Українська цивілізація як актуальне бойовище

114

Нині вже добре видко, що
бездарність культурної політики Віктора Ющенка чи радше занедбання ним цієї
царини за нової влади призводить до цивілізаційного вибуху, що особливо
посилюється традиційними угодовством і продажністю українських інтелектуалів,
перед серед яких веде пан Андрухович з його настирливим деліріумом щодо
конечності розвалу держави. Епатаційні витребеньки останнього вже настільки
нижче плінтуса, що присоромлювати його довелося пані Ганні Герман.

Ще у квітні для радіо «Свобода» голова Всеукраїнської асоціації викладачів
історії «Нова доба» Поліна Вербицька зауважила, що у здійсненні проекту
переписування підручників з історії беруть участь уряд, наукові кола, освітяни
України. «Для нас зрозуміло, що за тих обставин, які склались у державі після
президентських виборів, наше завдання виходить за межі науки або освіти. Наша
мета – виховати патріотів України, які розділяють європейські цінності
патріотизму і толерантності», – сказала Вербицька. Це та сама «Нова доба» з
осідком у Львові, яка співробітничає з інститутом Ґеорґа Екерта. Інститут
продовжує традиції есдека німецько-російського роду Ґеорґа Екерта; він входить
до низки міжнародних непершорядних асоціацій і має розгалужене представництво в
Росії, беручи участь у рецензуванні й ревізії підручників з історії для школи
різних рівнів.

Цілком випадково інтереси інституту співпали з інтересами українського
міністра МОН і автора доки секретних наукових розвідок пана Табачника, який
прагне через коліно реформувати українську гуманітарику. Під цю нагоду київське
видавництво «К.І.С.» щойно випустило чималий том «Історична освіта: європейський
та український досвід. Викладання національної історії в школах Центральної і
Східної Європи», що насправді є доволі хаотичною добіркою спостережень,
відчитів і внутрішніх рецензій здебільшого на допомаранчеві підручники з
історії так, ніби в деяких східноєвропейських країнах, але під кінець відверто
з табачниківським акцентом на Україні.

На цей аспект звернув увагу Костянтин Родик у суґестивній рецензії
«Інфіковані підручники. Радянський спадок української школи», що вийшла у
проющенковській газеті «Україна молода» (номер 135 за 24.07.2010), котра
доклала всіх зусиль напередодні останніх виборів для дискредитації опозиції
Партії реґіонів. Наприкінці слушного аналізу (хоч і з низкою історичних помилок
і неточностей) Костянтин Родик цілком у дусі «Нової доби» й настанов міністра
Табачника виснував: «Шкода лише, що з цієї книжки ми не дізналися про точку
зору російських істориків. За президента Л.Кучми було нібито створено
українсько-російську групу науковців для обговорення можливості укласти
спільний підручник історії. Це — нормально; за умови, якщо держава з її
сьогочасними прагматичними інтересами не втручатиметься у діяльність фахівців.
І тоді, нарешті, з наших підручників зникнуть міфи з різними знаками, а школяра
навчатимуть бути вільним громадянином, а не боржником держави». Навіть такий
фахівець, як Родик, не замислився над тим, чому підручник має бути саме
російсько-укра­їнським, а не
австро-румуно-угорсько-польсько-словацько-чесько-прибал­тій­сько-біло­русько-російсь­ким…
Або відразу по-чапаєв­ському планетарно-ґлобальним? Як не пояснив, наприклад,
як узгодити нам російські «маразми» путінізму з освяченням царів, прославлянням
розумо­во-неповноцінних нищителів України – з нашим баченням цього питання. Чи
поскромлять московські автори свої підручники за допомогою науковців під
проводом українського міністра, чи вдасться залагодити польські викривлення
історії кресів ( не тільки часів волинської трагедії), чи вирішити справу з
румунськими претензіями тощо? Цими марницями рецензент, якому важливо було
підкреслити табачниківську тезу єднання в першу чергу з путінськими істориками,
знехтував… Так, начебто і дозволеній об’єктивності віддано данину, і подано
ще один аргумент для нищівної реформи вітчизняної гуманітаристики.

Випуск розкидкуватої збірки має хіба що фінансове значення для самого
видавництва, бо всі матеріали опубліковані багато років тому, й фахівці з ними
обізнані, а для практичних потреб написання підручників сьогодні навряд чи
мають значення рецензії накладів 90-років. Більшість зауважень рецензентів і
оглядачів слушні. Але вони мають не абсолютну наукову стійність, а вказують
тільки на бездарність багатьох авторів пізньорадянської й пострадянської доби
та невігластво видавців, які свого часу заощадили на внутрішньому рецензуванні
й науковому редаґуванні. Особливо кричущі випадки неуцтва, що на них звернув
увагу ретельний рецензент пан Р. Маєр. Шкода, що видавництва не мали таку
рецензію до своїх послуг півтора десятки років тому.

Наукової й практичної цінності збірка позбавлена сьогодні ще й тому, що
розглядаються окремі комплекти підручників для різних рівнів школи і видані в
різні роки. В книжці не узгоджена термінологія, нема консенсусу щодо бачення
історичної перспективи й самих завдань історичної науки. Тому для
післяпомаранчевого часу, коли і в історичній науці маємо інші круговиди
проблематики, і іншу автуру, і інші ідеологічні орієнтири, видання можна було б
взяти лишень до уваги, поставити галочку й запроторити на полицю… якби не
помітна тенденційність, насамперед пана Р. Маєра у підважуванні історичного
українського права на Галичину, Буковину, Волинь (с. 153, 180). На тлі
спокійних і слушних зауваг Надії Гончаренко з приводу ідеалізації козаччини,
Катерина Стецевич займається ревізією українських поглядів на ОУН. В збірці
звучать різкі наскоки на такі знакові для України постаті, як Петлюра і
Бандера. Цікаво, що при цьому не впадає в око недостатність висвітлення дій
російських військ в Україні, скажімо, доби визвольних змагань. Але справа ж не
в тому, що це все старі аргументи для нової політики теперішньої влади, а в
тому, що ці теми треба було десятиліття тому й сьогодні обговорювати в академії
наук і виробити та затвердити певні вимоги й концепції підручників. А як таких
однозначних вимог до навчальної літератури нема, а сама школа круто
реформується, тобто випускаються зовсім інші підручники, то здорового глузду в
виданні книжки давніх рецензій «з іншого приводу й для інших вихідних умов» –
нема.

На берегах можна б зазначити, що автори німецького інституту мали б брати
до уваги соціологію української видавничої справи: керівниками здебільшого були
призначенці з колишнього партійного, комсомольського апарату й спецслужб. Те
саме відбувалось і в керівництві держави й відповідних наукових установ,
зокрема того ж Інституту історії АН. То й не диво, що навидавали вони усі
слушно прорецензовані дивацтва.

Шкода, що до книжки не залучено жодного матеріалу, який був би скерований
не в минуле, а в майбутнє. А тим часом майбутнє тісно пов’язано з електронними
мультимедійними гіпертекстами й відповідними засобами роботи з ними. Вони
дозволять підвищити інформативність викладу, розширять кругогляд учня й
студента й покажуть йому ширший історичний ландшафт для формування
індивідуальної творчої думки.

Автори з інституту не звернули також увагу на те, що за умов поширення
започаткованої Віктором Ющенком клерикалізації шкільної освіти підручники не
містять правдивої історії ні основних реліґій у вітчизняному поступі, ні
основних церков, котрі в за різних часів поводилися по-різному стосовно української
самостійності, української мови, культури і т.ін. Церковне будівництво сьогодні
в наших підручниках розглядається так, як донедавна розглядалася приоздоблена
історія більшовицької партії.

Звичайно, добре було б, якби вдалося з такою ж відвертістю поговорити і про
історію літератури, і про викладання історії мистецтва… Доки не пізно.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!