“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
(ОСЬМАЧЧИНА ВІРА І МІСТИКА)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Серед спогадів про Тодосія Осьмачку рідних, знайомих і односельців натрапляємо на означення типу: дивак, блаженний, навіжений, божевільний, юродивий, дурник, русалко… Що спонукало люд, серед якого жив і творив поет, саме так сприймати свого земляка? Очевидно ж, і зовнішній вигляд, і поведінка. Але до всього – нерозуміння талановитої людини, що своїми думками, переконаннями, діями абсолютно «випадала» із тих звичних для українського села поведінкових норм. Підкреслю, для села, окупованого комунівською московською навалою, де кожен спротив словом чи дією проти компартії зірко помічався сексотами, а надалі усілякими засобами знищувався із природнього йому світу. Таким носієм українського «світу в собі» був Осьмачка – з тих «родовитих», на яких Сталін влаштував гонитву для повної ліквідації. Про це пише Осьмачка у першій частині повісті «Ротонда» під промовистою назвою «Національна політика»: «…якщо поміж селянами вам трапиться знайти і знищити якийсь талант: чи соціальний, чи культурний, то ви про його зберіть анемнезу… Цебто всі його життєві факти: як він виявляв себе, вибиваючися вверх, і як він виявляв себе, уже оформлений, у своїй діяльності, і мені про це здати звіт, після того, як я вас викличу. Про таких людей, вами убитих, але з великими освітами та ще й, може, родовитих, та ще й, може, із покоління інтелігентів, мені нічого не потрібно доповідати!.. Пугачови, Стеньки Разіни, Хмельницькі не родовиті люди, і їх покоління інтелігентські не формували, а з роду в рід цілі племена їх своїми пристрастями і вимогами розпікали, кували і давали їм образ свій [1, 53]. Щоби вижити-порятуватися, Тодось Осьмачка мусів створити «свій» образ. Близьке, довірливе спілкування Тодося з окремими односельцями залишило у їхній пам’яті інформацію про те, що Тодось після загибелі свого товариша Григорія Косинки почав «удавати із себе дурника» – аби уникнути розстрілу. До речі, цей факт симулювання божевільного нагадується письменником і в його повісті «Ротонда душогубців», коли головного героя Івана Бруса «гепева» запроторила до в’язниці. У цьому контексті Н. Зборовська «бунтарський активізм» головного героя пов’язує із «магічною силою його пристрасно-вольового слова, яке має розслабити некультурного ворога («кацапа») і подолати свідомого культурного «жида». Головний герой одержимий ідеєю дістати за живе останнього. Іван Брус одягає маску божевільного, не перестаючи твердити одне і те ж: «жиди» отруїли його батька, вони труять всю Україну [1, 55]. Як саме сприймався Осьмачка своїми земляками – маємо розповіді, записані С. Мошенським в «Куцівському бурлаці». Так, ротмістрівчанка Віра Василівна Осадча (1925 р.н.), відновила в пам’яті спогади Івана Миколайовича Осадчого, що працював секретарем районного Черкаського повіту і мав нагоду випадково ознайомитися з матеріалами і доносом на поета однієї із жительок Куцівки. Цей обвинувальний висновок був результатом обшуку в помешканні рідної поетової сестри Лукії, яку навідав поет у 1937 році. У ньому по справі поета повідомлялося, що «…Осьмачка Феодосій Степанович Особливою Радою ДПУ УРСР у 1934 був засуджений на три роки. Відсидів покарання в ВТТ. Довідка про те, що громадянин Осьмачка примусово лікувався в Кирилівській психлікарні, є психічно хворим, страждає на демонофобію» [2]. Із доносу на Тодося почерпуємо ту інформацію, яка підтверджує сприйняття куцівчанами свого земляка як людини «несповна розуму»: живе по скиртах та садках, «ходить до церкви, купається у ставку, босий, підперезаний солом’яним перевеслом, щось собі бурмоче. Працювати в комуні відмовляється». Словом, веде антирадянський спосіб життя, за що його необхідно «ізолювати від комуністичного «общества» в божевільню». Цікаві спогади і землячки поета Варвари Поляруш (1930 р.н.) про святкування 19 січня 1938 року на сільському ставку Водохреща – коли «льоду – по лікоть, снігу – по пояс» і добрячий хрещенський мороз. Якраз після освячення місцевим священником води, люди стали свідками дивної оказії, коли до ополонки «підійшов чоловік весь у білому: біла i лляна сорочка, білі штани, від інею білий чуб i босоніж. Скинув із себе весь одяг i шубовснув у воду. Bci порозкривали роти. – Блаженний! – шепталися старі баби. – Русалко! – прозвали діти». Згадувала про дивні «приключки» з Тодосем і куцівчанка Марія Третяк, коли на свято Андрія під вечір під час ворожіння дівчатам довелося спостерігати, як у березі Тодось, прорубавши ополонку, шубовснув у неї. Ясна річ, така «Федосєйова» поведінка не тільки викликала подив, а й насторожувала та лякала. Особливо дітей, яким на пасовиську не раз доводилося натрапляти на «Русалка» (цікава форма містичної істоти в чоловічому роді!) то в скиртах, то в ярах чи балках, то в лісі, то серед Блудного поля… Натрапляли – і тікали стрімголов – наче від «нечистої сили». «Боялися його, як отого Бабая, – переповідав свої дитячі враження від Осьмачки Дмитро Щербатюк, Харитоновий зять. – «Але ж кортіло поглянути, що ж то в нього за торба така. Дивлюсь – іде: босий, полотняна сорочка, штани сірі домоткані, через плече торбина, теж з мішковини. Із торбини щось випирало, може, то були якісь чоботи, чи «Біблія», але тоді я вважав, що то вже якийсь «неслух» попавсь. На руці висіла чорна свитка, у руці ціпок, на який він спирався (а, може, щоб від собак відбиватися). На голові солом’яний бриль…». Оцей образ поета у «сковородинівському одязі» не раз нагадували і земляки, і побратими по перу. А пояснював сам Тодось Осьмачка той свій «полотняний» стиль – бажанням почуватися легко, природньо – бо ж блукав, «як Сковорода», тож мусів пристосовуватися на ніч і на кладовищах, і в скиртах. «Палиця потрібна, бо інколи собаки дошкуляють, – розповідав поет своєму колезі-педагогу Володимиру Покальчуку. – А в торбині в мене Байрон – розважаюсь; моє писання – серед нього, і поема «Марина», яку я присвятив своєму синові і Стефанику – моєму духовному батькові» [3]. Думається, що наслідував Тодось великого філософа і зовнішнньо, і ще більше – внутрішньо: сприйняттям українського світу через його пізнання «у собі». Жорстокий світ, як і Сковороду, так і Осьмачку «ловив». Але якщо першого «не спіймав», то для другого та втеча «в себе» окошилася болісним розколом-роздвоєністю поетової душі – між реальністю та ірреальним світом. Та роздвоєність, за словами Л. Коваленко, «лишила слід на всьому його житті», проте «допомогла врятуватись йому єдиному з тієї талановитої групи, що рушила на завоювання пореволюційного літературного життя.» [3]. Та чи ж допомогла? На превеликий жаль, самонавіяна хвороба страху, яка часто пригнічувала поета, зрештою, пізніше відчутно прогресувала в діагноз демонофобії, поставлений Осьмачці після примусового лікування в Кирилівській психлікарні. І тут дозволю собі екскурс у психоаналітичні постулати Карла Густава Юнга, який пророкував фатальну приреченість сучасної цивілізації першої половини XX ст. – через загострену хворобу духу, утрату нею своїх «спасенних міфів – основ буття»; через прояв душевних хвороб індивідів і масових психозів цілих народів (численні самогубства і божевілля серед провідників духу – творчого покоління того часу). Саме відчай, зневіру і невгамовну тугу за втраченою рівновагою душі породять дві світові війни, фашизм, сталінізм, голод, новітня інквізиція… [4, 3]. Тодось Осьмачка, на жаль, став одним із тих «провідників духу», на кому окошилося те пророцтво. Сприйняття Осьмачки-поета як дивака, навіженого, хворого простежується не тільки серед простого люду, а й серед творчої інтелігенції. У цьому сенсі цікавий діалог, згаданий Григорієм Костюком у книзі «Осьмачка здалеку і зблизька»: «…Пам’ятаю: якось ще в студентські роки, в Києві, на якомусь перехресті вулиць темна висока тінь, з течкою під пахвою, промайнула повз мене й мого колегу Д. Бобиря й безслідно зникла. – Бачив оту тінь, що пролетіла? – спитав Бобир. – Бачив. А що ж тут надзвичайного? – Та то ж Осьмачка. Він пролітає, як навіжений, нікого не бачить і не хоче бачити. Не вітається навіть зі знайомими. – Чому? Що з ним? – Чому? Очевидячки, самонавідна хвороба страху. – А може, це просто зневага до сірого, безликого натовпу і віра в своє вище призначення. – То це теж хвороба. Він, кажуть, нікому не вірить, навіть своїй дружині. Всіх вважає донощиками «ґепеви», як він каже. – Звідки тобі все це відомо? – Та ти ж знаєш, що я інколи буваю в Рильського. А туди сходяться всі плітки про життя київського літературного світу. – То як же Осьмачка живе з дружиною, коли він і їй не довіряє? – Та він з нею не живе – втік од неї, і слова їй не сказавши. – Дивно, а де ж він живе? – Невідомо. Я цікавився. Розпитував, між іншим, і Григорія Косинку. Той розреготався і тільки сказав: «Ге, живе як Бог наказав, проти неба на землі!» – А я маю підстави думати, що живе він в постійному русі між рідною його Куцівкою і Києвом. У Києві, покинувши дружину, пристановища не має. Тулиться іноді в кутках тих друзів, до яких має довіру. Іноді (в теплі літні дні) – по затишних місцях Ботанічного саду та ін…» [10]. Узагалі ж, серед селян було небагато свідомих, хто шанував Тодося і запевняв, що він – «розумніший на нас усіх». Третяки, Шалапки, Вовки, Щербатюки, Бондарі… почасти сходилися докупи слухати його вірші, які він наспівно зачитував «із папірців»; любили Осьмаччине декламування Тараса Шевченка; розділяли його думки про долю України; зрештою – жаліли, коли той у негоду «голодний і холодний» шукав прихистку бодай на одну ніч… Коли ж перечитуєш сторінки автобіографічних повістей митця, то складається враження, що природа страху через виписування ним психічних порухів своїх головних героїв, укущена в Осьмаччині дитячі роки. Так, у повісті «План до двору» (глава 10) Нерадько, переживаючи неймовірний страх….[19], нагадує, як у дитинстві у час навчання в земській школі «його звали боягузом за те, що він ні з ким не заводився битися. І всякі образи він обминав, не доводячи до кулачного конфлікту. І тільки аж тоді, коли ті образи були у формі ударів ні за що, він робився скажений і напасника бив із такою страшною енергією, куди тільки можна було влучити. І через те його товариші не доводили до такого кінця, боячися здачі, але все-таки звали боягузом. Може, це через те, що він при небезпеці не боявся критися ні перед ким зі своїм страхом, який його все ж таки ніколи не зупиняв серед якоїсь дороги. І він знав, що під час небезпеки може зважитися і на такі вчинки, на які жоден з його перевесників ніколи не відважився б [1, 41]. І справді: те, що здатний був учинити Тодось Осьмачка у часи найзапекліших репресій, не вкладалося в рамки здорового глузду для інших. Та проте неймовірна внутрішня напруга від переживання страху перед чорними диявольськими силами північного завойовника часто виходила назовні – і тоді поет, як і його герої, виявляв «збуреність почуттів, мов дикун…» (тут мовиться про Нерадька із повісті «План до двору») [19, 45]. І Людмила Коваленко, і Улас Самчук, і Юрій Стефаник однозначно зауважували, що з Осьмачкою треба було поводитися обережно – аби «не образити, бо він дуже легко починав сердитись і відповідати на жарти сердито, часом навіть грубо. І завжди занадто в’їдливо… [14, 14]; аби «не злякати його довір’я…», оскільки до людей він був «наїжачений», упереджений – «у всьому вбачав недобрі наміри, перебував у стані постійного невдоволення» [14, 92]. Ота іронічна, «крива усмішка», якою він ніби «кпився» з усього світу, стала у портреті поета символічним відбитком складної історії його душі, долі українського митця в лабетах звіра, який «бенкетує» на рідній землі. Осьмачка знав собі ціну, розуміючи свій талант слова і відчуваючи його магічну силу впливу на слухачів і шанувальників мистецтва. Але, очевидно, знав поет і ціну своїй зовнішній красі, яка не залишала байдужим практично нікого. Хто бачив Тодося Осьмачку вперше, назавжди фіксував незабутнє враження від його образу. Так, Юрію Стефанику «просто дух заперло», коли він побачив поета – «високого, стрункого, ще молодого, з прегарним нордійським обличчям, з височенним чолом і тонкими устами, з яких дещо скривленою посмішкою визирало ледве вловне страждання…». Григорія Костюка вразив його «профіль патриція з пронизливим орлиним поглядом очей…». «Ментальну подобу» Осьмачки означив Улас Самчук під час спілкування у письменницькому клубі: фізично здоровий, високого росту, з правильними рисами лиця, у попелястих сірих очах – виразно помітна «тривожна скорб» і «одночасно й гнів». «Струнка постать уродженця українського степу» та його «запашна, соковита мова» назавжди залишила у полоні львівян – працівників редакції газети «Наші дні», коли поет давав у 1940-х роках інтерв’ю, а, згодом, на сторінках цього видання друкувалися його поезії, зокрема, і уривки улюбленої «Думи про Зінька Самгородського». Гарну вроду і добре збудовану поставу поета, широкі риси обличчя з густим темно-русявим чубом підкреслював брат професора Павла Филиповича Олександр Филипович, який у студентські роки був на курс молодшим від Тодося Осьмачки. Письменниці Олександрі Черненко «невтомний мандрівник» запам’ятався «вдумливими сірими очима, із шляхетними гостро вирізьбленими рисами непохитного характеру». «Кожноразова його присутність і розмова, – згадувала О. Черненко, – залишали неповторний образ чогось наскрізь індивідуального та оригінального» [3]. Що ж до Осьмаччиної віри. Зрозуміло, що Тодось як митець носив у собі два світи: перший, природній світ, заглиблений у рідну українську віру; другий – у віру християнську. Мотиви віри у богів Сонця, Води, Вітру, Грому натрапляємо у цілому ряді його поезій. Ці образи його заживлюють енергією рідного простору, бо це серед них він шукає «повноти» природньої творчості і гармонії світоладу, звертаючись молитовно, як колись його пращури: «Тобі молюся, сонце, Боже вогнеґронний, трияснодивна квітко у світах без меж… («Повнота»). Поетовий голос – «високий, тягучий, співучий, однотонний» (за У. Самчуком) билинно виколисує дух князівських часів Київської Русі, де ще жива віра у природні сили, де
…Сварог схиливсь над стернями,
вкутав голову туманами
і ворушить тихо віями,
мов лісами в білім інеї.
Тими віями він скочує
сльози, тугою розтоплені,
що лишаються озерами
у долинах серед зелені
та й курять до сонця водами
в ранки білі, теплі, травневі.
Сварог каже тихим голосом,
а садки скрізь задимилися
у цвіту густім, вишневому,
і вишневим цвітом всипались,
наче ріки, вуса богові… («На Ігоревім полі»)
Література:
- Осьмачка Т. Ротонда душогубців // Осьмачка Т. Поезії. Повісті: Старший боярин: Ротонда душогубців / Тодось Осьмачка. – К.: Наук. Думка, 2002.
- Мошенський С. Куцівський бурлака. – Черкаси: «ІнтролігаТОР», 2015. – 102 с.
- Шукав у слові Україну: Спогади про Тодося Осьмачку /Упорядник Сергій Козак. – К.: Літ. Україна, 2013. – 204 с.
- Зборовська Н. Про чоловіка-сатану у прозі Тодося Осьмачки// Зборовська Н. Феміністичні роздуми: на карнавалі мертвих поцілунків /Нілі Зборовська. – Львів: Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 1999.
- Юнг К. Г. Психологія та поезія // Антологія світової літературно-критчної думки ХХ ст. / (за ред. Марії Зубрицької) / К. Г. Юнг. – (2-е вид., доповнене). – Львів: Літопис, 2001. – С.119 – 138.
- Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади // Кур’єр Кривбасу. – 2000. № 125 – 126. – с. 82.
- Осьмачка Т. План до двору. – Сміла. – «Блискавиця», 2007. – 116 с. 20. Осьмачка Т. Автобіографія// Березіль, 1995. №5 – 6. – С. 19 – 20. 21.
7.Слабошпицький М. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – Видавництво «Ярославів вал», 2003. – 368с.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.