Українська кіноверсія «Тараса Бульби»

241

Чому не зреалізований літературний сценарій „Запорізької Іліади” – „Тарас
Бульба та його сини” кінорежисера Віктора Греся за мотивами романтичних творів
Миколи Гоголя з використанням народних дум, повір”їв, історичних пісень, а
також окремих фрагментів-мотивів сценарної версії О.П.Довженка.

Важко заперечити тезу відомого українського письменника й політика першої
половини ХХ століття Володимира Винниченка про те, що історію України не можна
читати без брому. Малося на увазі при цьому насамперед осмислення минувшини
нашої країни її громадянами, вдачі та характеру народу, що в різний час творив
ту країну. Але ж треба.  Бо окрім нас, її
дітей-нащадків, більше ніхто цього по-справжньому чесно, правдиво й повноцінно
не зробить. Тож, певно, необхідно використовувати для такого осмислення кожну
можливість, у тому числі й через широкомасштабні мистецькі полотна. І нагода
для цього випадала найсприятливіша – адже наближалося 200-річчя з дня
народження геніального нашого земляка, одного з найталановитіших творців
російської літератури, що волею долі, стала надбанням не лише культур країн
пострадянського простору, а й всього світу, Миколи Гоголя. Тим більше, що
Україна в його творчості посідала особливе місце, серед якої історична повість
„Тарас Бульба” впродовж століть будоражила творчу уяву митців суміжних мистецтв
не одного покоління. Для цього варто згадати лише близько двох десятків
кіноверсій за нею. Про численні її графічні та живописні ілюстрації годі вже й
говорити.

ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА

Перший задум української кіноверсії „Тараса Бульби” спав на думку ще
Олександру Довженку. Видатний митець зі 
світовим ім”ям навіть сценічно розробив і зафіксував окремі її
фрагменти. Але з різних причин дана ідея так і залишилася не втіленою в життя.
В наш час ще понад двадцять років тому до неї знову повернувся відомий
український кінорежисер, народний артист України Віктор Гресь. І це не стало
якоюсь випадковістю, або дивним збігом обставин. Адже на той момент він уже
утвердив себе в кінематографі талановитим режисером-постановником. Навіть
короткометражні фільми „Хто помре сьогодні”, „Сліпий дощ” і „Блакитне та
зелене”, з яких йому довелося розпочинати свій творчий шлях у другій половині
шестидесятих років минулого століття, коли „хрущовська відлига” вже йшла на
спад, засвідчили значний творчий потенціал кіномитця, його нестандартний підхід
до художнього осмислення як сьогодення, так і ще не призабутого трагічного
лихоліття періоду Великої Вітчизняної війни. Кожен витворений кадр був
наповненим, експресивним і динамічним, а герої стрічки жили в них повноцінним
життям. Неабияк вражав бездоганний добір акторів для втілення образів останніх.
Не бракувало в фільмах і психології та філософського осмислення буття. А ще
кожен із них у своєму вивершенні підносився до якогось неочікуваного
символічного узагальнення. Подальші повнометражні картини „Чорна курка або
підземні жителі” та „Нові пригоди янкі при дворі короля Артура”, реалізовані
вже на історичному матеріалі, лише підтвердили небезпідставні сподівання
творчої еліти. Одночасно з широким глядацьким загалом свої симпатії вдумливому
неординарному кінорежисеру виказали й колеги, відзначивши його фільми
численними вітчизняними та міжнародними призами й дипломами.

Одночасно йшло творче
опрацювання інших літературних матеріалів, у тому числі й на українську
тематику. Понад два роки Віктор Степанович разом із письменником Валерієм
Шевчуком корпів над сценарієм  за романом
„Чотири шаблі” Юрія Яновського. З не меншим натхненням він трудився і над
сценарієм фільму про народного месника Устима Кармелюка. А ще виношував задум
зняти художню стрічку про скіфів і Київську Русь, „Великого інквізитора” за
Федором Достоєвським та екранізувати „Старуху Ізергіль” Максима Горького з
дивовижної долі акторкою Марією Капніст у головній ролі, життєствердність
котрої не зламали навіть десятиліття сталінських таборів. Ну і, безумовно, від
самісінького старту своєї самостійної 
творчої діяльності він мріяв дати кінематографічне життя героям прозових
творів Миколи Гоголя. Спершу його творчу фантазію розбурхала „Пропавша
грамота”. Були навіть розпочаті робочі зйомки на кіностудії ім.Олександра
Довженка. Та серйозні розходження в організаційних і творчих поглядах з її
директором поставили хрест на цьому задумі ще при самісінькому початку його
реалізації. А потім його уяву захопила „Страшна помста”. Без сумніву можна
стверджувати, що з”ява на екранах колишнього Радянського Союзу цих художніх
стрічок не лише б збагатили наш кінематограф, а й зробили б чималий внесок у
духовний розвиток тодішнього суспільства. Та найприкріше те, що хоча потреба в
них була очевидною, вони так і не з”явилися на світ. У тому числі, підкреслюю,
й фільми на українську тематику, якою Віктор Гресь завжди переймався, без
перебільшення, професійно, всерйоз і по-справжньому щиро.

Тож ніскільки не дивно, що
зі створенням української кіноверсії „Тараса Бульби” режисер-постановник
пов”язував усі свої подальші творчі надії й сподівання в цьому напрямі. Вони
десятикрат примножилися після здобуття Україною незалежності. І небезпідставно.
Адже тепер уже, здавалося, ніщо не стане на заваді справжньому розвою
українського національного мистецтва, невід”ємною часткою якого, зрозуміло, став
вітчизняний кінематограф. Тому Віктор Степанович без зволікань взявся за
створення відповідного повісті сценарію. Правда, для цього йому необхідно було
також вирішити декілька проблем, у тому числі породжених самим Миколою Гоголем,
зумисне нехтування якими могло призвести до певних алогічних казусів. Одна з
них полягала в уникненні суперечностей історичної топоніміки, породженої другою
редакцією історичної повісті, з”ява якої припала на 1842 рік. Тоді як ця
топоніміка, незважаючи на всю художність історичного твору, мала повністю
відповідати епосі та відтворюваному в ній періоду нашої історії. Тож нехтувати
нею нікому не пристало. Бо її суворе дотримання, як те притаманне Гомеровій
„Іліаді”, дозволило навіть підтвердити справжнє існування Трої. Принагідно
варто зазначити, що паралель повісті з зазначеним твором легендарного
давньогрецького епічного поета провів французький критик Сент-Бьов. В
протилежному ж випадку, чим би це не було зумовлено, наслідки непередбачувані,
в тому числі й у вигляді казусів.

На доказ цього у відношенні Миколи
Гоголя варто привести бодай передсмертні слова Тараса Бульби з другої редакції
повісті: ”…Зачекайте, прийде час, настане час, спізнаєте ви, що таке
православна руська віра! Вже нині чують далекі та близькі народи: піднімається
з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не підкорилася йому!..”
Найбільший сумнів викликає з”ява прийменників „руська” до віри та  „руської” до землі, яких раніше не було в
першій редакції повісті. Адже подібні слова міг висловити хіба що автор та й то
з обов”язковим посиланням на майбутню перспективу історичного розвитку. Але аж
ніяк не герой повісті. Бо означення „Русь”, „руська”, „руський” в межах Речі
Посполитої насамперед вживалися до теритої та народу  нинішньої Білорусі. А територія тодішньої
України з центром у Києві, що спочатку незаконно була приєднана до Великого
князівства Литовського, а потім внаслідок Люблінської унії вже навіть без прав
автономії перейшла в пряме підпорядкування тієї ж таки Польщі, називалася
просто Київською землею. Якщо ж вказані означення та ще й зі „своїм царем”
відносяться до північного сусіди, тобто другої держави, то кого тоді в такому
разі вважати зрадником? Адже син Андрій полюбив піддану однією з ним країни.
Правда, чужої віри. Тоді як його батько, також залишаючись підданим Польщі,
чомусь несподівано переймається долею вже зовсім другої держави. Хоча заради
справедливості варто зауважити, що до інших вір запорізьке козацтво теж було
більш-менш терпиме. Наприклад, ті ж таки євреї / „жиди” за Гоголем / зі своїм
іудаїзмом спокійно торгували навіть на Хортиці. Тож під час подібних
спорадичних козацько-селянських бунтів, повстань і походів на теренах України,
що передували Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, боротьба в
першу чергу йшла за відстоювання соціальної рівності й справедливості, в тому
числі по лінії православної віри, де соціальні утиски сягнули свого абсурду.
Дехто може мені закинути, що я вже занадто загнув зі зрадою самого Тараса
Бульби. Але той же  Богдан Хмельницький довгий
час вів Визвольну війну як підданий Речі Посполитої, неабияк дбаючи про те, щоб
на нього не почепили якийсь образливий ярлик, що піддавав би сумніву
справжність його козацької клятви польському королю та короні польській. А десь
приблизно  через шість-сім десятиліть
після описаних у повісті подій вже іншого українського гетьмана – Івана Мазепу
– за одне його бажання перейти під протекторат шведів, котрі, між іншим, і були
першими русами, навіть піддали анафемі, з якою не можуть розібратися донині. Та
й православна віра двох сусідських народів неабияк різнилася на той час, що
пізніше позначилося на їхніх взаєминах, щоб отак відразу підводити її під
спільний знаменник – „руська”. Тим більше, що в старійшин козацьких, до числа
яких належав і Тарас Бульба, ще не вивітрилося з пам”яті, як запорожці в
повному бойовому спорядженні доходили до самих стін московського кремля.
Сподіваюся, всі знають, що не для того, щоб поріднитися з руським царем у вірі.
Тож виголошені героєм повісті в другій редакції вище наведені словесні тиради в
такому випадку виглядають неправдивими й недоречними.  Я нічого не беруся стверджувати. Однак
подібних суперечностей не може не помітити обізнаний в історії та вдумливий
читач. І виправданням їм не може бути навіть авторська воля генія. Хоча
ніскільки не виключаю, що в цьому прихована ще одна не розгадана загадка
творчості Миколи Гоголя. Віктор Гресь уник цих та інших авторських й історичних
протиріч внаслідок того, що в основу свого сценарію поклав першу редакцію
повісті, яка значно менше хибувала на них. Але натомість, прагнучи дати більш
об”ємнішу й правдивішу картину запорізького козацтва, він її значно збагатив
іншими матеріалами. А чи мав на те право? І це теж одна з проблем, яку не можна
байдуже поминути.

 

м.Київ

(Закінчення в наступному
числі)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!