Україна… Нові чорториї

Після відрядження у Нові Чорториї, що на Житомирщині, – наче з хреста знятий. Шестигодинний схід села у просторому, зі слідами колишньої добротності будинку культури, в якому зимніше, як на вулиці. Вісімдесятивосьмилітня бабуня, котра пережила дві Голодовки, майже сорок літ доїла колгоспних корів, тримаючись скрюченими пальцями за вутлого ціпка, тихо голосить сухими, як пал, очима: «Коли ж той пай, людоньки? Коли ж той пай… Хай би я хоч пиріжечка купила…»
А Новими Чорториями чорти гопки скачуть. Ще недавно тут був держгосп, а нині КСП: роздержавили і тепер заповзятливо паюють землю. У холодному, як склеп, залі пекло – тому вділили, а тому ні. Вчителі, поштарі, викладачі місцевого агротехнікуму ображені, обурені – когось обійшли, комусь не додали. А селянський люд скипає люттю: бабуні потрясають спрацьованими кулаками, аж ходором ходить давно не рихтований дім культури:
– Де ти була, коли я ні світ-ні зоря, у дощі-морози човпла на колгоспну ферму, а подоївши корів, за сапу – та на норму, буряки полоти?!!
– Я ваших дітей вчила! Хіба не заробила отого нещасного паю?
– А на нормі, на нормі? Щоб отак, як у мене нині пальці навиворіт?
І гупають грудомахи образ моторошно, мов мерзле груддя об віко. Вчорашні добрі сусіди глухнуть і сліпнуть, чорніють і репають душі, затягуються навіки льодавою поволокою, – не приступу. Віднині виростуть на межах паркани – куди тим китайським стінам! Зімкнуться у чорній люті вуста і ніколи до тихого смертного зойку не сяйнуть одна одній весняним оком, не скажуть привітного «добридень!»
Не так тії воріженьки, як добрії люди…
Ділять паї, а на перших лавах поблажливо зирять за цим іздичавілим побоїськом ситі дядьки і тітки – представники «інвесторів». Покупці з агрохолдингу, вчувши масненьке, притьмом злетілися сюди хижою зграйкою. Поперед громади: мовляв, дивіться, які ми любі та милі, смакуйте наші сахаринові обіцянки. Тільки-но отримаєте ваші папірці на земельну власність – любенько понесете їх нам. А ми за те вам пиріжечка… Щорічну милостиньку – жменьку грошей, та пригорщу зерна. Поможемо і селу – підсвітимо, засипемо ямки на дорозі до кладовиська…
Поки у Нових Чорториях новітня «Фата Моргана», рідіє сільська громада: восьмеро селян так і не діждалися омріяного земельнога акта, зате отримали навіки-вічні свій родацький земельний пай під хрестом.
Взяти отих сучих синів, оту саблуківсько-гайдуцьку вражину, яка підло спланувала це земельно-пайове українське смертовбивство, та й живцем закопати десь у квасний болотяник, ще й тяжким каменем привалити – аби сховав навіки ядучі міазми їхньої гнилої тліні. Вони закрутили маховика чортомлиська, од млива якого ще корчитиме не одне покоління українства. Звісно, якщо доживемо.
Потявши на пасамани, роздерибанивши основне національне багатство, заганяють у безвихідь, у гробовину село, яке самі ж для фарисейського посміху називають «колискою нації». Поволі, садистично сточують кров з України.
Сьогодні діди-батьки розкраюють землю. Завтра діти-онуки, маючи до відданих у чужі руки паїв вельми віддалений стосунок, розкраять країну.
У центрі Нових Чорториїв – пам’ятний знак багаторічному голові місцевого колгоспу Осадчуку, який, ризикуючи життям, врятував односельців од Людоморства.
Нагадування? Застереження!