До 60-ліття письменника,
яке він відзначив нинішнього року
10 років як тому М. Бриних, найбільш уважний і проникливий обсерватор
творчості Медведя, у своєму есеї з нагоди 50-річчя письменника писав на
сторінках «України молодої»: «Навіть його мовчання часто потрактовується як
промовляння беззаперечних істин».
Сьогочасне мовчання Медведя найбільш проявляється відсутністю його
книжок на книжковому ринку, як також уникання інтерв’ю, авторських колонок,
філософських есеїв у пресі не стають подією у літературному житті, оскільки, на
думку самого В. Медведя, таке літературне життя перебуває у стані корпоративної
збожеволеності.
Не без іронії спостерігаючи за сучасним літ-піар-проектами, що на них
спокушаються навіть небуденного розуму майстри пера, гадає, що «рятувати» або
«пробуджувати» націю годилося б десь на початку дев’яностих років за часу
бунтівливого покоління, що домагалося докорінних змін в літературному житті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світоглядні творчі застанови
письменника лишаються незмінними:
? чесне визнання поразок;
? мова – не знаряддя, а космічний
буттєвий вимір;
? писати складно й «незрозуміло»
всупереч тотальному просвітницькому сенсу теперішньої культури;
? роман як державотворча структура,
а не розважальне читво для обивателя;
? переконливо говорити слова Є.
Пашковського про старість, любов, дитинство;
? уміння вмирати і відроджуватися
зі своїм народом;
? повсякчас виборсуватися з
міфологічної замисленості до ояснених історичних діянь;
? писати від руки чорнилом або
олівцем;
? облишити спроби заповнювати
порожнечу, що утворилася не з вини літератури;
? найкращим твором вважати той,
що виношується десятиліттями, але так і лишається невикінченим;
? творчість – це стосунки з
мисленим буттям нації, а не з її соціумними буднями.
Від часу присудження В. Медведю
(2003 рік) Шевченківської премії лише львівське видавництво «Піраміда»
стараннями В. Габора та видавця В. Гутковського видало невеличку книжку його
творів, ще дві – у вимірі за держзамовленням для бібліотек. Та найцікавіша доля
кіровоградського видання книжки щоденників, мемуарів та есеїстики з
чудернацькою назвою «Тоталітарні пси свободи» накладом… 200 примірників.
Письменник, одержавши такий
дарунок долі, і досі не уявляє, як це з книжками в торбинці блукати київськими
книгарнями задля спродажу кількох примірників.
Його неозвучені пресі питання до
Шевченківського комітету (навіть не до НСПУ). Питання не особисте, а від імені
і багатьох лавреатів найвищої державної нагороди: чи справді належить, за
прикладом одного кримськотатарського поета, заробляти на життя грачуванням, а
решту часу – віддавати словесному заповненню порожнечі, що утворилася аж ніяк з
вини навіть кримськотатарського поета, не кажучи вже про Шевченківських лавреатів.
Як і належить віруючий людині,
60-літній Медвідь не впадає в розпач, обираючи смиренність, але й поповнювати
когорту українських самашедших теж не збирається.
Наша газета не поспіла із
вчасними привітаннями й зиченнями на адресу письменника, лавреата Національної
премії України імені Тараса Шевченка В’ячеслава Григоровича Медведя.
На те були різні причини, й одна
з них – сам ювіляр усіляко намагався «обминути» цей поважний віковий гребінь; а
інше – почував ніяковість перед ймовірними словохваленнями, і насамперед як
член редакційної ради нашої газети.
Разом з тим, «Українська
літературна газета» долучається до привітань на адресу В’ячеслава Медведя з
нагоди його 60-ліття. Хоч, як сказано вище, тривале мовчання письменника може
сприйматися як «промовляння беззаперечних істин», воно все ж передбачає його
очікуване і якнайскоріше повернення -? в Слові -? до вдумливого читача,
спраглого цих істин у веремії неспокійного і непередбачуваного сьогочасся.
Крім того, в нас виникла ідея – у
вимірі Року Медведя (тут у ювілярських хитрощах йому не відмовиш!) ? подати
деякі матеріали про письменника, а поряд цього кілька уривків з майбутньої
книжки, жартівливої, як сам означує, бо ж такі речі, каже Медвідь, пишуться у
часі перепочинку межи працею над «товстими» романами.
В’ЯЧЕСЛАВ МЕДВІДЬ. КОДНЯ. ЖИТОМИРЩИНА
Почну з того: з В’ячеславом
Медведем зазнайомилися ще у дитячому віці – семи-восьми років. Він народився у
славнозвісному селищі Кодня, неподалік Житомира, за десять кілометрів від
селища Червоного та села Малих Мошківець, де на той час мешкав і я. Саме в
Кодню мене щоліта до діда Владика і баби Ольги привозила старша сестра моєї
мами – Олександра.
Знайомство відбулося на
Барталівському /Браталівському/ мосту над річкою Коденкою, де я збирався ловити
рибу наспіх змайстрованою дідом вудкою. Саме через неї і сталися негаразди з
місцевою дітворою. Пізніше розповідали, що серед тих бешкетників було і
сусідське хлопченя. А оскільки сусідами мого діда на містечку були Медведі, то
й був серед них, мабуть, і малий Славко.
До річки сам після того випадку
вже не ходив, хоч мене приваблювали пташині голоси в очеретах, кування зозулі в
лісі, ледь вдалині, що Дубиною звався, річкових світ із водоростями, ліліями,
рибою: карасі, плітки, лини, щуки, в’юни!
Дід Владислав Щепаник ще стане у
майбутньому прообразом героїв у творах письменника. А поки він трудиться в МТСі
слюсарем (поряд із церквою, навпроти якої жив отой Славко). До того ж, слюсарем
неабияким на всю Житомирщину, та й на сусідні області. Бо в повоєнні часи надто
важко було із запасними деталями. А щоб гарячої пори не простоювали трактори та
комбайни, – всі до діда Владика, бо тільки він міг бездоганно виточити на
верстаті потрібну деталь. А допомога йому в цій філігранній роботі… музика.
Так-так! Дід чудово грав на скрипці, фортеп’яно твори Шопена, полонез
Огінського…
У селі всі знали: Владислав у
чотирнадцять років став біженцем. Дістався Кодні з самого Кракова. Революційну
сім’ю, що підтримала генерала Домбровського, російський цар заслав до Сибіру, а
малий утік і лишився живий. Його і прихистив мій прадід. У прадіда було три
доньки і жодного сина, а чоловічих рук не вистачало. Пізніше Владислав
одружився з середульшою – Ольгою.
Згадується й інший дід по
батькові, Іван, який частенько говорив мені, коли щось вчудю: «А щоб тебе Кодня
не минула». Я, звичайно, тоді не знав, чому Кодня повинна мене не минати. Це
вже пізніше, на шкільних уроках історії, дізнався – у Кодні польські магнати
страчували гайдамаків з усієї України. А ще це селище було українсько-польсько-єврейське,
і доказом служили: православна церква, костел, синагога. Медвідь завжди
пишається тим, що виріс на «сумішку» різних етносів і культур.
Розлогі береги річки Коденки
прикрашали всю місцину, а пагорби возвеличували її. Багато чого ховалося у тих
пагорбах, бо були там і підземні ходи, і зброя гайдамацька, і різні потаємні
поховання. Ще давніше учні Коденської школи під орудою вчителя співів і
математики Канарського (а Медвідь і досі наспівує завчені від нього і «Діду
мій, дударику», і білоруську народну «Чаму ж мня ня пєць») проникли у підземний
хід у «глибокій» вуличці, що веде до Барталівського мосту і над якою, на
узвишші, жили мої родичі, але далеко не пройшли, бо забракло повітря, а хідник
був завширшки і увиш на трьох коней! Словом, село стоїть на самій історії.
Слава якось згадував, як десь у
шостому-сьомому класі написав першого вірша: про Шевченка, і в клубі вперше
прочитав зі сцени перед односельцями. Ото й було його перше хрещення на
письменника. Сам той вірш загубився, але письменник і нині з веселістю згадує,
як його представляли на клубних сценах чи й не всього району – як учасника
художньої самодіяльності: «А зараз учень (такого-то) класу Коденської середньої
школи прочитає свого власного вірша, якого він сам написав» (саме так і не
інакше).
Хіба що мав «клопоти» у стосунках
з дівчатами, – бо що то шкільний поет! – свята дитина у Кодні!
А згодом – публікації у районній
газеті, де з’являлися його поезії, нариси, невеличкі етюди, оповідання. Тоді ж
і спізнав насолоду перших авторських гонорарів. Відтоді – і його письменницький
стаж.
Уже в поставі зрілого майстра у
своїх «поліщуцьких» новелах особливо полюбляв діалоги – справжні, сільські. У
тих діалогах звучало і веселе, і сумне, без чого життя людське не існує.
Траплялися й казуси: якось юний поет мав грати роль малого Тараса Шевченка у
виставі, приніс із собою цинкове відро (дерев’яного не знайшлося), яким треба
було «носити воду дякові», але дяк, сільський парубок Микола, не прийшов на
виставу. Багато пізніше цей «сюжет» Медвідь використав ув одній зі своїх ранніх
новел «Тут ходив Шевченко».
Тож не випадково професор Юрій
Ковалів, побувавши на Житомирщині, здивувався, вперше почувши, як розмовляють
Славкові односельці. «Та це ж герої з романів Медведя, і як точно, влучно
мовлять вони».
На жаль, тодішня критика не
сприймала поліської говірки у творах письменника, його нищівно «бомбували», а
то й узагалі подейкували – Медвідь не уміє писати, тому вдається до «голих»
діалогів.
А дехто з критиків усерйоз
вважав, що він користується магнітофоном.
Та з часом прийшли нові
поціновувачі Медведевого слова. І, як з’ясувалося, його діалоги були незвичні –
це окультурені, багатосмислові художні осяяння, наче передані мовою
односельців, за ними стоїть багато чого такого, що до Медведя не побутувало в
українській літературі. Отже, народ, говорячи своєю мовою, виявився не таким
вже й простим, як на перший погляд, і мовить він хоч і «затемнено», про «ніщо»,
але за тими буденними балачками вгадувалося щось трагічно-щемливе і – високе.
Саме Медведю належить унікальне відкриття в нашій літературі – мова, мовлення,
промовляння і є «наріжним каменем» українського буття. Навіть якщо це зойки,
нарікання, голосіння, уповання. Згодом цей «метод» він возведе до рівня
справдешньої філософії у своєму лавреатському романі «Кров по соломі».
Я не ставив завдання аналізувати
творчість видатного письменника, просто хотів коротко розповісти, з чого він
починався.
10 лютого 2011 року, м. Київ