Українська реконкіста

358

Пам’яті Ніли Зборовської

Закінчення. Початок у ч.17.

Ніла Вікторівна Зборовська до знемоги оберігала свою духовну
приватність, дорожила власним баченням-розумінням ЖИТТЯ, ТВОРЧОСТІ, ТЕКСТУ –
куди, не питаючись, намагалися зайти – аж до того, що знищити! – і куди Ніла
Зборовська вперто і настійно не пускала.

Вельми прикметно – і то як вислід, – що 26 лютого 2008 року,
захистивши докторську дисертацію «Психоісторія новітньої української
літератури: проблеми психосемантики і психопоетики», Ніла Зборовська зібрала з
актової залі Інституту літератури всі квіти, які їй подарували, і пішла на
Байкове кладовище.

До Лесі Українки.

Сама. 

Енерґетична пам’ять.

Шляхетний дух.

Аристократизм мети.

«Я відчувала, що радикальність феміністичної критики мене не
задовольняє. І тоді я створила свій художній текст – повість-неповість
«Дзвінка». Соломія Павличко, прочитавши цей текст у рукописі, сказала мені, що
я стала письменницею… Написавши свою власну річ у неймовірному екстазі, за одну
ніч, я збагнула… Лесину «Одержиму!». І тоді розпочала свої студії над творчістю
Лесі Українки. Ця праця була для мене самопізнанням і пізнанням жінки в цілому,
її містичної незбагненної сутності». («Пришестя вічності», в-во «Факт», Київ.
2000. «Від автора», ст.7-8)

Отож, тяглість, природою, вела і множила СВОЄ… «Видати цю
книгу (перевиданий есей «Моя Леся Українка», в-во «Джура», Тернопіль,
2002р.)  у видавництві «Джура» – це також
мій обов’язок перед пам’яттю Юрка Ґудзя, який започаткував тут серію
«Українська реконкіста». Реконкіста – поетичний образ, що виражає повернення
власного простору – втраченого Неба, втраченої Землі. У нього боліла душа за
мою книгу. Душа Друга… Душа Поета. Як Поет він знав, що це таке – написати
книгу із живого голосу нерозумної душі… Тому він і написав свій текст на
«Пришестя вічності» – «Рай і вирій розіпнутих крил: Слідами втраченого ритуалу
і знищеної книги». У моєму тексті  він
почув голос стародавньої пісні –  «Ой,
зелене жито, зелене…». Тоді мою злякану душу він неймовірно втішив, сказавши,
що книги не знищуються: вони просто відлітають у вирій, щоб знову
повернутися…   У рідне Небо, на рідну
Землю».

Юрко Ґудзь… Поет. Прозаїк. Філософ. Художник. Ще молодого
віком – Юркові тільки-но 46 минуло – проте вже зрілого Майстра у лютому 2002-го
року сучасні одморозки по-звірячому забили у дворі житомирського військкомату.
(22-го лютого, щороку, в Центральній дитячій бібліотеці міста Житомира – вечір
Юркової пам’яті, –  я щойно звідти –
друзі, рідні, Юркові учні, колеги-літератори згадували словом, піснею… Тільки
сей рік був уже без голосу Анатолія Шевчука (історик мистецтва Анатолій Шевчук
одійшов у вічність торішнім березнем) і серця й розуму Ніли Зборовської. Живе
Слово Зборовської в Немильні, в Юрковому селі, на липневих поетичних читаннях,
роздумах-спогадах про Художника «Липневий янгол», що їх зорґанізовує щороку
голова «Міжнароднього братства Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна
українська метафізична харизма»; «Неадекватне прочитання…» – розкішно-вбивчий
її есей про фальсифікацію образу письменника; нарешті – «Юрко Ґудзь»
(Психометафізичний портрет), ґрунтовна передмова до Юркової книжки «Барикади на
Хресті» (2009). Прикметно, що остання Нілина публікація, за життя, – саме фраґмент
з цієї статті в торішній «Літературній Україні», за 11 серпня. В ній зокрема
вона значить: «2000 року Юрко задумує для своєї метафізичної ідеї символічний
видавничий проєкт, який пропонує тернопільському видавництву «Джура» під назвою
«Українська реконкіста». В інтерв’ю газеті «Вільне слово» (яка вийшла 20 лютого
2002 року – у день його смерті) публікується останнє пояснення, ЩО таке
«Українська реконкіста»: це – мистецька онтологічна міфологема» і орієнтир для
майбутнього, який передбачає «звільнення нашої свідомості від постколоніальної
залежности», а відповідно – націотворче відвоювання нових повносилих
реальностей буття».  

Воїстину. Мистці-літератори відходять – за них і про них
говорять їхні тексти.

Пам’ятається, як приїхала-принесла на Юркові читання жовті
троянди, як горнула їх до грудей, до серця. «Аби ви знали, як я йшла до вас», –
заговорила прямо від порога. «Ви шукаєте хату нашого Юрка, якого вбили за те,
що хотів прибрати пам’ятник Леніну в Житомирі?», – спрямував її одразу до мети
тамтешній люд. Як присіла – надовго – мовчанням – біля Ґудзевої могили. Власне
про їхні людські і творчі взаємини, як на мене, книжка має зібратися – від часу
їхнього знайомства, року 1994-го, з Луцька, з тематичної конференції до
ґерметизму в мистецтві, що її зафундував був на Волині художник Микола
Кумановський, торішній, як і В’ячеслав Медвідь, 
ювіляр, – 60 так само минуло Майстрові… Забрав її до себе Юрко, мовив
хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же Леонід Шурко, глибокий мій
товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-фольклорист, що був за боярина на
її весіллі –  четвертий рік кафедра,
університет, Україна без Шуркових очей і слова. 
«Поїдемо в Крюківщину. На могилу. До нього.. До його Спокою», – все
обіцяла.

Вже…

Поїхали…

Запізналися ми з нею так само десь серединою 90-х. Пам’ять
наразі висновує життєві – з-копита, в-галоп, – вирізьблені речі. 98-го на
Хрещатику страйкували шахтарі. Там і здибалися випадком. Я давав інтерв’ю
телеканалові СТБ – говорив на камеру, конкретно й предметно – і до такої міри
переконливо, що телевізійниця сприйняла мене за питомого гірника. Ніла не
віднаджувала – все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди
запросила на каву до хрещатицької кав’ярні «У Ґеорга». Я тоді крєпко богемив:
волосся, джинси, обв’язом в чорну куцу хустку, «кроси»… Одне слово, все, як
годиться. За кавою – просто на люди – 
пішла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі
на Пушкінську, до всесвітньознаної «Пушки», Ніла принесла щойновидану книжку.
«Тут три сторінки – тобі і про тебе. Видаватимеш поезію – усе передам і слово
окремішнє напишу». І полилося: «Як Саша читав вірші…». Ні цифрових сторінок, ні
розділу, ні навіть назви есею (!!!) я не запам’ятав…

Книжка поетична моя на часі стала …

 – Марія [Рудак ] просила,
щоб, живого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка, в Немильню, –
проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня, позаторік, зателефонував
до неї. (Од попередніх наших одвідин меморіяльні Юркові справи пішли нагору:
поклали назвати школу, що в ній викладав, його ім’ям, погруддя поставити,
найменувати вулицю, музей письменника облаштувати – саме рідна Юркова сестра з
Канади обізвалася) – Тобі все підготувала. Де ти?!». Я був тоді в лісі
(Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло
тоді в мене. Я з вами, тільки й сказав…

Далі часто-густо перетиналися – чи то в неї в Інституті, чи
десь на каві або ж на «швидкій» столичній майдановій «картоплі», чи проводжав
її – або ж до ректорату, – у справах, чи до господи письменниці Валерії
Врублевської… Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапили…
Востаннє, телефонічно, перекинулися словом за місяців  два до її смерти. Жива, але не зовсім
здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не можу…

І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.

Ніколи.

Треба робити було все в часі.

Мені…

…2003 року Ніла написала і видала свою «Українську
реконкісту».  Художній анти-роман, що
розгортає версію народження життєвої та літературної концепції «Українська
реконкіста» – як пам’ять-пов’яз  про
талант і творчість Юрка Ґудзя – «Я напишу тобі Роман довжиною у вічність», – це
останні її слова  звідтам.

Село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области
забрало її з Києва назовсім.  Навічно.

…О 2-ій ночі Ніли Вікторівни Зборовської не стало.

…Поховали її так само о 2-ій. Вдень.

…Зателефонував д-рові Миколі Сулимі, в Інститут літератури
НАН України – Микола Матвійович потвердив: Ніли немає.

«Певно, вже… Хоча… підлікуюсь трохи – повернуся», –
переповів п.Микола останні Нілині слова.

Вийшло на горе.

Набрав її звичний номер…

Абонент недоступний, – звично проказав мобільний.

 «Українська
реконкіста» поза  межею?!

Не вірю!

Де ти?! – застигло і висить у повітрі…

…Торішнього першого жовтневого дня минули сороковини
відтоді, як Ніла Зборовська у засвітах. Ані розум, ані душа не беруть цього.
Саме перед цим – 27 вересня, на Воздвиження Христа Господнього – одсвітив їй,
уже неземній, тамтешній, день од народин.

Її рідне село, Рубаний Міст. Її – не в’яжеться-не лягає, не
хоче сюди те слово – могила. Академіки, директор Інституту літератури імені
Т.Г.Шевченка НАН України Микола Жулинський, член-кореспондент НАН України
Віталій Дончик, столичний д-р Михайло Наєнко, поет, прозаїк Ігор Павлюк,
професор  з Черкаського університету
Володимир Поліщук, що починав на цвинтарі поминальне слово, –  всі тремно, згадуючи, і досі не могли дати
раду реаліям, очутитись-усвідомити, що Ніла вже не ТУТ…

Не поміж нас.

Не з нами.

Олег Павлов…

Дмитро Кравець, докторант  
Шевченкового університету, учений-літературознавець Анатолій Шпиталь…

Університетська подруга, сьогодні професор Ніна Бернадська,
«академістка» з Інституту літератури Наталка Лисенко, Теодозія Зарівна, Тетяна
Щербина, Леся Демська, Анна Лобановська, – вже в господі ставили на помин її
дух, загадкову красу, інтелект і поступ…

Все це дороге як пам’ять.

Слова…

Глибокі. Найсокровенніші.

Мовчазним невимовним болем, чесною тугою…

Зрілість. Поважна фундаментальна наука.

Попереду були дослідження, відкриття, здобуток.

Адже, сорок з лишком літ – то тільки добра постать на добрий
зажинок.

Слова…

Допіру – що вони? –– без неї?!!

Одначе слово Нілиної вчительки, Ганни Віталіївни Костенко,
як зараз мені перед очі – пробирає, доймає-вибирає  зсередини – там усе, в тій, знаній тільки їй,
далекій-близькій Україні…

– Боліло їй дуже, видко, – сказав вітчим, Станіслав
Миколайович, котрий по-суті став їй за батька, Віктора Степановича – однак
тих  ліків, од болю, й до болю
страшних,  не взяла, ні разу…

– Вибачайте, що не так – це мама, Галина Петрівна і сестра,
Тоня, сльозою, на дорогу –  поминальні
цукерки-печиво.

Голосила  в душу
прощальна скупа чарка…

Зворотня дорога…

Раптовий несподіваний вітер зняв з автобусного вікна перший
жовтневий і сороковий – у небесному світі – 
ЇЇ день.

Де ти?! – не одпускає, зосталось і болить у повітрі.

 

У Києві, 17 лютого
2012, 4.01. Ранок…

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!