Доля кожного письменника унікальна. Та, схоже, поділяючи цю думку, ми рідко коли публічно ілюструємо її конкретними прикладами. Занадто рідко. І даремно, адже скільки там повчального! Тож і вирішив нагадати про одного з тих, хто пов‘язав своє життя зі Словом. До того ж і нагода трапилася: Костянтинові Сушку, письменникові із Запоріжжя, виповнюється 75.
Народився й виріс у селянській сім,ї. У неповні шістнадцять ступив на самостійну стежку: вечірня школа, робота теслею, токарем, формувальником, слюсарем-складальником. Три з гаком роки віддав радянському війську. Навчання в Запорізькому педінституті на філфаку. А далі – кореспондент, старший кореспондент, заввідділу обласної газети «Комсомолець Запоріжжя», головний редактор газети «Запорозька Січ», генеральний директор Національного заповідника «Хортиця», пенсія.
А література? Нею захоплювався хіба в чужому виконанні. Тобто читав запоєм написане кимось, власне, пописував і сам, але тільки заради хліба насущного, для газети. Траплялося щось і начебто художнє, але виключно московською мовою, позаяк автор відчував тоді на собі колосальний вплив переважно журналів «Юность», «Молодая гвардия» та «Новый мир». Мимохідь, у 23 роки, все ж прохопився оповіданням «У дорозі», цього разу – рідною. «А невдовзі студент уже дрімав, заколисаний автобусом, і коли відкривав очі, ліниво споглядав засніжені поля, що пробігали мимо, чіпляючись хіба за кургани, які упродовж уже кількох століть марно вдивляються в обрій, чи не покажуться хвацькі чубаті хлопці з шаблюками й на баских конях». Відкрився кільком однокурсникам, показав декому із професійних письменників. Перші сказали: «Заховай і нікому не показуй. А краще порви або ж спали, якщо не хочеш, щоб посадили за націоналізм». А другі: «Облиш – художня література не твоє. Пиши в газету».
Тож і писав. Багато й різне. Зокрема атеїстичне: «Цей будинок не схожий на інші, тому що в ньому і вдень, і вночі зачинені ставні. І ще паркан. Високий, з важкою металевою хвірткою і такими ж ворітьми. Зараз я штовхну хвіртку й опинюся по той бік паркану. Лише один крок, і я в іншому світі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відчиняю двері, важке повітря б΄є мені в обличчя. Знімаю шапку і стаю коло стіни.
Я трохи запізнився. «Сестри» і «брати» уже встигли прослухати невеличку проповідь і тепер співають Хор, чітко розподілений за голосами, задавав тон, а решта – більше покладаючись на відданість Христу, аніж на власний слух, – старанно підспівувала. Урочиста мелодія неквапно пливала на тлі густих баритонів, котрі одноманітно вторили «І-ди, і-ди, і-ди…» Малося на увазі йти до Христа».
Писав таке не через затяте безбожництво, просто його цікавило: хто вони, оті баптисти, адвентисти, п’ятдесятники, свідки Єгови… І то була не мимовільна цікавість газетяра, а щось більше, глибше. Оте, що в інших нарисах, уже краєзнавчої та природоохоронної тематики, відлунювалося ось таким: «Я легенько нагнув гіллячку й відпустив. Гіллячка захиталася… Угору – вниз, угору – вниз, усе зменшуючи і зменшуючи амплітуду. На землю посипалася суха хвоя. Гіллячка ще хиталась. І вже наче з докором. Аж тоді я побачив на стовбурі сосни рани – сліди від сокири. Хтось цюкав по дереву просто так, з цікавості або ж від нічого робити».
Тридцять років віддав журналістиці, а газетярем, як зізнавався, не відчував себе ніколи. З кожною темою набиралося вражень на розлогий нарис, а то й на невеличку повість, та репортерська специфіка примушувала стискати все до сухої замітки. Доводилося, те, що лишалося в записнику і в душі, вилаштовувати окремо. Мовби для себе. Формував справжні художньо-документальні збірки нарисів, та коли діло доходило до контактів із видавцями, ті рішуче наполягали переінакшити «на злобу дня» й викласти все під грифом путівника. Та ще й вимагали перекласти московською мовою, для більшого накладу. Так з’явилися видання «Заповедное Запорожье» (25 тис.прим.) і «По Хортице» (30 тис.прим). У вигляді, звісно, путівників, але ж погляньте: «Несказанно пахнет степью. Нет, не стерней, не соломой и не цветом лебеды, хотя я ничуть не против и этих прекрасных запахов, но… Вы знаете, как пахнет степь? Кирказон, ястребинка, полынь, тисячелистник, пырей… Добрых пол тысячи видов трав омывают тебя несравненным ароматом. Идти бы вот так, дышать и смотреть… Но вот зашевелись в душе знакомое капризное чувство. Какое-то приглушенное беспокойство – как будто читаешь хорошую книгу и знаешь, что от тебя потребуют дать на нее исчерпывающий отзыв».
Спритні коллеги-газетярі дивилися далеко вперед. Готували публічні, усні й друковані, виступи комсомольських вожаків, впливових партійних та профспілкових діячів. Вступали до вищої комсомольської, а хто й до партійної школи, та не лише в Києві, а й у самій Москві! Згодом отримували посади власкорів республіканських та всесоюзних газет, редакторів журналів. Сушко в цьому напрямку жодних зусиль не прикладав, але йому теж дещо звабно «усміхнулося». Спершу – статус власного кореспондента «Комсомольськой правды», відмовився. Невдовзі – посада головного редактора кіровоградської обласної молодіжної газети, теж не захотів. «А на кого ж я залишу Запоріжжя, Хортицю!» – казав сам Кость Іванович нібито жартома, насправді ж виходило, що дуже навіть усерйоз. Путівник – путівником, а от збірка замальовок, віршів у прозі та нарисів під заголовком «Наедине с Хортицей» (1986 рік) виявила не лише глибоке відчуття й осягнення автором найбільшого острова на Дніпрі, а й його неабиякий літературний хист: «Чувствуя, чуть ли не осязая тишину, я все же готов к появлению самого неожиданного звука. Все новое, что попадается на глаза, кажется, подает собственный, свойственный только ему голос. Что-то прошептал стебелек чистяка, появившегося на днях у тропинки, тихий рокот потянулся вслед за желтым мотыльком, но больше всего обещает сказать звенящий неистовый запах, без которого никак невозможно все то, что происходит сейчас вокруг. Я знаю, что он скажет. И лыски знают, и крошечная, пригревшаяся на бугорке полевка знает, и вода, и небо, и тишина. Но никому не известно, как все прозвучит именно на этот раз».
Читав я таке, й питав ув автора: і що ти, хлопче, робиш у тій газеті? Сушко відповідав: «А жити ж на щось же треба…» І вирушав не статтю готувати для «Правды» за підписом Героя Соціалістичної Праці, начальника управління будівництвом «Дніпробуд», куди вольовим розпорядженням Запорізького обкому КПУ був відправлений у почесне заслання редагувати багатотиражку «Днепростревец», а збирався у самим собою визначене відрядження. За рахунок чотирьох (почергово) власних тарифних відпусток. Упродовж першої зібрав свідчення про вцілілі вітряки Запорізької, Дніпропетровської, Черкаської Чернігівської, Житомирської областей. Подорожував автостопом. Замальовки про крилатих годувальників охоче друкували журнали «Ранок», «Україна». Згодом вони склали книжечки «Вітер – на крила», але те стало згодом і згодом, коли…
Слідом за вітряками – за три тарифних відпустки поспіль об’їхав усі заповідні степові осередки України (Херсонська, Запорізька, Луганська, Донецька та Сумська області). Сім об’єктів – сім нарисів. Об’єднав їх назвою «Степові острови» й поклав на стіл директорові видавництва «Урожай», замовникові видання. І почув: «Стосовно назви, то занадто літературно, позаяк ми видаємо зовсім інші книжки, а от стосовно тексту… Планували 10-тисячний наклад, та бачимо, що обсяг цей можемо потроїти. Варто лишень перекласти російською мовою, щоб книжка пішла».
І Сушко переклав. І вийшло… «В степи заповедной» (1988). У твердій ламінованій обкладинці, на крейдяному папері, з масою чудових кольорових світлин, накладом у 30 тисяч. Коли автор з’явився зі своїм дітищем у запорізькому письменницькому осередку, один російськомовний поет, вірші якого не відзначалися тематичною вибагливістю, прорік: «Мд-да-да… С такой книжицей и в Союз композиторов можна вступать». А голова осередку, пригадує Сушко, глянув на автора чомусь занепокоєно і мовчки розкрив книжку…
«У самой дороги, пахнущей гудроном и резиной, неподвижно застыл тонкий, изящный мятлик. Занемела полевая осока. Желтоватые цветы крестовника, только-только появившиеся на свет, с осторожным изумлением смотрели в высокое светло-голубое небо. Свежая, прозрачная даль не качалась и не дрожала. Степь к чему-то прислушивалась».
Стосовно музичної спілки, то Кость Сушко порадою віршара не скористався, а от до місцевого гурту «інженерів людських душ» поткнувсь. Щоправда, за рік після з’яви «В степи…», коли спромігся видати ще й збірку оповідань про тварин «Поздняя тропа» (1989)…
«Заяц проснулся от тишины. Не свистел ветер, не шуршала поземка, не стучали промерзшими ветками деревья. Было так необычно и даже странно, что заяц сам себе показался единственным олицетворением мира, и мир этот висел в безбрежной и безучастной пустоте. Прямо, невысоко над головой, тускло светилось большое пятно. Сквозь толщу снега оно оказалось голубоватым. Заяц с недоверием и опаской посметрел на него, а когда убедился, что пятно медленно движется вправо и чуть вверх, узнал его и успокоился.
Тишина были синей, пустота была синей, и прерванный сон тоже синим, потому что заяц лежал под снегом».
До Спілки письменників на обласних зборах прийняли улітку 1990-го. Разом із поетом Олександром Абліцовим. Тільки Сашко отримав членського квитка за якихось десять місяців, а в Сушковій ксиві, у графі «Час вступу до НСПУ» значиться: «6.03.2003р.». Тобто легітимізація творчого статусу нашого добродія сталася мало не за… 13 літ.
Чому? Цікава це історія. Офіційної відповіді на запитання розшукати Костеві Йвановичу не вдалося. Та власне, він її і не шукав. Тільки й того, що час від часу запитував у тодішнього запорізького письменницького очільника: «Ну що там із моїм квитком?» – «Та мурижать у Києві», – відповідав очільник ухильно. Аж поки 2002 року заступник голови НСПУ Олесь Лупій сказав Сушкові прямо: «Документів на тебе із Запоріжжя не надходило. Отож, понови їх, привозь до Києва, і ми без зволікань тебе приймемо». І прийняли.
Й одразу Кость Сушко остаточно перейшов на рідну мову. Хоча й вправлявся переважно в жанрі публіцистики. Власне, різких меж у жанрах своїх творів Кость Сушко не дотримується. Наприклад, у «Віщому Степу», де розповідається про археологічні розкопки на півдні Україні упродовж 1967-2001 років: «Що нас так нестримно тягне зазирнути в минуле? Не лише в добу «босоногого дитинства», а далі, набагато-набагато глибше… Нас ніби кличе до себе ота магічна «висхідна точка», коли на світі все тільки починалося. Коли – ще жодного злочину, жодної зради, жодної наглої смерті. Ні обману, на підлості, ні насильства. Зазираючи в минуле, ми підсвідомо начебто воліємо почати все СПОЧАТКУ. Щоб розвивалося усе лише по правді й лише по совісті. Либонь, на отій же хвилі вабить нас до себе й «лоно природи», аби в оточенні лише дерев і трав ми змогли відчути світ визначально чистим і світлим. Таким, яким сотворив його Усевишній, і яким він міг би залишатися завжди. Прагнучи бодай інколи побути на самотині, кожна жінка підсвідомо відчуває себе Євою, а чоловік Адамом, коли начебто з’являється шанс дати початок людству так, щоб воно ніколи не зазнавало ані мук, ані страждань. Я давно уже не благоговію перед далеким минулим, а от невикористаний ним шанс безмежних можливостей Добра і Творення не залишає мене байдужим. Коли ми його втратили? На догоду чому»?»
Добірна художня проза, як і в дослідженні «Я вибираю Хортицю»: «Прошкую узбережжям, спостерігаючи ліворуч, за Дніпром, місто, а праворуч – високий берег Хортиці, що геть заріс бур’яном та чагарником. Між осокором та піщаною пружкою Дніпра зручно пролягла широка, затягнута споришем смуга, а на ній, майже посередині, – дві колії від бричок. Плавневий шлях… Це ж по ньому, як і в нашому селі, – і підводи, і візки торохтять, іноді й машини сновигають… А от – синювато-сірі камені… Зупиняюсь. На відстані, в оточенні верболозу, на тлі крутого косогору камені виглядали якось так древньо, кремезно і міцно. Від них віяло спокоєм і впевненістю».
Ніякого розголосу, жодного резонансу, бо Сушко ніколи не організовував і не організовує відгуки на свої твори. Де б не приводив презентації – у Запоріжжі чи в Києві, у Спілці (до речі, завжди велелюдні й змістовні), – після них незмінно западає тиша. Лише одного разу (у червні 2014-го) Павло Вольвач організував читання уривків із роману «Ойкумена» (з монологу скфіського царя Дантура, читав народний артист України Василь Довжик)… «Я не городив міст гамірних білокам’яних, бо стачило нам і степу, і над степом, і річок з озерами та лісів. Я не зводив храмів розкішних, бо чули ми всі і без них Бога свого Папая, Богиню Гапі, прабатька нашого Таргітая, стійно мали у серцях своїх, не лише в молитвах, а в мислях чистих і у вчинках гідних. Я не стелив доріг брукованих, бо на землі нашій доста шляхів, доста вільних напрямів. Я не мурував палаців бучних, не прагнув перин і пуфів, бо стачало простору навкруг і сідла під головою. Не вкарбовував поговір дзвінкий про славу свою письменами на скелях, бо певен був, що надійніше їй у пам’яті людській триматися. Я не хитрував у гендлярстві, не вправлявся у лихварстві, не хизувався у малярстві, не вихляв у зброярстві, не силував дух і не приневолював волю. Я не наполягав затято і не заперечував уперто, не забороняв люто і не застерігав хизувато, не потурав і не гудив, не захвалював і не картав даремно, хоча й сарював, без двох років, цілих сорок літ.
Що ж робив, що ж коїв тоді я невтручанням своїм мнимим?
Любив землю свою рідну нестямно і не приховував того, отож нікого не закликав до прикладу мого, бо всі бачили, як чиню, і всі чинили так. Я знав доста жінок, щоб зватися мужем, та над усе любив одну жону свою, Вісту, сина свого, Телура, беріг їх не словом, а любов’ю відкритою і глибокою, і всі бачили те, і слідували за мною, бо я сар був. Насиллям тиснув там і тоді, коли чуже насилля мені і народу моєму світ застувало, та не давав я собі у лють впадати. Зібрано затуляв землю рідну собою і за людей своїх на мечі, списи і стріли йшов із мечем у руці разом із усіма. І всі те бачили і вірили мені, і я усім вірив, і саме тим непереможними ми були. Не городами задушливими, не палацами пишними, не статками незліченними, не перемогами кривавими там, де слова і духу не стачило, а власним учинком – високим і шляхетним – буття ми стверджували. І була наша Вітцівщина, наша Ойчизна, Ойкумена наша вільною і могутньою, і вірив я, що так буде завжди, бо так має бути».
Показовою, знаковою для нашої сучасної літератури є доля цього виняткового твору. Розповідь у художньому варіанті про похід перського царя Дарія І Гістаспа на скіфів 514 року до нашої доби вперше в українській літературі подав Юрій Хорунжий у романі «Гонитва до мосту». Згодом про це згадали Іван Білик та Валентин Чемерис, відповідно у романах «Дикі коні» та «Ольвія». Але коли в усіх трьох названих творах перше в історії завойовницьке нашестя на нашу землю подано або ж традиційно-схематично або ж епізодично, то в «Ойкумені» скіфо-перська війна розгорнута з максимальним використанням усього, відомого на сьогодні, історичного матеріалу. Сюжет побудовано на монологах скіфського й перського царів, що не лише сприяє проникненню в атмосферу давно минулих часів, а й дає проекцію в сьогодення.
Роман вийшов десять років тому, й для його розповсюдження автор розробив цілу операцію. Насамперед, за історичними джерелами, вибудував варіант маршруту перського війська від гирла Істру (Дунаю) до сучасного Бердянська, де у завойовників був табір. Слідуючи маршрутом, у селах, райцентрах, обласних містах, зокрема Миколаєві та Херсоні, передбачалися зупинки для зустрічі з читачами. Протягом літа 2012 року все це було узгоджено з місцевими властями. У районних, міських та обласних газетах публікувалися інтерв’ю з автором книжки. А далі? Маршрутом мала виїхати група у складі автора роману, історика, журналіста. Отож, їдуть, у заздалегідь визначених місцях зупиняються. Зустрічаються з читачами. Презентують книжку, розповідають мешканцям, яка навала прокотилася їхньою землею 2500 років тому, пропагують тижневик найбільшого вітчизняного культурологічного відомства. Скільки все це вимагало коштів? Десь 6 чи 7 тисяч гривень. Керівництво згаданого «відомства» у травні твердо пообіцяло сприяння. Початок акції намічався на 19 вересня. Та нічого не відбулося, бо в найостанніший момент «відомство» на знайшло коштів. І все ж поїздка відбулася. Але не від гирла Дунаю і до Бердянська, а із Запоріжжя навколо Каховського водосховища. За рахунок автора. Побували у Великій Воронцовці, у Бериславі, Херсоні, Каховці, Новій Каховці, Нижній Сірогозах, Великій Лепетисі, Первомаївці. Всюди приймали радо, купували книжку, але то вже було не те. Через що з тисячі примірників «Ойкумени» досі в шафі автора близько сотні лежать мертвим вантажем. І це тоді, коли ми нестямно волаємо, що мало видається змістовних книжок державною мовою, мазохістськи фіксуємо жахливі наслідки гуманітарної агресії південно-східного сусіди проти України…
Маємо окремий прикрий випадок? Хотілося б так думати. Мовляв, комусь не до вподоби Кость Сушко, от і «не помічають». Як «не помітили» роман «Інспектор Хорс», чотирилапий герой якого зайняв гідне місце поруч зі своми сородичами із «Білого Біма – Чорне Вухо» Гаврила Троєпольського, «Вірного Руслана» Георгія Вадимова, «Сіроманця» Миколи Вінграновського та навіть «Білого ікла» Джека Лондона. Немає пророка у своїй Вітчизні? А на статус месії ніхто й не зазіхає. Просто після путівників, збірок нарисів, оповідань, есе, романів, повістей Костянтина Сушка вистачило ще й на літературознавчі розвідки «трансМІСІЯ СЛОВА» та «Лови на Слови»… Ну й що вийшло? А що авторові? А ви погляньте на оце, й збагніть самі: «Можна орієнтуватися на незнайомій місцевості без карти й компаса? Як кажуть, льогко. Але гарантія дістатися, куди прагнеш, вчасно і без пригод у подібних випадках зводиться до нуля. Можна відтворювати музику без нот? Звісно, – на слух. Але на точність і глибину такого відтворення сподіватися не випадає. Можна писати без розділових знаків? Цілком. Точнісінько так само, як можна носити штани, спустивши їх до колін; увіходити до власної квартири не через двері, а крізь вікно; за холоднечі укриватися сіткою, а в спекоту – ватяною ковдрою і так далі. Усе можна, було б лише бажання. Через що пояснювати відсутність розділових знаків у деяких художніх творах прагненням видавця зекономити на коректорові, — некоректно, а то й узагалі вульгарно». Або: «В умовах, ув яких опинилася нині НСПУ разом із країною (чи країна разом із НСПУ?), усім «інженерам», зокрема отим, яких зареєстровано аж дві з гаком тисячі, я наважуся порадити дружно скласти свої важкі, геть заіржавілі письменницькі заступи й озброїтися легкими, проте гострими публіцистичними сапками та самовіддано зайнятися ретельним розчищенням геть занедбаної української ниви. Не біймося, що коли ми припинемо продукувати у суспільство свої «шедеври», то воно (суспільство) занудьгує та почне неухильно деградувати. У жодному разі! Ніхто й не помітить «потери бойца», позаяк тупоту його коня давно вже ніхто не чує. Сиріч через те, що жалюгідні наклади наших книжок до широкого читацького загалу не доходять. А за відсутність того, що зараз рекламується на всіх перехрестях, люди тільки подякують. Бо вже несила терпіти».
Та це ще не все. Після «місії» та «ловів» було чергове публіцистичне дослідження про Хортицю (до речі, наш ювіляр написав 12 книжок про найбільший острів на Дніпрі, не повторюючись у жодній), а надто – невеличка книжечка під несподіваним заголовком «Як би ж!../ Отож…» Ось що сказано в анотації до неї: «Для перевидання усього, що витворив Костянтин Сушко, знадобилося б щонайменше з десяток томів. Але де для цього взяти гроші? Тож додумався чоловік із добірки своїх найсуттєвіших, як він вважає, нарисів, оповідань, романів тощо вилучити найвагоміші (з його ж точки зору!) абзаци й подати їх окремою книжечкою. Таким чином, і про себе нагадав, і не дуже витратився. Та, головно, – читачам же менше мороки! Чи не приклад для наслідування, га, панове класики?» А це – один із уривків, що склали зміст видання: «А книжка…Книжку написати можна. Цілком змістовну, оригінальну, можливо, навіть і видатну. Талант? Для цього вистачить мінімуму здібностей і максимуму наполегливості. А от стати Людиною…. Нею треба просто бути. Постійно і повсюдно. Людина, звісно, з великої літери, завжди, в усі часи перебувала у найбільшому суспільному дефіциті. І – в найбільшій затребуваності! Її – справжню, непоказну, але мудру, благородну й порядну – шукав серед білого дня з ліхтарем у руках іще Діоген 2500 років тому. Найбільший, найвищий і наймогутніший талант – це Талант Людяності».
33 книжки спромігся видати Кость Сушко, щоразу ставлячи у невдячному письменницькому захопленні крапку, та щоразу невдовзі вона вперто перетворюється на тире. І тоді з’являються збірочки казочок та оповідань-нарисів про «проблемних» лауреатів Нобеля, мемуарна та автобіографічна повісті, навіть збірочка віршованих присвят, пародій та іронічних строф. Все уже відредаговане, відкориговане й зверстане, але хто візьметься друкувати? Тож облишмо, нарешті, проблеми, краще привітаймо ювіляра з поважною датою і побажаймо йому здоров’я, злагоди і добра.
м. Нікополь
“Українська літературна газета”, ч. 20 (312), 7.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.