“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
ДО 120-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ ПИСЬМЕННИКА МИКИТИ ШУМИЛА
Микита Шумило (1903-1982) – одне із прикметних імен серед тих, хто не просто писав літературні тексти, а й прагнув творити нову Україну, передусім в її соціокультурних вимірах. За винятково несприятливих історичних умов – сталінщина і постсталінщина, коли влада докладала стільки зусиль задля реставрації тоталітарного режиму. Серед проявів якого завжди була і є люта ненависть до України і українців.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пошануймо нині, в час неймовірних випробувань, одного із українських воїнів світла!
ПРАВЕДНИК НЕПРАВЕДНОЇ ЕПОХИ
Юрій Щербак
Коли в середині 1960-х років я став членом Спілки письменників України, ця організація, створена Сталіним і Горьким як своєрідна чекістська шарашка для ідеологічного контролю над «інженерами людських душ», переживала непростий час змін. Щойно Хрущов засудив культ Сталіна, з таборів ГУЛАГу почали повертатися в’язні й розповідати жахливу правду про репресії, спрямовані проти так званих українських націоналістів – тобто людей, які любили рідний край і українське слово. Ці люди принесли з собою пам’ять геноцидних 1930 років, їхні розповіді бентежили совість молодих письменників, примушували багатьох зробити моральний вибір, відкинувши їржаві догми комуністичного вчення.
Але в цілому СПУ ще зберігала структуру сталінських часів і складалася з великого масиву графоманів-соцреалістів, дисциплінованих писарчуків, які охоче виконували партійні замовлення з виробництва макулатури; серед них виділялися особливо токсичні стукачі, на совісті яких була не одна загублена письменницька доля. Окрему впливову фракцію складали письменники-фронтовики, серед яких чимало було людей талановитих і совістливих.
І, нарешті, почалося оновлення Спілки: з’явилися молоді письменники (І.Дзюба, М.Вінграновський, І.Драч, Є.Гуцало, В.Шевчук та інші), сповнені сподівань на зміни в країні, на кращу долю й відродження рідної літератури. Саме вони почали жадібно вслухатися в голоси тих, кому вірили, хто міг розповісти правду про минуле – про жахливі кампанії проробки, боротьбу проти «безродних космополітів» та «українських націоналістів», проти старих класиків (О.Довженка, Ю.Яновського, В.Сосюри) й молодих «формалістів», проти менделістів-морганістів за лісосмуги, об’єднані МТС, раднаргоспи й чорт зна ще за яку дурню. Коли я вперше потрапив на такі директивні збори, я подумав, що перебуваю на практиці в психіатричній клініці. Але як лікар-науковець, не член компартії, я мав над своїми колегами-літераторами невелику перевагу, почуваючи себе більш-менш незалежним від партійних зборів, ідеологічних проробок і настанов про що і як писати.
Проте, я розумів, що Спілка письменників України, хоч і покалічений репресіями організм, однак це – важлива частина нашої духовної історії. На вулиці Орджонікідзе (тепер Банкова) зійшлися ще живі класики української літератури – П.Тичина (він приймав мене до СПУ), М.Рильський, М.Бажан, П.Панч, А.Головко, В.Сосюра – й вже виблискували молоді світочі – Л.Костенко, Д.Павличко, М.Лукаш, В.Симоненко та згадані мною вище шістдесятники.
Саме тоді, коли я робив перші кроки в літературі, бажаючи пізнати її трагічну історію, я почув це ім’я:
Микита Михейович Шумило.
Письменник-фронтовик, який не метушився біля партійних трибун, не посідав високих літературно-начальницьких посад, не ліз на самопризначену роль класика, не вимагав для себе премій та привілегій, зате з честю носив високе звання порядної людини, справжнього майстра, знавця й шанувальника українського слова.
У середовищі молодих письменників, безкомпромісних у своїх оцінках, які зневажали стукачів, графоманів, корнійчуківців та партійних наглядачів, ім’я Шумила користувалося великою повагою як людини, яка зуміла пронести своє чесне ім’я через страшні роки.
Ми познайомилися з Микитою Михейовичем у редакції журналу «Зміна» («Ранок»), яка містилася на початку Хрещатика, поряд з площею Сталіна, тепер Європейською. Там збиралися молоді автори, яким Шумило здавався дуже старою людиною, вихідцем з давньої, довоєнної, вкритої багатьма таємницями епохи. Згодом нечасто зустрічалися на зборах або в Ірпінському будинку творчості.
Минуло багато років, а я досі пам’ятаю Микиту Михейовича – його чіпкий допитливий погляд, неторопкі рухи, розважливі слова. Він справляв враження справжності, надійності, вірності українському слову. Легендарними серед письменницької молоді стали статті М.Шумила на захист української мови, який, на мій погляд, був предтечею таких дисидентів, як Іван Дзюба та Олекса Тихий.
Тому кожне заохочувальне слово Микити Михейовича (а я в ті роки дуже потребував таких слів), кожен жест підтримки мали велике значення для мене, зміцнювали мою віру в правильності обраного шляху – служінню українській цивілізації, її відродженню й розбудові.
Озираючись з висоти свого віку й досвіду в минуле, я розумію, яку трагедію пережив Микита Михейович, ставши свідком Голодомору, поневолення українського селянства, нищення української мови й літератури, німецької навали, повоєнних злигоднів й письменницьких принижень. Так, він не став тим, ким мав бути по праву таланту. Але М.Шумило став праведником, який зміг вижити в неправедну епоху, зумів пронести крізь роки темряви і крові ідеали відданості Україні та її свободі, довівши, що можна залишатися людиною в найчорніші часи.
Й тому пам’ятаємо його, забувши багатьох літературних вельмож минулого.
«… буває, коли людина нехтує рідною мовою. Така людина, очевидно, хоче показати, що вона стоїть вище свого народу, а насправді – цим виявляє лише свою некультурність… Мова – це глибина тисячоліть. Це найдорожчий скарб, переданий нам сотнями і сотнями поколінь… Історія – це не тільки кладовище. Історія живе в нашій мові, в пісні, слово нам доносить з глибини віків пристрасті, радості, сподіванки й горе наших предків. Мова – це душа народу… Варто лише нагадати хоч деякі строфи кількох народних пісень… щоб наочно стало ясно, як дитина з дитячих років, чуючи ті пісні, все більше й більше переймається психічним складом свого народу… «Ой на горі та женці жнуть, а попід горою, яром-долиною козаки ідуть…». Ціла картина з далекого минулого нашого краю. Український народ-хлібороб з давніх-давен жив мирною працею, обробляючи землю, вирощуючи жито-пшеницю. Але, відбиваючись від кочівників і всяких загарбників … змушений був виділити найбойовішу, найволелюбнішу, найхоробрішу частину свого населення для оборони, – ту частину, яка й сформувалася у козацьку звитяжну вольницю…
… є такі люди, які вважають, що все одно настане час, коли буде одна мова для всіх, чого ж, мовляв, так старатися, так дбайливо ставитися до своєї рідної мови? Це – дуже прикра помилка. Одна мова для всього людства, перш за все, – справа не актуальна. Це справа далекого майбутнього…
На жаль, ще й тепер є люди, які нехтують мовою українського народу. Декому з них здається, що українська мова зникне, її замінить російська мова… Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В цьому ж і суть рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине народ» (зі статті Микити Шумила «Любов до рідної мови», 1957).
ПРОНИКЛИВА ТОНАЛЬНІСТЬ МИКИТИ ШУМИЛА
Наталя Шумило
Микита Шумило – письменник, який тонко вiдчував природу української мови i навiть у найчорнiшi роки утверджував авторитет рiдного слова. Вiн народився 10 червня 1903 р. в с. Михайлiвка Кам’янського району Черкаської областi. Як i бiльшiсть лiтераторiв, котрi вийшли з села, належав до лiторганiзацiї «Плуг». У 20-х рр. учителював – переважно по селах Черкащини. Пiд час навчання в Інститутi кiнематографiї (Москва) написав сценарiй, за яким було поставлено фiльм «Прокурор республiки». Повiсть пiд такою назвою побачила свiт аж через два десятилiття – 1958 р.
Як прозаїка його знають ще як автора повiстi «Я – твiй брат» (1961), збiрки оповiдань для дiтей «Де ти, моя чаєчко?», але бiльше – як публiциста, дослiдника та популяризатора класикiв нашої лiтератури – Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Степана Васильченка, Архипа Тесленка, Павла Тичини, Юрія Яновського, Григорія Косинки, Ліни Костенко, Олеся Гончара. Через їхню творчiсть вiн прагнув прищепити широкому читачевi любов до української культури та мови.
З 60-х рр. i до останнiх своїх днiв вiн активно займався перекладацькою справою, виявляючи багатства i невичерпнi можливостi рiдного слова. А дбаючи про лiтературну змiну, багато працював з молодими перекладачами, по-батьківськи підтримував їх.
Микита Шумило написав двi статтi в оборону української мови. Перша – «Любов до рiдної мови» – друкувалася на сторiнках молодiжного лiтературно-художнього журналу «Змiна» (1956 р., № 7) (пiзнiше вiн став називатися «Ранок»). У перiод тимчасової полiтичної вiдлиги пiсля смертi Сталiна згадана публiкацiя набула широкого розголосу серед української громадськостi. «Для мене, – згадує М.Ільницький, – тодi студента Дрогобицького педагогiчного iнституту iм. Івана Франка, стаття «Любов до рiдної мови» залишилася одним iз найсильнiших читацьких вражень того часу» (Ільницький Микола. У фокусi вiддзеркалень. Статтi. Портрети. Спогади. – Л., 2005). Не завадив i той факт, що серед доказiв фiгурували цитати з «вождiв». За часiв радянської iдеологiї це був єдино можливий спосiб умотивувати потребу широковживаностi української мови як державної.
Про свої зустрiчi з Шумилом словацький літературознавець Юрій Бача згадував: «Приїхав я у Київ у жовтнi 1956 року незнайомкою з українських питань, не розумiючи багато чого з Вашого тодiшнього життя i був свiдком таких аномалiй, з якими можна було зустрiтися тiльки в Радянському Союзi та на Радянськiй Українi… Менi довелося зустрiчатися з такими зрусифiкованими українцями та українiстами, з такими формами русифiкацiї українського життя, що я диву давався, проте пояснити собi тi речi я нiяк не мiг… А Микита Михейович, як тiльки почав говорити про українську мову, її багатство, красу й цiннiсть, але й про її стан та позицiї в Українi – тут все ставало на свої мiсця. Вiн говорив, а я слухав i запитував. Вiн пояснював, а я починав розумiти суть проблеми, основу полiтики Росiї по вiдношенню до України» («Вiтчизна», №5–6, 2003, с. 128, 129).
Друга стаття – «Могутня й чарiвна» – спецiально писалася для журналу «Українська мова i лiтература в школi» (нинi – «Дивослово»). З цього приводу iснує щоденниковий запис за 28 сiчня 1963 р.: «Тiльки що замовили з редакцiї новоутвореного журналу “Українська мова й лiтература в школi” написати статтю на тему “Велич i краса української мови”. Часу абсолютно немає. Треба закiнчити статтю про Косинку, перекласти “Новгородцi” Прилєжаєвої-Барської, “Музикант” – повiсть Тараса Шевченка. Але вiдмовитись не змiг, треба написати, це для вчителiв». А далi в щоденнику, напевне, вже як мiркування для майбутньої статтi, йдуть нотатки: «Забути мову – забути себе, свою iсторiю, досвiд усiх попереднiх поколiнь народу, зректися всiх скарбiв…».
А ось iще один запис, пов’язаний iз замовленою статтею: «Вчора увечерi подзвонила менi Єв.Д.Ч. [Євгенiя Давидiвна Чак. – Н.Ш.] i сказала, що стаття “Могутня й чарiвна”, нарештi, пiдписана до друку, правда, з деякими купюрами. Що за купюри? Менi цiлу нiч снилися тi купюри, i весь час снилося так, що цензура не купюри робила, а додатки, або редакцiйно змiнювала текст. Ослаблений iнтелект у снi заспокоював мене. Але сьогоднi вранцi я пiшов у редакцiю i довiдався про жахливе. Цензура викинула цитату з промови Г.І. Петровського в Думi. Тобто викинули текст Ленiна. Викинули таке мiсце: “Не можна пхекати на мови маленьких народiв. Немає поганих мов, як немає поганих народiв. Ще невiдомо, з яких народiв вийдуть найбiльшi генiї в майбутньому i якими мовами заговорять з вершин людського духу”. Я не знаю iменi цензора, який викинув це мiсце, але я бачу, що викинув великодержавний шовiнiст або – холуй, лакуза великодержавного шовiнiзму. Викинув ворог ленiнських заповiтiв. Дожились до того, що для цензури ленiнiзм став страшним. У п’ятницю, тобто 23 серпня, в ЦК вiдбувся бiй за мою статтю. Були присутнi працiвники ЦК, цензура i працiвники редакцiї журналу».
У 60-тi рр. тема мови постiйно проходила у виступах батька на письменницьких зiбраннях та в багатьох трудових колективах. Проте мало хто знає, що в цей час вiн писав до ЦК Компартiї України розлогi листи з приводу розв’язання мовної проблеми в Українi. Їх передавав до ЦК Віктор Костюченко, який на той час працював консультантом з питань лiтератури в апаратi ЦК КПУ, а сьогоднi автор багатьох потрiбних нам книжок, серед яких нарис iсторiї української лiтератури для дiтей ХХ ст. «Лiтературними стежками» (2009). 1999 р. на моє прохання В.Костюченко написав спогади, в яких розкрив призабуту сторiнку з уже далекого письменницького життя.
«Шiстдесятники – назва, що закрiпилася за групою лiтераторiв, митцiв 60-х рокiв, – писав тогочасний свiдок подiй. – Але були й старшi письменники, якi в цей час не менше, нiж молодi, виступали за нацiональну iдею. Серед таких був i Микита Шумило… У тi роки при секретаревi парторганiзацiї Спiлки письменникiв Ю. Збанацькому дуже популярними були вiдкритi партiйнi збори. У бурхливому морi пристрастей, породжених розвiнчанням культу Сталiна, Ю.Збанацький вмiло кермував письменницьким кораблем, уникаючи кренiв i рифiв. Збори збирали багато людей. От саме на цих зборах вiдкрився для мене М.Шумило по-новому. Нецiкавi, сухi виступи, природно, розчаровували присутнiх, i вони виходили iз зали у фойє попихкати цигаркою. Але коли оголошували, що слово надається Шумилу, всi курiї швидко гасили цигарки i притьмом пхалися до зали. Наставала тиша. Статечний, повiльний у рухах М.Шумило на трибунi перероджувався. Приглушеним голосом починав вiн говорити, що пора вже вiдновити ленiнськi норми i щодо статусу української мови на Українi.
Ще нiхто не оприлюднював фактiв дискримiнацiї української мови у школах, вузах, державних установах. Ще нiхто про це так вiдкрито i голосно не заявляв. Нiчого подiбного нi чути, нi читати тодi менi ще не доводилося. В устах М.Шумила це було доказово, бо посилався вiн на класикiв марксизму-ленiнiзму. Це було смiливо, бо опозицiонер М.Шумило поки що був в однинi. Пiдтримку аудиторiї промовець завжди вiдчував […]
Так сталося, що менi запропонували працювати консультантом з питань лiтератури у ЦК КП України. Нашi зв’язки з Микитою Михейовичем не припинялися. Вiн приносив великi статтi розмiром на аркуш, а то й бiльше про потребу захисту української мови в Українi. Це були статтi, що передували вiдомiй монографiї І.Дзюби “Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?”. Майже тi ж, що й у І.Дзюби, посилання, тi ж проблеми i те ж вболiвання. Просив мене передавати секретаревi ЦК Скабi, що я й робив.
Аж ось одного разу заявився Микита Михейович i каже: “Нарештi запрошують на розмову. Пiдемо, послухаємо”, – а в голосi iронiя. Повернувся вiн звiдти через якийсь час пригнiченим. Обличчя – червоне. Тиск допiкав людинi. “Не буде дiла. Ми ж по-рiзному розумiємо проблему, по-рiзному її бачимо. Менi кажуть, що такою склалася мовна практика в Українi, що це об’єктивна реальнiсть. А я йому кажу, що це наслiдок системи дискримiнацiйних заходiв щодо української мови… Словом, не буде дiла…».
Інший би склав зброю: мовляв, стіна перед тобою, мур партійно-державний. «Але,- продовжує Костюченко, – не здався М.Шумило й потiм. І далi виступав на зборах у Спiлцi. І так само йшли його слухати, а керiвництво Спiлки мало “виховувати”. “Справа Шумила” ще довго не закривалася, дебатувалася в партiйних органах, серед чиновництва: “Ну кто он такой, ну что он написал?” Нiхто й на мить не замислювався, що Микита Шумило – українець i хотiв вiн одного – розквiту своєї української держави i державної української мови» («Вiтчизна», 2003, № 5-6).
Розбираючи партiйнi архiви, Леонід Бойко знайшов матерiал, який свiдчить, що 1 грудня 1964 р. тодiшнiй секретар ЦК КПУ з iдеологiї Скаба у доповiднiй на адресу ЦК писав про те, що «окремi представники творчої iнтелiгенцiї… пiд впливом боротьби з культом особи… пiдпiльно, а то й публiчно вимагають перегляду нацiональної полiтики Комунiстичної партiї, яка нiбито зараз не вiдповiдає ленiнському вченню про нацiї i нацiональну культуру. Особливо бурхливу “дiяльнiсть” у цьому вiдношеннi розгорнули письменники Антоненко-Давидович, Шумило, Дзюба, Назаренко та iн.» («Українське слово» вiд 21 вересня 1995 р.). Захистив тодi вiд переслiдувань Шумила-фронтовика Олесь Гончар.
Доктор фiлологiчних наук Ніна Тоцька, яка багато рокiв читала курс сучасної української лiтературної мови на фiлологiчному факультетi Київського унiверситету iм. Тараса Шевченка, згадувала, що у своїй вступнiй лекцiї, з’ясовуючи загальнi методологiчнi питання та мiсце української серед iнших слов’янських мов, вона завжди широко використовувала статтю М.Шумила «Могутня й чарiвна». Емоцiйне враження вiд цiєї статтi, за словами Н.Тоцької, мало неабияке значення для написання її власного наукового дослiдження «Засоби милозвучностi української мови».
Висловленi у 50-60-х рр. думки М.Шумила не втратили своєї актуальності…
(«Дивослово», 2012, № 9. Оновлена версія).
«Дружба народiв мiцнiє й розвивається на основi глибокого i щирого взаємовизнання i почуття поваги до iндивiдуальних особливостей кожного з них. А найперша, найголовнiша iндивiдуальна ознака народу – його мова, лiтература, мистецтво, пiснi, усна творчiсть.
Мова – це характер народу. В нiй вiдбито його психiчний склад, звичаї, побут, нахили. Мова – це iсторiя народу. Всi попереднi поколiння вiд найдавнiших часiв залишили в мовi свої глибокi слiди…
Мова – це пам’ять народу. Але майбутнє виростає з минулого. Наступним поколiнням ми передаємо увесь свiй досвiд, i позитивний, i негативний… Історiя – велика вчителька, мати-наставниця.
Цiлковита рiвнiсть i рiвноправнiсть народiв – ось непохитний закон їхнього спiвжиття. Мова віддзеркалює найiнтимнiшi, найтоншi психiчнi сторони iндивiдуальностi народу. Тому мова i є засобом глибокого взаєморозумiння, тобто засобом спiлкування мiж людьми. Колись ми побудуємо суспiльство, яке створюватиме умови для найповнiшого розквiту кожної людини, такою ж мiрою це стосується й розквiту iндивiдуальностi кожного народу, його культури й мови.
Єднiсть у рiзноманiтностi форм. Через максимально можливий розквiт нацiональних культур твориться свiтова культура. Немає поганих мов, як немає поганих народiв… Могутнiсть мови – це духовна могутнiсть народу. Народ дає мовi силу й красу. Вiн сам у пiснях творить зразки неперевершеної поезiї, а його генiї й таланти високо пiдносять авторитет рiдного слова, вплiтаючи у вiнок своєї i свiтової культури найпишнiшi троянди… Нас, українцiв, iншi народи знають по їхнiх безсмертних творах, а краса українських народних пiсень давно привернула до себе увагу видатних знавцiв фольклору i в нас на Батькiвщинi, i за її межами…
Все робилося для того, щоб зруйнувати індивідуальність українського народу. Коли «делікатні» способи русифікації недостатньо допомагали, тоді пускали в хід найсуворіші, найбрутальніші […] Душили мову всім чиновницько-бюрократичним і поліційним апаратом, заборонами, обгрунтовували ліквідацію індивідуальності українського народу «ученими» псевдотеоріями […] В тяжких випробуваннях гартувалася українська мова. Здолала вона всі бездоріжжя, провалля, гори і нетрища […]
Несе свої запашнi бурхливi води, настоянi на корiннях вiкiв, українська мова з глибокої i сивої давнини в океан майбутнього.
Дорогий мiй сучаснику! Як же нам треба плекати кожне слово рiдної мови, передане у спадок нам вiд багатьох-багатьох попереднiх поколiнь! В ньому зберiгається тепло їхнього дихання. Хай же й наше тепло його зiгрiє. Ще прийдуть генiї i зберуть те тепло в снопи могутнiх гарячих променiв людяностi, i переломлять їх через свою iндивiдуальнiсть дивовижно-прекрасними, невiдомими свiтовi тональностями спектрального сяйва» (Зі статті М.Шумила «Могутня і чарівна», 1963).
НА ЗНАК ПОВАГИ І ПОБРАТИМСТВА
Олександр Божко
Одним із своєрідних ритуалів посвячення в першокурсники студентів-україністів філологічого факультату КДУ ім.Т.Г.Шевченка в 60-70-х роках було конспектування статті Микити Шумила «Могутня й чарівна» в журналі «Українська мова і література в школі». Зізнаюся, що на той час я знав його лише як батька Тані Шумило – нашої симпатичної однокурсниці, яку після цього ми, звісно, особливо заповажали. Адже хоч би там як, а більшість з нас робила свідомий вибір, пов’язуючи своє життя з служінням українському слову чи то в освітній, науковій або видавничій сфері. І думки поважного письменника про українську мову були суголосні тому, що ми відчували, але, можливо, не могли висловити так переконливо і влучно, як це зробив він.
Бо рідна мова була не лише наша любов, але й біль, а стаття, в яку ми вчитувалися була сповнена не лише гордощів за нашу солов’їну й чарівну, а й глибокої тривоги перед, здавалося, важезним катком русифікації, що насувався на дедалі ширші сфери української життя, підминаючи або витісняючи її на марґінес як таку собі балачку. А які в балачки можуть бути «перспективи». Он уже й партійні верховоди у своїх виступах все частіше переходили на «общепонятний», заявляючи про формування нової історичної спільноти – радянський народ.
Отож і покликання наше, як ми починали здогадуватися, полягало не лише в плеканні нашого саду, до чого закликав великий Максим Рильський, а й ставати в його оборону. І стаття Микити Шумила, була для нас якщо й не редутом у цій обороні, то у всякому разі давала нам аргументи в обстоюванні захисту української мови, який тримали впродовж 50-60-х років такі українські письменники, як Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Павличко, а згодом потужне покоління шістдесятників.
Через якийсь час багатьом з нас випало й особисто зустрітися з Микитою Михейовичем. Неждано-негадано Таня Шумило запросила нас – однокурсників – до себе на день народження, познайомила з мамою Олександрою Федорівною, старшою сестрою Наталею – також філологинею. Напрочуд мила родина, в якій українське слово і традиції були в пріоритеті.
Але найпам’ятнішою для нас, звісно, була зустріч з Микитою Михеєвичем. Ми вже знали, що починав він як літератор ще з 30-х років, входив до об’єднання «Плуг», жив у відомому на весь Харків будинку «Слово», отже знався також з письменниками, яких влада довго замовчувала.
Тема ця нас – студентів – хвилювала ще й тому, що саме в рік нашого вступу до університету побачила світ книжка Юрія Смолича «Розповідь про неспокій» (1968), отож багато про неї говорили. І хоча на той час один за одним з мороку забуття вже виринали такі знакові постаті як Григорій Косинка, Олекса Влизько, Євген Плужник, М. Драй-Хмари чи М.Зеров, спогади Ю.Смолича відкрили для нас доти невідомий літературний материк, який згодом назвуть «Розстріляне відродження». І нам, неофітам від україністики, звісно, хотілося довідатися про це з перших вуст, від письменника, який був свідком і учасником описаних Ю.Смоличем подій.
У розмовах з нами Микита Михеєвич згадав тоді Валер’яна Підмогильного, з яким товаришував, Юрія Яновського, якого обожнював, а тоді змінив тему й заговорив про Олеся Гончара. Про його «Собор», який щойно вийшов у журналі «Вітчизна» й відразу опинився в центрі уваги не лише шанувальників літератури, а й тогочасної української влади, яка сприйняла його як критику на свою адресу, а один із негативних персонажів цього сміливого твору, мовляв, ніхто інший, як Олексій Ватченко – член Політбюро ЦК Компартії України. Найголовніше, з розмірковувань Микити Шумила випливало, що попри всілякі «головліти», можливість боротися словом лишається. І це нас – молодих – надихало.
А ще з’ясувалося, що з Олесем Терентійовичем Шумили живуть на одному сходовому майданчику, однак, вони доводилися одне одному, очевидь, більше ніж просто сусідами, бо роман, який буквально схилитнув українське суспільство, Микита Михеєвич, як ми зрозуміли, прочитав ще в рукописі, що свідчило про більш ніж довірливі відносини між ними.
Вже пізніше я довідався від Наталі Шумило, що саме Олесь Гончар, як член ЦКа захистив Микиту Шумила, коли його разом з Б. Антоненком-Давидовичем за їхні виступи на захист української мови звинуватили мало не в націоналізмі, а це на той час могло потягти за собою тяжкі наслідки для фігурантів.
Тож можна сказати, Микита Шумило, який став чи не першим українським письменником, з котрим мені випало спізнатися, як то мовиться, «в живу», допоміг мені, так само як, мабуть, і декому з інших моїх однокурсників (а поміж них такі знані тепер у письменницьких колах літератори, як Василь Шкляр, Сергій Тримбач, Віктор Положій, Оксана Думанська, Фаїна Форкун, Олег Князенко, Ольга Паламарчук, Олександр Неживий, Тарас Кінько…) зазирнути за лаштунки тогочасної української літератури. А там, за позірною ідилією її розквіту, бурхали неабиякі драматичні пристрасті, відгомін яких долинав до нас завдяки «самвидаву» а чи «ворожим радіоголосам», котрі попри електронні глушилки пробивалися крізь частокіл «соцтабору». Тобто те, про що ми тодішні «студіозуси» не могли вичитати ані в підручниках чи монографіях про літературу, а ні в пресі.
Так я тоді для себе наївно визначив, що українські письменники умовно поділялися на тих, «яким болить», і тих, «які славлять». Межа між ними пролягала, як мені здавалося, передовсім в ставленні до проблеми української мови, її збереження. Звісно поділ цей був умовний, бо частенько й ті, кому «боліло» змушені були «славити», виправдовуючись тодішніми обставинами. Що ж до Микити Шумила, то він, безумовно, належав до тих, кому не лише боліло, а хто й говорив, і писав про це. А коли в 70-х геть прикрутили ідеологічні гайки, то віддався художньому перекладу, зокрема, прози Чингіза Айтматова і Василя Бикова, а з появою у його доньок онуків, подарував їм та й усій українській дітворі свої світлі оповідки, навіяні ідеями добра і порядності.
Згодом, коли я вже заходився перекладати з вірменської мови та працював у редакції «Літературної України», то зустрічався з Микитою Михейовичем уже як давній знайомий. Переважно це було на письменницьких зборах або засіданнях творчої комісії з художнього перекладу, на які його завжди запрошували. Загалом, до письменницьких зібрань він ставився з певною іронією, мовляв, послухаємо, що нам повідають про життя. Але там, де система в особі партійних та письменницьких функціонерів переходила межу або припускалася очевидної несправедливості, стерпіти не міг. Зовні стриманий і розважливий, він у своїх виступах чи репліках, як то кажуть, різав правду межи очі. Як колишній фронтовик, він немовби відчував обов’язок обстоювати справедливість, протистояти злу і войовничій тупості.
Це було добре видно, коли він як член редколегії газети «Літературна Україна», брав участь у її засіданнях. Тоді Микита Михеєвич підтримав завідувача віділом літературної критики В’ячеслава Брюховецького у його протистоянні з головним редактором В. Виноградським і його заступником Б. Гончаренком, які, по-суті, перетворили літературне видання в агітаційний листок ЦК Компартії України. А коли очільники газети зажадали внести ідеологічні правки до статті М. Шумила, присвяченій Юрію Яновському, до творчості якого він ставився з особливим пієтетом, Микита Михейович навідріз відмовився це зробити, надрукувавши її без змін в іншому виданні.
Цей відвертий демарш з боку знаного письменника, набув розголосу також серед літературних кіл, сприймався як протест проти насадження «маланчукізму», а насправді – завуальованого неосталінізму. А ми – молоді літпрацівники редакції – В’ячеслав Брюховецький, Анатолій Скрипник, Микола Славинський, Михайло Слабошпицький, Олександр Шарварок, Віктор Грабовський – після цього почали ставитися до Микити Шумила як до нашого соратника і старшого товариша в нашому глухому спротиву надмірній ідеологізації «літературки». А зустрічаючись з ним, мовчки підносили до плеча стиснуту в кулак правицю, як знак нашого бойового побратимства і взаємної підтримки. І відтепер – уже наш старший товариш – у відповідь, згідно кивав головою і багатозначно посміхався.
«НІБИ ПОПРОЩАТИСЯ З ВАШИМ ПОКОЛІННЯМ…»
Лист Микити Шумила Івану Драчеві:
Дорогий Іване Федоровичу!
Сердечно дякую за запрошення на Ваш вечір. Мені освіжило сили і надало бадьорості все те, що я почув і побачив. Я глибше зрозумів Вас і Вашу творчість. Збірка «Сонячний фенікс» – у мене на столі. «Лист до калини» я вже знав раніше і мені було приємно, що хтось запискою попросив Вас прочитати ще й цей вірш. «Лист до калини» відкрив мені в Вашій душі дещо дуже дороге для мене. Спасибі Вам!
Таких сиво- і білоголових, як я, в залі було чоловік 5-6. Ваш покірний слуга, як колись говорилося, був, здається, найстаріший серед них.
Ми вже вимираємо. Лишилися останні екземпляри генерації. Але мене більше цікавила молода публіка в залі, нове (а скоріше – нові) покоління. Від братів Майбород і Миколайчука до молодюсіньких студенточок філологічних факультетів із сумками напхом напханими збірками поезій. Сиділи поруч мене такі дві русалочки.
Молода українська інтелігенція.
Кому не вистачило місця в залі, стояли в проходах, підпираючи плечима стіни.
Записки подають не завжди найрозумніші товариші, я стежив за обличчями тих, що підпирали стіни. Слухали вони дуже уважно, вдумливо, іноді здавалося – навіть стурбовано. Хмурились, усміхалися. Активно слухали, переживали.
І от – роль поета, письменника.
Поет має дар гармонізувати почуття й думки своїх сучасників, і висловити їх в образах, у ритмах своєї душі. Він – конденсатор і … (пробачте за таке порівняння) гучномовець їхній.
Спасибі Вам. За гармонізацію. Ви мене підбадьорили і порадували. Дали нову силу моєму оптимізмові. Хоч… ой, як тому оптимізмові буває гірко!
Я також глибоко шаную тих поетів і прозаїків, яких Ви назвали. І Ліну Костенко, і Распутіна… і не тільки їх. А їх – особливо. Про Айтматова вже написав. Правда, то всього лише невеличка післямова до його повістей, що виходять у «Молоді».
А от ще треба про В.Бикова, Распутіна, про Ліну… і про Вас.
Ніби попрощатися з Вашим поколінням. Сказати Вам усім своє слово любові до Вас, висловити віру в совість і доброту людську.
Ше раз – глибоко й щиро дякую Вам.
М.Шумило
- ІІІ.79 р.
(З особистого архіву Івана Драча. З люб’язної згоди дружини письменника, Марії Драч, за що їй окрема подяка.)
Коментар Сергія Тримбача.
Лист поетові і кіносценаристу Івану Драчеві написаний Микитою Шумилом за три роки до його смерті. Автор листа від самих початків активно підтримував покоління Шістдесятників, прагнув осмислити їх місце і роль у літературному процесі, в житті нації у цілому. Що само по собі характеризує письменника як людину, що любила не себе в літературі, а літературу в собі, а власне у космосі національної та світової культур.
Звідси й інтерес до представників інших культур – білоруської (Василь Биков), російської (Валентин Распутін, який у ті часи ставив справді фундаментальні питання людського буття; у новітні часи сповз у звичну для росіян шовіністичну риторику), киргизької (Чингіз Айтматов) та інших… І, звісно, до своєї улюблениці, Ліни Костенко, поетичний і світоглядний горизонт якої був оцінений ним по-справжньому одним із перших (одна із статей про неї має промовисту назву «Атланти держать небо на плечах»)…
Сам Микита Шумило так само тримає українське небо над нашими головами, й відтак його слово і діло лишаються з нами.
Тексти підготували до друку
Ольга Тетеріна і Сергій Тримбач
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.