“Українська літературна газета”, ч. 10 (354), жовтень 2023
РЕПЛІКА ЩОДО ЗАБОРОНИ ВИКОРИСТАННЯ В НАУКОВИХ ПРАЦЯХ ДЖЕРЕЛ, ОПУБЛІКОВАНИХ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ
На перший погляд, немає сенсу виносити на обговорення проблему, яка серед загальносуспільних, зокрема й гуманітарних, викликів (руйнацій пам’яток, нищень архівів, бібліотек, освітніх, наукових інституцій) має значення локальне, адже стосується тих нечисленних збірників наукових праць (зокрема, філологічних), які існують в Україні. Та це лише на перший погляд…
Повномасштабне вторгнення Росії сколихнуло світ філологічних кафедр (іноді буквально: з вибитими вікнами, продірявленими стінами та знесеним дахом, як-от у зруйнованому університеті Каразіна в Харкові). Доти здебільшого ніяк не реагуючи на окупацію частини України (з 2014 року жодна з чинних освітніх і наукових програм із української мови й літератури не зазнала істотних змін, а деякі філологи впритул до 24 лютого 2022 року публікувалися в російських виданнях і брали активну участь у наукових заходах у Росії), вони вирішили по-своєму зреагувати (зрештою, коли на голову провалюється дах, реагувати доводиться хоча би задля самовиживання). Кафедри російської мови й літератури в державних університетах заходилися перейменовуватися, приміряючи на себе новий, зокрема східнослов’янський, одяг (ракетний удар по центру Києва змусив навіть кафедру російської філології в університеті Шевченка перевдягнутися, себто переназватися, щоб законспірувати свою російськість). Українські ж кафедри відреагували не новими спецкурсами з вивчення антиімперської (культурної і, зокрема, літературної) практики, колоніальних міфів, зашитих у художніх наративах, а… рішенням, що взагалі унеможливлює такі дослідження: повною забороною використання джерел, написаних російською мовою будь-коли (вчора чи в ХІХ столітті) й будь-ким (українським поетом-романтиком або російським імперіалістом). Так, у забороні йдеться не лише про праці російських або російськомовних дослідників із, скажімо, Уральського університету, а – зауважте – про джерела. Літературні зокрема. Дослівно: «Забороняється цитування в тексті та внесення до бібліографічних списків тих джерел, які опубліковані російською мовою в будь-якій країні, а також джерел іншими мовами, якщо вони опубліковані на території Росії та Білорусі».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Така позиція, прописана як норма редакціями різних вісників, звісно, пов’язана із законопроектом № 7633, для творців якого джерела інформації на кшталт телеканалів і новинних сайтів, освітні програми й наукові праці – речі одного ґатунку. Побачивши цей законопроект, зізнаюся, я спершу не повірив, але… на жаль, це не перший і, з огляду на нинішню реальність (зокрема, освітній і культурний рівень деяких народних обранців і «лідерів думок»), гадаю, не останній недолугий законопроект (нагадаю: ще недавно, в розпалі війни, деякі парламентарі обговорювали зміни національної символіки та навіть зміну назви країни!), тому всерйоз сприймати ці ініціативи не доводиться, але і зовсім не зважати на них не можна. Зрештою, це питання не лише професійного обов’язку, а й здорового глузду.
Можливо, комусь ця заборона здається проявом патріотизму (наприклад, намаганням перекрити не запломбовані канали російської псевдонауки)? Комусь – доцільною, адже, зважуючи на шальках терезів наукову свободу та національну безпеку, неважко спокуситися віддати перевагу другому (хоча яка безпека без свободи – це питання). Я омину той факт, що між поняттями патріотизму й науковості зв’язок, якщо і є, то вельми опосередкований: учений, на відміну від політика, керується не принципами відповідності насущним потребам (в іншому випадку – він звичайний кон’юнктурник), а відповідністю методу. Лише за тієї умови його напрацювання стають значущими (зокрема, і суспільно затребуваними), якщо вони не ідеологічно, а науково, отже – методологічно, вивірені. Це – аксіома, яку, проте, доводиться пояснювати. Зайве говорити, що спрощеними засобами (в цьому випадку – методом батога) проблеми такого рівня, як багаторічна залежність української інтелектуальної й культурної думки від російської, не вирішуються. Чи варто говорити, що подібна заборона (саме це слово вжито у вимогах до наукових публікацій: не рекомендація, а заборона!), як і будь-яке втручання держави в наукові дослідження через встановлення обмежень (насамперед у виборі джерел), – це не що інше, як цензура (в науковому світі, за винятком тоталітарних і теократичних режимів, – річ неприпустима!). Тут можна було би поставити крапку, бо там, де починається цензура, говорити про науку немає сенсу. Але насправді ця вимога – не вдаваний патріотизм народних обранців або горе-вчених, суть якого, як можна передбачити, – не написання якісних наукових праць, а штампування ідеологічно «правильних» текстів, і не лише цензура: за нею криється проблема більша, хоч, може, й непомітна. Те, що редакції наукових вісників відреагували на російську інвазію саме так – забороною джерел, свідчить про кризу цих і схожих наукових (або тих, які прагнуть видавати себе за наукові) видань, кепсько закамуфльовану в патріотичні барви.
Якщо реакцією вчителів зарубіжної літератури після російської інвазії було: негайно «вирізати» російських авторів із підручників (у яких вони, поміж іншого, займали чи не третину всієї шкільної програми із зарубіжної чи – в іншій версії – світової літератури) – крок, хоч і критично (навіть драматично, бо на російських авторах, а ще гірше – з переконанням у їхній значущості та на сповідуваних ними «цінностях» – виросло не одне покоління!) запізнілий, але в системі середньої освіти необхідний, у науковій (зокрема, в літературознавчій) діяльності – трагікомічний. Те, що, здається (вірогідніше: може здаватись) ефективним в освіті, в науці – безпорадне (звісно, й в освіті метод заборон – кульгавий, а в нинішніх реаліях – дикунський): хоча в результаті бездумних рішень наука і освіта в Україні давно об’єднані під «шапкою» одного міністерства (до речі, ще недавно до них був приєднаний і спорт!), – це паралельні виміри, які перетинаються лише в окремих пунктах. Та, замість того, щоб вести мову про кожен із цих вимірів окремо, з розумінням їхніх функцій, цілей і пріоритетів, автори згаданого законопроекту вирішили звести все до одного (через це й питання шкільних підручників і академічних монографій тут подані як рівноцінні). Окрім невігластва (гадається, невиліковного, бо в цьому випадку йдеться не лише про державних чиновників, а й про фахівців із претензіями на науковість), цей крок – це також привселюдне зізнання в своїй некомпетентності.
Можливо, ця заборона (зрозуміла як емоційна реакція чи громадянський жест?) – відповідь на засилля російських авторів? Таке засилля, певна річ, існує. І йдеться не про конкретних авторів (список забороненої для цитування літератури – річ не нова навіть у світі демократичному: наприклад, заборону нацистських, як-от расових, теорій ніхто не скасував), не про російських квазінауковців, праці яких несуть у собі загрозу пропаганди, поширюючи погоджені російською владою погляди на історію й культуру, а про табу на всю літературу, друковану російською, до того ж незалежно від часу й місця написання. Щодо українських пушкінознавців і булгаколюбів, то їх ця заборона, імовірно, не торкнеться так само, як пам’ятників Пушкіна в Одесі чи музею Булгакова в Києві: більшість із них завчасно перекваліфікувалася (чи перефарбувалася?) в зарубіжників; деякі, щоправда, подалися в україністи, й нині це окрема та, може, ще складніша проблема. Часто нездатні розуміти російську літературу як літературу, а не набір священних текстів, вихідці з російських філфаків накладають і на українське письменство російські мірки, співвідносячи його із зовсім іншою художньо-естетичною системою, що майже завжди – як під тріснутим склом – викривлює його історію і зміст.
В основі заборони цитувати джерела, імовірно, лежить проблема глибша, і вона пов’язана не лише з вимушеним або удаваним патріотизмом, з цензурою (а вірогідніше – із прагненням цензури, як за «старих» часів із ідеологічним тиском на науку), а й із загальним науковим рівнем таких видань, з уявленнями (часто заідеологізованими) їхніх редакторів про те, чим власне є філологічне дослідження, які його мета і суть. Заборона цитувати джерела виявляє і те, що подібних цитувань досі було надміру, отже – як останні дев’ять років працювали редакції цих вісників, можна лише здогадуватися. До речі, в деяких із них іще донедавна обов’язковою вимогою були російськомовні анотації; окремі статті виходили російською (тобто не розвивали український, а підживлювали російський науковий дискурс!), а згадки про російських науковців і про їхні «здобутки» росли немов гриби після дощу. І це не дивно: багатьом українським філологам, і навіть тим, які асоціювали себе з українською, а не з російською чи з іншою літературою, дистанціюватися від привиду російської науки про літературу зі сонмом її «видатних» імен (Бахтін, Лотман, Лихачов та іже з ними) вдавалось дуже важко, а декому і досі не вдалося.
З огляду на суть цієї заборони й на те, як глибоко вкорінена Росія у свідомості не лише українця-обивателя (що радше емоційно, інтуїтивно, ніж усвідомлено, під ударами ракет дистанціюється від неї – повільно, але неухильно), а й сучасної української наукової еліти, напрошуються кілька питань. Як у цьому випадку відбуватиметься розвиток згаданих постколоніальних студій, які сьогодні мають бути пріоритетом, але, замість того, щоб, увійшовши в український науковий і суспільний дискурси, деколонізувати Росію, зокрема через розкодування провідних російських міфів (і серед них насамперед літературних), не мають жодних шансів на реалізацію? Як вивчати російський колоніалізм, зашитий, скажімо, в панславізмі Пушкіна, в мілітарній риториці Толстого, в релігійному месіанізмі Достоєвського, в українофобії Булгакова, не наводячи цитат із першотворів? Може, за прикладом деяких горе-вчених, досить махнути на них рукою, мовляв, нема на що зважати? Але світ зважає. Про класиків російської літератури (подобається це комусь чи ні) виходять книги на різних, передусім західних, мовах. Їх читають. Популяризують. І екранізують. Який внесок за понад тридцять років зробили українські філологи в демонтаж російської літератури (не кажу на Заході, а в себе вдома) – питання зайве. Може хтось із авторів цієї заборони підкаже, як деконструювати російські наративи, що існували в різних історичних епохах та існують нині, без використання історичних і художніх джерел, із яких вони виростають? Як провести лінію розрізнення між Чужим і Своїм, між російським і українським, якщо не аналізувати перше, уникаючи будь-яких аналогій або паралелей із ним? Чи досить для того, щоб урятувати українську гуманітаристику перед засиллям російської воєнщини, замкнутися у власній комірчині, щільно забивши вікна дошками, списаними всякими заборонами? Ніякі заборони, а серед них – і заборона цитування джерел, не захистять української науки, зокрема й науки про літературу, перед російською воєнною машиною. Не замовчування, не цензурування дискурсів, створених російськими письменниками й науковцями, а наукове (а отже, методологічно вивірене) прочитання, передусім через аналіз ідеологічних і політичних (явних чи прихованих) засад, на яких вони створені, – єдина можливість показати Росію, її культуру і літературу такими, як вони є, а не якими прагнуть здаватися собі й цивілізованому світові.
Як здійснюватимуться, скажімо, дослідження давньої української літератури, пам’ятки якої переважно поховані в закритих (ізольованих!) російських архівах (хочеться сподіватися, не назавжди), а деякі відомі сучасним українським медієвістам лише через те, що існують у (звісно, ретельно цензурованих) російських виданнях (як-от серія «Повного зібрання руських літописів», започаткована ще 1837 року в російській імперії, – одне з найважливіших джерел усієї української історії)? Академічне видання «Руської правди», видрукуване 1940 році в Москві, також під забороною. Це стосується і «Повчання» Володимира Мономаха, яке дійшло до нас лише завдяки тому, що було скопійоване в «Лаврентіївському літописі», створеному в XIV ст. на Суздальщині (класичні видання цього літопису, звісно, російські). Що вже й казати про пам’ятки козацької доби, про твори українських романтиків ХІХ ст.? Таких казусів – сотні. Зрештою, незрозуміло, як поводитися з класичною українською літературою (зокрема, з «Журналом», повістями Шевченка, з творчістю Гоголя), яка (через умови, часто від творців цієї літератури незалежні, як і в усякій колоніальній, а отже – політично неповноправній, культурі) творилася і мовою імперії (випадок не унікальний, а типовий)? Чи відрубати, як Прокруст, усе, що не вміщається у звужені ідеологічні рамки, й задовольнятися обрубками культури? Питання риторичне.
Автори заборони не лише обмежують фахівця, зокрема дослідника української літератури (у випадку з історією України, зокрема з проблемами взаємин імперії й колонії, вивчення радянського тоталітарного спадку – це ще трагічніше!), у виборі джерел, а й маргіналізують, а то і «вирізають» цілі розділи і напрями літературознавчого знання. Як виглядатиме така наука, зокрема літературознавча, – не важко передбачити.
Вадим ВАСИЛЕНКО,
кандидат філологічних наук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.