“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/valentyna-kovalenko-ia-zh-blukaiu-iak-skovoroda-abo-rusalko-z-kutsivskykh-iariv/
А якою неймовірною енергетикою поЛАДунку віє від Осьмаччиної «Казки»-купелі, де і Див, і місяць, і свіжа любисткова вода сповнюють по вінця материнське щастя: Як купала мене мати у любистку, трусив зорі Див із лану у колиску. Схиляв голову весняну голий місяць до маленьких моїх ніжок в купіль свіжу. Вода з місяця збігала на малого, ніби сріблом полоскала тепле лоно… Однозначно, Осьмачка із соком рідної землі, із материнським молоком та батьківським словом вживив у себе глибоке знання народних звичаїв та повір’їв. Його міфологічне мислення живо розгортає містичні картини, окремі образи, що викликають у його героїв почуття ляку. Які тільки страхіття доводиться пережити Свиридові Чичці із поеми «Поет», коли той іде копати запорозький скарб, аби було за що поїхати вчитися до університету! Цілком зримо перед юнаком являється образ відьми (урятованої ним дівчини Вусті), що сидить на даху на вінику і збирається летіти на Лису Гору; Дід-Кіт раптом починає говорити до нього людською мовою [6, 24–27]… «Жаби з білими грудима», «повішений кіт», осиковий кілок, сталевий зуб борони, безхресті кладовища, огарки свіч, – всі ці та інші образи не просто «вростають» у його творчість, а на містичній основі розгалужуються з історичного часу голодоморних 30-х років до неймовірних обширів. Узагалі ж, дивну «спорідненість містицизму з реальною, суто селянською практичністю» відмічала в Осьмачці та ж Людмила Коваленко («У пошуках справжньої України» (1962 р.)), припускаючи, що, можливо, «це навіть не був містицизм, а вплив знаної з дитинства демонології українського села» [3]. У повісті «План до двору» (глава 19) головного героя Нерадька, який пробирається уночі до Шиянового хутора, лякає закинута з облупаними стінами церква: молодий чоловік нагадує з дитинства розповідь діда Гатаяшки про те, що опівночі в такі занехаяні людом церкви сходяться чорні вішальники і плачуть до перших півнів, а після других – зникають у свої гроби. Зважаючи на глибокий автобіографізм творчості Тодося Осьмачки, можна припустити, що його демонологічні уявлення підсилююся не тільки знаннями про паралельний смертній людині світ духів і демонів, а й імовірним переживанням зустрічей… із нечистою силою. Згадаймо, як розлого живопише поет у поемі про те, як його юний герой Свирид Чичка рятує на ставу агрономову дочку Вустю, а, згодом, Дід-Кіт докоряє хлопцеві за його гріховні наміри – поцілувати безсвідому дівчину, яка, як виявилося, відьма, бо
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…диявольський дороговказ
Її заводить швендяти по бальках:
бо там, де круча,
там, де глибочінь
Вона блукає навіть і вночі…
Як бачимо, автор поеми словами Діда-Кота означує кручу і глибочінь як місця містичної загадкової сили. Тож не виключено, що історія із порятунком дівчини могла мати і реальне підгрунтя, а страшні видива Свирида (розділ «Сон») – наслідком певних переживань самим поетом страху перед невідомим світом. Цікаво, що саме Дід-Кіт для героя поеми стає своєрідним медіумом між реальним та ірреальним світом. Він переконливо заглиблює хлопця у знахарські знання, якими володів колись і його дід Юхим (і тут нагадується Осьмаччине біографічне: і дід Юхим, і батько Степан також відзначалися знахарськими здібностями та добре орудували «знаряддям» проти нечистої сили). І робить він це заради порятунку Свиридового «ще не одуреного серця», у яке комуно-радянська школа закладає безвір’я: мовляв «Чортів нема» – і це в той час, як «скрізь лютує лютий сатана». Так мудро навчають старші роду. Поет розкошує знаннями від предків, нагадуючи повір’я про вішальника в «незапечатаному гробі» без хреста на старому цвинтарі, з домовини, якого ті, хто прагне впізнавати «всю невір», ідуть на свій день народження «тягти сучок»:
І батько мій, Юхим біловолосий,
з таким сучком носилися завжди.
І раз в неділю,
ще не спали й роси,
пішли набрати в березі води…
Аж їм назустріч через довгі лози
плигає велетенський пес рудий…
Вони мерщій сучок до ока рогом –
і впізнають польовика старого…
До речі, історія із забутим удома осиковим сучком, яка обертається лихом і для старого Овсія Бруса, батька письменника Івана Бруса («Ротонда душогубців»), і для Юхима, діда Діда-Кота (поема «Поет») може бути цілком реальною історією. Згадаймо перекази рідних Тодося Осьмачки про те, що буцім «комунівські відьми» «згубили» зі світу Степана Юхимовича, якого, побитого і немічного, кінь на возі доправив додому. Містичний образ кота ніби дістає для свого юного співрозмовника із глибу народних вірувань ту цінну інформацію, яка допоможе йому захиститися від того «сатани» – в дорозі до доброї справи. А щоб Свирида «не налякала ніч» (саме з опівночі до третіх півнів, за народними віруваннями, активізувалася нечиста сила), Дід-Кіт «…виніс і огарки свіч, і з борони зубок важкий у торбі», і сучок тридцятилітньої давності, що зберігався у скрині глибокій – «від нашептів та від відьомських вроків»:
Бери ж його в святому
добрім ладі,
та йди шукати безборонно кладі.
Те, що Осьмачка «був віруючим, хоч і непрактикуючим християнином», спогадувала Марія Кейван. Вона зазначала, що поет «зроду був православним», але, перебуваючи в Німеччині, ходив із ними (подружжям Кейванів – В. К.) щонеділі до католицької церкви, а в Едмонтоні – до православної. «Часто виходив скоріше, не добувши до кінця служби Божої. – писала «У самотній мандрівці до вічності» Кейван. – Хоч любив старослов’янську мову у відправах, але захоплювався перекладом «Отченашу» українською мовою (віршованим, автора не пригадую) і цього «Отченашу» вчив дітей у школі, коли вчителював… Та в практичному житті поет діяв завжди згідно з засадами християнської моралі, був дуже чесним, правдолюбним, далеким від того, щоб кому-небудь заподіяти кривду, використати, обдурити тощо. Постать Христа-людини була йому дуже близькою та зрозумілою. Не раз говорив: навіть якби Христос не був Богом, то треба б його Богом вважати, бо він врятував людство від страху перед смертю…(81). Про Тодосеву «християнську віру» свідчить і його переконання щодо законності шлюбу чоловіка і жінки саме через шлюб «церковний». Згадаймо: будучи не вінчаним зі своєю дружиною, поет «уважав …себе неодруженим». Прилюбність поета до християнських свят згадує у своїх спогадах і відомий літературознавець Григорій Костюк («Осьмачка здалеку і зблизька»). Так, великоднє свято Осьмаччиної душі назавжди запам’яталося йому, коли поет завітав до Костюків у гості на Великдень 1955 року. Тоді Тодось Степанович подарував йому щойно видану збірку «Із-під світу». «Ми з Тодосем випили по чарці віскі й полинули в спогади про наше дитинство, – згадував літературознавець. – …пригадали багато чарівних поетичних звичаїв, пісень, гаївок Великоднього тридення. Я – з Поділля (західнього), а Тодось – з Київщини (тепер Черкащина. – ред.). І – о диво! – наші пригадки довели побутову й культурну єдність українського народу. І це нас найбільше тішило. Такого сяючого й безпосереднього Осьмачки я згодом уже ніколи не бачив. То був винятковий і останній наш справжній Великдень. [5, 139]. Справді, заглиблення у світлі пейзажі дитинства живить романтичне мислення митця; він «перетікає» ностальгійно душею у свого «Старшого боярина» з його ідеальним національним світоладом, зі «старосвітським» (за Н. Зборовською) укладом світу з «рідною дрібновласницькою стихією», зі «здоровою буттєвістю», матеріальною і духовною досконалістю. «Сторожує» той гармонійний світолад священик Дмитро Діяковський (хрестив Тодося Володимир Діяковський). Зоріє осоння Божого духу і в Осьмаччиному «Поеті» – в рідній батьківській оселі, де
69.
…на високім покуті, в кутку,
над розташовою щедрот на скрині
Спаситель у страшнім своїм вінку
похилений предвічній самотині;
і перед ним лямпадка
на шнурку
незагасима у склянині синій:
від неї блиски в склі
тремтіли два,
неначе двоє серць
для божества;
…чебрець, безсмертник
і пташині дзвони,
васильки і ромашки, і вуздик
повтикані підряд навкруг ікони
у шитий та вгаптований рушник;
і глиною замазані поклони
колишнім віхтем,
що вже з двору зник, –
всі коми ці законів наших вусних
Степанові освітлювали усміх…
Однак, уже в повісті «План до двору» «б’ють» у душу дзвонами важкі слова сільського діда-мудреця Гатаяшки, який гірко стверджує, що настав «такий паскудний гуркотливий час, що заглушає Божі ознаки» – коли «люди цілком випали із Божого послуху. Роблять, що хотять, і не оглядаються на свої діла. А Бог як не десятого, то аж п’ятдесятого ударить у пам’ять…». Цю мову старий провадить саме про запустілий Божий храм, осквернений комсомольцем Дулею, який замість скинутого хреста прив’язав на бані здичавілого кота. За цю наругу молодого комсомольця настигає жорстока кара: велетенська сова закльовує його до смерти – «І побігла кров униз по бані іржавою бляхою…[1, 87]. Отже, спустошена новими комунівськими борцями Куцівська церква, де вінчалися діди-прадіди та батьки поета, де вершилося таїнство його хрещення, де, зрештою, колись там «плакали серця» – раптом стає «руйновищем, що кривавиться», «страшним місцем у селі», де катують людей; пусткою, яка викликає «всезаморожуючий жах». Як видно, страх поета цілком реально оприявлюється у несхибній паралелі між демонами, дияволом і чекістами – тими, хто «в руїни обертає дух». А ще, як пише Н. Зборовська, занехаяна сільська церква стає «містичним пристанищем чорних сил», куди опівночі сходяться «чорні» вішальники зі своїми «чортячими мотузками» і сідають посеред церкви та гірко плачуть, «що вони в Бога останні і мають право входити тільки в ту церкву, що нагло покинута вірними» [4, 43]. Із тими чорними містичними силами, що поволі окуповують свідомість поета, його світ розгортає внутрішню боротьбу – аби не дати їм «в руїни обертати дух» як свій, так і свого народу:
…І я з мистецтвом,
бідний, кволий,
спинив на Заході свій рух,
але і тут знайшлися «комсомоли»
в руїни обертати дух:
не встигну вулицю пройти велику,
де липи, ніби тіні з веж,
а вже тремчу
від вуличного крику:
«Ну, що, поет? Ну, що, живеш?» («Неминучість»)
«Коли читаєш Тодося Осьмачку, – пише Н. Зборовська, – невільно думаєш, що в реальному житті він проживав ту стопекельну муку, означену Гоголем великою, страшною мукою «хотіти відомстити і не могти відомстити» [4, 45]. Прикладом цієї помсти є в «Ротонді душогубців» стражденний шлях українського письменника-патріота в умовах сталінського режиму – головного героя Івана Бруса. У творчості Осьмачки образ яру-кручі часто стає символом згуби українського села, зрештою України. Так, у поезії «Війна» (1921) саме над яром, яким тече «ріка мутная», несучи кістки «людські, і твариннії» – син із матір’ю «полють просо, жито та пшениченьку» (чи не той це яр, над яким стояла хата родини Степана Осьмачки?). Саме яр є прихистком лихої звірини і птаства: там, у тумані, гавкають лисиці та вовки «полощуть» свої зуби «віковою глибиною». Саме з яру вихоплюється шуліка – і з материних грудей вириває серце та топить його з високої кручі в криницю. Недобру славу має в Куцівці Бенерина круча, в яку канула не одна жива душа – чи то з необережності, чи… від нечистої сили, чи свідомо вкинута комунівськими харцизяками (як правдолюбця Лукіяна Кошелика з «Плану до двору»)… За переказами селян, загиблі на глибині «стогнуть проти Страшного четверга та Великодня і просять їх витягти і поховати по-християнськи» (нагадаймо і знайденого «в обривє» 42-річного Тодосевого діда Прокопія Лукія. Можливо, саме та круча і була Бенериною? Можливо, ця трагічна для родини знахідка саме у квітні (напередодні Великодня) і є підтвердженням тих демонологічних спостережень?). Містичний страх у куцівчан та ротмістрівців викликає і яр під назвою Холодний (його ще звуть хутір Терни): над тим яром на горбочку люди пам’ятають хату, де жив чоловік, який «заманював до себе, або й нападав: грабував, убивав, казали, що і людей їв…[4, 8]. Чи не той страшний чоловік став прообразом Маркури Пупаня («План до двору»), котрий зводив зі світу, подібно перелесника, жінок і дівчат? «…Продана нечистій силі душа Маркури Пупаня, – вважає Н. Зборовська, – руйнує Божий світ через понищення сім’ї. Два плани руйнації національного світу (чоловічий і жіночий) становлять основний орієнтир міфологічного мислення Т. Осьмачки…[4, 28]. Т. Осьмачка і для своїх сучасників, і для нас лишається кручею і в її людському, і в мистецькому вимірі; тою кручею-Голгофою, на якій «розп’яв хтось правду… знов!» («Хто»), з якої поетові чути «диявольський регіт» землі «і хочеться плюнуть з одчаю» їй у спину, «щоб випекти пляму-пустелю… як вічне тавро арештантське, і димом пропасти в безодні часу!» («Регіт»). Тою символічною кручею, що вземлена і внебеснена у все рідне, українське: з її висотою соколиного лету і всевидющості, але ж і невтамованим острахом – перебування на краю, на межі існування як себе, свого роду, так і всієї нації.
Література:
- Осьмачка Т. Ротонда душогубців // Осьмачка Т. Поезії. Повісті: Старший боярин: Ротонда душогубців / Тодось Осьмачка. – К.: Наук. Думка, 2002.
- Мошенський С. Куцівський бурлака. – Черкаси: «ІнтролігаТОР», 2015. – 102 с.
- Шукав у слові Україну: Спогади про Тодося Осьмачку /Упорядник Сергій Козак. – К.: Літ. Україна, 2013. – 204 с.
- Зборовська Н. Про чоловіка-сатану у прозі Тодося Осьмачки// Зборовська Н. Феміністичні роздуми: на карнавалі мертвих поцілунків /Нілі Зборовська. – Львів: Центр гу манітарних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 1999.
- Юнг К. Г. Психологія та поезія // Антологія світової літературно-критчної думки ХХ ст. / (за ред. Марії Зубрицької) / К. Г. Юнг. – (2-е вид., доповнене). – Львів: Літопис, 2001. – С.119 – 138.
- Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади // Кур’єр Кривбасу. – 2000. № 125 – 126. – с. 82.
- Осьмачка Т. План до двору. – Сміла. – «Блискавиця», 2007. – 116 с. 20. Осьмачка Т. Автобіографія// Березіль, 1995. №5 – 6. – С. 19 – 20. 21.
7.Слабошпицький М. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – Видавництво «Ярославів вал», 2003. – 368с.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.