Вакаційні роздуми

Улітку ми оживаємо. Не без допомоги колись чи  недавно читаного, але не за рецептами
літературних шкіл, епох, напрямків, а з тим і без жодної підтримки
багатослівної і багатотиражної гуманітарщини, яка щорік товстішає, розумнішає і
духовно здешевлюється.

Літо є літом: хоч би й не хотів бити байдики, вони б’ють
тебе. Чим завгодно: спекою, дощами, родичами, святами, чужими й не зовсім
чужими жінками.  Власне, усім, крім
книжок, до яких не доходять ні очі, ні руки. А голова й поготів: у ній царює
мрійлива лінь. Ув образі розчахнутої пляжними демонстраційними лежаннями юнки
або Канар. Це якщо ти бідний, як церковна миша. А коли маєш якусь копійку,
можна подумати й про село з водогоном і зручностями. Чи про гори без них, але з
машиною, що чекає неподалік, мало коли подовгу нудьгуючи. Бо спортовець з тебе
давно випарувався. А те, що лишилося, – то так, тлінні рештки дуроломства з
гантелями, біганиною, розтяжками, з яких артрит чи подагра тільки регочуться.
Здавалося б, саме з огляду на них і читай. Чи пиши. Ні – тратиш день за днем на
чортзна що. При цьому раз по раз думаючи: «А може, так і треба?». Дощі за
хатнім вікном теж на це натякають, кидаючи тебе на диван чи ліжко разів з п’ять
на добу.

Саме як професійний лежень я день чи два тому раптом
подумав: «Стривай, а що в цьому всьому поганого? Ти нічим не дратуєшся, не
тратиш час на друковане життєвбивство, не борешся з потребою сісти до столу і
негайно пояснити комусь з колег по перу, що його пиха – то пиха
малообдарованого невігласа». Узимку чи глибокої осені від цього утримує  задавнена душевна втома ба й цілком тверезе
побоювання, що твої аргументи –  це зброя
для недоумків, які не знають, крім слів, нічого. І над жодним з цих аргументів
не замисляться. Але тебе обов’язково шпигонуть, вважаючи не себе, а тебе
цілковитою нікчемою. Бо бездар ні напівтонів, ні етичного стриму не
визнає. 

Зрештою, і ти подлук своїх учителів та духонаставників
бездар. Тому мовчи. Узимку – з муками, а влітку без ані сліду роздратування.
Чому так – краще не думати, однак не скористатися цим гріх. Бо коли ще ти без
зайвого роздратування усвідомиш, що читачів довкола катма. З твоєю
високошановною особою включно. Мисляча людина (трохи собі полещу) не може і не
мусить катуватися тим, що вона ніколи не читала «Бісів» Достоєвського, забула
сенс «Сповіді» Л.Толстого, геть забула про Ніцше і не може навздогад
процитувати М.Фуко чи У.Еко. Замолоду все це було потрібним бодай для
інтелектуального тренінгу, а зараз… Культура, безперечно, багато чого в тобі
ростить і вирощує, проте сам ти – це не лише ті чи ті духовні добрива і певний
цивілізаційний ґрунт, а й щось од них незмірно живіше, складніше і, головне,
незбагненніше. Якщо, звісно, ти привчений у себе вслухатися. А з тим  ловити сигнали Великого Світу, де літературно
усталених Толстих, Бальзаків, Хемінґвеїв мають, можливо, за комах, а комах – за
сугестію чи й не самого Життя, сповненого серед людей і людства історично
сформованою й історично зідіотизованою суєтністю. Про себе  у хвилини подібних рефлексійних утеч з т.зв.
«соціуму» здебільшого не думається. Так само, як не думається і про наші
знікчемнілі часописи, газети, їхню 
автуру,  до яких  ти 
перестаєш  ставитися  як 
до  чогось, скажемо  так, важливого але недостатньо професійного.
Чи й геть непрофесійного… Важливою стає замирена з усім і всіма тиша.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Цілком можливо, що десь (не знаю, правда, де) існують
державні спільноти філософічного ґатунку, чиї письменники не тратять часу і сил
на сварки, цураються політики, ідеологій, владного і привладного соціального
простору. Правда, хтось колись мені розповідав, здається, про Фінляндію, де
кожен літератор має чи може одержати чималі творчі субсидії і здебільшого
розумно ними користається, тобто пише й видає лише те, що для нього цікаве. У
тім числі й високопробну графоманію. Ми до цього ще не доросли, хоч видаємо
(будьмо відвертими) безмірно од фінів більше. Чи голандців? Та менше з тим:
літо нас робить вільними. Найперше од самих себе. Кабінетних, тусовочних,
партійно й пенсійно заангажованих чи голодранськи войовничих. Про холопську
літературу я мови не веду: вона при ділі завжди. А героїзовані старці і
критиканськи налаштована молодь (у тому числі й молодь талановита) – ті
одержують недовгий передих. Найперше від марнославства, бо, ще раз нагадаю, їх
на нашій землі (крім, звісно, них самих і аспірантів) не читає ніхто. Але на
морі, в горах чи серед полів це не видається катастрофічним, з чим (я щойно
глянув у вікно) погоджується  майже
повний місяць, за щастя помедитувати з яким побіч лану пшениці  я віддав би багато чого. Крім, зрозуміло,
інтернету і вранішніх новин спорту. 

Утім, розірваність власного єства на автохтонне і новонабуте
улітку теж тривожить інакше, ніж, приміром, в завію, коли не комфорт, а
звичайна фізична захищеність видається чи не найвищим життєвим благом. Улітку
цих благ числом більшає, але наслідком цього стає не бажання за них боротися, а
малозрозуміла індиферентність. Я відчуваю її нутром і в людях малосприйнятного
внутрішнього ґатунку, які у переважній своїй більшості не прочитали жодного
високохудожнього рядка, не розуміють чиїхось залюблень у т.зв. «серйозну
музику», не маючи її замінником і музику народну. Про живопис, балет, театр чи
змагання легкоатлетів вже не говорю: їх 
для громадян шлункового вседержавного вишколу просто не існує. І все ж що
їх вигонить ранніми липневими ранками з квартир на вулицю, де вони всідаються
на пошматовані онуками лавки і щось слухають, слухають? Не одне горобине
цвірінькання і голубиний похітливий вуркіт, а й… Зрештою, не стану додумувати
за них те, чого, на жаль, не знаю, хоч чому?!! Старість чи й навіть різнодалеке
наближення до неї є спільною матрицею людського духу, якому навіть при власних
книгозбірнях з часом перестає бути конче потрібною як літературна класика, так
і сьогоденна літературна каламуть. Котра (звісно, не вся) теж стане колись
класикою…  

 

Улітку і Бог, про якого вряди-годи згадуємо, теж стає
зрозумілішим і ближчим. Що для обивателя-пенсіонера, що для амбітного його
нащадка, котрому (про офісний чужомовний планктон я мови не веду – це абсолютно
витратний і позакультурний продукт) не вряди-годи, а при кожному гуркоті грому
стає не лячно, а радісно. Радістю автохтона енного поколіннєвого кореня, що не
всох і хто зна чи коли-небуть остаточно всохне. 

Улітку ми оживаємо. Не без допомоги колись чи  недавно читаного, але не за рецептами літературних
шкіл, епох, напрямків, а з тим і без жодної підтримки багатослівної і
багатотиражної гуманітарщини, яка щорік товстішає, розумнішає і духовно
здешевлюється. Не тому, що не читала Бердяєва, згадуваного вже Ніцше, Камю,
Сартра, Крістєвої, а тому, що ними забарикадувалася од живого життя. Звучить
це, звісно, надто загально, проте вкажіть мені бодай на одну наукову розвідку
модерніста чи модерністки фемінного вишколу, де йдеться про те, чим є ви у мент
спонтанно всеосяжної задуми. Про позамовне Ніщо, яке є чимось Усім. Чим
саме? 

Уседержавні паскудства тим на нашій землі  і всесильні, що їхньою речницею є й
література. Забудемо про тих, чиї прізвища на цьому міркувальному звиві
випірнають автоматично – вони Літературою давно вже не є. Або й ніколи не були.
А літераторами – так. Однак не онтологічного змістового виміру, про що незмірно
од мене краще скажуть Плужник, Стус, Вінграновський. Навіть улітку, коли душа
повстає проти патріотизованої патетики, навчительства, міжпоколіннєвих
розборок, з яких мають зиск (та й то лиш масмедійний) хіба графомани в законі.
Хоч Літературу болить зчаста те саме, що й вболівальників за власний імідж і
власну кишеню чи й вболівальників за долю рідної землі. Але болить інакше. І
мистецьки незмірно багатоскладовіше.

 

У липні, коли запахи бузку, жасмину, акацій і конвалій
поступаються місцем пахкотінню різнотрав’я, тої ж липи, півоній, нагідок і
(Господи, як її у Києві не вистачає) матіоли, мозок (якщо саме він) починає
бесідувати з небом, сходом і заходом сонця десь дуже наближено до змістів
безмовних молитов. Про щастя біологічно існувати, бути знаним поетом,
прозаїком, Героєм України, а з тим і міністром, банкіром чи перманентним
депутатом, у цих молитвах – ані сліду. Як молода буйна трава ховає від очей  буттєве сміття, так і черговий  мисленнєвий буйноквіт ненадовго вивищується
над хламом ужиткової суєтності і вічні болі традиційного виміру забиває щемом
земноіснування космічного. Наближеного чи ні до присутності роси, погідних
вечорових хмар, рясту зір, хлюпоту й джерготання дощової води, ширяння між
зливними пасмами ластівок, барометрового снування мурах… Усе це разом зі всіма
текстами великих наших предтеч раптом утворює єдину змістову симфонію вічної
бутності  Краси і Духу всеземного виміру,
до якої продирався Словом Коцюбинський, йшли та так і не дійшли його
наступники, яких розстрілювали, принижували й «перевиховували» Коряки, Шамоти і
значно мізерніша їхня братія, яка й досі затято бореться. За що і в ім’я чого?
Якщо такої ж самої оптимістичної (але вже незалежної) України, як і Україна
радянська, то не зайве нагадати, що вродженим оптимістом є лише ідіот. А не
вродженим – холуй, для якого кожна влада є дароносною…        

Літо звільняє й іще від однієї наркозалежності –
фуршетованих і ні презентацій, звичка до яких не містить, загалом, нічого аж
надто хворобливого. Крім потреби у живій публічності  неповторної своєї  персони, котра  з 
роками  звикає   до  
проговорюваності   змістів,   яких  
у   книжках-іменинниках, може, й
не існує. Але й це не головне: можна говорити і про літературу (світову й
українську) в цілому, проте наразі багато важить адресат. Себто журналістська
(це, звісно, в ідеалі) братія, до сфери зацікавлень якої (принаймні зараз і в
нас) питання художньої форми, близьких і віддалених літературних контекстів,
духовно-філософських алюзій та прямих і опосередкованих наслідувань не входять.
А що входить – краще не перераховувати. Утім один інтерес усе ж назову –
потреба шкандалю. І якби ж то лише міжпоколіннєвого: дівчатам і хлопцям з
робленими або й природними навичками «акул пера» треба ще й свій матеріал
обов’язково політизувати, додати до нього чимало міркувань власного
інтелектуального виробу, а головне – переконати читача (при тому
безапеляційно), що йдеться про Великого Майстра і Велику Літературу. Або про
старосвітського нікчему, якому до Андруховича чи Жадана уже ніколи не дійти. А
тим паче не дійти до змістових угідь з іменами Маркеса, Пелєвіна, Роуза. Але не
Р.Андріяшика, П.Кравчука.

 

Я не можу забути з’яви в коридорах службового для мене  університетського корпусу артистичної фігури
з люлькою, котра, до речі, диміла. «Ти що, здурів?» – «А що?» – «Тут же ніхто
не смалить» – «Хай звикають». Люлька усе ж була схована, але інтонації
подальшої зі мною розмови свідчили, що переді мною не поет-сімдесятник (чи  вісімдесятник, біс їх тепер розбере), а
письменник кардинально нової поведінкової випічки, яка  й була невдовзі продемонстрована у актовій
нашій залі, де, крім мене, сиділо всього лиш троє або четверо  журналістів. Мушу на всяк випадок зауважити,
що мова йде про безперечно талановитого поета й прозаїка. Хворого, правда, на
себе, але здатного на більше від зробленого ним досі. Проте не зреалізованого
саме через орієнтацію на публіку, пресу і, цілком можливо, народ, який вакансій
на геніальність не видає. Але терпить безмовно тих, хто ті вакансії за собою
закріпив. Не покликавши до свого гурту тодішнього мого візаві, що на сцені
знову закурив, чувся героєм, абсолютно не зважаючи на те, що публіки перед ним
нуль. Цілком можливо, що це було всього лиш вимушеною позою, проте навіщо себе
нею нищити? Ув очах, зрозуміло, 
внутрішнього свого «я», повна відсутність або нещадна іґнорація якого
рано чи пізно робить тебе іграшкою світу зовнішнього, де владарює Сатана. І
його виучні та  поплічники.

Хто до них належить, а хто ні – не стану розбиратися. Та й
для чого? Улітку треба якомога глибше дихати. Притому не санаторно-курортним
(хоч багато кому воно конче потрібне), а польовим повітрям. І не сидіти, як я
зараз, в кабінеті лише тому, що нікуди їхати. 
Хоч якби мені й запропонували щось чотирьох-  чи п’ятизірокове, я відмовився б. А за
хату-самітницю неподалік траси (їсти щось треба, погомоніти з кимось в
сякій-такій харчевні хоч раз на тиждень треба) Богові тільки подякував би.
Утім, літо ще не переступило екватора, і все може бути. Та й не про відпочинок
як такий у цих нотатках йдеться, а 
про  дивовижну  (її  не  знищили  
й   цих  кілька 
сторінок  тексту)  вивільненість 
від себе з  інших пір року. Й
інших фахових орієнтацій, де в тобі вряди-годи прокидається не ангел, а звір. І
все тому, що навіть серед приятелів раз по раз доводиться ощерювати зуби (їх,
на всяк випадок, зараз ґрунтовно лікую), аби, не приведи господи, не подумали,
що перед ними ягня. Та й вони досить часто й боляче покусують. Що ж, який світ,
такі в ньому і ми…

 

А хай би йому добро!  Ледве не забув про най-найголовніше: улітку
довкола роїться безліч віршів. Не розполохуваних чужими текстами і гуртовою
поетикою. Їх можна, якщо встигаєш, записувати, а можна й просто слідкувати за
їхньою метеликовою з’явою над аурними твоїми суцвіттями, дивуючись з того, що
ті суцвіття насправді існують. І ти разом з ними існуєш у якості чогось для цих
ефемерних створінь принадного. Інакше б чому вони обирали за ймовірного
ретранслятора саме тебе?  А це свідчить й
іще про багато чого майже казкового. Приміром – про Землю як матір непричетного
до Зла літературного вислову. Улітку їй догукатися до нас легше. Усіма мовами
Природи, научаючись розмовляти якими, ми вчимося і гранично просвітленій
духовній аскезі, де лайок, чвар, хворобливо розбухлих амбіцій не існує. А що
існує – переливається у внутрішньо врівноважений і мистецьки  збалансований, себто органічно споріднений з
Літературою, а не її риторичними замінниками, твір, який можна писати й лежачи.
На пляжі, в садку, у полі. І, звісно, у квартирі чи хаті. Але з вікнами у Небо,
де ні Верховних Рад, ні Спілок чи редакційних офісів немає. Тільки те, про що
думається. Причому, саме улітку, коли ти ростеш і доростаєш до себе максимально
автентичного.

Дай, Боже, цього щастя нам усім. Бодай на місяць-два. А там
побачимо.  І, може, й почуємо зросле на
силі, але усе ще далеке: «Обніміться ж, брати мої. // Молю вас, благаю!..»
Може, справді пора? Хоча б до жовтого листя. Після якого зима, весна і знову
літо. Але літо, творчо обжите…

 

13-14 липня 2011 р.