ВІДНАЙДЕНО ХАТУ ВОЛОДИМИРА
СВІДЗИНСЬКОГО (І ВСТАНОВЛЕНО ЙОМУ ПАМ’ЯТНИК)
«Василю,
– Південний Буг, велика українська ріка!» – гукнув Герасим’юк з переднього
сидіння комусь з Василів. Мені або панові Пилипчаку. Поряд ще оператор Віктор з
телеканалу «Культура», який допомагатиме Герасим’юкові знімати програму про те
ж, про що зараз писатиму. А водій теж Віктор. З самого початку жартували, що
так підібрана група, аби сильно не напружувати мозок запам’ятовуванням. Три
Василі і два Віктори.
Від
гуку я ніби прокинувся. Бо перед тим замріяно дивився через вікно на довколишню
природу, що швидко минала і все красивішала. А тут здалося, що з цього треба
почати писати. Адже це одна з моїх місій у даній поїздці. І дія вже триває.
Під’їжджаємо
до Вінниці. А за нею через кілометрів тридцять Маянів – село, де народився
Володимир Свідзинський. І хоч цей текст міг би стосуватися кожного з моїх
сусідів, але буде тільки про їхній стосунок до українського поета, спаленого в
першій половині минулого століття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
*
Машина
йде важче, бо вже від Коростишева, що в Житомирській області, у нас важкий
вантаж. Гранітна тумба і пам’ятна плита. Вона буде за кілька годин поставлена
біля хати, в якій народився поет. Саме в цьому селі тоді мав парафію його
батько Євтимій Свідзинський.
Маю
світлини, як пам’ятник вантажився у багажне відділення авта, бо це робилося
руками працівників підприємства, яке й виготовляло його. А от фотофактів
розвантаження нема. Довелося брати в ньому участь. І ця пам’ять більша за
знимку.
*
Щойно
довелося зробити павзу в писанні – пішли на заправці випити кави. А от в цей
момент Василь Пилипчак купляє на базарчику, що поряд, мішок цементу. Потрібен
розчин, щоб зафіксувати пам’ятник.
Це
все цікаво тому, що вже завтра можна прийти до хати Свідзинського й бачити все,
як є. Та мало хто знатиме, як до цього прийшло, чиїми руками поставлено. З якою
мотивацією людина це робила і що вона з цього матиме?
А
нічого. Хіба задоволення. І вже треба сказати, що все завдяки композиторові
Пилипчаку, який народився 1951 в селі Петрівка (Берлядка) Копайгородського
району Вінницької області. Сорок-п’ятдесят кілометрів од Маяніва.
І
знов Південний Буг. А також ті самі класичні пшеничні поля і синє небо.
*
Три роки тому, 9 серпня, Василь Пилипчак із Володимиром
Смогителем заїхали в Маянів у пошуках слідів улюбленого поета. Спочатку
здалося, що слідів нема. Бо ніхто не знав і не чув. Аж одна старенька бабця
згадала, що справді колись був священик Свідзинський.
На
горі, там, де хрест. Місце намолене, щоразу, як селом іде похоронна процесія,
то біля хреста спиняються і моляться. А чого там, то вже мало хто знає.
Але
бабця відправила до ще одного чоловіка. Йому сто років і ще старіший за неї.
Сам раніше правив, бо священик. І теж згадав, що перед його батьком правив
Свідзинський. А хата на тому полі, що хрест – священицька резиденція. Побіля
місце двох майже невидимих могил – ймовірно Євтимія Свідзинського і точно
батька цього старенького отця.
Там
же й церква стояла, але приблизно в 30-х рр. ХХ ст. її спалили. За переказом,
робили це партійні селяни. Один чоловік кидав у вогонь ікони і вони там
стрибали. Через кілька днів вже ним кидало і помер.
*
На
пам’ятнику викарбувано пророчі рядки з вірша Володимира Свідзинського. Думаю,
слово «пророчі» вже не дивує і навіть не є пафосом. Просто фактом.
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся…
І, як те вугілля в горі
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать,
Розметають
Сонячні вихори
В пасма блискучі
Спалене тіло моє…
Пам’ятник
теж має форму полум’я. Поет згорів 1941 р. Його та інших представників
української інтелігенції, які тоді перебували в Харкові, НКВД заарештував і під
конвоєм гнав на Схід. Коли виникла загроза від німців, полонених загнали в
оборіг, ще дали сіна, «щоб зручніше спати», мовляв, най перечекають. А тоді
будівлю облили бензином і підпалили. Це сталося в селі Непокрите на Харківщині.
*
Замовчаного
в радянські часи Свідзинського дуже шанував Василь Стус. З його передмови до
однієї з власних книжок: «Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке».
Одразу можемо уявити, на який високий рівень Стус ставив Свідзинського. А може
й не ставив, а просто бачив, що він там.
Тільки в вечірньому мороці
Та насурмився хати ріг –
Розхрабрувався гриб саду.
Плавлю, поплавлю
На мряці-тумані,
Всіх пов’ялю!
Тих, що в цій хаті нещасній,
На своїй шапочці красній
Чорними цятками пороблю:
Ходить коловертнем тут і там,
Уприкряється деревам.
Коли так –
Засвітилася стріха – ага!
Засіяв виноград – ага!
Синьоворонка тріп-тріп крильми,
Туман поповзом на долину:
– Леле, гину,
Привійте тьми!
Отоді ж бо дівчинка з хати:
– Грибку, це ти?
– Ой, я!
– А де ж твої очі ятрані?
– Мої очі посліпли в тумані.
– Чого в тебе ніжка похила?
– Ніч мою ніжку над’їла…
Подив, задума, тінь в очах…
А сонця, сонця прилляло,
Аж тече по руках.
1931 р. (з недрукованої книжки
«Медобір»)
Свідзинський
з тих поетів, яких ми майже не знаємо. Майже не прочитаний. Тим не менше, є
шанс прочитати. В останні роки вийшов його двотомник, вибране і книжка дитячих
віршів.
Як
не парадоксально, та лише зараз односельці дізнаються, що в них є такий поет,
який вже два десятиліття повільно, але входить у класичний літературний канон.
Ще знайшлися газети, де йдеться про те, що після Помаранчевої революції
сільська рада якимось дивом вирішила перейменувати вулицю, на якій розташована
хата поета, на вулицю Свідзинського. Але процес чогось затягнувся, а після
того, як президентом став Янукович, таке бажання сільської ради в районі
відхилили.
І
сьогодні на колишній священицькій резиденції вивіска з написом «вул. Леніна,
42».
*
Поет
народився 8 жовтня 1885 р. у багатодітній сім’ї, вчився в духовній семінарії,
служив у армії, працював редактором, архіваріусом тощо. На знак пам’яті Василь
Пилипчак передав хату Свідзинського місцевій багатодітній родині на утримання.
Спочатку в цих людей не було дітей і трьох всиновили, а
потім пішли свої і нині жінка чекає вже на восьме. Поле їм знадобиться, а хату
зберігатимуть у стані, близькому до музею. Зараз там мало що є, але збереглися
старовинні ікони. Це перше, що має бути. А решта додасться.
Загалом
село живе з худоби, городів і садів. Хоч жаліються, що за літр молока дві
гривні двадцять копійок малувато. Дешевше за воду. Але ніц не зроблять.
На
встановлення пам’ятника зійшлося трохи місцевих. Хоч загалом село маленьке –
близько п’ятсот мешканців.
Одна
старша жіночка справді щиро зраділа, що, виявляється, родом із села поет. Вже є
ким тішитися. А місцеві хлопці жваво помагали ставити пам’ятник. І вже є.
Маянів – Івано-Франківськ