Українська література періоду незалежность: тенденції розвитку.

999

 
Ярослав ПОЛІЩУК, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури і компаративістики Київського університету імені  Бориса Грінченка
 
Новітній етап розвитку української літератури логічно пов’язувати зі створенням Незалежної Держави. Щоправда, хронологічно становлення нової фази літературно-культурного життя не буквально збігається з 1991 роком, коли було проголошено нову державу на руїнах колишньої – Радянського Союзу, що розпався під тягарем політичних та економічних факторів. У художній літературі нові тенденції спостерігаємо вже наприкінці 1980-х років, причому вони виразно засвідчували кризу й перелом у розвитку словесності. Зрозуміло, що народження нової якості не буває блискавичним, тому процес творення літератури Незалежності розтягнувся на роки й навіть десятиліття. На сьогодні перейдено значний шлях успіхів та пошуків – близько двадцять п’яти років. Це дає підстави до певних підсумків, хоча такі підсумки можуть бути лише попередніми, оскільки – з історичного погляду – йдеться про відносно невеликий відрізок часу, коли не все проявляється виразно та досконало і стає очевидним.
Загальні тенденції не просто виразно проявилися в наш час, вони – скажемо відразу – радикально змінюють і характер сучасної літератури, і її функції, і стосунки з читачем. І це, з одного боку, відповідь на виклики сьогодення: кінець епохи, яку наші колеги гордо називали «літературоцентричною». Ще донедавна і культурна орієнтованість, і суспільна думка вказували, що в основі основ у нас насправді лежало слово, і література справді сприймалася як провідне з усіх мистецтв. Із такою свідомістю суспільство пережило складні 80-і та 90-і роки минулого століття, проте вона абсолютно змінилася вже в новому сторіччі.
Кардинальна зміна ситуації заходить із появою нових медіа, поширенням інтернету, блогів, соцмереж. З іншого боку, треба вести мову про внутрішню реструктуризацію літератури – жанрові та видові модифікації, стильові пошуки та експерименти, інтеграцію в колі мистецтв та культури загалом. Оскільки йдеться про сучасну літературу як процес, що розгортається, то діагностика цього процесу має попередній і необов’язковий характер. Лише зі значної часової відстані можна впевнено говорити про домінантні чи другорядні явища, тоді як сьогодні вони переплітаються та взаємодіють, формуючи тим самим нову якість вітчизняної літератури.
Почнемо з хронології. За початковий пункт відліку в розмові про сучасну українську літературу можна обрати межу 80-90-х років ХХ століття. Саме на межі тих двох десятиліть (1989–1991) ситуація літератури – як в її стосунках із культурою й суспільством назагал, так і в її самоорганізації, самовідчутті, саморефлексії – змінилася цілковито. 2015 рік, який переживаємо нині, – межа доволі умовна. Проте з цієї межі можемо оглянутися на події та процеси, що тривають останні чверть століття, а це вже достатня часова відстань, аби вдатися до певних узагальнень.
 

Суспільно-культурна  ситуація.

Якщо спробувати системно оцінити те, що за цей період змінилося в нашій художній літературі та навколо неї, що визначило її суспільну роль та культурний запит, що сприяло її актуальному переструктуруванню та переорієнтації, то визначимо сім виразно проявлених аспектів проблеми:
1) На суспільному рівні – занепад Радянського Союзу та народження Української Держави, становлення демократичних засад суспільного життя, закладання державних інституцій. Процес цей виявився затяжним через сильні колоніальні тенденції, які не були подолані в минулому, і тільки в 2000-х роках суспільство, значними зусиллями й коштом великих ілюзій та жертв, домагається реальної демократії та незалежності. Роль художньої літератури в цьому процесі дуже значна й гідна найвищого визнання, принаймні в тому, що частина письменників стала моральними авторитетами нації. Хоча сучасників цікавить не так їхня творчість, як громадянська позиція, оцінка реалій нашого державотворення. З іншого боку, письменницькі сили репрезентують різні погляди та настрої, що присутні в українському суспільстві, їхнє середовище так само неоднорідне, як суспільна думка в цілому. Мабуть, вважати всіх письменників національною елітою було би не зовсім коректно; немала частина з них, вихована та сформована за радянських часів, не позбулася політичних та культурних стереотипів, з яких найсильніший – рівняння на російську літературу як найбільш багату та передову світову словесність.
2) На економічному рівні – глибока криза видавничої галузі, що – через шокову терапію – призвела до радикальної переорієнтації письменника, з одного боку, і читача, з іншого. Перший позбувся ілюзій державного патерналізму й став видавати книжки власним коштом або шукати засоби для цієї мети. Другий почав учитися ринковій пропозиції літератури. «Голосувати» за цікаву книжку власним гаманцем, позбавляючи себе та родину інших потреб (зазвичай наш читач є людиною незаможною, зі скромними статками) – зовсім новий досвід, який набувають наші сучасники, причому досвід не конче позитивний.
3) На рівні ідеології – відбулося знакове звільнення від ультимативного «служіння» письменника державним інтересам (формальне, бо de facto воно відбувалося й раніше, бо література вже від 1960-х роках чинила тихий спротив ідеологічному диктатові й потиху від нього звільнялася). Разом з тим відбувалося остаточне звільнення від цензури – регламентуючого механізму радянської культури. Причому не тільки від цензури редакційно-партійної, а також від «внутрішньої»: про це активно дискутували в 90-х роках, шукаючи, за настановою Ліни Костенко, «цензора в собі». Процес цей, очевидно, лишився незавершеним і відкритим. Однак звільнення від цензури відбулося не без гучних скандалів, якими супроводжувалося, скажімо, вживання ненормативної лексики в романах та оповіданнях, що публікувалися в 90-х роках ХХ століття.
4) На рівні інституції книжки та читання – відбулося руйнування усталених форм та стихійне (бо без патронату держави, а найчастіше і її зацікавленості взагалі) становлення нових, альтернативних. Зокрема, в 90-х роках трапився тотальний занепад бібліотечної системи та системи книгарень, причому наслідки цього руйнівного процесу не подолано й досі. Відтак доступність книжки стає проблемою для багатьох пересічних читачів, а в цілому це знеохочує до літератури, зокрема молодь. Шкода, що в нас не проводяться соціологічні дослідження читачів, які могли б дати дуже цікаві результати: якщо старше покоління (пенсіонери) ще може задовольнити свій запит у чинних бібліотеках (а їхні фонди майже не оновлювались у 90-х і рідко оновлюються тепер), звертаючись до класики та старих видань, то молодь в умовах браку книжки звертається до альтернативних джерел – до попкультури, інтернет-розваг тощо. В умовах відсутності книгарень в останні роки почали налагоджуватися інші канали поширення літератури – через пошту або інтернет, на електронних носіях (аудіо-книжки).
5) На рівні культурних практик – криза активного за радянських часів жанру «письменницьких зустрічей з читачами». Це сприяло соціальній ізоляції письменника, психологічним розладам і депресивним станам, які багато хто з наших авторів пережив у складних 90-х, а то й пізніше. Нині такі зустрічі відбуваються переважно завдяки громадським ініціативам та народним культуртрегерам, які активно діють у різних містах України. Правда, з’явилася прагматична мотивація: письменник іде на зустріч не заради спілкування з читачем, а передусім з потреби рекламувати власну особу (публічний піар) та продавати власні книжки. У 2000-х роках постали літературні клуби, неформальні об’єднання, які культивувати інтерес до художньої словесності у вузьких колах, переважно молодіжних (на зразок «Останньої барикади» на чолі з Олесем Донієм). Це паростки того нового, що свідчить про змінність культурних практик у наших умовах.
6) На рівні організації літературного життя відбулася значна еволюція: держава відмовилася від керування цією галуззю, а найавторитетніша організація літераторів – Національна спілка письменників України – після тривалих суперечок та скандальних афер, пов’язаних з її керівництвом, втратила авторитет. Зрештою, й інші формації, що свого часу поставали як її альтернатива (Асоціація українських письменників, Пен-Клуб), також не мають загального визнання. Такий невизначений стан справ, який тягнеться вже не роками, а десятиліттями, насправді сприяє внутрішній напруженості в письменницькому середовищі. Адже, з одного боку, привілеї (премії, права на видання коштом держави, гонорари) отримують переважно чиновники від літератури чи наближені до них, і це пов’язано зі старими, добре відпрацьованими корупційними схемами. З іншого боку, є чимало авторів, які вважають себе (і то слушно, на що вказує читацька увага, популярність, відгуки критиків) вартими тих самих привілеїв, але обділеними через бездарну політику в цій галузі. Позірно держава нібито не втручається, але неофіційно продовжує лобіювати одних коштом інших, що й викликає конфлікти та сварки в літературному середовищі. Останнім часом така тенденція повільно змінюється, адже маємо приклади письменників, які здобули визнання та гідний статус завдяки читацькій популярності (М. Матіос, В. Шкляр), але це поки що винятки, не правила.
7) На рівні внутрішнього структурування літератури та її самоідентичності також відбулися тектонічні перетворення. 70-80-і роки були часом натужного пошуку іншого шляху – подалі від обридлого соцреалізму, який цілком виразно проявлявся як тупиковий загумінок. Це химерна проза, спроби фантастики та пригодництва. Переживши кризу великого жанру, сьогодні наша література виразно відчуває голод щодо романної форми: про брак суспільно значущих творів у цьому жанрі багато говорять. Скажімо, така дискусія відбулася на днях під час львівського Форуму видавців. Очевидним трендом останніх років є бум на україномовну літературу для дітей, що можна пов’язувати з утвердженням національно орієнтованого виховання.

Під знаком пост-

Так чи інакше, наша література в означений період переживала стан пост-: пострадянський, постколоніальний, посттоталітарний, постмодерний, постіндустріальний. З усіх подібних характеристик найважливішими є дві, які й були предметом рефлексії українських інтелектуалів: постколоніалізм та постмодернізм. У 1990-х роках існували гарячі суперечки, який з цих термінів більше пасує до української літератури. Об’єктивно художня словесність – разом з усією національною культурою, разом з усім суспільством, що переживало й почасти досі переживає кризу ідентичності – входило в постколоніальний стан, коли зарано тішитися свободою, бо треба водночас позбуватися стереотипів минулого і навчатися життя на волі. Що ж до естетичних орієнтацій, то після культурної ізоляції від Заходу й від світу в цілому ми опинилися в ситуації постмодерну й постмодернізму як форми культури. Звісно, була спокуса легко перейняти цей тренд. У першій половині 90-х це видавалося елементарним завданням, саме тому було так багато ентузіастичних заяв про наше входження до європейської культури, про перспективи перекладів та визнання українських авторів за кордоном тощо.
Однак це виявилося легковажною ілюзією, із двох причин. Одна криється в неможливості легко подолати величезну культурну відстань у кілька поколінь, подолати наше відставання від світових процесів, нашу подвійну загумінковість (СРСР сам себе ізолював від світу, до того ж, у цій країні українська література мала підпорядкований статус щодо російської). Друга – у відсутності міцної традиції, переємності здобутків, у внутрішній роз’єднаності самої літератури, в численних поділах – на покоління, формації, групи тощо. Отож, постмодернізм став епізодом або течією, а не епохою в літературному житті незалежної України. Він виявився інкорпорованим у ширший контекст, що був визначений попередніми обставинами колоніальної залежності, а також неоколоніальними тенденціями періоду після розпаду СРСР.
Характерно, що в літературній творчості 90-х років предметом найбільш гарячих дискусій та експериментів була саме художня мова. Визволена від догматики, переосмислена заново, вона мала засвідчити й народження нової якості літературного письма, що спиралася на індивідуально впізнаваному, на індивідуально пережитому й індивідуально вираженому. Недаремно про найбільш прикметні книжкові новинки того десятиліття (1991-2001), як-от «Московіада» й «Перверзія» Юрія Андруховича, «Вовча зоря» і «Щоденний жезл» Євгена Пашковського, «Сталінка» Олеся Ульяненка, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, «Воццек» Іздрика, «Не-ми» Юрка Ґудзя, «Шибениця для ніжності» Степана Процюка можна сказати, що їхнім головним героєм є, властиво, мова – та визволена з неволі мовна феєрія, яка заповнює текстовий простір, інтригуючи, знетямлюючи та заворожуючи читача. Мова літератури цього періоду постає в новій її якості. Вона стає інструментом оприявнення приватного досвіду в цілій гамі його самовиражень. Починаючи від усвідомлення нетипового, індивідуально своєрідного до спроби означити те, що межує з підсвідомістю, що позначене містикою.
Ув освідченнях українських письменників також спостережемо цей мотив, коли вони сприймають мову як поле гри, простір експерименту, що стає інтригою й викликом для людини пера. «Суттю моїх книжок, – заявляє Юрій Іздрик, – є таке собі змагання з мовою, дивні ігри з мовою. Спроба йти за нею, спроба керувати нею. От це, можливо, є їхньою ідеєю на креативному рівні, способом творення. Але граючись у ці ігри – а ігри ці, виявляється, дуже небезпечні – стикаєшся із багатьма побічними ефектами». Поєднання ейфорії свободи в мові зі страхом за її наслідки – характерна суперечливість доби. Якщо звільнення від обмежень та догм, справді, супроводжується радісним почуттям, то входження в неосвоєний простір – нового стилю, мовної творчості, експерименту – породжує непевність і сумніви, а то й страх наближення слова до реальності, його пророчої сили, про яку говорить Іздрик. Радість звільнення при цьому балансується через відчуття меж власної мови – відчуття, добре знайоме кожному письменникові. Та як би там не було, емансипація літератури від неодмінного суспільного обов’язку стала заслугою першого періоду Незалежності (в усій гамі значень, включаючи і позитивні, й негативні наслідки) – «аж до цілковитої «незалежності» від будь-яких суспільних рефлексій, аж до повної руйнації книжкового ринку й видалення професії письменника на глибокі соціальні марґінеси. Від однієї ненормальності в іншу…», за оцінкою Івана Андрусяка.
Рішучу зміну естетичних орієнтацій спостерігаємо впродовж початку ХХІ століття. Першу фазу розвитку літератури за доби Незалежності можна асоціювати з постмодернізмом – як спробу входження в цей загальновизнаний дискурс. Проте вже на початку така спроба видавалася непослідовною та суперечливою: не засвоївши як слід естетичного досвіду модернізму, не можна було успішно увійти в координати постмодернізму. Тому на початку нового століття й тисячоліття відбуваються знакові процеси переорієнтації: з формальних означників на змістові, з іронічно-викривальної стилістики на щирий пафос. Авторитетний закордонний оглядач Віталій Чернецький зі США вважає такий процес цілком закономірним: «…Умовно-“барокові” твори чергуються з прозоро реалістичними, глибинне занурення в інтертекстуальність чи гра як фундаментальний принцип відходить на другий план, даючи місце текстам “нової відвертості” чи наївності, емоційної прямоти… Українська література стає загалом більш відкритою, розмаїтою». Звісно, цього не можна не вітати. У художній прозі це проявляється в урізноманітненні жанрів, тем, мотивів, зокрема освоєнні екзотичних для української літератури пластів, як-от містика й жахи (Є. Кононенко, О. Ульяненко), детектив (В. Лапікура, А. Кокотюха), дистопія (В. Кожелянко, Ю. Щербак), травелог (М. Кідрук).
 

Становлення новітнього роману.

У сучасній літературі відбувається відновлення авторитету романного жанру. Так, у 90-х було опубліковано багато пошуково-експериментальної прози й кількісно домінували малі жанри (оповідання, новели), натомість у 2000-х і літератори, і читачі ставлять на роман. Відроджуються його традиційні жанрові форми (історичний роман, роман-біографія, пригодницький роман, мелодраматичний роман, сатиричний роман), а також з’являються нові, відповідні духові часу (кібер-роман, роман-антиутопія).
Так само істотним є народження (варто було би підкреслити – тривале і в муках, з огляду на незадовільні умови книговидання та ринку) популярної літератури, що задовольняє переважаючий сегмент читачів і відображає наші актуальні реалії. Сьогодні, на відміну від 1990-х, роман масового попиту є дуже затребуваним жанром, представлений сотнями оригінальних видань, причому вони виходять у різних містах країни – від Чернівців та Луцька до Харкова й Одеси. Популярний роман увів у літературу цілу низку активних авторів, ще донедавна не відомих нашому загалові. Серед авторитетів популярної літератури також визнані письменники (Василь Шкляр, Ірен Роздобудько, Марія Матіос, Олесь Ільченко, Наталка Сняданко, Володимир Лис, Юрій Винничук, Галина Вдовиченко, Володимир Даниленко, Мирослав Дочинець, Володимир Рутківський та ін.): вони охоче вдаються до прийомів та форм популярного роману, аби збагатити свою художню палітру.
Із сучасного погляду некоректним було би визнання роману масового попиту за неповновартісну, ущербну літературу, як це традиційно робить частина критиків, згадуючи дихотомію елітарного/масового, що була характерна для періоду модернізму: межі соціально-культурного запиту в наш час виявляються цілком затертими, а питання майстерності (талант чи ремесло?) риторичним. Навпаки, варто наголосити, що добрий текст у сучасній прозі народжується саме на перетині популярного смаку та індивідуальної оригінальності автора, тобто в тому випадку, коли автор зуміє добре відчути й «уловити» загальні настрої та очікування читача, відчуття свого часу та його специфічних духовних потреб.
 

Проблемне поле.

Тенденція поколіннєвого розриву, що була дуже відчутною в 90-і роки, на сьогодні потроху вирівнюється, хоча її присутність зраджує тоталітарну травму нашої літератури, її неповноту та ущербність, з якої непросто нині виходити. Так сталося, що з добою Незалежності старше покоління письменників (шістдесятники та старші) майже усунулося від активної творчості. Про причини не будемо тут говорити (криза цінностей, перехід у політику, старіння тощо), ця тема вартує осібної розмови. Фактично верства активних та популярних авторів репрезентована нині двома поколіннями – середнім (40–50-річні) й молодшим (20–30-річні автори). Старше покоління, за винятком небагатьох метрів, котрі лишилися творчо активними, як-от Валерій Шевчук, Роман Іваничук, Богдан Бойчук, Юрій Щербак, Михайло Слабошпицький, істотно не впливає на ситуацію. Проте приємною несподіванкою стало недавнє повернення до української прози Юрія Щербака з романом-трилогією «Час смертохристів» (2011-2014) та Ліни Костенко з «Записками українського самашедшого» (2010). Незважаючи на численні дискусії (а, може, й завдяки їм), ці твори активізували читацьку увагу, зокрема читачів традиційних смаків, які, очевидно, тривалий час потерпали через брак подібної лектури. Взірцем майстра художньої прози лишається невтомний Валерій Шевчук, який продовжує давати нові твори й незмінно привертає загальну увагу, про що свідчать його нові видання 2013–2015 років.
Однак можна назвати лише поодинокі факти, коли метри відгукувались на творчість їхніх молодших колег (у передмовах/післямовах, інтерв’ю та ін. св. п. Павла Загребельного, Анатолія Дімарова, також Валерія Шевчука, Романа Іваничука). І навпаки, автори середнього та молодшого поколінь подібним чином ігнорують твори своїх старших колег. Розрив поколінь виявляється глибокою й задавненою проблемою нашого літературного процесу. Це унеможливлює ту культурно-історичну традицію, яка мала би єднати різні покоління творців однієї національної культури, про що з тривогою заявляють окремі письменники, як-от М. Кіяновська в недавній полемічній статті, що була оприлюднена на сайті «Літакцент».
Територію найбільшої творчої активності визначають сьогодні представники кількох ґенерацій – від 50-60-річних до тридцятилітніх (покоління Міленіуму) та двадцятилітніх (покоління десятих років) авторів. Саме їхньою заслугою є повернення до повноти української літератури в усій розмаїтості жанрів та стилів, а також стилізацій чи стильових ігор, що не менш важливо. Знаковими й резонансними для розвитку нашого письменства в новому сторіччі стали романи Тараса Прохаська «НепрОсті» (2002), Павла Вольвача «Кляса» (2003), Леоніда Кононовича «Тема для медитації» (2004), Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» (2009), Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (2009), Степана Процюка «Троянда ритуального болю» (2010), Сергія Жадана «Ворошиловград» (2010), Володимира Лиса «Століття Якова» (2010), Юрія Винничука «Танго смерті» (2012), Макса Кідрука «Бот» (2012), Софії Андрухович «Фелікс Австрія» (2014). Це лише поверховий перелік, наведений у хронологічній послідовності, аби унаочнити, як формуються ідейно-тематичні пріоритети в сучасній прозі, як ускладнюються її завдання й форми.
Дарма тут було би перелічувати прізвища та назви творів, що варті уваги, адже їх десятки й сотні. За таким переліком ми побачили б загальну тенденцію, спрямовану на «вирівнювання» сучасної української прози: 1) внутрішнє, що визначається зростанням літературної майстерності, утвердженням інститутів редагування та критики після їхнього упадку в 90-х роках (попри слабкості цих позицій, які лишаються вразливими у вітчизняному літпроцесі); 2) зовнішнє, що виявляється у відповідності смакам та запитам різних груп і формацій читачів – підлітків, активної молоді, інтеліґенції, жінок, емігрантів, мандрівників, шукачів, пригод, старших осіб.
Прикметним явищем є творча активність літературної молоді, яка не лише заявляє про себе, а й формує нові тенденції ХХІ століття, відповідаючи на запити наймолодшого читача, а також – на виклики техногенного ХХІ століття. Як видно, незалежна Українська Держава дає гідні умови для розвитку талантів молодих авторів. Тому їхня творча активність проявляється не тільки у звичних для молоді формах, не лише реалізується у виданні колективних альманахів та індивідуальних збірок поезії, як це традиційно мало місце в минулому. Поряд з цим молоді таланти беруться за втілення більш амбітних задумів, зокрема за написання художніх романів. Український роман в останні роки значно «помолодшав» (усупереч затертим уявленням про те, що успішний роман може написати автор після 40-50 років життя). На сьогодні авторами українських романів стають молоді письменники, про що свідчать хоча б стрімка літературна кар’єра Любка Дереша, Тані Малярчук, Макса Кідрука, Олексія Чупи, Вікторії Амеліної тощо. Причина тут не тільки в амбітності молодих літераторів. Свідомо чи ні, вони заповнюють ту лакуну, яка утворилася на ринку культурних послуг – і пишуть романи про життя та захоплення своїх ровесників, тобто ту специфічну сферу, яку найкраще знають та відчувають.
Підсумовуючи двадцятип­’ятилітній період розвитку новітньої української літератури, маємо відзначити, що вона, переживши радикальну кризу цінностей і форм, зуміла відновити свої важливі суспільно-культурні функції. Сьогодні українська художня словесність відповідає різнобічним запитам українського читача, пропонуючи йому популярні романи, твори для дітей, детективи, травелоги тощо. Вона також гідно репрезентує нашу національну культуру за кордоном, де з’являється в перекладах та викликає похвальні відгуки критики. Завершилася фаза становлення літератури Незалежної України.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!