Валентина Коваленко. Куцівський знахар

326

ДО 125-РІЧЧЯ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТЕОДОСІЯ ОСЬМАЧКИ

Навдивовиж своєрідна як людська, так творча біографія великого українського письменника Тодосія Осьмачки продовжує викликати неабиякий інтерес у дослідників.

Спираючись на архівні документи, зокрема метричні книги, сповідні розписи, «ревізькі казки», матеріали кримінальних справ, спогади родичів та земляків, письменниця із Черкащини Валентина Коваленко у своїй книзі «Русалко з куцівських ярів» не тільки уперше робить спробу дослідити розвій родового дерева Поета з Осьмачок-Лукіїв, а й на основі виявлених фактів прослідковує незаперечний біографізм творчості Т. Осьмачки.

 

«…я уважав живого батька за живу Україну…»

(Т. Осьмачка)

 

Перечитуючи поезію і прозу Тодося Осьмачки і спогади про нього, бачимо підважений на вістря поетового духу і слова образ його батька Степана. Саме ним (а не матір’ю, як це традиційно спостережено у творчості українських письменників) він гордо тішився як людиною глибоко шанованою серед околишньої громади за його рідкісні ветеринарні здібності – лікувати худобу. Саме батькова слава як куцівського знахаря, його незрівнянна моральна вищість над іншими, його «потрібність» іншим (безкорисливо творити добро), а, отже, і його «інакшість» сформували в майбутньому поетові бажання бути на видноті, не загубитися серед сірого запрацьованого селянського люду. Зрештою – бути потрібним, як і його батько, людям і Україні.

Слід зауважити, що саме батькова модель поведінки (з людьми, дружиною, дітьми), підсвідомо закладена в душевні синові глибини, пізнається і в поведінці Тодося (вона ж дається йому взнаки протягом усього життя: різкий із людьми через їхню нечемність чи неправду; грубе ставлення до дружини; байдужість до сина…).

На «велику вагу батьківського образу» практично у всій творчості поета і прозаїка звертала увагу відома психоаналітик Н. Зборовська, особливо наголошуючи на одному з «наймогутніших його поетичних творів «Поет». Саме ця поема стала присвятою для батька Степана, духотворним мистецьким постаментом «…пам’яті єдиного мого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними…». Саме ця поема містить посутні автобіографічні вкраплення, той життєвий «родинний матеріал», підтвердження якому знаходимо і в інших Осьмаччиних творах, і, що важливо, в документальних свідченнях та спогадах рідних і земляків поета.

1910 рік. Батько Степан Юхимович (ліворуч) і дядько Михайло Юхимович Осьмачки

Людська палітра характеру Степана Юхимовича панорамно розгорнута і в останній автобіографічній повісті «Ротонда душогубців». Ув образі Овсія Юхимовича Бруса письменником змальована тяжка доля рідного батька. Його і зовнішній, і внутрішній портрет живопишеться сином не тільки від себе як автора-біографіста свого роду і своєї нації, а й від імені своїх земляків та ворожих російсько-радянських окупантів. Саме через образ найріднішої людини, яку він вважав за «справжню Україну», митець прозорює у глиб споконвічно українських проблем.

Так, лаштуючись до втечі за кордон заради вільної літературної праці, син Овсія Бруса Іван на батькове прохання взяти його з собою провадить таку розмову: «…Ось бачите оці папери?.. Цей мій останній твір, якого ніхто не зважиться друкувати у цім бідолашнім краю. (мова йде про «Думу» – В.К.). Хоч і я знаю, і ті люди, що творили наукою підстави для щастя нашої батьківщини, що цей твір зараз не має собі рівного ні по думці, ані по силі вислову. І він написаний про Україну. І я уже не маю духу кидати батьківщину, а себе рятувати заради твору про неї. Бо ви, тату, тепер для мене є справжня Україна, і я зрадником для неї не стану… Я не можу покинути вас на поталу тому жахові, що нам з півночі кацапи принесли… І нехай я, тату, зараз себе обманюю, але без вас немає мені шляху до втечі. Ми мусимо разом там опинитися, куди я замірився сам.

Напевне, це були лише емоції.

Згадуючи в 1962 році про поета, Людмила Коваленко (письменниця, перекладач, дружина Михайла Івченка) переповідає «затягану» історію про те, «як великий поміщик, що жив поблизу села, не міг нічого зробити з хворобою худоби, як навіть ветеринари відмовились її лікувати, а тоді поміщик почув про славу Осьмаччиного батька, покликав його і – звичайно! – той вилікував йому худобу». Як бачимо, поет звів свого батька трохи не в статус казкового героя, наділеного неймовірною силою зцілення.

Справді, про ветеринарні здібності Степана Осьмачки (а в «Ротонді» – Овсія Бруса) читаємо з «Автобіографії» Тодосія Степановича: «…Через деякий час по одруженню батько перейшов конюхом у Куцівську їкономію. Займав сю посаду літ двадцять. Так як він весь час був коло скоту, то се дало змогу йому спостерігати хвороби скотини і вивчитися ставити правильний діагноз і лікувать товар. За два роки до сеї революції батько був уже на два заводи (Лебединський і Матусівський) і чотири їкономії ветеринарним фельдшером…»

Очевидно через те, що «ліву руку викрутили коні», скалічілому Степанові довелося після революції зайнятися лікуванням скотини в околиці, ближче до дому, бо ж їздити як зазвичай верхи на коні у дальні села вже не міг. До речі, про прилюбність Степана Юхимовича як козацького нащадка (та ще й характерника!) їздити верхи («він ніколи не їздив возом чи санками») знаходимо і в спогадах куцівчан, і в Осьмаччиній «Ротонді» саме в розділі «Знов Москва. Два добродії». Тут у розмові Сталіна і Єжова, що готувалися до тотального винищення свідомих та шанованих в українських громадах людей, автор словами душогубців наводить приклад вибору об’єкту для такого знищення: «…Я беру перший приклад, Йосипе Вісарійоновичу, для вас. Він найяскравіший, але того самого світла із тими тисячами, що загинули теж і що дають від себе менше ясності… Ось, Смілянський район, село Куцівка, Київська округа. Об’єкт є самоук ветеринар, Овсій Юхимович Брус. У час організації комнезамів з’їзд лікарів дав йому право провадити практику. І він ніколи не їздив возом чи санками, а завжди верхом. Я гадаю, що козацький нащадок. А читав по складах і російське, і українське письмо. Писати не вмів ніяк. Навіть прізвища не вмів підписати. І отже латинські назви для ліків знав напам’ять. Відкіля він міг навчитися – невідомо, бо його старший син із серед шести дітей, хоч зараз і письменник український, але латини не знає…

Про очевидне звоювання України зайшлим «од північних» льодів ворогом говорить старий Брус під час прощання зі своїм сином Іваном: «Ти ж бачиш, що вони всяку людську правду вигнали із своєї обіхідки… І їм треба нащось винищити старе людське покоління, аби новим людом керувати так, як вітер перекотиполем…»

1928 р. Тодось Осьмачка із сином Ігорем

Існує також родинний переказ вже від Тодосевого онука Олександра Ігоровича (записаний куцівським краєзнавцем Сергієм Мошенським) про свого прадіда Степана. Тут знаходимо цікаву деталь про те, що Степан Осьмачка очевидно справді володів спадковими знаннями про тварин і звірів ще з дитинства: «… підійде до корови чи коня, його погладить, щось йому пошепче, і вже все про нього знає, чим воно дише. Стали його звати на всі випадки: корова обдулася, то не може отелитися, то кінь ступився, ногу підвернув, чи холку зірвав. Навіть вовки обходили село стороною. Він і батько його були завзятими мисливцями, не раз у голодний рік рятували село від смерті…»

З історії роду Осьмачок-мисливців дізнаємося, що буцім вони мали «дюжину хортів». Що цей факт має місце – підтверджує світлина, на якій поряд із Тодосевою сестрою Лукією стоїть великий породистий хорт. Зокрема Степан володів гострим «звіриним» нюхом, а ще – умінням спілкуватися зі своїми собаками, з природою (тут: так і напрошується – справжній український язичник-знахар!). До речі, зі спогадів внучки Валентини від своєї баби Лукії (Тодосевої сестри) дізнаємося, що і Тодося також жодна собака не чіпала.

До Осьмачок на полювання з’їжджалися знатні пани з округи, «були навіть із самого Петербургу». Часто навідували їхню родину графи Орлов та Бобринський із сімейством, Терещенко і Самойлов. За переказом онука, Степан Осьмачка «водив графа-археолога Олексія Бобринського по навколишніх місцях, розповідав про місцеві кургани». Думається, що ті розповіді чув від свого батька і Тодось, і що дух тих курганів не раз надихали поета на створення суто «осьмачківських» образів.

Природні здібності, підкріплені живою практикою і знаннями з «великої книги у крижмових пілках», яка як дорогоцінний скарб лежала на хатній скрині, були для Степана укоханою справою життя. І страх втрати цієї рідної серцю справи для нього був крахом. Читаймо 83-му вірші «Поета»:

 

…І я відчув розпечену зорю

посеред горла у горілій слині,

і те, що з серця вже не відпорю

своєї кревности смутній скотині,

і що ніколи не заговорю

по-рідному я з нею на спочині…

 

Як і його батько, Тодось так само боявся «відпороти від серця» свою кревність до літературної праці.

Проте, коли заходила мова Осьмачки про дитинство, у його співрозмовників лишалось враження, що батько Степан «був дуже суворої вдачі», через те від нього і Тодосеві не раз випадало куштувати «гіркої редьки». У «Ротонді душогубців» автор згадує найстрашніший випадок, який очевидно глибоко заліг у його свідомість, що навіть у поважному віці переживався в уяві чіткою у своїй жорстокості картиною і через який син не міг «однонастроєво», «одноцільно» ставитися до свого батька.

Слід підкреслити, що Тодось Осьмачка належить до письменників, у творчості яких «особливо гостро проявляється «психофізіологічний» субстрат. Це означає, що внутрішня біографія письменника значною мірою розділяє з створюваним текстом характерні душевно-психологічні комплекси (61).

Та конфліктна історія із сестрою і нелюдська батькова кара справді викликає шквал емоцій та є цінним психоаналітичним матеріалом для пояснення поведінки й окремих рис характеру уже дорослого чоловіка.

Отож, учився Іван Брус (читаємо Тодось) у Матусівській земській школі. Звідти приніс додому від свого товариша книжку «Індіана» Жорж Санди і, «не готуючи лекцій для другого дня, почав читати у черезсінешній хаті коло столу». Молодша сестра Пріська (напевно, Лукія) стала дратувати брата, погрожуючи розказати батькові, що той читає, а уроків не вчить. Далі з «якимсь скаженотруйним настроєм» хлопець зі столу хапає великого ножа (ним кололи свиней) і кидає у вікно «у те обличчя, що сміялося з його». Ніж поранив праву скроню сестрі. Дівчина наробила репету. Далі собі можна тільки уявити психічний стан Івана-Тодосія, який злякався батькової кари: «в його грудях занімів одворотний холод страху», «він рвонувся тікати з хати куди завгодно», «панічно вхопився ручки коло дверей… Та жах і безум! Двері хтось запер», «у запертого Івана вся свідомість опинилася в ногах, повних тремтіння і того почуття, що визначають: «аж морозить»; тупіт батькових чобіт (він і влітку ходив у чоботях) «залунав у душі запертого, неначе похід Іродового війська до його із далекої жидівської давнини»…

Неминучість над хлопцем фізичної екзекуції доточив батьків «патрет» із грубим ремінним нагаєм: «…Тонкі вуса розставлені просто на обидва боки, і дві сірі брови аж поруділі, і під ними два вогники, похожі на ті, які він бачив колись на однім малюнку у вовка, що підкрадався літнього вечора до забутого пастушком теляти. А щік, носа, чола, картуза, чуба і одягу не помітив…» Далі батько бив люто «з усієї руки», «з якимось зловісним стогоном» – «як скажену тварюку… Як щось таке, що не підлягає ніякому людському розумінню ні в своїй злобі, ні в учинках люті супроти людей. І захеканий був батько, неначе молотник коло ціпа…»… А син спочатку «здригав усім тілом», «скрутився гадиною», аж поки під ударами не затих. Мати, перелякавшись, що син неживий, заголосила і вхопила чоловіка за руку. Чоловік переперезав жінку малахаєм через плечі і швидко вискочив із хати.

А тепер зважмо на ці авторські рядки: «І скільки Іван Овсійович не пригадував, то батько його був завжди такий жорстокий і невмолимий, коли, на його погляд, була порушена людська правда…(76 – 77).

Проте синові не скільки боліла та проявлена жорстокість, як неперебутня образа, що про цей випадок «у такім освітленні» батько «не раз любив розповідати і гостям у себе в хаті на святкових бесідах». Іван Овсійович вважав це за «нещирість і надужиття».

Той пережиток із дитинства все-таки написав «сліди в його душі». І він часто почував у собі «настрій зверхності над батьком». Особливо ж, дратувала сина батькова безпорадність, коли усвідомлював його колишню славу і потужність. Але і розумів, що того настрою без любові до рідної людини – годі збутися.

У цьому контексті показовою є сцена прощання рідних людей («Ротонда душогубців»). Автор психологічно точно означує реакцію на поцілунок сина («…уловив батькову ліву руку і припав до неї устами, прощаючися»: в цю мить старий Брус «застуканий такою несподіванкою, поклав праву руку на синову голову…». Звернімо увагу: син прощально-вдячно поцілував батька саме в ліву «викручену» руку: підтекстово це прочитується і як біль-співчуття до покаліченого ворожою жидівсько-російською навалою чільника роду, до покаліченої рідної землі (бо ж саме батька вважав за «живу Україну»). Здорова ж батькова правиця благословляє сина на «праве» діло. Прикметно і те, що своє самогубство старий Брус вчиняє, прохаючи односельця «фершала» Онопрейовича упорснути смертельні ліки саме в ліву руку, стверджуючи: «Вона у мене найнедужіша…»

Однак не вгадується «жодного сліду» бажання на обличчі старого Бруса (як видно, прізвище автором вибране невипадково, бо: твердий, витривалий, довговічний) – поцілувати на прощання свого Івана. І тут автор повісті напевне ж засвідчує автобіографічний факт: «…син добре знав, що батько навіть із своїми, так само як і з чужими людьми, цілувався тільки на Великдень. Цю чоловічу рису характеру письменник Тодось Осьмачка згадує і в славнозвісній автобіографічній поемі «Поет».

Із різних життєвих шкіців (зокрема, з «Поета» і «Ротонди») почерпуємо скупий опис Тодосем зовнішності свого батька Степана Юхимовича. З того всього уявно вимальовується образ чоловіка «середнього зросту, худорлявого, сіроокого; зарослого аж до очей рідкою русявою борідкою, яку на два боки розтягали великі довгі вуса…; з горбатим переніссям. А

 

… в сірому віччю з-під довгих брів

зміїлася тонка усмішка, гостра

і падала в борідку до крайків.

 

Сірі очі; зміїста тонка, гостра усмішка… Впізнаєте риси поета?

«…Догани мені добрі люди не складуть», – очевидно не раз любив повторювати батько Степан про своє безкорисливе бажання допомогти землякам. І, треба сказати, люди справді його високо цінували. Так, сталінський прихвостень Парцюня («Ротонда душогубців»), «винюхуючи» в односельців інформацію про Овсія Бруса як буцім «багатенького» чоловіка, який від лікування худоби мав добрі статки, чує обурливу реакцію на цю неправду Шелестіяна. У цій реакції впізнається сам автор повісті, який стає на захист батька-правдолюбця, характеризуючи його як людину, подібних якій годі шукати в тому краю: «…цей чоловік запобігає нашому лихові цілих двадцять п’ять років. І то чи буде заметіль, чи дощ, чи якась вітрюга, чи ніч, чи день, а ви прийдете до його під вікно, а якщо він дома, чи зустрінете де і скажете: «Дядюшка Овсій» або: «Овсію Юхимовичу, так і так… пособіть моєму горю»… І вірте моїй совісті, що ця людина, не зволікаючи ніже тієї хвилини, ішла, поспішала і помагала. І вже там якусь недугу чи пошесть, чи якийсь страшний случай, то він знав, мабуть, ліпше і впізнати, і затамувати… Ліпше, кажу, знав, ніж найкращий піп свій «Очинаш». І ось до його, до цієї людини, приступили розсобачі душі, неначе книжники і фарисеї до Христа, і запечатали всі його ліки…». І далі: «… Хто, він багатенький? – з обуренням вигукнув Шелестіян. – Та нехай вони, анахтемські душі, не втраплять на Великдень до церкви, як він багатенький… Та він, Овсій Юхимович, ніколи і накриво ні в кого не допоминався за якоюсь платою за свою роботу… Дасть людина сама – візьме і подякує… Не дасть і скаже: «Я вже вам колись віддячуся, поборгуйте, як ласка ваша»… І він боргував, і тільки тим і вдовольнявся, як така людина йому підносила чарчину за труда, та й усе…

Таким «побитом» увесь батьків заробіток був «на людях», а платою, як видно, часто ставала «чарчина», яка й несла колот у сім’ю Осьмачок: Степан мав, за М. Скорським, «постійні непорозуміння з дружиною».

І те, що чоловік був «роздайдушею», через що багатодітна сім’я Осьмачок переживала нестатки; і те, що він не держався хати, бо його домом були села; і те, що факти пиятики таки мали місце – все це було причиною частих сварок батьків. Тому дітям очевидно нерідко доводилося переживати ті «непорозуміння» старших, бачити їхнє тяжке життя і співжиття, про що пізніше автор у своєму «Поетові» проронить помежи строф той давній біль, що йому жаль

 

…батька й матір у тяжкім наруччі

одруження… мов крику з-під коліс

забризканого кров’ю й крапом сліз.

 

І чи не боявся сам Тодось такого «тяжкого наруччя», відчуваючи, що сімейний прикорень позбавить його найперше – свободи. До речі, батько Степан міг також стати для Тодосія прикладом «вітра в полі» – бо ж увесь час був у дорозі верхи на коні, серед світу природи, тварин, серед світу людей… Словом – звиклий до духу свободи (на відміну від заневоленої домашньою роботою матері). Як, зрештою, і прикладом ставлення до дружини, про що мовилося вище.

Отож, наслуханий від брата Мадеса (очевидно, Харитона) про те, що «старий п’є безнастанно горілку і що люди з кожного села, у якому він лікує скотину, привозять його додому неначе мертвого…» Іван «в серцях» намагається з’ясувати про ті чутки в самого батька. На ту наклепницьку мову старий Брус реагує обурливо, знаючи природу тих ворожих чуток, які «навмисне пускають» комунівські «відьми», аби «без ніякого шелесту забрати усі пляшечки ось із цієї шахви… Він каже до сина: «…Та чи ти коли-небудь, як жив дома, бачив мене таким, щоб я не своїми ногами ішов до хати… Та ж ти добре ще пам’ятаєш, як я напивався, і ніколи було не їду якимсь возом, а завжди своєю конякою та ще й верхом… Я ж тоді об’їздив цілий район, лікуючи скотину, і якби я не мав на плечах голови, то мене б і моя коняка б не носила на спині своїй… То невже я зараз, по-твоєму, на старість, перед своєю погибіллю можу втратити голову?.. …І сорому людського я на свою совість ще не покладав, і ще не зневажав своєї і людської слави!..»

Цей болючий батьківський монолог оговтує, отвережує сина, змушує його нарешті звернути увагу на рідну людину (бо третій день, як приїхав із столиці додому, «не дуже придивлявся до батька»). Насправді, саме в «Ротонді» Тодось Осьмачка щиро зізнається у великій провині перед батьками через свою неувагу, байдужість, безсилля допомогти їм чи зайвий раз навідати, – що потім для нього окошається болючим душевним терзанням. Про той його непроминальний жаль-смуток, яким він неодноразово ділився зі своїм рідним дядьком Михайлом (перебуваючи в с. Дараганівка на Хмельниччині), розповів у своїй книзі «Життя і творчість Тодося Осьмачки» М. Скорський. Саме тоді, у 1928 році, гостюючи в дядька, Тодось на знак жалоби за батьками носив чорну сорочку («несподівано, коли лікувався в Одесі в санаторії, одне за одним померли батьки, і ніхто з села, зрозуміло, не міг сповістити»).

Це терзання провини ословлює поет і в автобіографічному вірші «Лист» (1923), де на батькове прохання – «як-небудь На пудів два…», син розпачливо відповідає:

 

…Я ж тільки й можу, що від мук

Тут закричать!

Сорочка в мене та штани,

Ще черевик…

 

І далі:

 

Нічого, тату, вам не дам,

Я сам як глід –

Просить до «Ар» ходжу в туман

Важкий обід.

А поки що крихти з шухляд

Цвілі поїм

Та пісню вашого села

Хоч розповім…

 

Як бачимо, тільки «на пісню» спроможний син і тільки вона (пісня– поезія) є для нього сенсом існування.

Читаймо з кримінальної справи Тодося Степановича за 1934 рік рядок, яким він резюмує своє пояснення бажання виїхати за кордон:  «А все моє життя було скероване, аби виявити себе яко письменника і для цього я жертвую і офірую сим моїм життям і спокоєм».

Саме батько Степан із поеми «Поет» прагне вивчити свого сина Свирида Чичку в університеті, будучи переконаним, що «люди вийдуть не з багатіїв, а з нашої козацької вже свити…». А от спогад сина про те, як у «…Рохмистрівку батько по сопілку поїхали для мене на базар…» спонукає до думки, що чоловік дбав і про душевну-естетичну складову свого талановитого чада.

Саме, як нікому, Тодось Осьмачка вірив своєму батькові Степанові, «найправдивішій» у світі людині, який не міг його зрадити, віддавши «на поталу ґепеушникам його твори…». Підозра і страх, за спогадами Людмили Коваленко, «не лишили Осьмачки і через добрих двадцять років після того, як він вперше кинув це обви­нувачення на свою нещасну дружину…».

Смерть батьків: «раптовніша, через те містичніша і страшніша»

Коли ж саме і як померли батьки Т. Осьмачки?

У матеріалах кримінальної справи від 15 лютого 1933 року у своїй автобіографії Тодось Степанович відзначає, що «після Жовтневої революції батькові наділили 5 десятин землі, оскільки у нього семеро дітей. Він побудував дім, займався сільським господарством до 1927 року, того ж року помер. Мати була домогосподарка.  Померла в 1926 році».

Про те, що батьки померли «одне за другим», свідчить і рідня дядька Михайла Юхимовича. А із записаних С. Мошенським спогадів онука Тодося Осьмачки Олександра читаємо: «…27 серпня 1928 року хоронили батька – Осьмачку Степана Юхимовича. Біля гробу стояла жінка, сини: Харитон, Степан, Мартин, донька Лукія, Уляна, невістка Наталя, внучки Ніна, Антонина. Не було тільки Тодося…». До речі, є фото похорону із зазначеною датою – з архіву внуків Лукії Степанівни.Як бачимо, Тодось помилився щодо батькової смерті на один рік – Степан  Юхимович помер таки 1928 року. Та і Ївзі разом із дітьми не довелося хоронити свого чоловіка, як про це згадує внук Олександр, а навпаки: пішла у вічність на рік чи два раніше свого Степана.Тим паче, в осьмаччиному автобіографічному творі «Ротонда душогубців» головний герой син Овсія Бруса Іван терзає себе, що не встиг на похорон матері «через те, що поїзди ходили ще по натхненню Чеки і не в ті часи, які висіли у розкладах руху на залізничних станціях, то Іван Брус і опізнився аж на три дні, хоч виїхав із Києва вчасно. І так він матері не побачив ні перед смертю, ні мертвою». Як видно з повісті, осиротілий батько Овсій Брус просить сина забрати його з собою за кордон, інакше він умре.

Залишений у пам’ятку внука Олександра і віщий сон діда Тодося, переказаний рідними: «А вночі йому снився сон, що він у батька на подвірї рубає дрова. Злітає сокира з топорища і вдаряється в одвірок. А з нього кров потекла. A потім тріснула шибка. Прокинувся Тодось в холодному поту:

– Батько помер… А за ним піде i мати…». Припустимо, що сказано це було Тодосем Степановичем, очевидно, навпаки («Мати померла… А за нею піде і батько). Згадаймо, що по смерті матері Ївги Степан Юхимович доживав віка із наймолодшим сином Харитоном.

Варто звернути увагу на той факт, що і в спогадах рідних, і в творах Тодосія Осьмачки щодо смерті його батьків неодноразово натрапляємо на слова «несподівана смерть», «загадкові обставини смерті».

За переказами рідні, видно, що Степана зі світу звели «комунівські відьми». «Він їx нутром чув, на нюх не переносив. – читаємо розповідь Тодосевого внука Олександра. – Бувало зайде в неділю на службу до церкви, а вони все біля батюшки крутяться, людям вказують. як треба себе вести в церкві. Гляне Степан Юхимович на них, i як вітром  здуне. Відробляв було їм порчі на ху­добу. Не пробачили це вони йому. Якось наговорила відьма чоловіка запросити ветеринара додому полікувати корову. Хвороба була незначна, та віддячили свати гостинно – частували до вечора. Запропонували йому переночувати – відмовився. Вирішив їхати. Тоді господар перекинув Степана на віз, та так, що в того лопнуло щось всередині. Привезли воли під ранок до­дому ледь живого.

– Вони мене, Ївго, вбили, – тільки й промовив Сте­пан. Ївга ж, угледівши у прочинених сінешніх дверях скривавлене чоловікове чоло, відразу ж знепритомніла: померла від розриву серця. Свідком цієї трагічної сцени стала тридцятирічна дочка Лукія. Саме від баби Лукії внучка Валентина Іванівна Пантелеєва переказала цю сумну родинну історію.

Виділене мною у спогаді слово «свати» недвозначно означає те, що до згуби зі світу Степана були причетні не чужі люди (з родичів!), а «комунівські відьми», сексоти, що стояли на службі «московсько-жидівської» радвлади. До речі, симулюючи божевілля (як засіб боротьби «супроти історичної несправедливості», та щоб поквитатися «за свою національну кривду») – і в реальності, і в своїх текстах Тодось Осьмачка відверто звинувачує у смерті свого батька «жидів». Оцей «бун­тарський активізм» головного героя, на думку Н. Зборовської, пов’язаний також «з магічною силою, силою його пристрасно-вольового сло­ва, яке має розслабити некультурного ворога (“кацапа”) і подолати свідомого культурного “жида”. Головний ге­рой одержимий ідеєю дістати за живе останнього… Тому на допиті у камері, одягнувши «маску божевільного», він твердить: «…Жиди мого батька отруїли… І зараз на селах труять геть усіх тих українців, що ще не злодії і не душогубці… І тих труять, які ще знають, що вони українці і що їх немає за що садити у тюрму…».

До речі, за спогадами Марії Кейван Осьмачка боляче переживав мовчазну реакцію і критики, і читачів на його «Ротонду…». Дехто, за словами Кейван, дотримувався думки, що «це сталося з огляду на виведених там євреїв у ролі комуністичної верхівки. Деякі наші приятелі намовляли Осьмачку зробити зміни в повісті, а саме за­мінити євреїв москалями, та він і слухати не хотів. Твердив, що це автобіографічна повість, і він мусить писати так, як воно насправді було.

Так от, за версією родичів-Осьмачок, тими «не чужими людьми» таки справді могли бути Степанові свати, – батьки дружини наймолодшого сина Харитона – Наталки Порфирівни (з роду Чернявських).. Та й сама …Наталка. «Це вона зжила їх зі світу», – сумно-втаємничено подейкує рідня.

Осьмачка чітко усвідомлював, що «іде планове викорчовування цілого племені» українства. Однак, оця несподіваність, загадкова раптовість втрати ще не старих батьків (56 та 57 років) і провокує страх і без того вразливого поета перед містичною силою, і ще більше поглиблює його страждання.

А може знахарська сила чар, якою володів Степан (зокрема, як згадують рідні, відробляв порчі на ху­добу; рідко навідувався до церкви)  і оберталася Божою карою на Осьмачківський рід?  А, може, родинні втрати пов’язували із родовим прокляттям, чи із кимось насланою нечистою силою, від якої Степан рятувався, беручи з собою в дорогу осиковий сучок, що висів на причілку хати (у поемі «Поет» батько сучок забуває, а «разом з ним і чорну силу чар», тому головному героєві доводиться боротися з диявольською силою). Однозначно, містика мала місце і в реальному, і в творчому житті поета.

Від звістки про смерть батька Осьмаччин герой Іван Брус «…побілів. І здавалося, згубив мову, бо мовчав, і всі з напруженням боялися переривати мовчанку… Його душа сповнилася батьковим образом. Він там стояв потужною постаттю загадкової понурості. Вона не була образом ні горя, ні драми, а якимсь несусвітнім приреченням, що дивиться розумно на прихід прийдешніх днів і вимагає розуму від тих, з ким вона має діло. Вона була похожа на кожне передбачення смерті у кожної людини, тільки що раптовніша, через те містичніша і страшніша. Вона могла убити враз, але не вбила і засіла в душі, неначе в землю та сила, що робить землетруси. Вона лишилася у Івановій душі, щоб тіпати нею тоді, коли у голові устане свідомість про самотність і про сирітство.

У 13-ому розділі «Ротонди» під назвою «Тривога» автор вустами свого героя Івана Бруса відповідає на поставлене собі ж запитання: «Чого я побивався цілий рік завдяки несподіваній батьковій смерті?..», адже «він міг би жити на світі більше, ніж рік, а, може, більше, як двадцять років…»

Ось тут і натрапляємо на причину тривожних мук совісті насамперед самого автора – «зрадник». І не тому, що не встиг виконати батькового прохання – забрати його з собою,  (як це бачимо в тексті; в реальності навряд чи була мова про втечу разом із батьком за кордон). А тому, що, як уже мовилося вище, мало приділяв уваги батькам, мало їм допомагав, думав більше тільки про себе та свою укохану літературну справу. Тому і терзався. «Зрадивши» батька при житті, Тодось по його смерті намагався виправити свою помилку – зробивши його героєм своїх творів …

Безумовно, внутрішні переживання письменника, пов’язані із втратою рідних людей, – це та внутрішня біографія митця, що є цінним матеріалом для дослідження психології  його творчості.

Перечитуючи «Ротонду», кілька розділів якої присвячено послідовному знищенню Овсія Бруса (а в десятому – письменником розгорнено цілу панораму сільського похорону), вчуваєш невимовно глибоку тугу втрати шанованої людини. Смерть Овсія Бруса (читаймо: Степана Осьмачки) не тільки для вразливого сина-митця, а й для всього околишнього народу – подібна «стихійному лихові» – «коли… посуха, чи пошесть, чи посвята кринички, щоб небо до нив не було жорстоке…».

З великої поваги до небіжчика односелець Саливон не шкодує «на вічне віддання» домовини, у якій десять років звикав лежати – «щоб не муляло на тім світі». Про всенародну шану свідчить і присутність на похороні Овсія Юхимовича сили-силенної люду різного віку, який прийшов провести в останній путь свого славнозвісного ветеринара, свого рятівника.

У «Поеті» після загибелі батька головного героя Свирида Чички під час бійки з чекістами, автор зронює  надгробне слово найблагороднішому в світі чоловікові:

Та не підносьте ні руки, ні мітел

на скараного Господом дарма

і друга вірно мого, і пана

правдивішого на весь світ Степана.

І справді, не тільки у творчості Осьмачки, а і в спогадах про нього (особливо знайомих поетові в еміграції) знаходимо підтвердження тому, що митець «був настільки зосереджений на само­му собі, що в тому малому, звуженому світі, в якому він жив, уже не лишилось місця ні для кого — тільки для батька» (Л. Коваленко).

“Українська літературна газета”, чч. 9 — 10 (275 — 276), 8.05. — 22.05.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

На правах реклами: ігровий автомат crazy monkey

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!