«Україна – країна квітів»

191

Тарас Прохасько. «БотакЄ». – Івано-Франківськ: «Лілея-НВ»,
2010.

Оце натрапила в нетрях інтернету на фото із зустрічі Василя
Шкляра із львів’янами і страшенно здивувалася. Така шалена кількість людей
зібралась послухати автора «Чорного ворона», аж подумалось, що то якийсь
мітинг. Література чимдалі, то більше наближається до політики: Ліна Костенко,
Оксана Забужко, Сергій Жадан… І, здається, цей ряд буде робитись довшим, бо
українська література може бути непоганим засобом, а не лише естетичною
самоціллю. Видавці й автори відчули, що народ купується на прапор із написом
«Воля або смерть!», і політична заангажованість уже зробилася тенденційною.

Тому тепер, перечитуючи нове видання Тараса Прохаська,
мимохідь по-іншому розставляєш акценти. Та ж навіть він вибудовує у своєму
«БотакЄ» новий суспільний лад: говорить про квітникарство як про національну
ідео­логію. От тільки-но уявіть, що «Україна – країна квітів» і партійні
засідання та міжнародні зустрічі мають на меті, передусім, обмін досвідом в
галузі квітникарства. Курс флористики стає обов’язковим у всіх навчальних
закладах, дітей привчають плекати рослини змалку. Національний бюджет виділяє
шалені кошти на озеленення територій, мешканці міст зобов’язуються виставляти
на балкони вазонки, землевласники – засаджувати квітами всі вільні ділянки, а
замість служби у війську можна зголоситися до альтеранативної служби для
пацифістів на квітниках. Чи не дива?

Особисто мене щиро тішить, що в Україні маємо книжки, які
наближають нас до природи. Вже не кажу про те, що тексти, що увійшли до
зібрання творів Тараса Прохаська дуже добрі, хоч переважно – старі.
Найприємніше те, що вони щирі, відчутні і не містять чітких штампів та гасел. У
Прохаськовій прозі легко, як на лісовій галявині чи на полонині, коли можна
врешті-решт відпочити після виснажливої дороги. Він може писати про
батьківщину, про історію, про державні кордони, але це все одно будуть тексти
про гори і про рослини. Така у нього політика, філософія, таке світовідчуття.

За його творами можна вивчати різновиди рослин. Я,
наприклад, дізналася, що таке жереп, пасіофрут, форзиція, тюльпанове дерево,
ґінґко та араукарія; з’ясувала, що помологія – це наука про сорти плодових та
ягідних культур, а фенологія – наука про сезонні зміни у природі. Говорячи про
Тарасову прозу, можна відшуковувати у ній сезонне мислення, певну послідовність
квітів у вазах, страв, чаїв, які змінюються протягом року. А ще у цих текстах
можна знайти нарікання на те, що цивілізація все більше стирає сезонні зміни:
маємо цілорічні овочі й фрукти, кондиціонування й опалення в приміщеннях.

Тут варто заторкнути питання освіти письменника. Тарас
Прохасько закінчив біологічний факультет Львівського державного університету
ім. Івана Франка (нині – Львівський національний університет ім. Івана Франка).
Він зізнається, що обрав вивчення ботаніки лише тому, що любив ліс, «хотів
стати журналістом і писати про життя природи» і водночас розумів, що такий
журналіст матиме не надто великий попит на ринку праці. Втім, після закінчення
навчання він таки працював репортером в івано-франківській газеті, щоправда,
писав не зовсім про природу. З цією темою він дав собі волю у есеїстиці та
художніх текстах.

Письменникові була потрібна поверхня для думок, і він шукав
її у просторі, заповненому живою природою. «…для того, аби щось думати і
почувати, людині треба знати якихось кілька базових ландшафтів». Тому писав
він, так би мовити, автобіографічно, про «свої» території. У Прохаська такі
ландшафти відчуваються майже фізично, вони болять. Пов’язані із людським тілом,
ті землі начебто і самі стають частиною тіла.

Для Прохаська вітчизна – це рідний ландшафт, мапа якого може
відпечатуватись на обличчях чи «може існувати у вигляді старого светра, ложки,
стертого ножа або надщербленого горнятка». Його вітчизна – мала, вона
починається з відчуття довколишніх речей і дому. Далі йде сад і гори – «наш
власний занедбаний сад за оселею». Навіть саме тіло стає ландшафтом.
Прохаськові персонажі дивляться з вежі людського тіла на все, що їх оточує,
тому проза у цій книзі сенсуальна, дотична, а мур, який обмежує «свою»
територію, доволі гнучкий. У когось хата скраю, комусь усі Карпати – як рідний
дім, а ще іншому болять кордони між Західною та Східною Україною. 

Прохаськове письмо дещо схоже на те, що називають
мандрівними нотатками, але він пише переважно про Україну. Мандрівні нотатки,
на думку Прохаська, намагаються зруйнувати залежність між автором і його
територією, дають змогу переключитися на інші терени. Тільки ззовні, віддалено,
можна писати про свою державу, нестабільну, як розклад руху залізничного
транспорту, і неуважну до своєї природи настільки, що антиутопічний текст про
небезпечність лісу може перестати сприйматись як жарт. Може, й справді краще
стерегтись лісу і весь його чимскоріше вирубати?

Але такі агресивні «антиекологічні» пропозиції є лише
способом звернути увагу на наше постійно забруднюване довкілля. Пригадаймо ще
інші приклади думання про природу у «БотакЄ»: жінку, яка боронила чоловікові
заготовляти сіно для коней у заповіднику, щоб не втручатися в біоценоз;
пораненого лелеку, чиє перо автор роками зберігав у військовому квитку; ту саму
прекрасну утопію із «країною квітів».

З усього сказаного вище можна зробити висновок, що основою
Прохаськової політики є етика або екологічна етика. Але навіть такі ярлики,
коли йдеться про Тарасове письмо, чіпляти доволі складно, бо письмо це дуже
приватне. Тут варто говорити не про жорсткі настанови чи правила, а про
ставлення до ближнього, любов, повагу до всього живого. Місце, з усім що на
ньому живе і росте, настільки шанується цим письменником, що іноді саме по собі
може ставати сюжетом. У кожну ситуацію пробиваєшся зсередини, ніби вилуплюєшся
з яйця тілесності і вписуєшся у середовище. Політика ж натомість вимагає
загальників. А ці тексти є лише сумою відчуттів та розмірковувань, які не
даються впорядкувати, перемішуються, галузяться і пророщують у собі нові сенси.
Це в жодному разі не чітка система. Немає правильності, послуху. Автор не вміє
змусити свої думки іти маршем. Мабуть, тому йому найкраще пишуться короткі
уривчасті прозові твори.

Прохаськові проза – це, передусім, мистецтво вирощування
оповіді, аж ніяк не підкореної якійсь окремій ідеї. Це окремий організм, який
має в собі рівно стільки порядку, як дикоросле дерево. Тарас Прохасько каже, що
ці історії краще розповідати наживо, а не писати. Записані, вони тільки
втрачають певні риси, себто вони такі живі, як живою буває проста, розмовна
мова. Не знаю, як щодо усних історій, але його тексти спрацьовують: вони
оживляють карпатські широти і змушують думати про політику, але без негативних
нашарувань на цьому понятті – лише як про господарювання у власному домі, як
догляд за природним помешканням, де зростають наші «бузки і бузьки».

м.Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!