Останнім часом мені випало
спілкуватися з двома незвичайними
особистостями. Один з них – вірменський літописець Говганнес, що мешкав у
першій половині XVII ст. в нашому славному Кам’янці-Подільському і який через
те здобув прізвисько Каменаці. Другий – видатний вірменський філолог Степан
Малхасянц, автор унікального «Тлумачного словника вірменської мови». А приводом
до такої зустрічі стала праця над
перекладом з ґрабару – давньовірменської мови – на українську «Історії Хотинської
війни» Говганнеса Каменаці про вікопомну битву 1621р. – Тоді об’єднані сили
запорозьких козаків та польсько-литовського війська зупинили під Хотинською
фортецею багатотисячну турецьку навалу,
очолювану чванькуватим султаном Османом ІІ. Та перш ніж повести мову про
Говганнеса та його «Історію», хотілося б насамперед згадати з вдячністю Степана Малхасянца за
його словник, який служив мені за надійного поводиря в неозорому світі
давньовірменської мови. І вкотре висловити своє захоплення працею вірменського
подвижника-лінгвіста, яку можна порівняти хіба що з творчими дерзаннями титанів
Відродження. Чотири грубезних, in quarto, томи, що охоплюють близько 120 тисяч
слів давньовірменської, середньовірменської, нововірменської літературних мов і
величезна кількість діалектів – такий наслідок його більш аніж двадцятилітньої
копіткої праці! Словник побачив світ у тяжкі 1944-45 рр. Перемога, що поставила
крапку у виснажливій війні з гітлерівською Німеччиною і яка врятувала від
загину силу-силенну людських життів, збіглася у часі з перемогою сивочолого воїна
від науки, що зберіг життя тисячам унікальних вірменських слів. Погодьтеся, у
цьому щось є! Як і в тому, що на ту пору вченому виповнилося вісімдесят вісім!
Тобто, йому було вже за шостий десяток, вік, так би мовити, підбиття підсумків
для багатьох, коли він взявся за втілення свого грандіозного задуму… І переміг.
Доля відвела йому ще два роки життя, аби він міг насолодитися плодами своєї
праці, вірніше, ще і ще відчути втіху від добре виконаної роботи… Все це вражає і разом з тим наводить на роздуми, на
жаль, не на користь наших метушливих сучасників. Чи багато з наших марнотних
потуг через десяток-другий років здатні
будуть на такий пошанівок, як праця Степана Малхасянца? Боюсь, що ні. Не кажучи
про століття. Добре робити свою справу, виявляється аж надто непросто, звідси,
напевне і всі наші лиха.
Отож і для Говганнеса, який жив у
першій половині XVII століття, це також
було важливо. Після перемоги над турками в Хотинській битві його батько Гакоп –
священик однієї з вірменських церков міста Кам’янця – наполегливо прохав сина,
як звірявся пізніше Говганнес у своїй передмові, щоб він описав це вікопомне
бойовисько. Хотинська фортеця розташована за якийсь десяток-другий миль від
Кам’янця, і не важко уявити, що чекало на мешканців цього містечка, значну
частину яких складали вірмени, якби майже двохсоттисячна османська орда не була
б зупинена. Недарма вірменська громада Кам’янця 15 жовтня 1621 року щедро частувала козаків та поляків, які
поверталися додому після кривавої січі, а
обпалений боями козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний і
командувач польським військом гетьман Станіслав Любомирський цілий тиждень були
особистими гостями вірменського війта Лукаша, де вони, за словами Говганнеса,
«всі дні віддавалися веселощам».
Попри батькове наполягання, Говганнес
довго не міг наважитися взятися за перо. «Адже я не лише не обдарований значним
талантом, – нарікав він, – але й думка
моєї покраяної гризотами сутності не
обтяжена якимись великими знаннями». Проте існувала одна важлива обставина, що
підштовхнула врешті-решт Говганнеса до написання своєї «Історії», окрім, ясна
річ, величезного суспільного резонансу,
який битва під Хотином викликала, зокрема,
у вірменському середовищі. Один з феноменів подільських та галицьких
вірмен полягав у тому, що понад два століття у побуті та під час ведення своїх
справ вони спілкувалися так званою вірмено-кипчацькою говіркою, що належала до
тюркської мовної групи, а для її передачі
на папері використовували вірменську писемну графіку. У своїх «Подорожніх
нотатках» – доволі цікавому джерелі з історії Південно-Східної Європи та
Османської імперії перших трьох десятиріч XVII ст. інший вірменський
історіограф, львів’янин Симеон Легаці зазначав, що «львівські вірмени не знають
вірменської мови, але розмовляють польською та кипчацькою, тобто татарською
мовою» . Щоб краще собі уявити поширення цієї говірки серед тогочасних
українських вірмен, зазначу, що лише в
Національному архіві України зберігається близько 18 тисяч сторінок документів
вірменського суду м.Кам’янця-Подільського вірмено-кипчацькою мовою. Нею
писалися псалми, літургії, хроніки, в тому числі з описом Хотинської битви, що
належать літописцю Оксенту, також
вірменину, але який у своїй діяльності віддавав перевагу цій тюркській говірці.
І не можна виключати, що між вірменами – носіями кипчацької мови – і
вірменомовними, які до того ж володіли
ґрабаром – класичною вірменською, існував певний антагонізм. Як це
подеколи буває і в наш час, поміж того чи іншого етносу, що в силу певних
обставин має цю проблема. Хоч би взяти й нас – українців, розділених штучно,
на україномовних та російськомовних.
До вірменомовних, судячи з усього,
належав також Тер-Гакоп – батько літописця, для якого, коли хочете, було
питанням національної гідності створення «Історії» саме вірменською, «нашою
материнською мовою», як напише Говганнес. Отож здавшись на батькове прохання,
Говганнес визначає для себе, умовно кажучи, творчу планку – не просто викласти
перебіг подій, а й перевершити при цьому те, що було написане раніше
«чужинською», тобто, кипчацькою мовою , маючи, очевидно, на увазі записи
Оксента – одного з співтворців «Кам’янецького літопису». При цьому для себе як
автора він формулює свого роду історіософську засаду, якої він має дотримуватися в роботі і яка, як він вважав, є одним з найголовніших у діяльності істореписця, а
саме – «не схибити на шляху до істини»… І як ми можемо виснувати, читаючи його
«Історію», «істина», в розумінні
вірменського істореографа, – це не стільки
сумлінно переказана очевидцем подія, як її належне осмислення.
Показовими у цьому відношенні можуть бути також його міркування у «Вступному
слові» відносно «мистецтва оповіді». Він, зокрема, вважав, що авторові
слід не лише переказувати побачене або
почуте, а й уміти «пізнавати думкою», інакше кажучи – аналізувати та
осмислювати події.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цим він відрізняється від свого одноплемінника літописця
Оксента, який у згаданій кипчацькомовній частині «Кам’янецької хроніки» доволі
докладно повідав про побачене ним під Хотином. Проте Хотинська битва у Оксента,
при всій важливості цієї події, лише
один з чергових епізодів, яких багато в літописі, просто кажучи, це свідчення очевидця, чим, зрештою, воно і цінне для нас. Тим часом як
«Історія Хотинської війни» Говганнеса Каменаці – завершений епічний
твір, в якому автор поставив собі за мету не тільки переповісти про тривалу,
виснажливу, з великими людськими втратами для обох сторін битву під мурами
Хотинської фортеці, тому й названою «війною», а й, використовуючи приступний
йому на той час літературний інструментарій (не забуваймо, що твір написаний на
той час уже мертвою давньовірменською мовою),
викликати у читача захоплення героїзмом союзницького війська, його
самовідданою жертовною боротьбою супроти переважаючих сил жорстокого і
нещадного ворога. Своїм твором Говганнес немовби підтверджує ту тезу, що
історія це не стільки історичний факт, як художній витвір, нагадуючи, що
славнозвісна Кліо, врешті решт, була
музою.
Отож, читаючи «Історію Хотинської війни», віддаєш належне
не лише історичному чуттю автора, а й непересічному літературному обдаруванню
Говганнеса, яке, зокрема, проявляється і
в його мові – образній, з порівняннями
і епітетами, до яких він вдається, аби рельєфніше змалювати той чи інший
історичний персонаж чи підкреслити своє ставлення до нього. Так, турецького
султана Османа II він порівнює з глеком, наповненим згубою та зміями і
гадюччям, що намагаються «своєю смертоносною отрутою вжалити невинних». Турки в
нього « посіли високий пагорб над річкою
Турлу (турецька назва Дністра), як та темна хмара, а численні натовпи невірних
розповзлися довкруж, покривши доли і поля, немов та сарана». Описуючи
християнське військо, він протиставляє
відвазі та самовідданому героїзму
козаків брутальну навалу турків і, в той же час, висміює їхнє боягузтво,
вдаючись нерідко до гіперболи, щоб
викликати у читача відповідний емоційний ефект. «І такими звитяжними подвигами
уславилося в той день козацьке військо, – пише Говганнес, – що всі язичники аж тряслися від жаху, і навіть
сам султан Осман з усіма своїми візирами перейнявся страхом».
Звісно, за усім цим проглядає авторська позиція в оцінці
небаченого на ті часи силового протистояння, де з обох сторін, за деякими
підрахунками, брали участь понад двісті тисяч вояків, і яке сприймалося
Говганнесом не як конфлікт поляків та
українських козаків з турками, не просто як військова сутичка, а як зіткнення
цивілізацій – західної чи християнської – з одного боку, і східної чи
мусульманської – з іншого. Майже те саме, що ми, по суті, переживаємо нині на українському
Донбасі. Загострити цей дискурс «Схід – Захід» покликана була і композиція твору. Говганнес то переносить
свою розповідь в Стамбул, де султан Осман пише грізне послання, а точніше –
ультиматум – королеві Сиґизмунду, то до
Варшави, де зачитують цього листа на
Сеймі серед нажаханих до смерті турецькою експансією вельмож, то до Львова,
Кам’янця та Хотина, а відтак у польсько-козацький табір і розташування
турецьких військ. Але при цьому тема цивілізаційного протистояння- «ми» і
«вони» залишається провідною, хоч би який епізод він описував. І симпатії
Говганнеса як звичайного обивателя європейської країни – тодішньої Речі
Посполитої, і до того ж вірменського християнина, цілком очевидні. Так само як
очевидне його розуміння ціни, яку довелося б заплатити в разі
можливої поразки. Бо ж погрожував
польському королеві султан Осман: «Я піду на вас і на країну, в якій ви
живете, і спопелю її вогнем … і всіх вас оберну на бранців мого народу, так
як вчинили мої попередники з іншими християнами».
Від часу тієї події, про яку ми ведемо мову, спливло понад 390 років –
достатня відстань, аби оцінити її значення. Більшість як українських, так і
польських істориків сходяться на тому, що Хотинська битва за своїм значенням
виходить далеко за регіональні межі. Адже саме 1621 рік – це та точка відліку,
з якої починається поступовий занепад могутньої Османської імперії, яка по тому
хоча й погрожувала не раз Заходові
священною
війною, але так і не спромоглася завдати смертоносного удару європейській
цивілізації. А нам, крім цього, доведеться визнати ще й слушність
скромного дячка однієї з кам’янецьких вірменських церков
середини XVII ст., котрий розумів, що
ремесло історіографа, взятися за яке його змусив батько, це не лише
намагання порятувати від забуття ту чи іншу подію, а й спробувати побачити за
нею те, що згодом набуде назви «історичний процес».
Вірменські
історичні джерела XV – XVII ст., хоч і не густо, але вряди-годи доносять до нас
відомості про українське козацтво. Якщо погортати томи виданих Інститутом
давніх вірменських рукописів «Матенадаран» АН Вірменії, писаних на ґрабарі так
званих «Малих хронік», то в них не раз можна наштовхнутися на згадки про
морські походи запорожців на «чайхах» і їхні неочікувані рейди на Кафу, Козлів,
Константинополь або Трапезунд. А Говганнес приділяє увагу участі українських
козаків у Хотинській битві вже починаючи з п’ятого розділу, озаглавленого «Про
те, як королевич вирушив до війська і про прибуття козаків». Два порівняно
невеликих пасажі наприкінці глави дають характеристику ситуації із залученням
козацького війська, з яких постає досить таки драматична картина. «В один із
днів у четвер прибув руський воєначальник на ім’я Бородавка а з ним 15 000
комонних козаків, яких називають запорожцями. І трапилося їм у дорозі військо
татар і турків, і вісім днів вони билися затято з ними, вбили сілістрійського
пашу Гюсейна і багатьох інших… А ще чотири тисячі козаків були відправлені
воєначальником по здобич у віддалені краї, з яких так і не повернулися, бо
нечестиве плем’я турецьке напало на них і всіх перебило. За все це військо
звело порахунки з Бородавкою, про що я розповім подалі».
Перипетії, пов’язані з невдалим походом Яцька
Бородавки в Молдавію напередодні Хотинської битви, як відомо, завершилися
стратою суворим і нетерпимим до своїх опонентів Петром Сагайдачним бунтівного і
незговірливого козацького ватажка і його соратників, про що Говганнес дійсно
напише, як і належить умілому оповідачеві, дещо пізніше, так би мовити, для
збереження у викладі інтриги. Але козацька тема зринатиме відтак у його оповіді
постійно, набуваючи все нових і нових подробиць та деталей, які підтверджують
величезний внесок, зроблений українським козацтвом у перемогу в цій, воістину,
битві народів. Недарма на полі бою з переважаючими силами противника козакам
визначили прибережну і малозахищену низину – найбільш небезпечну ділянку
розташування союзницьких військ, тоді як польсько-литовські сили посіли
узвишшя. Та й кількісно козаки становили більшість – сорок тисяч, тим часом як
поляків разом з литовцями і прусаками за різними підрахунками налічувалося не
більше тридцяти.
Якими ж постають українські козаки із сторінок
твору істореписця-вірменина? Насамперед, вони досвідчені воїни, наділені не
лише спритністю в бою і сміливістю, а й кмітливістю, неабиякою витримкою, а,
також військовою дисципліною, умінням нанести удар у відповідний момент. «А що
козацький народ вирізняється неабияким умінням [у військовій справі] і
хитрістю, – зазначає Говганнес, – то вони виступили не раніше ніж настав вечір,
а ворог [між тим] виснажився, кидаючись цілий день то сюди, то туди». Дійсно, з
історії воєн, які вели козаки, ми знаємо, що активна оборона в поєднанні з
несподіваними блискавичними контратаками, здатними приголомшити будь-якого
супротивника – характерна особливість ведення бою запорожцями. Так було і в ту
суботу 4 вересня 1621 року. Говганнес продовжує: «А о дев’ятнадцятій годині все
козацьке військо дружно виступило проти ворога і, осінивши себе хрестом, заходилося
так трощити іновірців, що ті не витримали і, розвернувшись назад, кинулися
тікати. А козаки, переслідуючи, побивали їх нещадно, так що безліччю мертвих
тіл їхніх була встелена вся земля».
Вірменський літописець розповідає, що на
турків так вплинув тодішній розгром їх козаками, що кілька днів поспіль вони не
могли прийти до тями, «все ще перебуваючи в скорботі від втрат, понесених ними
у той день». Пізнавши згубну силу козацької зброї, турки, оговтавшись, поклали
собі в першу чергу поквитатися саме з ними. Поганьблений султан направляв проти
них все нові і нові війська, прагнучи розтрощити козаків потугою масованого
багатотисячного наступу, покарати зухвальців безперервними обстрілами їхнього
табору з важких гармат, але все марно.
У відповідь козацький ватажок гетьман
Сагайдачний або, як величає його Говганнес, «спарапет» (командувач армії у
стародавній Вірменії), застосовує тактику нічних вилазок у ворожий стан, які не
тільки завдавали ворогові значних втрат, а й наводили на турків жах, деморалізовували
їх. Надто розлютив Османа II зухвалий нічний напад козаків на турецьку залогу,
що охороняла стратегічно важливий об’єкт – міст через річку Дністер. «Недалеко
від мосту зачаїлися дві тисячі турків, які на ту пору безтурботно спали, –
оповідає Говганнес, – Це були загони Караґісар-паші і Алі-паші. Уздрівши це,
козаки нечутно напали на них і всіх, хто був у шатрах, перебили, не залишивши
нікого в живих. Тільки одного арапа, що належав паші, передали в дар
королевичу, а здобич поділили між собою ».
Тут слід зазначити, що здобичництво було у той
час звичною нормою поведінки вояків як серед турецького війська, так і в
європейських арміях, не гребували цим і козаки. Тим більше, однією з передумов
участі запорожців у Хотинській кампанії було те, що козацьке військо саме
забезпечувало себе провіантом, фуражем і бойовими припасами, на відміну від
польської армії, яка мала централізовані поставки. Це стало, між іншим, і
однією з цілей виправи до Молдавії Яцька Бородавки, який, здійснюючи козацькими
загонами глибокий рейд у ворожих тилах, мав подбати і про припаси. Та,
наштовхнувшись на потужні сили турків і татар, він так і не впорався з цим
завданням, залишивши козацьке військо без належного продовольства та фуражу. До
того ж зазнав відчутних людських втрат. Саме це і ставилося йому в провину, про
що повідомляє також Говганнес, коли пише, що, згідно ухваленого на козацькій
раді рішення, «Бородавці відтяли голову в (козацькому) таборі».
Як на мене, цей епізод проливає додаткове
світло на неординарну постать гетьмана П.Сагайдачного, який так чи інакше стояв
за цим рішенням. Здавалося б, для чого йому було розправлятися із своїм значно
старшим літами опонентом в такий жорстокий спосіб вже після фактичного
відсторонення Я.Бородавки від гетьманства? (Деякі джерела навіть розповідають,
що Сагайдачний наказав схопити Я. Бородавку та півтора десятка його
прихильників, зав’язати їх у лантухи і скинути в Дністер). Про це можна лише
гадати. Зокрема,можна припустити, що, відбувши перед цим у Варшаві непрості
перемовини з Сиґізмундом ІІІ, який за участь у битві пообіцяв запорозьким
послам небувалі поступки в розширенні прав козацької нації й, розуміючи високу
ціну цього питання, далекоглядний стратег П.Сагайдачний свідомо йшов на
посилення своєї влади. Бо тільки шляхом насадження авторитарної дисципліни, як
це пізніше робив Богдан Хмельницький, можна було згуртувати козацтво не лише у
військову, а й у політичну потугу напередодні виборювання обіцяних свобод. Бо
знав напевне, що поляки не вельми квапитимуться виконувати обіцяне, як це,
зрештою, й сталося. І якщо це так, то передчасна смерть П.Сагайдачного від,
здавалося, б легкого поранення, забрала в українського народу не лише видатного
воєначальника, а й неабиякого державця-вождя, що, подібно до Богдана
Хмельницького, міг би круто змінити ходу його історії, що й сталося через два
десятки літ.
Вельми прикметно, що, описуючи неабияку скруту
з продовольством, в якій опинилися союзницькі війська у ході тривалої кампанії,
і неймовірну дорожнечу в їхньому таборі (адже татарська кіннота перерізала
практично всі шляхи постачання) Говганнес зауважує, що становище було б ще
гіршим, якби не козаки. «Але м’ясо в таборі, – повідомляє він, – коштувало не
так дорого, бо козаки щодня вибиралися поночі з табору, несподівано налітали на
турків і, перебивши їх, приганяли в табір як здобич безліч худоби, яку потім
продавали илахам (тобто, полякам) за достатню ціну».
Крізь ці рядки прозирає один важливий момент,
на якому хотілося б зупинитися особливо, і який по-своєму висвітлює складну
картину взаємовідносин у тогочасній Речі Посполитої між панівною польською
шляхтою та українським населенням, виразником і захисником якого виступали
козаки. Описуючи узгоджені військові дії союзницьких військ супроти спільного
ворога, літописець Говганнес, очевидно, не задаючись такою метою, мимоволі
акцентує на тому, що козаків і поляків, тобто польську шляхту, роз’єднували
якісь глибокі суперечності. Адже за всіх їхніх нібито союзницьких відносинах,
при загальній приналежності до християнського світу, це, як випливає з уважного
прочитання «Історії Хотинської війни», по суті, були різні суспільні формації,
які, в даному контексті, мали навіть окремі збройні сили, різні, так би мовити,
принципи їхнього забезпечення, різні мотивації своїх дій. І ці суперечності, як
ми знаємо, часом призводили до драматичних подій.
У згадуваній вже нами кипчацькомовній хроніці
іншого вірменського літописця Оксента є красномовний епізод, що оповідає про
те, як 1620 р. після принизливої поразки від турків під молдавським містечком
Цецорою польсько-козацьке військо з тяжкими боями змушене було відступати. Та
все ж воно зуміло організувати спротив, який татари, що не переставали на них
насідати, не могли здолати, хоча кожен день, як пише Оксент, «гинуло до тисячі
татар. Та ось за півверсти від Дністра наше військо зупинилося на ночівлю, –
продовжує літописець. – Серед поляків і козаків спалахнули чвари, почали вони
нападати один на одного. А до того часу невірні вже перестали… й
розраховувати на успіх, а багато хто з них навіть відстав, тільки
Хантемір-мурза з дванадцятьма тисячами татар тримався поблизу. І коли він
зачув, що в таборі почався розбрат, то відразу з тими дванадцятьма тисячами
напав на табір і прорвав його… [Наші] в паніці почали розбігатися – і кого
зарубали, кого схопили живцем, хто потонув у Дністрі… А канцлеру Жолкевскому
відтяли голову».
Через рік під час Хотинської війни українські
козаки та їхні польсько-литовські союзники переступили через ці суперечності,
завдяки чому вдалося зупинити ворожу навалу зі сходу, яка, крім усього іншого,
загрожувала також тим цінностям, що єднали поляків та українців (а вони таки
були!). І хоча автор «Історії» залишає це мораліте поза межами свого твору, для
нас, людей, збагачених не лише досвідом наших гірких спільних поразок, а й спільних
звитяг, важливо пам’ятати ці уроки історії. Надто в часи, коли, здавалося б,
для багатьох абстрактне протистояння «Схід – Захід», на жаль, матеріалізується
на українському Донбасі, загрожуючи перерости в глобальну катастрофу для
європейської цивілізації, нащадками якої ми з вами є.