Укроп в Росії більше ніж укроп

Несподіваною новиною стала звістка про те, що фіналістами російської літературної премії “Новая словесность” (НОС) стали українські автори – колишній харківський прозаїк Олександр Мільштейн, поетка та есеїстка з Дніпропетровська Лінор Горалік, а також Володимир Рафеєнко, донедавна мешканець Донецька.
Звісно, сорок тисяч рублів кожному з фіналістів – це не сімсот, які отримав переможець Олексій Цвєтков-молодший за збірку оповідань “Король потопельників”, і навіть не двісті, отримані Володимиром Сорокіним за роман “Телурія”, але з поганої вівці хоч бараболі на зиму, як казав свого часу Тарас Прохасько, отрмуючи польську премію імені Конрада.
Утім, несподівана ця новина хіба що для непросвітлених авторів сьогодення, адже таких, що не знають броду і сунуть у зарубіжні (наразі російські) прийми, насправді небагато. Натомість непросвітленість тамтешніх журі, які приймають на конкурс тексти малоросійскої письменноти, зовсім іншого кшталту. Те, на що ця сама письменнота працює роками, все посилаючи і посилаючи на конкурс російських премій свої твори, журі дивиться незамуленим оком старшого брата. Річ у тому, що там – в силу імперського історизму – звикли по-панськи гратися в літературу, особливо не озираючись на спонсорів і начальство. Будуть, мовляв, ще. Крім того, поет в Росії більше ніж поет, і про це там не забувають.  Коротше, іноді свята наївність у доброму сенсі цього слова лунає в їхніх словах: “Основная трудность в том, что наша премия абсолютно непредсказуема – мы действительно не знаем, кто войдет в наш короткий список, не знаем, кто станет лауреатом, и никак не можем повлиять на результат”, – заявляє відповідальний секретар премії “Національний бестселер” Вадим Левенталь напередодні конкурсних перегонів. “Вкладывать деньги в “Нацбест” – значит вкладывать их в литературу как таковую, вынеся за скобки политику и идеологию, – додає він. – Зная, что решение жюри может оказаться для тебя идеологически чуждым и политически неприемлемым – но это будет решение в пользу изящной словесности”.
Нині вже можна засвідчити, що “идеологически чуждым и политически неприемлемым”, мабуть, стала відверта відмова українських номінаторів “Нацбесту” номінувати будь-кого з колег на російський літературний конкурс. При цьому масово, не змовляючись. Тобто всі, кого запросили в номінатори.
Отже, нікого з можливих конкурсантів на премію “Нацбест” не представили, відповідно, запрошені для цього харківский письменник Сергій Жадан і видавець Завен Баблоян, а також київський письменник Олексій Нікітін.
Ми не будемо гадати, чому саме таке рішення прийняли вищезгадані номінатори, але знаючи їхню активну громадську позицію, можна припустити, що це той самий ідеологічний крок, “идеологически чуждый и политически неприемлемый”, зроблений на гадку російських начальників “Нацбесту” аж ніяк не “в пользу изящной словесности”. Тобто не на користь літературі, оскільки, як відомо, коли говорять гармати, музи мовчать.
Звісно, будь-яких заяв з приводу ігнорації російського преміального істеблішменту від наських номінаторів-відмовників ми не дочекаємося, бо справді не до того тепер в українській тусівці, яка вже давно, ще від часу Майдану, розділилася у своєму ставленні до війни на Донбасі. Адже той самий Олексій Нікітін цілком успішно опублікував цього року свій черговий роман у московському видавництві “Ad Marginem” (слідом за двома попередніми), і тим не менш, нікого з колег на “Нацбест” не запропонував. Не наважився? Не підставив? Адже не думаємо, що всі номінанти відмовилися від номінацій через те, що це все ж таки сяка-така праця: прочитати номіновану книжку, написати представлення на премію, подбати, щоб вона потрапила до журі. Ні, краще вже війна, ніж така “мирна” бюрократія.
Натомість життя з літературою завжди йде нога за ногою, миючи рука руку і підсідаючи до бенкетного столу без огляду на будь-які соціальні катаклізми у найближчому преміальному клозеті. Давно вже відомо, що комусь війна – це лихо і горе, а для декого – мать-героїня на похилій вербі вічного малоросійства. І в той час, коли обидві держави – Росія з Україною – знаходяться в активному стані неоголошеної але тривалої війни, їхні не менш активні, чи пак метиковані громадяни продовжуть власні підприємницькі стосунки з країною-агресором, продаючи-купуючи, пишучи-номінуючи, люблячи-ненавидячи.
Розподіл на тих, кого не обходять жодні геополітичні зміни, і на тих, кому не все одно, чи публікуватися в тому самому видавництві, де фактичні кати твого народу друкують свою передвиборчу агітацію, проліг у нашому рідному письменстві вже давно. Щодо відмови Юрія Андруховича мати справи з харківським видавництвом “Фоліо”, в якому  друкується проросійська автура, і якому вже нині закидають космополітичність власної творчості, широкій громадськості, в принципі, відомо. Менш обізнана вона про вчинок його краянина, івано-франківського поета Олега Короташа, який, дізнавшись про те, що літературний проект «Римовані міста» (запис на відео виступів близько двохсот молодих поетів з 20-х міст України) створювався на кошти фонду Ріната Ахметова, заборонив оприлюднювати відеозаписи своїх віршів. «Мої вірші ніколи не звучатимуть за гроші катів українського народу», – наголосив поет у своїй заяві, поширюваній у соціальних мережах. При цьому жоден з учасників вищезгаданого проекту «Римовані міста» не підтримав поета-відмовника, і взагалі ніяк не прореагував на його заяву. Хоча, якщо глянути на список тих, кому були виділені кошти з «донецького» Фонду Ріната Ахметова, можна виявити чимало патріотичного люду, які завжди дбали про чистоту національної культури. Тут і львівське видавництво «Кальварія», яке на гроші «катів українського народу» влаштувала «Відкриту платформу дебатів «Література в українському контексті», і львівський Форум видавців, в межах якого на кошти Фонду проводився Фестиваль перекладів,  і чернівецька фундація «Meridian Czernowitz», яка за гроші Ріната Ахметова брала участь у Міжнародному поетичному фестивалі у Колумбії, і особисто поет Андрій Бондар з Кам’янця-Подільського (участь у тому самому колумбійському фестивалі).
Хай там як, але промовчати не вдалося переможцю згаданої російської премії НОС, донеччанину Володимиру Рафеєнко, який, залишивши родину в Донецьку, вибрався на заробітки до Київа. Саме тут він, до речі, нещодавно брав участь у дебатах довкола війни на Донбасі за участі місцевих колег, зокрема Павла Вольвача, Тараса Антиповича та ін. І саме тут його заскочила звістка про заробіток вже на тому боці барикад, де жодні дебати не беруться до уваги. Відмовлятися від преміальних грошей (згаданих сорока тисяч рублів, які належать кожному з фіналістів премії НОС) Рафеєнко, здається, не збирається. Кому війна, а кому – сума. Чи пак, мошна. Причому без жодних докорів, шановний авторе, це проста констатація факту.
У даному випадку так само наївно закохані в літературу залишаються російські культуртрегери, а не їхні малоросійські піддослідні автори. Їм не віриться, що наські майстри пера можуть передбачити багато чого, беручи їхні премії як не миттям, то довгою осадою, тобто з року в рік надсилаючи свої твори на конкурси російських літературних фундацій. “Читая эти книги сегодня, в ситуации войны, в ситуации финансового краха… поневоле начинаешь их читать по-другому, – зауважує голова журі “НОС” Дмитрій Кузьмін. – Приходится выяснять, что делать с этим модусом чтения, если книги, которые писались, может быть, два года назад, были на это не рассчитаны. Поразительно, что многие как-то ухитрились оказаться на это рассчитанными, вплоть до книги донецкого писателя Рафеенко о том, как город Донецк стирают с лица земли”.
Справді, в “Демоні Декарта” Володимира Рафеєнка, так само, до речі, як колись в “Московіаді” Юрія Андруховича, передбачено майбутню катастрофу соціокультурного зразка. У “Московіаді”, згадаємо, описаний путч, у донецького автора – катаклізми в столиці донецького краю. У принципі, великого хисту для того, щоб наперед розгледіти потенційно гнилу структуру стосунків в “дружбі народів” не треба, але мова наразі про інше. Просто сталося так, що літературна толока, винесена за дужки рідного колгоспу, вкотре нагадала російському суспільству про те, що український патріотизм – це не лише наші тухлі яйця і несмачні цукерки на їхньому ринку, але також безкомпромісне ставлення до власної “укропної” гідності, на сторожі якої дехто знову ставить Слово.