Тепер, з висоти часу, я розумію: нині ми маємо оці скупі
золоті крихти свободи лише завдяки романтичним страдникам, які в каламутні часи
імперської окраїни відкрили в собі Україну. Для нас.
У хустян своя особлива українська історія. І своя боротьба
за неї. Хуст виколисав Карпатську Україну і кров‘ю юних січовиків скропив
дорогу боротьби новим поколінням. Сотні
найсвідоміших, найактивніших юнаків у тій чи іншій формі повстали проти сталінського
режиму, принесеного в наш край на багнетах визволителів. І були цим режимом
жорстоко замордовані або репресовані. Серед них і мій батько – Іван Дочинець.
Філософ, талановитий педагог, патріот, борець за волю України.
УРОК ПЕРШИЙ: КОСИЦЯ
ЦВІТЕ ТАМ, ДЕ ПОСІЯНА
Мої батьки корінням з приіршавського села Нижнє Болотне, з
місця, де недавно явилася дітям Божа мати. Цю вістку першим збагнув і почав
служити біля віщого джерела народний єпископ Іван Маргітич. (Він закінчував
Хустську гімназію, як і мій батько, і
згодом їм одночасно на міському майдані присвоїли ім’я Почесних громадян
Хуста). Отой кадуб, однаково свіжий і дзвінкий у всі пори року, батьки
згадували все життя. З цього села і наш іменитий родак Юрій Станинець, тут
квартирував у іншої родички молодий «чудний» учитель Федір Потушняк.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
П’ятеро дітей
знайшлося в діда у лісовій хижці. Не витримавши безземельної скрути, він
подався в Хуст. Батько згадував: « Я зліз із дерева і пішов назирці за няньком.
Босий, у дірявих штанятах. Відтоді ніяка сила не могла вернути мене в убоге
село». В Хусті мешкали вони на квартирці біля Логойдів, родини підпільників,
котру 1944 року розстріляли мадярські жандарми. Бабу кулеметні черги пересікли
навпіл. Дітваки потім виколупували кулі з одвірків.
Січовицький дух довго не вивітрювався в Хусті. Зазирали в
колодязь, куди було скинуто десятки скривавлених тіл студентів. На Красному
полі посіяні маки обминали косарі. У вікні
управи ночами увижалася тінь монсеньйора Августина. Вуйко, інвалід
Першої світової, закриваючи тютюнову трафіку, тихо наспівував: «А наш батько
Волошин іскликає всіх старшин…» Їхня родина взагалі не жалувала владу, ні
мадярську, ні російську. А ті їм відплачували тим же – двоюрідного брата
посадили за політику, один шовгор теж відсидів, другого звільнили з керівної
посади, брата відправили в Донбас… На батька досьє неблагонадійного завели
вже в 17 років.
Доктор історичних наук Омелян Довганич у збірнику
„Реабілітовані історією” пише: “Після визволення Закарпаття І.Ю.Дочинець до
1950 року навчався в Хустській середній школі № 1. Під час навчання в 10 класі за наказом директора школи П’ятакової у І. Ю. Дочинця зробили
домашній обшук, при якому вилучили два блокноти учнівських віршів, які згодом опинилися у його справі в
управлінні МДБ Закарпатської області.
Після закінчення середньої
школи став працювати коректором Хустської районної газети “Сталінське
слово”. У вересні 1950 року, як молодого коректора, його направили в Київ на
шестимісячні курси підвищення кваліфікації. Виїзні документи мав одержати в
Ужгороді у видавництві “Радянське Закарпаття”. Але тут його зустріли працівники
МДБ й арештували. У слідчому ізоляторі
заступник начальника обласного управління МДБ прорік: “Знаєш, де ти? В
Ужгороді на Калініна, у чистилищі, звідки ще ніхто ні живим, ні мертвим не
повертався”…
Він таки повернувся, хоча мав у «послужному списку» двічі по
25. Це і врятувало його. Бо таким втрачати було нічого. Таких боялися навіть
карні авторитети. Такі не спускалися в молібденові шахти, де легені згоряли за
2-3 роки… Пішов дитиною, а коли повернувся, мати спитала: « Ви кого глядаєте,
бачі?»
Якось я його спитав: звідки бралися сили, терпіння? Він, як
завжди, відповів по-філософськи: «Бог посилає людині стільки випробувань,
скільки вона може витерпіти». І підкреслив – Людині. Він міг зробити стрімку
кар’єру, залишитися в столичному університеті, міг виїхати на запрошення друзів
у Німеччину, Канаду, Австралію, бо сидів із Солженіциним, Чорноволом, Горинем,
відомими прибалтійськими дисидентами. Але він усе життя прожив у Хусті. Тут
було його серце і його Тиса, яку не міняв на жодні санаторії і моря.
Коли якось я радився з ним, чи варто виїхати за кордон, тихо
мовив: «Послухайся серця, але пам’ятай: косиця цвіте там, де її посіяли…»
УРОК ДРУГИЙ: КОЖЕН
ЧОЛОВІК – ТВІЙ ВЕЛИКИЙ УЧИТЕЛЬ
«Перша зустріч із слідчим, перші жорстокі побої відбулися у
кабінеті начальника слідчого відділу
підполковника Аксьонова. Потім нестерпно
повільно повзли тривожні і жахливі ночі
з муками і зойками, довгі дні з напівсонними кошмарами. Слідчі Увін і Федоров
сумлінно відробляли свій хліб, про що свідчили їхні настирливі прагнення
зламати арештованого і фізично, і морально.
З гіркотою згадував І.Ю.Дочинець відвідання його камери
начальником управління Чернецьким та його свитою, у якій був і прокурор
Андрашко. Він мав необережність показати
прокурору ще свіжі рани та синяки на спині, грудях і руках після
чергового допиту. “Розберіться!” – кинув Андрашко і вийшов з камери. І
тюремники “розібралися”: скаржнику була
прочитана постанова про те, що за “брехливі і наклепницькі вигадки” він направляється на 5 діб у карцер. А це
пекло.
За що був арештований І.Ю.Дочинець? У архівно-слідчій справі йдеться про так звану антирадянську організацію в
Хустській середній школі № 1, яку він очолював. З ним були притягнуті до
судової відповідальності ще 5 юнаків: Й.М.Буртин (Хуст), Ю.П.Копин (с.Хижа
Виноградівського району), С.А.Попович (с.Нанково Хустського району), М.І.Мегер
(с.Хижа), С.М.Шутко (с.Нанково Хустського району). З протоколів допитів
випливає, що ініціаторами створення антирадянської молодіжної організації у
квітні-травні 1949 року були Іван Дочинець і Олександр Буковецький. Вступ до
організації не оформлявся письмово, а давалася лише усна згода того, хто
прагнув стати її членом. У жовтні 1949 року в урочищі Чирять за містом відбулися
нелегальні збори, де була прийнята клятва»).
У матеріалах справи сказано, що збиралися і внески на
закупку продуктів, зброї, говорилося і про підготовку та поширення
антирадянських листівок, про зв’язок організації з членами УПА» ( О. Довганич).
…Люди ліпилися до нього, захоплювалися гострим розумом,
оригінальним мисленням, винятковою працьовитістю, простотою і готовністю
допомогти. З дитинства я звик, що в нашому домі постійно жив хтось із чужих, і
через це мусив спати на розкладачці. Інші просто приходили по книги, поради,
консультації. Крадькома забігали на «погар вина з калинки», щоб відвести душу,
і високі начальники-комуністи, і навіть кадебісти, які його «пасли». А скільки
він написав для інших курсових і дипломних робіт, дисертацій. Адже самому не
дозволили захистити кандидатську про філософську думку на Закарпатті в 20-30-ті
роки. Я чув, як один відомий чоловік казав йому: «Якби ти, Іване, обрав
технічний фах, то вже давно був би великим чоловіком в Ужгороді чи Києві. А так – вічний народний учитель». Дуже точно
сказано. Він і мене вчив, що з людьми треба вміти говорити і слухати їх. Бо
кожен чоловік – то твій великий учитель.
І досі мені зустрічаються незнайомі люди, що називають себе
його вдячними учнями. Він водив їх на Говерлу, Менчул, Свидовець, возив на
вантажівці в Ленінград і Таллінн. У Нижньобистрянській школі-інтернат створив
маленький зоопарк з ведмедицею, сарною, зміями і совами. У Хустському ПТУ-10 –
музей з колекціями верховинської вишивки і кераміки. За ним ходили табунами як
учні, так і молоді вчителі, щоб порозкошувати в аурі веселої мудрості. То була
не просто школа, а школа Особистості.
Закінчення в
наступному числі
м. Мукачево на
Закарпатті