письменниками і культурними діячами.

Митець був знайомий із В. Білозерським та П. Кулішем, через яких мав добрі зв’язки із львівськими часописами. Дружив із М. Лисенком та листувався з ним (приміром, з приводу написання лібрето опери «Маруся Богуславка», зокрема захоплено відгукувався про генеральну репетицію Лисенкового концерту («В концерті», 1886). Нечуй присвятив композиторові і свій твір «Гастролі» (1905).

Велике задоволення і радість творчого спілкування зазнавав і з І. Франком. Був знайомий та листувався з І. Белеєм, С. Воробкевичем, В. Барвінським, Н. Кобринською. Особисті і творчі взаємини мав Нечуй і з Марком Вовчок, М. Коцюбинським, Панасом Мирним, Лесею Українкою, П. Житецьким, Б. і М. Грінченками, Д. Яворницьким…

Добре знався і з корифеями українського театру – М. Кропивницьким, М. Старицьким, М. Заньковецькою, І. Карпенком-Карим, М. Садовським та ін.

Він активно працює, аби в Україні розвивалася своя драмагургія і театральне мистецтво, тому створює п’єси «Маруся Богуслака», «На Кожум’яках», «Голодному й опеньки – м’ясо»… Звичайно ж, ця праця вимагала багатющої колекції живого матеріалу. Будучи реалістом, І. Нечуй-Левицький вбачав свою місію в тому, щоби в яскравих людських типах відобразити все те, що було в українському житті. У листі до М. Грушевського зазначає, що «пишу те, що бачив, що знаю, а чого не знаю, за те не берусь». А знав він добре Україну, любив її і плекав надію на скоріше сходження ранішньої зорі, яка поведе за собою «пишне гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну».

 

Валентина КОВАЛЕНКО,

в.о. гендиректора Шевченківського національного заповідника, письменниця, літературознавиця, кандидатка педагогічних наук

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.