Уроки батька

140

Закінчення. Початок у ч.14

УРОК ТРЕТІЙ: ЖИТТЯ
ДАЄТЬСЯ ЛЮДИНІ ОДИН РАЗ, А ЩАСТЯ, БУВАЄ, Й РІДШЕ

«7 грудня 1950 року військовий трибунал прикордонних військ
МВС Закарпатського округу засудив Дочинця на 25 років і відправив  у м. Сусуман Магаданської області. Потім – у
сусідній табірний пункт Аркагала Угольна. У табірну лікарню Кадичкана потрапив
після аварії у шахті. Тут зустрів свого спів­учасника Юрія Копина та ще двох
земляків – сина священика з Ужгорода Олександра Васька та Юрія Бубряка з
Чинадієва.

У березні 1955 року І. Ю. Дочинець  був етапований у табір Нижній Атуряс, потім у
каторжний табір Ізвєстковий. Виявилося, що керівництво управління
північно-східних виправно-трудових таборів (УСВИТЛ) збирало тут зі всієї Колими
найбільш активну і найбільш небезпечну частину в’язнів-українців. Група в’язнів
у складі Івана Дочинця, Богдана Самотня та Іллі Палюги організували заколот.
Відбувся суд і за участь в організації колективної відмови від роботи на Ізвєстковому
його засудили до  трьох років тюремного
ув’язнення  разом з іншими  13 учасниками цих подій. Всі засуджені
теплоходом “Ташкент” були відправлені з Магадана в бухту Ваніно, відтак  у пересильну тюрму.

І ось місце призначення – колишня царська тюрма. У камері №
10 було 16 забетонованих ліжок, а їх всього 14. Тут вони складали єдину групу
політв’язнів. Але начальник тюрми прихильно поставився до них і дозволив
користуватися тюремною бібліотекою. Перебування у Благовещенському централі
стали для І. Ю. Дочинця справжнім університетом. ( О. Довганич).

Він ніколи не ремствував на долю, не проклинав своїх
гонителів. Люди просто виконували службу-повинність страшної системи. Як і
скрізь, у Благовещенську він теж був «відказником», тобто працювати на ГУЛАГ відмовлявся.
Молодий начтюрми, знайомлячись з його «справою», пригрозив: «Буду бить сильно,
буду бить много, буду бить сапогами». Це не допомагало. Тижнями, місяцями гнив
у карцерах.

 Якось під Новий
рік  начальник вирішив розважити дружину,
що приїхала до нього з Ленінграда. Наказав привести батька. Той тримався за
стіну, щоб не впасти, мружився, щоб не засліпнути. «Смотри, Лєна, вот это
называется лагерной пылью. Но эти бандеровские мощи, этот дряхлый старик до сих
пор считает себя нашим политическим врагом. Кстати, ему всего 24 года, как и
тебе…» Вродлива столична дама нервово засміялася і налила повний келих
коньяку, підсунула торт, апельсини. «Угощайтесь». Майор кивнув: «Сегодня я
добрый, бери со стола, что хочешь». Батько не мав сил рушити. «Подведите его».
Коли він підійшов до столу, простягнув руку і взяв… книгу. Жінка брязнула
своїм бокалом об підлогу і вибігла з кімнати…

У карцер його не повели. Наступного дня призначили
бібліотекарем тюремної читальні. Там він тричі перечитав Большую Советскую Єнциклопедию,
всю зарубіжну і російську класику, вивчив німецьку, польську, чеську і угорську
мови. Часу було вдосталь. І «зеківський інтернаціонал» цьому сприяв, люди
сиділи з цілої Європи – академіки, дипломати, єпископи, німецькі полковники,
галицькі сотники, литовські міністри, грузинські князі. Вроджені аристократи
духу і культури. Було в кого повчитись. Українська спілка була найбільш
організована і відчайдушна. Політзеки ходили у вишиванках, на ленінські
портрети ліпили Шевченка, день розпочинали молитвою, а завершували гімном.
Україна була для них релігією, яка допомагали вижити. Батько й опісля, вже на
волі, розраджуючи малодухих, скрушався: як важко людям, котрі гадають, що вони
народжені в цій країні для щастя…

 

 

УРОК ЧЕТВЕРТИЙ: ТРЕБА
ДУЖЕ БАГАТО ПРАЦЮВАТИ; ЦЕ КОЛИСЬ ПОМІТЯТЬ ЛЮДИ, А МОЖЕ, Й БОГ

«8 березня 1956 року начальник Нижнє-Ілимського табору
оголосив І.Ю.Дочинцю про те, що він вільний. Одержавши в районному центрі
Тайшет паспорт з серією ЗК, десь через півроку він ступив на рідну землю. Воля
зустріла його неоднозначно: родичі, близькі, знайомі – з радістю, співчуттям,
готовністю допомогти, представники правоохоронних, радянських і партійних
органів – з настороженістю, підозрою.

Хоч у його документах було вказано місце проживання – Хуст,
його прописали тут лише після втручання обласних партійних і міліцейських
служб. Друга проблема – влаштування на роботу. Йому пропонували поїхати на
шахти до Донбасу, та з допомогою колишніх політв’язнів Богдана Ващишина і
Лаврентія Куцина І.Ю.Дочинець був прийнятий на Хустський лісозавод. 1959 року з
листами-рекомендаціями, з  газетними
вирізками про  позитивну роботу він
поїхав у Київ для вступу на філософський факультет Київського державного
університету ім.Т.Г.Шевченка. Але перед цим обачно „загубив” паспорт із серією
ЗК. Успішно склавши вступні іспити, він став студентом, відмінно навчався і
став старостою групи.

Після закінчення університету був рекомендований вченою
радою в аспірантуру, яку закінчив 1970 року. Написав дисертацію. Але
розбіжності між підходами та оцінками аспіранта деяких ідейно-теоретичних
джерел і політичних явищ відсунули захист дисертації на невизначений час…

За допомогою письменника Василя Вовчка вдалося влаштуватися
учителем історії  Нижнєбистрянської
школи-інтернату, де згодом обіймав посаду старшого вихователя. 1971 року  був прийнятий на роботу в Хустське МПТУ № 10,
де працював на відповідальних посадах до останнього дня життя. Нагороджений
різними професійними званнями і відзнаками». (О.Довганич).

Його домашній кабінет – найтепліший у будинку, бо всі стіни
від підлоги до стелі заставлені книгами. Книги – у спальні, у гаражі, в коморі,
навіть на столярному верстаті. Розгорнеш – у кожній рясні червоні помітки.
Дитиною, пригадую, я засинав під світлом лампи і шарудіння сторінок. Батько,
сперечаючись з Декартом, про щось жваво радився зі мною. Або співуче читав
«Лісового короля» Гете в оригіналі, одразу ж перекладаючи.

Коли чую, як складають іспити мої доньки, думаю –
освіченість умирає. Коли безробітні з «біржі» благають мене про штамп відмови в
роботі, стає шкода працюючих.  Коли бачу
нескінченну телевізійну помаранчевість, розумію: патріотизм перетворюється в
шоу. Може, це й нормально, але в мене інший критерій – батько.

У 60-тих роках він залишив державі комунальну квартиру і
почав будувати на пустирищі дім із саману. Потім залишив його матері й брату і
купив глиняну розвалюху, яку перебудовував усе життя власноручно. З Тиси возив
у „Запорожцеві” відра з піском і каміння. Будматеріалом йому служили і порожні
пляшки, і велосипедні рами, і рештки єврейської крамниці. Ми прокидалися від
стукоту молотка і вищання пили. Незнайомі люди заходили в двір і питали його: «
Діду, пан професор удома?». А були ще на його плечах поле, дача і бабин сад. І
«мускат благородний» на Хустщині був лише в його пивничці. Не кажучи про
шеренги банок з грибами, ягодами і соліннями. І сливовиця, що сльозу
викрешувала, і пікниця своя на Різдво,  і
свої писанки на Великдень.

Усе це так провінційно, так старосвітськи виглядає зараз – і
книжкові полиці для незнайомих студентів, і жбан вина для сусіди, і вуличний
комітет, і конспект промови на мітингу, і велосипедні візити до хворих
побратимів. Але ж було це, і зовсім недавно. Зранку, в день смерті, вручав
нагороду хустському меру Михайлові Джанді, по обіді накидував план чергової
реформації училища в ліцей… Любив повторювати, що в людини постійно повинні
трудитися мозок, душа і руки.

 

УРОК П’ЯТИЙ: УРОК
СВОБОДИ

«В останні роки життя істинний патріот України, відмінний
фахівець, людина потужного інтелекту Іван Юрійович Дочинець, користуючись
заслуженою шаною  громадськості, зміг
сповна реалізувати себе на суспільному поприщі. Був організатором і учасником
багатьох патріотичних заходів, кожним словом і вчинком пропагував національну
ідею, українську державність. До останнього дня залишався в колективі рідного
училища, ділячись з колегами свіжими ідеями і багатющим досвідом. Багато писав,
продовжуючи свої 
філософсько-публіцистичні нотатки. Очолюючи місцеве товариство політв‘язнів
і репресованих, невтомно домагався утвердження їхніх прав і покращення умов
життя. Мало хто в Хусті не знав цього чоловіка. В його затишній оселі на
Пролетарській вулиці завжди гостювали студенти, молоді науковці, краєзнавці,
творча інтелігенція. Його називали „народним адвокатом” – за готовність прийти
на поміч у тяганині з чиновниками, захистити свої права і чесне ім‘я, добитися
правди. Не випадково  був удостоєний
звання Почесний громадянин міста Хуста». ( Роман Мідь).

…Через півроку після його кончини знову зійшлися колеги й
побратими з різних районів Закарпаття – понад 40 колишніх політичних каторжан.
Прийшли, щоб увічнити пам‘ять товариша в пам‘ятній дошці, яку встановлено на
головній споруді навчального закладу, де він пропрацював 33 роки.

На вулиці Свободи, під розкішною калиною, говорили – як
легко і як цікаво було працювати з Іваном Юрійовичем. З якою кипучою енергією
віддавав він себе освітянській роботі, відмітаючи схоластику і впроваджуючи
живі і мудрі методи. Розповідали, що це був один з тих, на кого влада завжди
могла розраховувати в пораді і допомозі. Його змістовних і оригінальних
виступів чекали на кожному масовому зібранні.

На вулиці Свободи не говорили тільки про одне – власне про
свободу. Про найвищий дар – бути вільним. Навіть у казематі тоталітарного
суспільства. Навіть у вбогій сірятині провінційних буднів. Навіть серед
свинцевої тупості поголовної освіченості.

Це найголовніший урок мого батька. Якби ми були добрими
учнями…

 

м.Мукачево на
Закарпатті

 

Про автора. Народився
1959 р. в м.Хусті на Закарпатті. Закінчив Львівську журналістику. Займається
журналістикою та видавничою діяльністю. 
Член Національної Спілки письменників України та АУП. Лавреат
міжнародної літературної премії «Карпатська корона». Автор понад 10 книжок
прози та публіцистики. Мешкає в м. Мукачевому.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!