Так сталося, що до побутування в нашому літературному і
медійному просторі есеїстики як жанру в мене накопилося аж надто багато
претензій. Здебільшого всі вони зводяться до того, що рамці есеїстичного тексту
напрочуд розмиті, й у висліді кожен, кому не лінь, може вписати в них мало не
все, що завгодно – шкіци й замальовки, подорожні нотатки, щоденникові записи,
спостереження й рефлексії, літературну чи довколалітературну критику, газетну
колумністику… Ба навіть елементарна журналістика й безпросвітна публіцистика
(котру я – де справедливо, а де й ні – відверто недолюблюю) надміру часто
проникає останнім часом ув анонсовані як есеїстичні книжки наших відомих і не
дуже відомих авторів. З одного боку, може здатися, що нема на те ради, бо есеїстичний
простір за самою своєю природою всеїдний і всепроникний; та з іншого, все ж
хочеться від письменників більшої самодисципліни – особливо там, де йдеться про
«художній акт прямої дії», яким я передовсім і мислю собі есеїстику.
Річ у тім, що в нинішні малосприятливі для письменства часи
саме цей жанр, завдяки своїй відкритості й мобільності, розкриває перед
письменником чи не найбільші можливості для спілкування з тим інтелектуальним
читачем, у якого через загальну завантаженість рідко доходять руки до красного
письменства. В усі часи це й був основний читач – тому що мисливий; однак нині
йому доводиться шукати принагідну поживу для своєї мисливості хіба в інтернеті
чи в сурогатних псевдохудожніх писаннях «на одну поїздку в метро». Тоді як есей
– жанр літератури – саме й покликаний дати такому читачеві не просто реакцію на
котресь із суспільних чи мистецьких явищ, а передовсім зразок художнього
письма. Погодьтеся, що з цим першочерговим завданням наші автори нині здатні
впоратися вкрай нечасто.
Та принаймні їм є з кого брати приклад. У цьому контексті
хотів би привернути увагу до книжки есеїв польського письменника Анджея Стасюка
«Фадо» (К.: Грані-Т, 2009), з любов’ю перекладеної Богданою Матіяш. Звісно,
йдеться не про відкриття – Стасюк є одним із найзнаніших у нас сучасних
польських авторів; проте і про відкриття теж – бо тексти дібрані тут
перекладачкою з очевидним добрим умислом: створити атмосферу тієї особливої
інтелектуальної та духовної близькості з читачем, тієї високої інтимності, на
яку здатен лише високохудожній текст. Таку атмосферу сестри Матіяш – і Богдана,
і Дзвінка – плекають у власних творах (попри те, що вони доволі різні як
письменниці, ця чудова риса притаманна їм обом); її ж вони шукають і в своїх
перекладацьких студіях (незайво тут пригадати дивовижну збірку вибраних поезій
польського поета, отця Яна Твардовського «Ще одна молитва», яка кілька місяців
тому побачила світ у перекладах Дзвінки Матіяш у тому ж видавництві «Грані-Т»).
Прикметно, що «Фадо» – перекладацький дебют Богдани, проте це той випадок, коли
нема потреби робити жодної скидки на «дебютність».
Загалом, про Стасюка в нас писали справедливо багато – та
все ж найбільше про міт Східної Європи, який він старанно культивує у своїх
есеях. Ця особливість виразно помітна й у цій збірці, – та все ж студії про
«екзотику малих націй» (до котрих, хоч як це прикро, західноєвропейська
суспільна думка відносить і українців) є в цього автора передовсім спричинком
до значно поважніших розмислів про людську природу й національний характер, а відтак
і про ті невідворотні зміни в людині, які волею чи неволею проявляються в
процесі змін цивілізаційних. До слова, в жодного з відомих мені письменників не
відчитується так виразно, як у Стасюка, моторошна абсурдність поділу сучасної
Європи на «євросоюзівську» та «іншу» – в політичному сенсі ці художні зусилля
польського автора вартують набагато більшого, ніж уся робота вітчизняного МЗС
за останні вісімнадцять років. А все тому, що вони переконливі передовсім
художньо – а вже відтак суспільно чи політично.
Ця переконливість особливо вражає там, де автор у своєму
письмі вдається до тих художніх засобів, котрі є питомо есеїстичними, адже
ідеально вписуються в структуру саме цього жанру – скажімо, в романі чи навіть
у новелі вони б ніколи подібним чином не прозвучали, бо вимагають довіри між
автором і читачем безпосередньої, а не опосередкованої, почерез персонажів.
Візьмімо для прикладу есей «Спокій», котрий полюбився мені особливо, – об’єктом
обсервації автора тут стали… смітники, чи то пак, їх ще недавно практична
відсутність у селах. «Тоді купували різні речі, але від них мало що залишалося…
Убивали тварину й з’їдали її. Кістки давали псові. Шкіру можна було продати.
Шкіра тоді дорого коштувала. Так само, зрештою, як і вовна. Людина небагато
після себе залишала. Ці рештки можна було спалити або ж віддати тваринам.
Власне, псам або свиням, які з’їдали все. Не було смітників. Не було сміття. Я
це пам’ятаю». Я, власне кажучи, теж це пам’ятаю, як і те, що «за літньою кухнею
була якась подоба смітника. Хоча це слово не надто пасує на позначення цього
місця. Скажімо так: поміж чагарів і кропиви розлягалося щось на кшталт
кладовища речей. Хоча ні, бо предмети, що там лежали, не були до кінця мертві.
Каструлі, звісно, перестали бути придатні до вжитку, а проте не втратили форми.
Вони й далі вміщували сформований простір, і далі щось у собі зберігали, навіть
якщо це було лишень порожнє повітря, порохнява або білі паростки рослин, що
проростають усередині їх дірявих і затишних оболонок». Відтак зрозуміло, про що
мовлять читачеві інші впокоєні там речі – поламані годинники (метафора часу) чи
старі гасові лампи, каганці… Й зрозуміло, куди далі поведе нас автор – і як
«від малого до великого» творитиметься неповторна атмосфера тексту як життя…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Есеїстика – це жанр, котрий підходить до читача дуже
близько, буквально впритул. І саме тому хочеться, щоби вона говорила про речі
по-справжньому важливі – людські. Про почуття! Польський письменник дуже добре
показав, як це робиться. Тож тепер я дуже сподіваюся есеїстичних книжок такого
ж рівня і від українських авторів.
Між іншим, «фадо» в перекладі з португальської означає
«доля», але передовсім так зветься меланхолійна пісня, в якій вилився смуток за
безповоротно втраченим. Згадується вона тут лише раз, принагідно – та насправді
її атмосферою просякнута вся книжка Стасюка.
Отак, власне кажучи, й твориться атмосфера…