Прочитав
у нашій «Літературній Україні» ґрунтовний матеріал Петра Войтенка «Муза
Шевченка: без кордонів» про участь українських письменників в урочистостях з
нагоди 200-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка в Москві. Прочитав і по-доброму
подивувався, наскільки рядовий, невідомий у літературному світі автор знає в
деталях про перебування Т.Г.Шевченка в Москві, про його дружбу з відомими
російськими діячами, які так тепло зустрічали його, опального за царату
українського поета, в білокам’яній.
Але
вдруге подивувався, дочитавши в кінці про те, чого я не знав. Виявляється
автору «чути було, як окремі учасники зустрічі єхидно збивалися на розмови не
про літературу та Шевченка, а про те, як утвердити в Україні «владу Януковича»,
«подавить» майданний настрій тощо».
Я –
учасник делегації, тому вимушений сказати: Петро Войтенко пише, як очевидець
подій. І добрий літературознавець. А такого в делегації не було. Отже, цей
«народоволець» сховався за псевдонім. А чого сховався? Бо боїться. А чого
боїться? Бо бреше. А чого бреше? Щоб у сталих національних традиціях обплювати
ближнього, на якого (теж по нашому) має зуб, і за рахунок того спливти на хвилі
слави.
Підкреслюю:
я не чув, щоб хтось із делегації захищав Януковича, закликав «подавіть»
майданні настрої. А якби чув, то пояснив би опоненту, в чому він помиляється.
Сам. І ніколи б не виносив це на сторінки газети. Бо кожна розумна людина знає:
час такий, що подібні випади розпалюють і без того пробуджену ворожнечу в
народі, яка, якраз, на руку і Москві, і не тільки Москві (ми то повинні знати,
що чужий чобіт нам дороги до щастя не протопче, треба до свого щастя дорогу
пробивати самим).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тому уточнюю: цю поїздку «до Шевченка в Москві» було
заплановано ще задовго до Майдану. А виїхали ми хоч і з великою тривогою в
серці, але ще «за мирного протистояння». А коли трагедія трапилася, програму
«згорнули». І спекулювати на цій темі – гріх. Гріх анонімному Войтенку. Тим
паче гріх голові Національної спілки письменників Віктору Баранову, котрий у
своїй заяві «від імені Національної спілки письменників України» висловлює
подив щодо недавнього візиту до Москви. Хочу наголосити для необізнаного
Баранова, а для вас, зацікавлені читачі, підкреслити, що поїздка була не до
Москви ( у Кремлі ми не були), а до українців у Москві (їх там сотні тисяч). Ще
хочу казати, що на зустріч приходили і росіяни
– наші друзі. А ми, як відомо, люди розумні, і не повинні із друзів
робити ворогів. Ми знаємо, що слід із ворогів робити друзів (так нас учили
древні мислителі). Тим паче, пам’ятаючи, якщо ми при пам’яті, хто викупив із
кріпацтва Тараса Григоровича Шевченка. І хто привітав його після повернення із
заслання. Саме про це й згадували ми, відвідуючи Шевченківські місця у Москві.
А
окремо Віктору Баранову – співцю героїчної боротьби з режимом Януковича, хочу
нагадати нашу розмову, коли він як голова Національної спілки письменників
України тільки обживав свій кабінет.
Пам’ятаєте,
Вікторе Федоровичу, коли я вам сказав, щоб Ви не дуже прислухалися, що вам
підказують «зверху»? Ви так притишено-таємниче сказали мені: «А ти думаєш, я
без допомоги влади переміг би? В областях з нашими головами мали розмови…».
Я вам
сказав, що це брехня. Але все-таки перепитав деякого з голів і вони таку новину
зустріли з обуренням.
Так що Вам, Вікторе
Федоровичу, є від чого відхрещуватися. І відхрещуйтеся. Всі колись прозрівають.
Але не перекладайте свої гріхи на інших, не сійте ворожнечу ні між людьми
нашими, ні між нами і друзями нашими з інших народів. Бо це якраз на руку нашим
ворогам і назло нам усім. Пам’ятайте Шевченкове: «Обіймітесь, брати мої!»?