Роздуми після виходу у світ нової книги
Володимир КАЧКАН, академік
Вчитуючись нині в есеї професора і публіциста Василя Лизанчука, що дісталися читацької уваги ще на початку 90-х років, відчуваємо, як пружинить думкою кожне слово, як його ядерність, що вмоцована в історичну правду факту, заглиблена у філософсько-узагальнюючу даність, як по-теперішньому відбиває-віддзеркалює нашу віковічну турботу-мрію, нашу борню за кожне рідне слово-думку, національну гідність.
«Духовний ореол країни» (2003р.), «Поки живе мова, житиме й народ як національність» (2010р.), «Основа безпеки нації і держави» (2017р.) – з кожного науково-популярного бачення й викладу точки зору на порушену проблему вистрілюють слова-провидці, що витворюють саму філософію безсмертя: люди, їх ознаменосці, одійдуть, а слова таки вознесуться ореолом слави й вічності.
Вчений, педагог і просвітянин Василь Лизанчук, аналізуючи численні документи, що зафіксували різні етапи чорнонищення української мови, осердя титульної нації, культури, підводить читача до однозначного прочитання й сприйняття істини: мова для нас – це живий компас, що вказує на вірність вектора ходи, це наш поводатор з московсько-більшовицького небуття на чистий лан відродження й змістотворення соборної незалежної демократичної держави. Читаючи аналітичні статті, шкіци-роздуми, оперативні відгуки у періодиці та й у телерадіопросторі, рецензії, ще й ще утверджуємося у твердості позиції автора-академіка: так, саме мова – наш рятівник посеред тих нав’язливих спокус, котрі армадно насуваються на нашу свідомість, соціальну позицію – з численних псевдодруків – книжкових та денникових, з телевізійно-радійних карколомних передач-покручів, інтернетних спекуляцій тощо.
У які б лінгвістичні контамінації ми не вплітали слово «мова», за Василем Лизанчуком, в цьому правічному й безконечному смислоряду слово «мова» – центрове, ядерне, життєдайне; це слово дійсно несе в собі й загадку, і розгадку сутності мови як факту і явища, як набутку, так і майбутнього надбання. Бо ж мова – це не якийсь історичний консервант; вона, мова, – живий організм, що має розвиток, розквіт і в залежності від її носія, завмирання, занепад. Мову, як і людину, слід доглядати, нерідко підліковувати й оберігати від нахлинаючих звідусіль паразитів.
Важливо оберігати від небажаних впливів і мовне середовище, прочищати його, як потічок, не допускати замулювання.
Із чотирьох розділів книги, власне, другий («Синергія журналістського слова і зображення») – чи не найобсяговіший, але не стільки сторінково, як широкий змістовими й формотворчими сегментами.
Попервах переглядаю перелік назв; відтак мій зір ковзає рядками – і вже бачу, як метафоричність висловлювання вростається в органіку фактологічного набору, як думка виносить на вершину розповіді основний концепт публікації: що то є свобода слова і соціальна відповідальність; де ті ознаки, які і фіксують у журналістському пошуку: ось це і є правда; що, власне, є серцевиною будь-якого денникарського звідомлення; чому маємо вифудаментовувати саме морально-національні засади життєдіяльності найрізноманітніших засобів масової інформації в Україні; на які духовно-громадянські принципи має опиратися у своїй творчості журналіст; а де прихована сутність антиукраїнської ворожнечі з боку зросійщеного люду та відкрита люта агресія-війна Московії проти України; чому московські кадильники так заклято протидіять українській автокефалії…
І знову ж пан Василь фахово й доказово творить такий текст, у якому дохідливе сприйняття йде у сув’язі наукової аргументованої доказовості. У кожному виболеному тексті й освяченому світоглядним опроміненням україноетноцентризму – несхибна позиція. Кожна фраза, що часто-густо аж терпка від того, як автор «замикає» на себе складові проблеми, порушеної чи з пропонованим розв’язком, так чи інакше, але наочно показує, як з московського комина викидається в українське гуманістичне небо смердючо-їдкий, чорно-глухоманний, безперспективний дим брехні, ворожості, антиісторизму. І дослідник вправно, нерідко таки блискуче показує, що все це – не що інше, як конвульсійні потуги запарканників, що тисячоліттями маскувалися під «брата-слов’янина».
Воістину золотаві сторінки, що їх би мав мати на своєму столі кожен, хто бодай прагне до усвідомлення: він – Українець!..
На східних теренах Вітчизни найдостойніші сини нації кладуть голови за світлу долю, свободу, вимріяну нашими прабатьками волю. А ворог відвертий і скритий щодня хоче крові; а промосковські шовінюги й блударі топчуть вкраїнську землю та горланять про надуманий москвоцентризм, не внимаються роздмухувати вогнище психологічної антиукраїнської навали. Це сумні реалії нашого буття. Чи може свідома людина не бачити, не чути, не відчувати й не переживати за такий стан? Вчений Василь Лизанчук нагострює творче перо, заряджає його гарячими розмислами і щосильно торгає націодзвони, аби відгомін йшов зі Львова – по усіх усюдах, аби його кличі утверджували історичну правду, берегли національну самобутність, ідентичність українства в звабливий час глобалізації; аби скріплювали словом і чином наш фундамент свідомості й патріотизму; аби не допустили подальшої духовної та моральної посухи на українських ланах, що пробурянюються пиріями бездуховності; аби…
Читаєш заряджені пересторогою, закликом до ділання студії-есеї і відчуваєш, як автор від уже виказаної позиції до нового пунктирування думки утверджується у вірності пошуку складових архиважливих, державницьких проблем, в тому єдино правильному історико-філософському принципі думання й пояснюючого твердження, що Українська держава збудеться лише тоді, коли підвалинами цієї, віками пошукуваної побудови храму стане україноетноцентризм як засадничий принцип, як теоретичне, так і прагматичне надбання-дійство. Лише оберігаючи і людину, і націю, збережемо світ.
Василь Лизанчук роками, десятиліттями своїми студіями-пошуками обороняє, очищає українство від минулого накипу, упосліджень-нищень та від сучасного відвертого російсько-комунного наступу на найсвятіше – мову, культуру, духовність нації. Він прагне й вказує, як саме відвойовувати телерадіоефір від тотальної брехні, як утверджувати чисту християнську віру, відгороджуючи її від безбожної кадебістсько-московської церкви.
Він переконує, що не можна у час нападу Росії на український Крим, Донбас, на загарбання значної території на сході України говорити загальниками, як це роблять наші недолугі державці. Фактично ситуація підтверджує, що казати про «народ» – значить, приховувати, що не український народ, не націєтворчий елемент в центрі уваги, а якась безлика людність, «насєлєніє». Ні, й ще раз – ні! Лизанчуків концепт у новій книзі, опертий на історично-інтелектуальний досвід поколінь, на аналіз тяжких утрат тисяч і мільйонів наших попередників, стверджує, що мова – це генетичний незнищенний код нації, це її становий хребет; що в основі україноетноцентризму – національна ідея державотворення, але вона – не якийсь застійний постулат, в її сутності – система надбань з найрізноманітніших галузей знань. Націоідея в розумінні Василя Лизанчука – це кров українського організму, це альфа й омега фізичного й духовного життя свідомої особистості, це та історична зіркість, що наближає до кожного соціальні і духовні надбання світових націй.
Читаю й розмірковую: а якого класифікатора треба відшукати, щоби однозначно ствердити, що писання Василя Лизанчука – це академічні статті чи архівні розвідки; це панорамні або ж суто інформаційно-фактологічні звітності; це репортажно-фіксаційні чи зарисовочні сцени з життєвих реалій або ж історією перебраних часів та епох; це шкіцові заглядання в характери присутніх у видруках особистостей; це розлогі добротні, заправлені думкою, публіцистичні описи чи ще глибші нарисові картини тих, кого він добре знав чи знає, любить і тішиться їхніми успіхами і страждає, як вони, його друзі, побратими, відходять у засвіти. Розуміючи, що все можна перебрати-вибрати на білім світі, окрім матері-вітчизни, науковець-публіцист збагачує нову книгу великим людинознавчим розділом. Але й тут, як і в попередніх трьох складниках книги, він керується принципом наступності знань, досвіду. Аби розмірковувати над конкретним життям, тримаючи в руках побільшуюче скельце – на узагальнення, на всеукраїнську вартість й духовно-моральний хосен, Василь Лизанчук випомповує неперевершені актуальністю думки з праць великих Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, інших українських державотворців і, творячи портрети Петра Дем’янюка, Івана Крупського, Івана Романюка, Миколи Савчука, Миколи Тимошика, Олександри Сербенської, Романа Андріяшка, Володимира Здоровеги, Василя Пилип’юка та ще і ще багатьох, стверджує безцінність думок Каменяра: «Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть».
Пишучи цей роздум про нову книгу Василя Лизанчука «Так! Я – Українець», кличу читачів до прочитання, до того не штучно скликаного семінару чи якоїсь конференції, а до пов’язуючої нас родинністю тієї енергетичної субстанції, яка здатна виповнити душі й серця найдорожчим і незамінимим ферментом – усвідомленням: Ти – Українець! Він – Українець! Я – Українець!
Праця фундаментальна, антологійна, тематично розлога, вражає вмілістю і хистом автора сполучити воєдино, органічно дослідницький елемент й образну, філософічну публіцистичність, що купно дає нині блискучий погляд на актуальні теми державотворення, проблеми світового українства.
м. Івано-Франківськ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал