«Уніо» Авґустина Волошина

114

До річниці проголошення Карпатської України

Обіймаючи посаду прем‘єр-міністра Карпатської України в
складі Чехословаччини, Авґустин Волошин публічно звертався до своїх краян:
«Солодкий мій народе». (Спробуй таке нині почути від українських політиків).
Або, даючи інтерв‘ю американській газеті «День» 1923 року, він тодішнє
Закарпаття називав не інакше, ніж «наша мила країнка». Й у своєму заповіті,
складеному 1944 року вже на вигнанні, звертається до «милого народу моєї рідної
Карпатської України». Здавалося б, Авґустин Волошин був у своїх висловлюваннях
надто сентиментальний, як загалом у житті. Проте його твердий і послідовний
поступ в універсальних діях та вчинках свідчить протилежне.

Власне, він в одній особі – політик, педагог, економіст,
публіцист, письменник, видавець – зміг прибитих і неосвічених у ярмі русинів
Австро-Угорщини просвітити й навернути (тільки уявіть) за якихось двадцять
років, уже в складі Чехословаччини, в свідоме українське русло. Й перегодом, у
скрутну для країни хвилину, проголосив Карпатську Україну – самостійною
державою. 15 березня 1939 року, під час збройного наступу окупантів-угорців –
сателітів Гітлера на нескорену столицю краю Хуст, коли сама ж Чехо¬словаччина
скорилася Третьому Рейху без жодного пострілу… (Сбме цю дату слід би вважати
початком Другої світової війни).

 

Родове коріння майбутнього Президента Карпатської України
сягає рівнинно-горбкуватої Мукачівщини, хоч народився він 1874 року в гірському
селі Келечин на Міжгірщині в сім‘ї священика. Прикметно, що ще з дитинства
Авґустин опирався мадяризації, через що не одразу зміг був вступити до
Ужгородської гімназії, тільки наступного року. Й уже в гімназії відчув на собі
шалений тиск мадяризації: вихолощення викладачами з юних русинів національної
самобутності, прищеплення перелицьованого угорського патріотизму.

Після закінчення гімназії його як здібного учня
рекомендували на теологічний факультет Будапештського університету ім. Пазманя,
де провчився рік, через хворобу повернувся до Ужгорода, закінчив теологічний
ліцей. Одружився на Ірині Петрик, доньці професора тамтешньої гімназії.
Висвятився та отримав посаду капелана в одній з церков Ужгорода, міста, що
пов‘язане майже з усім його життям. Попри те, приватно склав у Будапешті при
високій педагогічній школі додаткові іспити й одержав диплом викладача фізики
та математики горожанських шкіл. Пройшов шлях від звичайного професора
семінарії до директора. Автор багатьох підручників для русько-української
школи.

Ужгород, як і все тодішнє Закарпаття, перебувало в
суцільному мороці мадяризації. В краї не було жодного державного закладу,
навіть громадського осередку, де бодай би жевріло русинське життя. Й не було
кому, відповідно, відстоювати перед офіційним Будапештом інтереси корінного
народу – русинів. Існувало, можна сказати, таке собі культурне товариство
«Общество св. Василія Великого», що раз у рік видавало тамтешньою говіркою з
домішками церковнослов‘янської та російської мов «Місяцослов». А ще щочетверга
з 1867 до 1871 рр. виходила перша руська газета в краї «Світ», до якої:
«подавав статті релігійного, історичного, етнографічного і господарського
напрямку, кореспонденції, оповідання, новості і пр. Оповідання по більшій части
не були оригінальні, но передруковувалися із великоруської літератури, від
Пушкіна, Тургенєва, Гоголя і пр. – згадував А. Волошин. – Язик «Світа» не був
ни чисто великоруський, ні церковно-народний (як у Лучкая, Духновича, Кутки),
но мішанина церковщини і великорущини з дуже малим примішаньом народного язика.
Проти сього і виступають поєдні дописователі».

Молодий і кмітливий А. Волошин як економіст розумів, що без
коштів не зрушити йому з місця важелезний камінь мадяризації, не просвітити
темного й забитого віками «угророса», не навернути його в шляхетну українську
спільноту. І, добре зваживши, він свої сімейні заощадження  вкладає передусім в освіту та сиротинець.
Запопадливо й послідовно створює кооперативи, стає засновником і головою
Крайового кооперативного союзу, Підкарпатського банку, страхового товариства
«Бескид», керамічної фабрики «Керамос», фабрики дзвонів «Акорд» в Ужгороді,
фабрики свічок «Геліос» у Горянах, фабрики сірників у Чинадієві тощо.

Подружжя Волошинів не мало своїх дітей, і  для 22 сиріт придбало двоповерховий будинок в
Ужгороді, цілком узяло на утримування приватний сиротинець з домашнім
оркестром, танцювальною групою та хором.

Але, безперечно, найбільша заслуга майбутнього Президента
Карпатської України у створенні акційного товариства «Уніо», що в лиху годину
перебрало на себе спадковість «Общества св. Василія Великого» та стало першим
твердим підґрунтям українського руху в краї. (До слова, дуже повчальна історія
для нинішніх українських національно-патріотичних осередків). Наче, гляди,  нічого відтоді й не змінилося!

«До 1902 року, – згадував А. Волошин, – підкарпатські русини
не мали ані єдного торговельного товариства. Сили для народних інтересів були
зорганізовані в єднім культурнім товаристві, котроє звалося «Общество Св. Ва.
Великого». Оно основано було р. 1864. Статути потвердив будапештський
«Намісничеський Совіт» (Helytartуtбcs). В первих роках оно красно дійствовало і
розвивалося, но після 1867 р., по мірі розростання мадярського шовінізму скоро
підупало і лиш іздаванієм календаря проявляло свою – не жизнь, но веґетацію». Й
молодий Авґустин з кількома однодумцями взялись без роздумів до справи!

Насамперед видали «Буквар» Михайла Врабеля. Заснували й
почали друкувати популярну газету «Наука» (Редактор А. Волошин). І хоч на їхній
почин відгукнулося вкрай мало жертводавців, 
молоді і завзяті патріоти спромоглися таки придбати «руську друкарню»,
позичивши кошти в Мукачівської єпархії. Тільки-тільки розгорнули активно
роботу, як в ужгородських і будапештських угорських газетах посипався шквал
критики та висміювань, мовляв, «останні могікани» беруться окультурювати
невідь-кого. Відтак, з боку держави розпочалися напади. Уряд позбавив
«Общество» статуту, натомість у Будапешті заснував культурне товариство
«Греко-католицьких мадярів» на чолі з лютим україножером Євгеном Сабовим, який
у розмові з А. Волошином рішуче висловився: «Єсли би русини наші жили не під
Карпатами, не коло Галичини, но даґде коло Сеґедина, тогди би я знав виробити
із них одну образцеву народність (minta nemzetisйg), но під Карпатами, близь до
Львівського митрополита, опасна є руська культура». На що йому п. Волошин мудро
відповів: «Ніхто не може знати тайни будучності. Й дерева не ростуть до неба».

Неодноразові поліцейські наскоки та єпископські цькування
таки домоглися закрити «Общество». Проте, нічого робити, позаяк у тодішній
Угорщині й справді був відсутній закон про культурні товариства, Авґустин
Волошин з однодумцями зупинилися на «торговельному законі», що надавав право на
діяльність акціонерних товариств.

«Я приготовив проспект і воззваніє, – згадував відтак він, –
і предложив виділу Общества Св. Василія Великого. Старші члени ніяк не хотіли
пристати на то, жаль їм було розлучитися от характера свого товариства, з
смутною резиґнацією констатировали, що пропадає всяка возможность культурної
праці для руського народу, що гасне послідняя свічка народної просвіти на
Підкарпаттю. Но ми, молодші, позерали лиш на головну ціль, а не на
сентиментальні сторони справи, і удалося нам діло перевести так, що на кінець,
хотячи-нехотячи і старші члени виділу пристали на то, що члени виділу як
основателі основують Акц. Товариство «Уніо», для котрого Общ. Св. Василія Великого
передасть свою друкарню зо всіма довгами, як на грошову вкладку у вартості 80
акцій по 50 корон, із котрих 70 акцій буде, по бувшому статуту, власністю
єпархії Мукачівської, а 10 акцій (відповідно числу членів) власністю єпархії
Пряшівської».

Тяжко, з величезними труднощами давалися порозуміння з
клерикальними начальниками та світською владою патріотично налаштованій молоді
на чолі з Авґустином Волошином, та, попри все, вони домоглися свого –
організували перше руське акціонерне товариство в краї, «тепер вже без чужого
елементу». В квітні 1902 року «Общество» спочило в Бозі, й свій спадок з
маєтком передало фундаторам акціонерного товариства «Уніо».

Неоціненний вклад акціонерів «Уніо» та й самого А. Волошина
в пробудження й розвій української думки на Закарпатті. Акціонерне товариство,
що проіснувало до листопада 1938 року, видало сотні назв книжок: шкільних
підручників, художньої літератури; періодики, пізнавальної літератури тощо.

Тут формувався характер і хребет української нації. Візьмемо
хоч би такий приклад. Восени 1918 року, коли розпалася Австро-Угорська імперія,
в Ужгороді «Уніо», єдина тоді русько-українська інституція в краї, своїми
заходами зібрала й провела Першу Центральну Руську Раду Підкарпатської Русі,
звідки й розпочався рух до проголошення на Закарпатті самостійної держави –
Карпатська Україна.

 

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!