Українці Бразилії = Os ucranianos do Brasil=Ukrainsans in
Brazil: історико-етнологічне досліслідження [ гол. наук. ред. М. Гримич та ін.] – К.: Дуліби, 2011. – 262 с.
Вони накочувалися на незнане узбережжя хвилями – люди не
моря, а землі, які, втративши її, зважилися тепер долати велику воду,
перетинати континенти й суміщати епохи, аби віднайти ту ж таки твердь, що нею
вони снили під небом вже навіки втраченої для них «Галіції» – водночас
загубленої обітованної землі і знавіснілого Вавілону з його куценькими моргами
глевких ґрунтів, вічними боргами, нафтовими промислами, банками рустикальними,
жандармами і найяснішим цісарем, який про всіх дбає. Бо чулися вони людьми
тільки на землі, і єдиною стихією, з якою вони
спазматично, до крові й надриву зріднилися, тим першоелементом, що
утримував непорушною бутність їхню, було поле. Заради нього вільно було день
при дні роситись солоним потом, усе життя складати гріш до гроша і, загарувавши
на схилку віку хіба п’ядь під домовину, втішати себе примарною надією, що дітям
поведеться краще – чи, за Стефаниковим «Палієм», вдарити лихом об землю і
спопелити все довкіл з вигуком «Я чужого не хочу, лиш най моє вігорит». Для
кого ж апокаліптика вогняного очищення була занадто радикальною, той вирушав до
Нового Світу – незнаного краю антиподів, де усе чуже й невідоме, і дерева там
не такі, і птахи чудернацькі. Але землю там дають і поле в тебе буде. Яке – об
тім спочатку й не думалося…
«Для того я поїхав, що мені навскучилось було всяких паньків
тілько в руку ціловати, та тілько перед ним шапкувати. Та не іно я сам через те
поїхав, но і другі наші люди через тоє вельможне паньство повідрікалися своєї
рідної землі, помарнували свою працю за пів дармо,– позабирали жиди грунти та
всьо що но мали по троха, жидова загорнула, тай вибрали ся наши братя рускі за
море на чужину, лучшої долі глядіти, тай тим Полячискам з очей уступитися, тим
голодним пявкам, котрі послідну кров виссали з нас, та не могли ніколи
нассатися», – виповідає одвічне, селянське, таке, що тілько інший селянин і
годен втямити, у своєму писаному 1897-го «Листы зъ Бразиліи» Теодор Потоцький.
У книзі, за яку понижче ходитиме, його епістола розлитим у ній автентичним
«мелосом» відчайдушно-погибельних мандрів і схожого на катастрофу
першопоселення посеред звірів, смертей і пралісів править за один з
найвикшталтуваніших артефактів спазматичної української Одіссеї, у якій було
вдостач своїх сирен і циклопів – але не знайшлося жодного прихистку побіля
«стрункої, мов промінь, чистої Навсікаї»: «У Удіне стоялисьмо 7 тижнів. Нодарі
Сільвіо, злодій, обдирав там людей. Навіть я сам дав 62 зл.; нігде не дов-смся
ошукати, але там мусів»; «Дитина Наревича умерла в дорозі. В дорозі много дітей
умирає»; «Іще не вирубані ліси, від помешкання далеко, тай птахи з ліса
вилітають, тай з’їдають пшеницю, для чого не сіється».
Власне, тут мало б ходити про людей, які проміняли відчай на
пастку. Кожному з тих, кому пощастило побачити з палуби вщерть набитого
емігрантськими тілами пароплава обриси Ріо-де-Жанейро (знати – втіленої мрії
архетипічного батька пострадянського капіталізму Остапа Бендера, від
гендлярського етосу якого українські переселенці, щоправда, були далекі, як
Іван Вишенський від «Патріарха Кірілла»), бразильський уряд, життєво
зацікавлений кін. XІX ст. у колонізації своїх неісходимих теренів, видавав
своєрідну перепустку у нове життя – сокиру, сікач, сапу, заступ, пилку – і
нарізав 24 г.
на кожну родину. Не орної землі, а всуціль – пралісів з велетенськими деревами,
коріння яких лишалося в землі і через 60-70 років ручного обробітку ґрунту
(інший тоді і в тих умовах був просто неможливий). Тож найпершими на
українських поселеннях з’являлася не церква і не школа, а цвинтар. Вже у 60-ті,
коли на Великій Україні хати стояли під шифером, телевізори блимали «голубим
огоньком», а з транзисторних радіоприймачів лунали принадно-заборонені
«голоси», звідкіль ми дізнавалися, що всюди на світі добре, у нас лише – зле,
онуки українських піонерів у штаті Парана господарювали десь так: «Два коня
впрягали в плуг. Хазяїн був ззаду, а плуг скакав по пеньках і коріннях, і то
страшно нищило наших людей. Собі уривали м’язи, мускули, бо то страшно кидало…
Викорчовували деякі менші коріння, вирубували сокирами, підкопували, але то
страшна, тяжка робота». І так десятиліттями, покоління за поколінням. Назагал
беручи, традиційна в XІX віці каторга була б для них не покарою, а полегшею,
проте, на відміну від решти етнічних спільнот (шукаючи за журавлем у небі, у
південні бразильські штати гуртами посунули поляки, італійці, євреї, німці, але
зрозумівши, що на них чекає посеред тих нетрищ, не один взявся повертати до
остогидлої, проте комфортнішої для життя Європи), історія практично не знає
прикладів масової української рееміграції. Маломовні галицькі вуйки затято, до
смертельного надриву клалися біля землі, багато кого така праця швидко зводила
у могилу, на їхнє місце приходили діти – у замкненому колі змінювались місцями
лише омега й альфа. Тут, власне, відсутня історія у новоєвропейському сенсі
цього поняття, одначе у тамтому трибі життя мерехтить щось неусвідомлено-параболічне,
притчеве, не зведене до одновимірної лінійності «смертоіснування» щоденних
клопотів – як у відомому романі Жоржі Амаду «Велика Пастка» про містечко, яке
почалося з кладовища і піднеслося до символу цілої Бразилії – емігрантського
кишла блукальців, анахоретів, повій і кавових полковників. І в тому, і в іншому
випадках буденність броститься сюжетами, крізь монохромну подієвість яких проявлюється щось глибше й
місткіше за побут і виживання…
Випущена у світи з благословення Національного науково-дослідного
інституту українознавства – інституції поважної бодай з огляду на те, що об неї
надщербив зуби сам Дмитро Табачник – колективна монографія «Українці Бразилії»
(модератор, головний редактор та автор доброї половини наукових розвідок книги–
Марина Гримич) продовжує давню українську традицію етнологічно-історичного
розмислу, класичні зразки якого запропонували свого часу Павло Чубинський в
«Трудах этнографическо-статис¬тической експедиции в Западно-Русский Край» та
Володимир Шухевич у «Гуцульщині». Тобто йдеться про узагальнюючого кшталту
дослідження, у змістових регістрах якого історіо¬графічні екзерсиси (домінантою
історичного наративу тут – увага до двох перших і найпотужніших водночас
еміграційних хвиль, які ще до Першої світової виформували і до стогодні з
невеликими корективами незмінний екзистенційно-ментальний тип «українця
Бразилії») поєднуються зі студіями над землеробською культурою та в
якнайширшому сенсі цього поняття традиційною звичаєвістю переселенців. Під цим
оглядом вільно безпомильно стверджувати, що «Українці Бразилії» – то направду
подія в українській гуманітаристиці, зважаючи тим більше і на те, що
зорієнтоване на письменство «середньої полиці» поспільство взагалі мало знає
про реальну, а не декоративно-розцяцьковану Україну, особливо ж – про
загублений у хащах Парани її бразильський закуток (сучасної українознавчої
література про нього до з’яви цієї книги просто не було, і навіть
фахівцям-гуманітаріям про переселенську драму кін. XІX – поч. XX ст. знакував
хіба невеликий поетичний цикл Івана Франка у збірці «Мій Ізмарагд»). Якість і
ваготу наукового розмислу засвідчено бодай тим, що автура тут не пішла шляхом
типового для сучасної нашої науки коментування вже опублікованих джерел:
основою дискурсивного контенту «Українців Бразилії» – польові дослідження
вчених України, Канади та Бразилії, які 2009-м р. вивчали українські культурні
та господарські ландшафти двох штатів – Парани та Санта Катаріни. Тому так
рясно насіялось в статтях і розвідках її матеріалу, як писали колись українські
етнологи й фольклористи, «з живих уст» – усього того скарбу, що не не відгонить
архівним пилом, не вбиває живе почуття мертвою рефлексією академічного
офіціозу, а вияскравлює щось значно поважніше – а хоча б і ту притчевість, за
яку йшлося повище. Бо оповідаючи, як спалюють на полі зрубані дерева, як сіють
і жнуть, як ходять до церкви, колядують і готують шірамон (бразильське «мате»),
ці люди, достоту, як оповідачі з Кулішевих «Записок о Южной Руси», де жива
балачка неодмінно проростає метафізикою, виповідають досвід унікального для
України «проживання» XX віку. Який ці селяни із зашкарублими руками і
просвітленими обличчями (старі світлини в цій книзі варті особливої уваги)
змогли прожити так, щоб майже ціле століття – о диво дивне для силоміць
зануреної у його вихори і жахіття України, пошматованої між ідео¬логіями й
модернізаціями, стилями, партіями і світовими війнами, осатаніло-великими
вождями і провінційними провідниками – у суті речі «не помітити», проминути, не
взяти на плечі його апокаліптичної ноші. Дивними вони були, достоту – іншими, і
Україна, яку вони зберегли до нашого часу майже непорушною у забутій
«володарями дискурсу» Парані, де живі ще давно пощезлі у нас особливості живої
говірки кін. XІX віку, була «Іншою Україною» – Україною-не-XX-віку, для якої
глухі вістки з чужого світу про естетичні революції Хвильового і Шереха чи
розколи в ОУН були чимось таким далеким… Симптоматично, що українські
емігранти, які опісля людиновбивчих усеспалень ІІ світової потрапляли до
Бразилії, надовше у ній не лишались, обираючи для «ПМЖ» Гамерику чи Канаду.
Воно й направду – там усе звичніше, і до «мікрофонів» ближче, і Нью-Йоркську
групу зручніше ладнати. А ця громада – мовчазна, якась ісихастська, для когось
навіть позбавлена «голосу» й публічної репрезентації: так само симптоматично,
що нікого з людей «української Бразилії» ширший наш загал просто не знає.
Професор німецької літератури в Університеті Ріо-де-Жанейро Віра Вовк тому й
виняток з правила, що виформувалась іншим досвідом, позбавленим чіткої «локалізації»
– народилася в Галичині, освіту здобула в Німеччині, у літературу увійшла в
Нью-Йорку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…«Велика Відмова» – цим терміном Герберта Маркузе вільно
схарактеризували їхній триб життя. З нею вони багато втратили – та може, ще
більше знайшли, бо на цілій землі лишаються чи не єдиними свідками і вісниками
цілої, не-цитатної, не-медійної України: кажучи словами першопоселення Теодора
Потоцького, вони не «шапкували» перед віком.
Який «з шумом погине», а тиша зостанеться. Навчитися б її ще чути…
м. Київ