(уривок із книги про родовід Тодосія Осьмачки)
«Русалко з куцівських ярів»)
І не шукав я взагалі
Ні щастя, ні добра, ні зла,
А тільки в тихому селі
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Собі й поезії — тепла…
Т. Осьмачка
Коротке подружнє життя для Тодосія Осьмачки не стало тим енергетичним осонням, до якого б він хоча би подумки повертався – набратися у свою зболену страхами і поневіряннями душу того рятівного світла й тепла. Навпаки: поет маскував свою подружню невдачу в хащах свого підсвідомого.
Спогади Марії Кейван «У самотній мандрівці до вічності» про поета мимоволі оприявлюють ту інформацію, яка спонукає до чітких життєтворчих аналогій між Тодосем Осьмачкою і Тарасом Шевченком. Вище вже говорилося про спорідненість ідеалу українського родинного буття обох поетів (сімя «в побожнім супокої» в садку за різдвяним святковим столом – в Осьмаччиному «Поеті» і родинна ідилійна вечеря – в Шевченковому «садку вишневому коло хати». Так от Кейван досить живо описує «вимріяний ідеал» жінки Тодося, який абсолютно збігається з ідеалом Шевченкової жінки(!): це «молода дівчина-сирота, дуже проста душею та чутлива серцем. Він збирався писати про жінку, що була б зовсім неосвічена, навіть неграмотна, ще й трохи недорікувата, але з дуже співчутливим серцем, милосердна і високоморальна».
Вважав, що найкращою прикметою в української жінки є її сентиментальність, а ще – уміння бути прекрасною господинею, щоправда, вже надто «заклопотаною дрібними, щоденними справами». За словами М. Кейван, Тодось завжди захоплювався «типами дівчат з картин Пимоненка»; також завжди звертав увагу, особливо ж у жінок, на будову їхнього черепа.
Слід зазначити, що Шевченкові жіночі образи не тільки в його україномовній поезії, а і в російськомовних повістях, чітко означуються такими критеріями жіночого ідеалу, як-от: українськість щодо народних моральних основ, материнськість, інтелігентність, хазяйновитість. Саме проста сільська українська жінка (та ще й сирота) і для Шевченка, і для Осьмачки є найкращою.
Та от диво! Філософствування – річ одна, а реальність – інша. І тут Марія Кейван дає цінний матеріал до психоаналітичних розмислів: «…Та незалежно від цього свого вимріяного ідеалу в житті Осьмачка завжди шукав товариства інтелігентних та освічених жінок. Усі дівчата, яких він сватав, чи пані, в яких закохувався, були з гімназійними, якщо не з університетськими дипломами. Хоч у таборах було дуже багато молодих та гарних сільських дівчат, що їх позабирали до Німеччини на роботу, поет ніколи не шукав знайомства поміж ними. І взагалі в житті Осьмачка настільки оминав товариства простолюддя, наскільки у всяких дискусіях завзято обстоював його та навіть ідентифікував себе з ним…».
Проте, на вістря уваги Шевченка-митця практично у всій творчості підважено проблему “митець і сім’я”, де творча людина нерідко згаса у «провільжених» умовах домашнього побуту, втративши даровану Богом іскру любові. Тоді і з’являються, як у його молодого художника, «препавшего человека» (з повісті «Художник»), замість оригіналів – копії “Весталки”; замість геніальної картини – незакінчена “Мадонна”, яка його дружині послужила замість рами в розбитому вікні. І, як правило, сумний фінал – символічна смерть, самознищення митця.
Напевне ж, страх самознищитися був природнім і для Т. Шевченка, і для Тодося Осьмачки. Тож обидва і були у постійному пошукові тієї єдиної і неповторної. Шукали і не знаходили. Відтак страждали відчуттям загубленості і самоти, сублімуючи ті переживання у творчість. Тодось Осьмачка був переконаний, що людина вільно і неодмінно шукатиме те, чого вона не має у своєму житті, й ніколи не матиме на землі, і що якраз саме в цьому – „запевнення вічності поезії як вінця людської творчості”. Він чесно зізнається:
І не шукав я взагалі
Ні щастя, ні добра, ні зла,
А тільки в тихому селі
Собі й поезії — тепла…
Уловлюєте – «собі й поезії – тепла»? Тобто, думав тільки про себе, про свій світ, свою місію, свою справу, яку за нього ніхто не виконає.
Однак, за спогадами Марії Кейван, Осьмачка таки будував свої «подружні пляни» в таборах Ді-Пі. «Він щиро бажав покінчити зі своєю самотністю та завжди мріяв про одруження. Та я певна, що коли б ця солодка мрія стала дійсністю, то дійсність була б дуже гіркою. До подружнього життя поет ніяк не надавався! Усе ж таки про його і сватання можна писати цілу книгу. Розчарувань мав він багато. Вони завжди знеохочували його до даної людини, але ніколи до ідеї подружжя взагалі. Зрештою, у нього складалося так, як часто в житті буває: ті, що він їх сватав, не хотіли його, а він не хотів тих, І що були б раді змінити прізвище на «Осьмачка»».
До речі, переказана Кейван історія одного Осьмаччиного «залицяння» до молодої дівчини-сироти, що вчергове через дрібницю (відсутність у її роті одного зуба!), закінчилося розчаруванням поета і навіть страхом («…мені чогось аж лячно стало, і я перестав з нею здоровкатися») – наштовхує на ще одну аналогію. Таким же прискіпливим залицяльником щодо своєї обраниці був Іван Нечуй-Левицький. Іван Семенович, за спогадами Марії Грінченкової, так само щиро зізнавався: «…прикмічу в панні щось не естетичне, і вже вона не моя», «…я естет і грубої краси не люблю». Цю одвічну духовно-тілесну роздвоєність переживає кожна смертна людина. Для митця ж первина духовна – головна у шлюбних стосунках. І. Нечуй-Левицький у цьому переконує словами одного зі своїх героїв із повісті «Неоднаковими стежками»: «Єднання ідей, єднання душ — це велика потаємна сила між людьми, що єднає їх між собою. Де буде єднання людей, єднання душ, де буде однаковість поглядів, там доконечно буде згода й мирнота і в житті, там тільки буде щастя, те щастя, котрого так бажають і так шукають усі люде».
Кого ж знайшов наш поет і чи мав від того те щастя, про яке мріяв?
У 27-літньому віці, вже будучи зрілим молодим чоловіком, у другій половині 1922 року поєднав свою долю Тодось Осьмачка із Лесею Луківною Трохименко (на той час – студенткою останнього курсу медичного інституту). Оселилася подружня пара, як пише дослідник творчості Т. Осьмачки М. Скорський, на Пушкінській, винайнявши кімнату. Жили бідно; попри те, що дружина Леся ще вчилася сама, потім працювала, змушена була взяти на себе ще й увесь тягар домашнього господарства, «аби дати змогу чоловікові-студенту цілковито віддатися навчанню». Поет пізніше в розмовах із друзями і знайомими визнавав, що дружина «ніколи не посилала його до праці, тільки штовхала до вивчення літератури», якої він прочитав по одруженню більше, ніж за все своє попереднє життя.
Про факт народження молодої сімї читаємо і в автобіографічній повісті Осьмачки «Ротонда душогубців». Так, на батькове зацікавлення, чи є у сина кому «сорочку випрати», молодий Іван Брус, засоромившись, зізнається, що вже більше року живе із молодою жінкою, і що вона працює в Олександрівській лікарні та закінчує медичний інститут – «буде акушеркою» (в реальності Леся Луківна Трохименко, дружина Осьмачки, була окулістом). І що сама Олена Щоголева (його дівчина) – людина дуже гарна і з хорошого роду (батько її залізничний інженер). Однак Овсія Бруса насторожує синове «але»: старому «не в тямки», як син може зважитися кинути близьку йому людину і «тікати самому за гряницю»?! На що молодий Брус відповідає, що буцім, не хоче зіпсувати їй життя «утікацькою долею», а життя тут, в Україні, йому як письменникові вже не буде: «…Я уже вам казав і ще раз кажу. Я письменник і не можу звати добром завоювання москалями України… І не можу звати тих засобів, якими вони нас приборкують, своїм добробутом і своїм визволенням. Значить, уже мені «амінь» з моєю літературою тут. І чи ви б мене звали путящою людиною, якби я геть замовк і не зазначив чесно московських слідів у нашім громадськім житті?». Ясна річ, батько-авторитет, батько-порадник, батько-приклад правдивої і чесної людини не міг не підтримати сина-поета у його чіткій людській, громадянській і життєтворчій позиції. Глибоко зітхнувши від усвідомлення вибору сином складної долі, старий благословив: «Людині мало треба на землі. Треба тільки, щоб вона була корисна своїм людям і потрібна їм. І тобі треба не більше і не найбільше. Але я знаю, що то таке совість у людських грудях. І коли вона неспокійна, то ніякі багатства і ніякі сили не здолають зробити людині мир на землі, без якого неможливе ніяке вдоволення життям, а не то що засягати якогось щастя. Мені дуже тяжко тобі казати, але кажу… Роби так, як підказує твоє серце…» (80)
Проте серце Івана Бруса (читай – Осьмачки) схилялося до втечі з «охопленого пекельним полум’ям краю» скоріше із рідним батьком, а не з Оленкою. Очевидно, що ця жінка була для поета обузою, і, певно, не через те, що боявся їй зіпсувати долю, а через те, що не любив її – «бо ж батько був для нього дорожчий від її випадкового життя, що прилипло до його теж випадково…».
Чи в реальному житті був шлюб Тодося Осьмачки і Лесі Трохименко «випадковим» і без почуттів, однозначно сказати важко. Залишається сподіватися на той щирий сповідальний автобіографізм у текстах митця та на спогади рідних, друзів і знайомих поета.
То чи любив Осьмачка свою дружину? Швидше за все – ні. По-перше, люблячий чоловік не покинув би на поталу жінку, яка народила йому сина. На жаль, як спогадує Л. Коваленко, він «ніколи не згадував свого сина і не відвідував його під час свого перебування в Києві, хоч його колишня дружина жила там весь час аж до війни, коли евакуювалась».
Та й узагалі те, що він був одружений та ще й батьком – практично ніхто в еміграції не знав. У розмовах із Марією Кейван Тодось спочатку заперечував свій шлюб, проте пізніше очевидно совістився за покинуте ним подружжя, тому виправдовувався, що хоч і мав сімю, але «уважав та уважає себе неодруженим, бо ніколи не брав церковного шлюбу». А ще розповідав, що майбутня дружина була закохана в нього ще будучи студенткою, і вони стали жити разом. У 1924 році у них народився син Ігор.
І тут зустрічаємо чергове зізнання поета, що свою дружину він «ніколи не любив, тільки вона його і то дуже»; і що бив її, навіть за коси тягав, а вона його чомусь не кидала. Складний гарячий характер Тодося жінка терпіла очевидно не тільки через свою сильну до нього любов, а й через те, що їх звязувала дитина – син, який потребував виховання батька. За спогадами рідних, Тодось Степанович часом визнавав своє несправедливе ставлення до дружини. Знаходимо подібні зізнання і в текстах письменника. Щоправда робить він це не в авторських відступах чи монологах, а укладаючи в слова дружини констатацію тих своїх психічних рис, що заважали їхньому порозумінню: «…Ах, Боже мій!.. Іване, я вже знаю тебе: як тобі щось прийде в голову і ти його візьмеш за дійсність, то конче робиш із того такі страшні висновки, що вони впливають на життя не тільки твоє…» (96)
Як бачимо, перші прояви психічного розладу згодом підштовхнуть чоловіка до тих «страшних висновків», які назавжди окупують його свідомість із незаперечним вироком своїй бідній дружині – сексотка, зрадниця. Жахливу історію про перший вибух хвороби в Осьмачки, зі слів Григорія Косинки (вони з Тодосем були добрими друзями, їхній «дует» навіть прозвали «Косьмачка») переповіла Л. Коваленко: «Повернувшись із школи додому, Осьмачка, за звичаєм, почав переглядати свої рукописи. Раптом із страшним криком він накинувся на свою дружину з обвинуваченням, що вона пустила в хату ґепеушника і той читав Осьмаччині вірші в рукописах… Осьмачка плював на рукописи і рвав їх. Потім кинувся до дружини і почав душити її. Врятувало її те, що, за більшовицькими нормами, вони мали тільки одну кімнату, і сусіди, почувши крики, увірвались у кімнату й визволили жінку від Осьмачки.(с. 15)
Після цієї страшної оказії Косинка і Антоненко-Давидович, порадившись, влаштували Осьмачку в Київську «Четверту Санаторію», де була найкраща медична обслуга. Та вже через кілька днів він в одній лікарняній піжамі утік, згодом виїхав у село до батька. А через певний час знову повернувся з примиренням до дружини. Хоча те примирення було недовгим: невдовзі, їхній шлюб розпадеться, і Тодось надовго зникне із Києва.
Осьмачка був непохитним у своїй вірі, що тільки завдяки дружині він як поет-українець зазнав арештів. Вийшовши з Кирилівської божевільні в часи німецької окупації (друга половина вересня 1941 року, коли гітлерівські війська захопили Київ), поет (що дивно) не мав ані найменшого бажання зустрітися із дружиною і сином. Навпаки, у спогадах М. Кейван, знаходимо, як поет зізнавався їй, що таки розпитував людей про свою дружину, аби…. не зустрітися випадково.
Дивувало знайомих і рідних абсолютно байдуже ставлення Тодося Степановича до долі свого єдиного сина: для нього він, як і його мати – ворог, можливо, й «енкаведист» (поет не знатиме, що пізніше сам він як засуджений «буржуазний націоналіст», стане для свого сина Ігоря Тодосійовича клеймом сина «ворога народу»: у 1941 році як інструктору льотчиків-винищувачів військового училища, Ігорю не дозволили піти на фронт).
Однак, як пояснити те, що поет носив у собі мрію про одруження у парі з мрією про сина; любив гратися із маленьким однорічним сином Кейванів – Орестом, називаючи його їхнім «безсмертям»?
І раптом, ніби крижаною водою, обпікає неприховане зізнання Осьмачки про його знущання над власним сином. «Їй-богу, аж якось совісно згадати!», – ділиться поет своїми почуттями з Кейван: «Я завжди дражнив його, брав його на річку, занурював у холодну воду, він весь трусився і плакав, а я сміявся».
Оце якесь неприроднє несвідоме бажання помсти – спричинити біль рідній дитині – відразу ж нагадує сцену фізичної екзекуції батька над сином у «Ротонді душогубців», коли Овсій Брус не тільки не визнає своєї провини через жорстоке побиття хлопця, а, навпаки, отримує насолоду, час від часу публічно смакуючи таким методом свого виховання. З тих дитячих літ, з часу того «побиття» і «написалися сліди» у вразливій душі поета.
Ніби спокутуючи свою вину перед сином, Тодось пізніше присвятить йому і своєму «духовному батькові» Василеві Стефаникові поему «Марина».
Слід підкреслити, що мотив зради не випадково знаходить свій розвиток у творах письменника, бо ж факти сексотства (особливо рідних і близьких людей) в часи встановлення «совєтської влади» були поширеним явищем: жорстокі методи залякування замутнювали відстояну віками моральну чистоту українців. Характерно, що проблему зради бачить автор «Ротонди» насамперед у жінках, які благополучно в подальшому житті «улаштовувались після арештів чоловіків». Через те не турбує Осьмаччиного Івана Бруса майбутня доля дружини Олени Антонівни. Він не сподівається на її підтримку, тому відчуває холод приречення на самотню боротьбу з імперською навалою. Проте, щоб уникнути чекістського ґвалту, Олена Антонівна, кінчає життя самогубством. Надалі ж «чоловічий бунт» Івана Бруса, за Н. Зборовською, вже «неспроможний з’єднати сімейне коло» (57 – 58). Тому «за праведним гнівом» автора твору прочитується великий жаль до нашої нації, великий жаль до приреченої на смерть людини. Це почуття особливо глибоко проявлене в жіночому приреченому світі (60).
Згадаймо і «Думу про Зінька Самгородського»: отаман з ніжністю і любов’ю, з повагою ставиться до своєї дружини Зіньчихи, називаючи її «дружиною щировірною». Якщо Осьмачка і не знав про щиросердні стосунки в сім’ї ватажка (а в реальності вони саме й були такими), то принаймні модель такого родинного поладунку вважав ідеальною. Не відчувши цього в особистому житті, запідозрюючи свою дружину в тому, що вона його виказала радянській владі, можна думати, що Т. Осьмачка навмисне вводить у «Думу…» мотив зради, але на прикладі образу Любки, «дочки нерозумної», яка під час облоги їхнього дворища чекістами ладна була на «наругу найчорнішу між жінками самгородськими», аби тільки батько покинув оселю і таким чином дав їм із матір’ю спокій.
Тож ватажка українських повстанців, непохитного Зінька «розхилитує» не «дзвін заліза, змаху вгачений», а безвольність зляканої радянською владою дочки Любки. Так не вдіяла би справжня козацька донька, а лише «підкинута від вовчиці сучка лютая». Любка, звичайно ж, не продає батька ворогам, проте її страх перед ними свідчить про можливість такого кроку. Тож і гине вона від «нікому не призначеної» кулі з гнівно кинутого додолу Зінькового револьвера. Господа-родина ватажка рушиться: розвалюються «гнилі ворота», отже, зникає межа між своїм і чужим, немає захисту від ворога. Зрештою, розвалюються оті ворота, в які, за давньою українською міфологією, сходить сонце – сонце намріяної українцями волі. Повалені в лісах доблесні сини-захисники, як «дуби під соснами». Залишилося неспроможне до боротьби «село перелякане».
В реальності Зінька Стригуна, прототипа Осьмаччиної «Думи» продав «совєтам» рідний дядько, який потім під час взяття отамана стояв за городами і спостерігав те „вариво-видовисько”.
Не залишилася в різдвяну вечерю підтримати Степана і його дружина (поема «Поет»): згадаймо – тихо, взявши хреста із полиці, безслідно зникла в сніговій завії.
Про цю «роз’єднаність чоловічого і жіночого начал», про “неможливість зустрічності” як про витоки переживання самотності поета Осьмачки пише Н. Зборовська. Психоаналітик відзначає, що Поет, усвідомлюючи свою безпорадність перед космічною прірвою, неминущість безслідного зникнення – «хоче поєднатися із жінкою, щоб втопити свій відчай у миттєвому, блаженному схові». Тією “неможливістю зустрічності” пройняті поезії “Предше”, “Молитва”, “Станси”, “Елегія”, “Кривда”, “Хустка” (адже його обранка — недосяжна черниця). Аби зарадити своїй самотності (самотність у Тодося Осьмачки, як і в його ліричного героя, передусім екзистенційно-українська, обумовлена названим в “Думі про Зінька Самгородського” прокляттям народження — не людиною, а українцем доля – якого доля закидає у світ, прирікаючи на блукання, на німий велетенський простір, у якому немає де притулитися.(с.21)
Осьмаччин ліричний герой пристрасно благає Божого милосердя – зглянутися над його безпритульністю, подарувати йому нарешті душевне великоднє свято:
І страшно благаю: важкими рядками
верни й узяте, як Бог,
аби ми серцями, немов писанками,
могли помінятися вдвох,
аби і мій настрій не рвався із крові
шукати тривожних доріг,
а піснею бризнув у тихій діброві
при зустрічі щастя та гріх!(с.22)
Останній чотирирядок спонукає до двочитання: з одного боку у ньому вчувається втома одинака-скитальця, який вже не хоче «шукати тривожних доріг», а мріє про щасливий прихисток його душі із коханою жінкою у «тихій діброві». З іншого прочитується: для митця важлива гріховно-щасна зустріч із жінкою-музою – заради пісні. Саме собі і пісні (пригадаймо – «собі й поезії») Тодось Осьмачка все своє шукав тепла «в тихому селі». Вона йому була незрадливим другом і дружиною.
Література
- Коваленко В. Ненароджені сонце, або Великий піст Зінька Самгородського. – Черкаси. – 200 с
- Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади // Кур’єр Кривбасу. – 2000. № 125 – 126. – с. 82.
- Осьмачка Т. Дума про Зінька Самгородського // Із-під світу. – Нью-Йорк, 1954. – с. 295 – 313.
- Кейван М. У самотній мандрівці до вічності // Березіль. – 1996. – №3 – 4. – С.58 – 94.
- Костюк Г. Зустрічі і прощання (спогади про Т. Осьмачку) // Кур’єр Кривбасу. 2000. – №№124 – 127. 344с.
Осьмачка Т. Автобіоірафія// Березіль, 1995. №5 – 6. – С. 19 – 20.
- Поет розказує // «Наші дні», 1942. – №6.
- Скорський М. Тодоеь Осьмачка. Життя і творчість. – К. – Український центр духовної культури, 1999. – 280с.