Юрій Ковалів. Історія
української літератури кінець ХІХ–поч. ХХІ ст. Том перший. У пошуках
іманентного смислу. Підручник (Київ: Видавничий центр «Академія», 2013).
Історія української літератури знає кілька авторських
історій письменств. На таку складну працю відважилися свого часу Сергій
Єфремов, Михайло Возняк, Дмитро Чижевський. Найбільш об’ємну (у 6 томах і 9
книгах) «Історію української літератури» написав Михайло Грушевський. Проте
його історія літератури охоплює період від найдавніших часів і завершується
ХVІІ століттям. Учений планував писати і далі, але життєві обставини склалися
таким чином, що не зміг завершити свою монументальну працю. Крім того, його
праця присвячена як літературі книжній, так і усній народній творчості. Наукову
відвагу виявив Юрій Ковалів, взявшись за десять томів історії української
літератури, покликаних розкрити панораму її розвитку від останніх десятиліть
ХІХ століття до сьогодення. 2013 року побачив світ перший том праці «У пошуках
іманентного смислу». Це лише початок, перша ластівка заявленого автором
колосального 10-томного видання, котре стане першим і, очевидно, єдиним на дуже
тривалий період виданням подібного типу. Передусім заслуга цієї праці
визначається тим, що вперше в історії української науки буде прочитана література
означеного періоду з авторських позицій. Крім того, вперше вона буде
представлена у такому широкому контексті, так системно і детально. Вчений
репрезентував систему українського модернізму як продовження і розвиток
традицій української класичної літератури, зокрема давньої та ХІХ століття.
Крім того, Ю. Ковалів ввів у науковий обіг великий масив літературознавчої
термінології, обґрунтованої ним у «Літературознавчій енциклопедії», яка до
цього часу залишається унікальним і єдиним виданням такого типу.
Перший том видання представляє собою дослідження передумов
становлення і розвитку українського модернізму, аналіз творів перехідного
періоду, а також постмодерністської та ранньомодерністської лірики. Василь
Теремко у передмові до 1 тому пише: «Історія новітньої та сучасної української
літератури від Ю. Коваліва аналізує просторово-часову панораму художньої
дійсності з її істотними характеристиками, спадкоємними зв’язками та ймовірними
перспективами; у тісному генетичному й контактологічному зв’язку зі світовою
літературою, постійних циркуляціях жанрово-стильових, філософських ідей,
творчих змагань».
Структура книги чітко та логічно продумана. Фактично у першому томі порушено дві великі
проблеми. Перша – це визначення та аналіз передумов становлення і розвитку
українського модернізму. Друга – це детальне дослідження лірики передмодернізму
та раннього українського модернізму.
Свою працю Юрій Іванович розпочинає з аналізу передумов
становлення і розвитку українського модернізму. Він детально студіює історико-культурний
і наративний дискурси модернізму, наголошуючи на ньому як такому, що сприяв
докорінному оновленню художньої свідомості, а відповідно – прориву в
тогочасному літературному просторі. Постання модернізму вчений трактує як
виникнення не тільки художньо-історичного напряму, а й як художнього методу,
типу свідомості, «для якої сенс життя полягав у творчості як осяянні, душевному
очищенні і внутрішній свободі».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Фактично визначальним відкриттям Ю. Коваліва у даному
виданні є визначення феномену сецесії як перехідного етапу від реалізму до
модернізму. Він наголошує, що «модернізм формувався в перехідному періоді, що
позначилося на психіці творчих особистостей. Вони опинилися в силовому полі між
традицією й новітніми віяннями, охопленому полеміками й дискусіями, в ситуації
«межового» мислення, «спроб і помилок», в атмосфері альтернативних художніх та
інтелектуальних пошуків». Першим на цих теренах був Агатангел Кримський. Ю.
Ковалів дає глибинний аналіз суті модернізму, його визначальних закономірностей.
При цьому народництво він називає культурно-просвітницьким резистансом, коли
відбувалося формування націоцентричного дискурсу. Великого значення надає
дослідник тогочасному українському інтелектуальному прориву, досліджуючи як
окремі постаті митців, так і цілі школи й організації. Зокрема, аналізуються
творчі феномени Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Олександра
Потебні, а також культурно-історична, порівняльно-історична, психологічна
школи.
Таким чином у контексті визначеного дослідником
культурницького резистансу розглядається нова українська література. Вчений
цілком правомірно надає важливого значення визначенню особливостей тогочасного
історичного контексту, зокрема політичних та суспільних подій, які впливали на
перебіг літературного процесу. Народництво, на думку Коваліва, було культурною
і літературною національною силою, яка перебувала в опозиції до модернізму. Тут
Ковалів провадить цілком обґрунтовану наукову дискусію з С. Єфремовим,
репрезентуючи своє новаторське бачення низки явищ і подій, що засвідчує поступ
української літературознавчої науки. Слід зауважити, що всі теоретичні
положення та практичні висновки Ю. І. Коваліва зроблені на основі найновіших
здобутків сучасної науки як українських, так і європейських. Тож його праця у
цьому сенсі є проривною не тільки для національного літературознавства, а й
європейського.
Особливий акцент зроблено на праці І. Франка «Із секретів
поетичної творчості». Ковалів пише про її велике значення у формуванні нової
художньої свідомості: «Він не лише скеровував українське літературознавство до
розгортання нового методу літературної критики на основі найновіших відкриттів
у психології, а вперше в історії національного письменства заявив про
літературу як іманентне художнє явище». Тут же дослідник наголошує на
важливості естетичних принципів у літературному процесі. Таким чином,
естетичний метод дослідження займає в науковій методології Коваліва досить
вагоме значення.
Окремо зупиняється вчений на питанні формування тогочасного
шевченкознавства. Він визначає здобутки на цьому терені І. Франка, П. Куліша,
М. Драгоманова, В. Білозерського, а також двотомної монографії О. Кониського
«Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Говорить дослідник і про
появу філологічного методу В. Перетца, наголошуючи, що «методологія В. Перетца
відповідала новим, модерністським віянням, хоча вчений ними не переймався,
завбачила появу формалізму. Дотримання строгого філологічного аналізу
художнього твору не мало ригористичного значення. Воно пом’якшу¬валося
суб’єктивними чинниками, апеляціями до естетичного, етичного, публіцистичного
методів».
Питання концептуалізації українського раннього модернізму
вперше осмислюється автором, що зроблено на основі аналізу тогочасних наукових
праць, зокрема О. Потебні, І. Франка, В. Перетца, що «відповідали принципам
«філософії життя», правили за теоретичну основу національного модернізму,
відтворювали його світогляд і дух. Ю. Ковалів називає модернізм цілісним
конкретно-історичним явищем, «незавершений проектом». Крім того, він робить
удалу спробу інтегрувати його в європейський контекст, наголошуючи, що
«типологічні спільні для європейської культури процеси засвідчували у кожному
письменстві яскраву національну специфіку, тому варто говорити про різні
національні варіанти модернізмів». Учений правомірно вважає, що специфіку
українського модернізму слід шукати на стиках і перехрещеннях українського та
інонаціонального, але загалом він відповідає європейському.
Оскільки офіційного маніфесту українського модернізму не існувало,
то, на думку Коваліва, його могли б компенсувати листи Лесі Українки до І.
Франка від 31 грудня 1902 року та 1 січня 1903 року. Особливість українського
модернізму полягає у тому, що «на противагу епікам ХІХ ст., схильним до
розлогих метанарацій, присутності всевідного автора, письменники-модерністи
навіть у прозі були ліриками і психологами. Вони обрали об’єктом свого
зображення глибини людської душі». Ковалів при цьому обґрунтовано наголошує на
тому, що радикальні зміни відбулися у психіці, а не в тематиці. Автор уперше
чітко визначає і розглядає національний варіант українського модернізму,
зокрема феномени М. Вороного, Г. Чупринки, О. Олеся, «молодомомузівці». На
думку дослідника, суто український варіант модернізму обстоювали «хатяни»,
культивуючи ідеї краси і правди. Загалом дослідник інтерпретує модернізм як
закономірне явище в історії письменства. Власне, це була не тільки художня
дійсність, а значно ширше явище, «доцентрова модель духовного світу». У
модернізмі поєдналися неоромантичні, символістські, необарокові, неореалістичні
та інші стильові тенденції, а імпресіонізм постав як інтермедіальне явище.
Ковалів розглядає авангардизм як полістильове явище,
наголошуючи: «Якщо в модернізмі йдеться про впорядкований художній космос,
доцентрову структуру, то в авангардизмі – про хаос, просякнутий відцентровою,
деструктивною стихією. Отже, обидва напрями репрезентують протилежні
світогляди». Експресіонізм в інтерпретації дослідника подається як відображення
політичного, соціально-економічного, морально-етичного абсурду соціуму. Ковалів
робить правомірний висновок про те, що «модернізм на межі ХІХ-ХХ ст. вивів
українську літературу на магістральні шляхи світового письменства, що
переживало етап становлення й утвердження нового типу художньої свідомості,
інтенсивні пошуки невідомих досі жанрово-стильових структур».
У розділі «Лірика в контексті реалізму» аналізується феномен
Тараса Шевченка, наголошується, що його творчість «не була регламентована
жодними приписами, розвивалася поза засадами певної літературної школи». Вчений
акцентує особливу увагу на народниках, які витворили у своїй поезії
«пасіонарний психотип культурника, здатний усвідомити, що «правди раб не має».
Вперше досліджено героїв-пасіонаріїв у ліриці П. Грабовського. Крім того, тут
же подано низку маловідомих імен поетів і фактично зовсім не досліджених, як В.
Масляк, К. Білиловський, Я. Жарко. Аналізуючи лірику перехідного періоду,
дослідник виділяє «сецесійний психотип» Івана Франка, для творчості якого
притаманні були національний провіденціалізм, гуманізм, людська і національна
свобода, синтез націософії та інтимних переживань.
Досліджуючи народників, Ю. І. Ковалів визначає їх як
особистостей, котрі репрезентують тип людини, що долає історичні випробування.
Дослідник наголошує на формуванні пасіонарного психотипу культурника,
представляючи у цьому контексті цілком новаторський аналіз лірики Павла
Грабовського. Вчений зазначає, що його тюремна лірика постала як «засіб
політичної, національної волі». Поет озвучив своїми творами мотив трагізму
України, створив нових героїв-пасіонаріїв. Дослідник акцентує увагу на їхній
подібності до ранньохристиянських подвижників, які заповнювали простір
народницької агіографії. На думку Коваліва, Яків Щоголів перший почав
обстоювати принцип «мистецтво для мистецтва», саме його твори репрезентують
естетизацію переживань, чого не спостерігалося раніше.
Окремий розділ присвячений у праці Ковалів ліриці
перехідного періоду – межі ХІХ—ХХ століть. Найяскравішою постаттю сецесійного
психотипу він, безперечно, вважає Івана Франка. «Каменярі» поета, на думку
дослідника, репрезентують єдність народницького і соціалістичного дискурсів у
творчості Франка. Вчений правомірно наголошує на інтертекстуальній основі
творів митця, їхньому глибокому
провіденціоналізмові. Дослідникові імпонує те що лірика Франка
«різногранна, багатопланова, поліфонічна». Принципом, яким керувався Франко у
своїй творчості, Ковалі правомірно називає прагнення досягти життєвої
достовірності, що «відповідало б настановам «наукового» та «ідеального»
реалізму». Це забезпечило утвердження загальнолюдських цінностей, людської та
національної свободи, поєднання націософії з інтимними переживаннями у його
творчості. Заслугою Франка дослідник вважає також його прагнення до жанрового
оновлення української лірики. Щодо поемного жанру в спадщині Франка, то, як
вважає Ковалів, «він еволюціонував від описових, епічних поем, часто з
дидактичними акцентами, до ліро-епічних, драматичних, байронічних,
філософських». Саме поема Франка «Смерть Каїна» 1889 року започаткувала історію
українського модернізму.
Ю. Ковалів репрезентував у своїй праці низку літературних
портретів поетів, зокрема Осипа Маковея, Євгена Мандичевського, Уляни
Кравченко, Христі Алчевської, Дніпрової Чайки, Миколи Чернявського, Спиридона
Черкасенка, Володимира Самійленка, Івана Стешенка, Олександра Козловського, а
також вперше маловідомих поетів перехідного періоду. Таким чином він уперше
представив максимально повну і багатогранну картину тогочасного літературного
процесу, якої в українському літературознавстві до цього часу ще не існувало.
Аналізуючи ранню модерністську лірику, дослідник цілком
правомірно говорить про амбівалентне враження від неї. Ці поети відстоювали
принципи «мистецтва для мистецтва», проте у їхніх творах міститься багато
сецесійних ознак. Для цієї лірики характерна висока культура поетичного
мовлення і доцентровий концептуалізм художнього світу. Так, Леся Українка вже
своєю дебютною збіркою «На крилах пісень» утвердилася на теренах модернізму, як
правомірно вважає Ковалів. Для її творчості притаманні домінування
неоромантизму, численність пейзажно-метафізичних віршів, романтичні образи
просвітницького резистансу, риторика громадянських сентенцій. Леся Українка,
«заглиблюючись у трагічну минувшину, мислячи історичними категоріями, в
національному поетеса бачить загальнолюдське, а національним питанням надає
універсального значення». Тут же дослідник аналізує творчість Агатангела
Кримського, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Грицька Чупринки, Миколи
Філянського, Сильвестра Яричевського, Петра Карманського, Степана Чарнецького,
Сидора Твердохліба, Василя Пачовського, Богдана Лепкого. Говорячи про
авангардистську лірику в українській літературі, вчений наголошує, що вона була
представлена лише феноменом експансивного Михайля Семенка.
Таким чином, Юрій Ковалів розпочав колосальну ходу на
теренах осмислення літератури кінця ХІХ—початку ХХІ століть. Він узявся за
працю, якої ніхто ще і ніколи до нього не робив. Перший том прочитано.
Громадськість чекає на всі наступні томи заявленого видання. Проте вже
починаючи з виходу першого тому у світ, необхідно говорити і ставити питання про
належне відзначення даної праці з боку академічної науки.
Оксана СЛІПУШКО,
доктор філологічних
наук,
професор, завідувач
кафедри
історії
української літератури
і
шевченкознавства
Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
м. Київ