Нова поетична збірка поета
з Білої Церкви Костянтина Мордатенка «Українгеліє» – ще одна спроба осмислення
українського контексту, що вислизає, наче пригорща піску крізь пальці,
гублячись серед чужих версій історії.
Кожен поетичний текст поета
– вузлик на пам’ять про
час, що минає:
Молитвує Ротару… гусне кров –
Немов зайшов на службу до костьолу…
Щоб стать до таїнств ближче, молитов,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Душа сховалася в стареньку радіолу.
У віршах «Встановлення пам’ятника Катерині ІІ
в Одесі», «Голодна колискова», «Пам’яті Нечуя-Левицького» гострі проблеми
сучасної і минулої української історії пов’язані зі страхом і відчаєм, браком
політичної волі і абсурдом нашого життя. Так, у вірші «Пам’яті
Нечуя-Левицького» поет рефлексує над листом Івана Нечуя-Левицького від 13
вересня 1900 року, в якому літературний класик пише, як, проходячи повз
київський літній театр, де стояла трупа українських хористів і акторів, почув,
як вони розмовляють між собою суржиком і російською мовою. Тобто, те, що
пропагують зі сцени актори, не пов’язане з їхніми переконаннями і особистим
життям. І ці поетичні рефлексії про незнищенне малоросійське рабство насправді
мають не характер ретроспективи, а стосуються нашого часу і зачіпають
українську еліту, через гнилість якої гангренні метастази поширюються на
все суспільство.
Читаючи гнівні поетичні
тиради, ми ніби бачимо: ось голова спілки українських письменників, дочка якого
розмовляє російською, ось учителька української мови, син якої стає професійним
українофобом, пишучи про «вурдалаку Шевченка», ось тележурналістка, яка в ефірі
розмовляє українською, а поза камерою – «на общєпонятном», а ось і
цивілізований світ із роззявленим ротом і круглими від здивування очима, який
не може збагнути, чому Україна, маючи таке геополітичне становище, природні і
людські ресурси, дев’ятнадцятий рік
топчеться на одному місці і нікуди не йде.
Обігруючи тему
малоросійської нікчемності, поет підходить до головної причини цього явища, яку
бачить у втраті віри. Через послабленість духовних основ українського суспільства,
на його думку, в Україні відбувається низка перманентних зрад, поглиблюється
духовна, політична, соціальна та
культурна кризи. Втім, усвідомлення цього є обнадійливим фактом. Адже шлях до
істини має визріти спочатку в серці поета, щоб увійти в слово і прорости в
серцях інших людей.