В ім'я любові

151

Ще в роки юності я познайомилася з Олесем Волею, його
літературним доробком, який по-молодечому запально, не оглядаючись на щонайвищі
авторитети, обговорювали ми, літстудійці незабутнього Володимира
Забаштанського. Боже, які то були світлі, безкорисливі першозахоплення
творчістю одного одним, які неоціненні (певна річ, усвідомила значно пізніше)
уроки або, як тепер кажуть, майстер-класи. А втім… не про це мову вестиму;
навіть – не про вершинне досягнення – так мені думається – Олеся Волі:
трикнижжя «Книга буття України. Мор.», «Піраміда Духу. Афоризми», Щоденник.
Сорок років. 1969 – 2009», ? аналізуватиму останній художній здобуток
письменника – книгу повістей, оповідань та новел під символічною назвою
«Перегін» (київське видавництво «Аконіт», 2012 р.)

Розпочинається книга щемливою повістю «Я плакав на ранкову
траву». Написана вона від першої особи, а точніше через сприйняття-бачення
світу десятилітнім хлопчиком. Сюжет вкрай напружений, захопливий, з драматичним
пронизливим болем, коли дитина утікає від нені до батька, адже мама,
розлучившись, пускає в хату «чуже чуженя» ? приймака. З чужою людиною, вирішує
Дмитрик, йому не жити. У Керчі батько живе з іншою дружиною. Дмитрикове серце
розривається на частини від сумніву-переживань; без мами йому ще тяжче, ніж
коли у полтавському селі жив, батька не бачачи. Однак – вирішив Дмитрик –
«назад раки не повзають»… Усе в новину Дмитрикові: і те, що в міському
помешканні не треба топити, бо ж квартира-комуналка обігрівалася батареєю парового
опалення; їжу готували на газовій плиті; навіть у туалет надвір не треба
виходити – в будинкові він. Проте чи не найдужче вразили Дмитрика не деталі
побуту, а що: «Як так… Керч – Україна… а школа російська?»; ще він
зізнається: «Забалакаю з кимось, а слова українські з мене так і прориваються,
і не стільки українські, як калинівські». Тут же, на околицях Керчі, дітвора
знаходила зброю часів минулої грізної війни, бешкетували хлопчаки часто в
каменоломнях, а це призводило до каліцтва, як, скажімо, Женьку, дружка нового
Дмитрикового, ранило: той надумав день Перемоги салютами відзначити; «з нагана
стріляв би – так ні ж, узяв гранати і в Рудники пішов…».

Дмитрик навіть подумати раніше не міг, що йому так тяжко й
самотньо без рідної Калинівки вестиметься. І ото, бувало, слухає на радіолі
платівку, де проникненно звучало «Не спить натомлена, намучена душа. І ніч не
шле відради та спокою…», ? здавалось йому, артист співав саме про село
ріднісіньке. Пташеням сум’ятливим душа пурхала ще й тому, що неня написала з
Калинівки двадцять один лист, але ж ті листи Дмитрикові не показували. Він
серцем відчував, що батько від нього приховував щось… Врешті-решт Дмитрик не
витримує, тужачи і за матір’ю і за своїм братом Грицьком: утікає додому. По
дорозі його спіткає багато пригод, навіть у міліції побував. І ось –
калинівський вигін. Люди в гурт корови женуть. Хто на налигачі; в кого худоба
плохіша – гоном. Луки, ніби море золоте, напроти сонця росою горять-палають.
Побіля дороги соловейко витьохкує. Дарма, що автобус гуде, мов окаянний, а
чути, як заливається. А попереду, в сторонці, жінки з сапами через плече. «Чи
немає серед них моєї матері?» ? стрепенулося Дмитрикове серце. Та ж он вона,
он! З ногою нижче коліна пошрамованою – каменюкою в Германії на роботі придавило.
Дмитрик несамохіть попросив шофера, аби той зупинив автобус і випустив його на
волю: «Я вискочив на волю і навпростець через траву росянисту високу біжу:
«Мамо! Мамочко!» ? гукаю. А вона не бачить мене з-за трави. Мені теж нічого не
видно. Сапка її лише перед очима блищить. «Це я, мамочко, Дмитрик!» ? кричати
хочу, а воно не кричиться. Та ось і мати угледіла мене, назустріч побігла.

Я нічого не бачив перед собою. Очі лише материні світилися,
як два маленьких сонечка теплих. А вже перед тим, коли мати хотіла обняти
руками, заплутався у траві, упав на землю і плакав, плакав і плакав, наче
зовсім мала дитина».

Такий фінал повісті «Я плакав на ранкову траву». Це, вважаю,
один із найкращих творів, написаних українськими письменниками для дітей, і
заслуговує бути вміщеним, як хрестоматійний, у шкільні підручники. Дивує той
факт, що повість і досі не прочитана належним чином літературною критикою, не
пошанована жодною премією. Найперше – літературною премією імені Лесі Українки.

У книзі також уміщені тридцять чотири оповідання про
голодомор. Оповідання хоча й на одну тему, але різні, в кожному по-собливому
щемко, сказати б, із стефаниківською проникненістю, граничною стислістю
виписані жахи голодоморські. Потрясає щонайперше новела «Завдання Поліні Альптовій».
Кульмінацією твору є той епізод, коли Поліна підкидає отруту своєму рідному
братові. Я глибоко переконана, що байдужих до змальовуваних подій немає жодного
з читачів, враження від прочитаного ніколи не зітруться. І це не випадково, бо
ж талант Олеся Волі настільки безстрашний, глибинно-разючий, що художньо
відтворена правда стала, власне, памґяттю, чорно-кривавою блискавкою пронизує
наше генетично визначене й означене світорозуміння. Силою пекучого трагізму
пропікають душу новели «Делікатес вождя», «Лист батькові Сталіну», «Як Василько
рідних ховав», «Вузлик для матері», «У школі», «Звали тата Петром»,
«Василинка», «Коля», «На станції Миронівка», «Злодій». Без перебільшення: ці
новели-романи написані зі стефаниківською густиною болінь духу; а скажімо, в
новелі «Оксана в українському вбранні» змальована чи не вся мати Україна,
розіпґята на хрестах недолі й нищення.

Монументально, «сильно і страшно» зображений у новелі
«Кобзар із Богуслава»  – незрячий
співець, голос якого негаласливим набатом розлунювався над голодним людом, що
знекровлювався, гинучи в муках передсмертних:

«На наш край веселий, тихий

Сталін-кат накинув лихо…»

«Погляньте, людоньки, який тепера світ настав –

Енкаведист у сліпого проводирем став…» ?

співав надривно й безстрашно кобзар, коли його вели до
вґязниці.

А ще:

«Не забувайте моїх пісень!

Я сліпий, але я бачу, люде, ваше горе.

Станьмо сміло, крикнім громом –

Дай нам хліба, людоморе!».

Про повість «Перегін» розмова особлива, бо схоже до
зображуваного в творі зазнала наприкінці вісімдесятих, на початку девґяностих
моя рідна мати Поліна Страшенко, працюючи на залізниці провідницею. Принагідно
мовлю: з її вуст написала і я кілька оповідань. Що ж до олесьволівської
«провідницької Одіссеї», одразу зазначу: написана вона гранично сповідально;
ані на дещицю не схибив письменник, не побоявся жорстокої правди, тому з
першого й до останнього рядка «Перегін» читається на одному диханні.
Починається повість тим, що молодий двадцятилітній провідник Тарас Попруга
нарешті опинився вдома; тепер хоча б одіспатися може по-людськи; не треба йому
бігати, мов стріляному горобцеві, по вагонові, раз по раз відчиняючи вхідні
двері, позаду лишилося нервове тремтіння-переживання, що можуть раптово
ревізори сісти й скласти акта за безбілетне провезення пасажирів… Утік би
геть від цього сторозпроклятого провідникування Тарас, але куди втікати? ?
матеріальні нестатки новостворену сімґю обсіли, мале чотиримісячне дитя в
колисці… Як то кажуть, ворушись, Тарасе, мов дзиґа, терпи. Або ти переможцем
у житті будеш, або воно тебе в ріг баранячий зігне. З останніх сил і
можливостей борися, друже-брате, а ремствування – для слабаків і невдах. Олесь
Воля, як рідко хто з українських письменників, гостро, зі знанням провідницької
роботи (бо ж і провідникувати довелося в його нелегкій долі протягом майже
пґяти років) показує загрозливі знедуховленням і гонитвою за грішми залізничні
гони-перегони. Головний принцип його письма – принцип «айсберга», коли восьма
частина змальовуваного на поверхні лише; решта – глибинно-символічні шари
підтексту, а отже, й проникнення в невидимо-сувору для поверхового ока
дійсність. Грізно, застережливо звучать у повісті філософські роздуми про
перебування Тараса Попруги на залізниці й ? відповідно – висновки про
тогочасне, запліснявіле в пиятиці, шахрайстві, пустобріхстві й злодійстві
суспільство кінця вісімдесятих років минулого століття. Недарма так
пророчо-зболено звучать слова: «Почався найнебезпечніший перегін. Хоч ніде, в
жодних талмудах не зафіксовано, що цей перегін саме такий. Шалено стукотять-перестукують
колеса, вагон хитає з боку на бік, немов він ось-ось зіскочить з рейок – і
полетить усе шкереберть, полетить догори дригом, спресовуючись у великий
млинець руйнівного сатанинського помщення; за вікном сутеніє; чомусь невесело,
нахраписто й грізно сутеніє, занурюючи хитку безбожну землю в густий, тривалий
морок».

Власне, життя, яке згодом наречуть «застійним», доходило до
ручки, соціалізм як такий – агонізував; не випадково й особиста доля Тараса
Попруги заходила в глухий огидно-баюристий кут. Тарас, боячись «захурчати в
тюрягу» вирішує кинути це висмоктуюче нерви і душу провідникування. Хай воно
полумґям синім горить! Однак, читаючи твір, мимоволі задумуєшся: як житиме
Тарас із сімґєю далі, чи вирветься з нещадного павутиння житейських залежностей.
А тут ще й дружина Лариса не розуміє його, цинічно погрожуючи; «Зі старцем я
жити не збираюся…».

Обпалюють душу заключні акорди повісті, виголошені головним
героєм: «Погрозливо-протяжно засвистів локомотивний гудок, я несамохіть
здригнувся від цього свисту, нервово прискорив кроки – ніби втікав геть звідси
у давкий гамір людського натовпу, і так тяжко було на серці…».

Пройшовши через ризиковані тортури провідникування, Олесь
Воля збагатився неоціненним унікальним життєвим досвідом, змужнів душею,
потеплів серцем і ясновидючістю таланту. Але скільки його тогочасних колег
занепали духом, зниціли, зламалися або-згинули в неславі, непрощенному гріхові.
Про це я знаю – повторюся – і з розповідей моєї незабутньої матері Поліни
Михайлівни.

«Перегін» завершується молитвою: «Господи, прости нас
грішних і слабких, що в горі тяжкому ми не навчилися обґєднуватися любовґю
чистою…» Саме в імґя любові, в імґя благовісного очищення любовґю,
просвітління й просвітлення духом і душею пише несхибний наш правдолюб Олесь
Воля.

 

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!