У 2020 році були прийняті зміни до Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у якому фахівці знайшли багато недоліків. Закон діє, як і його руйнівна сила. Деякі громадські організації опинились під загрозою втрати майна і навіть зникнення. Про одну з таких з застережливо-болісною назвою – «Постраждалі від політичних репресій», йдеться у цій статті. 18 липня у Господарському суді Одеської області відбудеться чергове засідання у справі виселення організації, яке, ймовірно, стане фінальним.
Мої співрозмовники: Ігор Комаровський, голова «Одеського Меморіалу», член Національної комісії з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті, голова Одеської ГО «Постраждалі від політичних репресій» і завідувач «Музею історії політичних репресій 1917-1991 років»; Сергій Седих, краєзнавець, громадський активіст.
Ми зустрілись у стінах музею, який знаходиться у цокольному приміщенні багатоповерхівки, що на вулиці Академічна, 24а (раніше Піонерська). Музей займає п’ять кімнат (95 кв. м.) з розгорнутою тематично-персоналізованою експозицією, що складається з документів, фотоматеріалів, творів мистецтва, інших артефактів. Він діє вже чверть століття. Більша з кімнат, що раніше служила місцем публічних зібрань, умебльована й обладнана аудіопристорями, старенькими комп’ютерами і завалена купою новеньких книг – п’ятитомника «Реквієм ХХ століття» (2001-2018 р., автор-упорядник В. Смирнов).
Окремі стенди присвячені політв’язням і дисидентам, зокрема, режисеру Л. Курбасу, художнику-літератору М. Жуку, поету В. Стусу, літературознавцю С. Караванському і Н. Строкатій, педагогу і музиканту В. Швецю, музейнику Ц. Емскому-Могилевському, академіку А. Сахарову і В. Чорноволу, біологу П. Костанді, скульптору М. Дельпесу, редактору «Чорноморської комуни» І. Ісаєву, правозахисниці Г. Михайленко, поету О. Різникову та сотням інших відомих діячів – жертв тоталітаризму, які пов’язані з Одесою.
Розділ «Жертви великого терору» в окремих підрозділах розкриває тему репресованих за національною ознакою болгар, греків, євреїв, німців, українців. Інші розділи, як наприклад, «Розорені гнізда», «Репресована наука», «Їх Голгофа» чи «Жертви “куркульських операцій”» – за класовим підходом і соціальним станом – дворян, науковців, священнослужителів, селян, лікарів. Серед експонатів зустрічаються унікальні артефакти, рідкісні фотографії чи твори мистецтва.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пишу в минулому часі, бо вже протягом кількох років музей не діє, а люди, які взяли на себе суспільний обов’язок збереження його майна, втягнуті у судову тяганину з міською владою.
Організацію створено у 1995 році спершу під назвою ”Діти жертв незаконних політичних репресій”, а у 1998 році перереєстрували в теперішній редакції, – розпочав розмову Ігор Леонідович. – Як видно з назви, ініціаторами виступили діти репресованих, які прагнули зберегти пам’ять про своїх рідних і відновити справедливість. Найперше назву Томську Аллу Борисівну, батько якої свого часу працював в міськвиконкомі, був репресований і невдовзі розстріляний. Оскільки я з’явився в ній з великим запізненням, то ініціаторів її створення і, відповідно, музею, вже не застав. Музей формувався з 1997 року, і був відкритий у 2000-му. Є ще Меморіальний комплекс жертвам репресій на Другому християнському кладовищі, який знаходиться у власності нашого товариства. Організація має власний сайт.
Чому постало питання про виселення музею?
Згідно законодавчих змін по оренді, прийнятих в 2020 році, департамент комунальної власності Одеської міськради (директор О.О. Ахмеров. – В.К.) подав позов до суду на виселення організації і стягнення плати за несвоєчасне звільнення приміщень. Вже у грудні 2020 року нам пропонували з’їхати, поки не будуть вирішені спірні моменти. Я відповів, що нам просто нікуди з’їжджати (!) За період з 1 січня 2021 – по грудень 2023 років сума заборгованості перевищила 220 тис. грн. (щомісячно вона зростає більше, ніж на 6 тис. грн).
Вже у період повномасштабного вторгнення (росії. – В.К.) міськрада відмінила плату за оренду для громадських організацій. Потрібно було тільки скласти новий договір, але нам такої можливості не було надано.
Моя позиція полягає в тім, що інтерпретація закону не вірна, що й було мною обґрунтовано й подано відповідні документи до міськради, але їх просто не стали розглядати і далі залишають без відповіді. Про перші два судові засідання до мене інформація вчасно не поступила за браком комунікації. Ще одне було зірване з-за повітряної тривоги. Я ж брав участь у трьох наступних засіданнях Господарського суду (справа № 916/5703/23, суддя – М.Б. Сулімовська). Останнє, 3 липня, не відбулося з-за відсутності позивача, хоч з нашого боку була помітна група підтримки. Наступне засідання перенесено на 18 липня. Основна частина слухань пройшла, залишились дебати.
Ігор Комаровський
Перебіг подій і характер спілкування з органами місцевого самоврядування налаштовує на не дуже втішні висновки…
Зазначу, що я абсолютно впевнений у нашій правоті. Так, законодавство ускладнилось, але після всебічного ознайомлення я все ж знайшов «нішу». Минулоріч у травні місяці через УІНП я знову звернувся в міськраду на ім’я міського голови з обґрунтуванням необхідності збереження музею. Наше звернення потрапило спершу до Департаменту культури, міжнародного співробітництва та євроінтеграції (директор І.Л. Ліптуга), а звідти вже було передано до департаменту комунальної власності. Відповідь останнього осіла в коридорах міськради – ні ми, ні Інститут національної пам’яті її не отримали. Протягом року вони з нами так і не зв’язались. Переконавшись, що тут наткнувся на глуху стіну, зрештою я звернувся у відповідні інстанції в ЮНЕСКО і маю підтвердження, що моє звернення досягло адресата.
Ігор Комаровський і Сергій Седих. Фот. автора;
Група підтримки музею в Господарському суді Одеської обл. Фот. Сергія Седих
Про «Музей історії політичних репресій 1917-1991 років» я дізнався років п’ять-шість тому випадково, коли вивчав діяльність репресованих музейників, – поділився своїми думками і спогадами Сергій Олександрович Седих. – Серед них Ц. Емський-Могилевський, К. Клюк та інші. Тоді ж я познайомився з Ігорем Леонідовичем, а також мав честь спілкуватись з автором унікального багатотомного видання «Реквієм ХХ століття» Володимиром Олександровичем Смирновим – особистість дивовижна, всебічна – фізик, астроном, музикант, бібліофіл, громадський діяч. Тоді ж дізнався про цей музей, на який спрямував свої помисли в надії застосувати тут свої знання. Але переконався, що у цій установі практично усе сформовано і не вистачає тільки підняти чи відновити його фонд. Пам’ять комп’ютерів практично вщент заповнена рідкісною інформацією, особовими справами, листуванням, публікаціями в пресі. У ті часи дуже актуальним залишалось питання політичної реабілітації, у тому числі ще живих колишніх політв’язнів, які були вже дуже похилого віку й могли не дожити до відновлення справедливості. Тут зберігається великий масив інформації і я захоплююсь тією обставиною з якою любов’ю усе зроблено – стенди, добротні скляні вітрини. Було багато бажаючих допомагати, у т.ч. матеріально. Цього тепер не має – ось що вражає, а то ж були лихі 1990-ті!
Нас не дивує, що, наприклад, в росії забороняють, «Меморіал», але коли під різними мотивами в Україні відбувається наступ на громадянське суспільство, досягнення демократії, то така ганебна ситуація, безумовно, обурює.
Мене особисто цікавить питання: чи потрібний нашому місту, громадськості, нашій владі музей пам’яті? Що відбудеться далі? Щоб стягнути необхідну суму, на майно накладуть арешт, опечатають, спакують і завезуть усе на склади. Щось продадуть, щось зотліє, але стенди вже не зможуть повноцінно поновити. Навіть скласти об’єктивну ціну цим експонатам проблематично. Організацію визнають неплатоспроможною. Ліквідація музею, втрата наукової бази унеможливить не тільки подальшу роботу цієї недержавної установи, але й роботу по реабілітації колишніх політв’язнів. Подібні музеї – явище унікальне, адже, наскільки знаю, є ще такі в Рівному та Львові, але вони вже стали філіалами державних.
А як же Український інститут національної пам’яті?
Як вже сказано, Інститут знає про проблему, але на його минулорічне звернення міська влада навіть не відповіла і, зазначу, на суді його представник відсутній, юриста він не надавав (ця посада не передбачена в штаті філіалу. – В.К.).
Яким чином можна зарадити музею в цій ситуації?
Для успіху справи важлива солідарність усіх небайдужих. Наприклад, вже на останнє засідання суду (яке, як сказано, не відбулось) прийшла доволі чисельна наша група підтримки. На моє переконання, яке б рішення не виніс Господарський суд Одеської області, питання збереження музею мало б вирішуватись в кабінеті міського, чи може обласного голови. Потрібне вольове рішення «першої особи», яка б підтвердила пріоритетність вирішення даного питання для місцевої громади.
Розмовляв Володимир КУДЛАЧ
P.S.
На моє переконання у цьому важливому гуманітарному питанні повинна бути відповідна політика збоку держави, має бути емпатія і компетентність чиновників, не формальний діалог владних структур і громадянського суспільства. Схоже, у даному випадку влада дистанціюється від громадянського суспільства, відмовляє йому в суб’єктності.
До слова, один із стендів музея присвячено пам’яті А.Д. Сахарова, який відвідував наше місто. Згадалось, що 2023 році в Москві спершу було виселено Сахаровський центр, а згодом і зовсім ліквідовано.
В.К.