Український політичний в’язень віків

Рік тому, 7 липня 2018 року, була похована людина – українська моральна і політична ікона. Левко Лук’яненко був українським націоналістом за власним окресленням, борцем за свободу, дисидентом і одним з найбільш переслідуваних політичних в’язнів України. Після незалежності Лук’яненко став політиком, дипломатом, але, чесно кажучи, він ніколи не підходив до цієї роботи. Політики і дипломати рідко є моральними іконами.

Я особисто знав Левко Лук’яненка, маючи багато можливостей зустрітися і спілкуватися з ним. Я був на його похороні в Києві і прощав від імені українців за кордоном.

У 2006 році Левко Лук’яненко опублікував спогади про свій період інтернування «З часів неволі Сосновка-7». Подаю перший епізод у цій публікації, що стосувався його першого арешту. Його вказівка дружині про те, що б вона не дозволила ворогу побачити її плач, був ілюстративним для цієї людини:

 

«Вони не повинні бачити  твоїх сліз»

 

У ніч проти 21 січня 1961 року, коли закінчили трус у моїй квартирі, оголосили постанову про арешт і запропонували вийти з квартири. Я попросив у дружини шмат сала й окраєць хліба і попрощався без жодних сліз. Дружині теж наказав не плакати. “Не смій показувати сльози чекістам. Запам’ятай: вони ніколи не повинні бачити твоїх сліз, ніколи!» – сказав їй.

 

В автомобілі “Волга» мене посадили на заднє сидіння, а поруч – по чекістові. Авто рушило. Було близько півночі. Спочатку я не знав, куди везуть, а припускати міг багато чого. Трус був позаду. В салоні машини тепло. Чекісти мовчали. Я відчув порожнечу в шлункові, дістав шматок сала з окрайцем хліба і з смаком з’їв. З компанійської звички ділиться хотів було запропонувати трапезу і своїм сусідам, та схаменувся: вони ж чекісти! – і з’їв сам.

 

Мене хилило на сон., в мозку: “Куди вони везуть? Що там на мене чекає?» Хотілося спати, бо ніч для того і є. Я почав дрімати. Незабаром авто заїхало до незнайомого мені двору і за лічені хвилини я опинився у невеликій кімнаті перед черговими наглядачами тюрми. Вони витрусили кишені мого пальта, штанів, обмацали всього, забрали попругу зі штанів, шнурівки з черевиків, заповнили якісь папери, завели до кімнати з метр квадратний розміром під назвою “бокс» зі словами: “тут будеш до ранку», – замкнули двері боксу ззовні.

 

Я оглянув бокс: три побілені стіни, четверта стіна — двері. Якийсь квадратний колодязь. Високо вгорі — кілька круглих дірок для вентиляції. Проте сухо і не холодно. Пофарбована долівка, чиста. У мене було товсте зимове пальто, отож я ліг у ньому на квадратний метр підлоги, скрутився калачиком і міцно заснув».

 

Сьогодні мені знову пригадуються дві особливі риси життя Лук’яненка як в’язня. Він був унікальним українським політичним в’язнем. Його позиції, здається, завжди були однозначними. Хоча багато дисидентів і політичних в’язнів з України за радянських часів треба було інтерпретувати щодо намірів – або тому, що вони самі не були впевнені в своїх цілях, або спритно прагнули представити свої погляди в більш прийнятні умови, використовуючи радянські чи міжнародні статути як прикриття. Лук’яненко натомість був прозорий і відвертий.

 

Багато дисидентів були реформаторами, які прагнули змінити радянську систему, боролись за людські та національні права, в першому — за свободу слова, зборів, релігії та також в другому за права та свободу висловлюватися, вчитися і писати на рідній українській мові і культивувати українську культуру. Лук’яненко вийшов за межі цього. Він заявив, що його метою було відокремити Україну від СРСР, яку він вважав Російською імперією, і створити вільну і демократичну українську державу і суспільство. Його демократичні ідеали та його право на відокремлення України випливали з його освіти та особистої переконаності у верховенстві закону та необхідності захищати особу від держави. Право на відокремлення все-таки було гарантоване радянською Конституцією.

 

Друга риса ілюструється висновком з його спогадів, наведених вище. Лук’я­ненко був неперевершеним дисидентом і політичним в’язнем, не дивувався і не засмучувався надмірно через арешт і інтернування. Після першого арешту він був засуджений до смертної кари, але як адвокат він сам працював над зміною смертного вироку на 15-річний термін. Він бачив цей термін не як трагедію або закінчення чи нагоду реабілітації, а як ще одну можливість продовжити боротьбу, цього разу з деякими кращими людьми, тих котрі уже сиділи за Україну. Він став організатором у в’язниці і таборі і задовольнявся тим, що він був настільки ж ефективним, як і український борець за свободу, перебуваючи у в’язниці, як він був вільною людиною.

 

Для Лук’яненка завжди була важливою перемога добра над злом і велика картина свободи і демократії України. Можливо, те, що зробило його натхненним політичним ув’язненим, до речі і непоправним, зробило його менш ефективним дипломатом і політиком у свої пізніші роки. Лук’яненко ніколи не зміг підходити до справи виключно з практичних міркувань або політичної кон’юн­ктури. Хоча він був сприятливим і гостинним, готовим поділитися своїм «салом» і вислуховував думки інших, але виконував поради інших лише тоді, коли їхня позиція базувалася на солідних моральних підставах. Я особисто не завжди з цим погоджувався на тактичному рівні, але завжди поважав і любив Левка Лук’яненко за його принципи і моральну високу позицію. Коли б ми усі були такими, мабуть, світ та зокрема наш український світ був би кращим.

 

Аскольд С. Лозинський 16 липня 2019 року

«Українська літературна газета» №15 (255) 2 серпня 2019

Залишити коментар