Україна Генріха Белля

391

Тоді він був нацистським солдатом і відступав з боями
Україною. Був поранений. Тоді про нього світ ще не знав. Учорашнього працівника
боннського букініста, який мріяв вправлятися словом, як сам перегодом
висловився: «Пробував свої сили як вільний письменник». Але Третій Рейх не
зважав на те, й у липні 1939 року його, двадцятидворічного, призвали до армії,
де перебував до самого закінчення війни. Служив телефоністом, і жодного разу не
вистрілив. Брав до рук карабін лише тоді, коли фельдфебель давав нагінки, що
зброя не почищена. Попри те, він був солдатом нацистської Німеччини, а по
війні… став лауреатом Нобелівської премії. Генріх Белль (Heinrich Böll).
Уродженець Кельна.

На запитання журналіста про свою національну свідомість він
1979 року сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не прусак. У нас на Рейні
Пруссію не любили. Через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій
батько ще мріяв про окрему рейнську державу… Ось і Аденауер був такий самий, як
мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір».

Майбутній письменник із світовим ім‘ям був найменшою шостою
дитиною в сім‘ї висококласного столяра й різьбяра, який не зараховував себе ні
до дрібних буржуа, ні до голоти. Жив тільки з своїх рук. Що заробить. Слово
«бюргер» у сім‘ї вважалося за лайку. Та, коли тодішня влада натякнула батькові,
що його майстерня змогла б отримати вигідне замовлення, якщо він одного з синів
віддасть у штурмовики, через скруту, як писав український літературознавець
Дмитро Затонський, – на сімейній раді принесли «в жертву Алоїза, який цього
родичам так ніколи й не пробачив, бо, за словами самого письменника, виявився
«людиною, найменш придатною носити військову форму». Потому вже Г. Белль в
оповіданні «Самовільна відлучка» передасть згадану подію. Проте ітиметься там
про братів Бехтольдів, які розіграють у карти, кому ж з них одягнути військову
форму…

Як згадував відтак письменник: «Моя не переробна (і донині
не переробна) антипатія до нацистів не була опором, вони ч и н и л и о  п і р мені в усіх сферах мого існування… Я
просто-таки н е  м і г вступити до
гітлерюгенду, то й не вступив, і край».

Йому, бувало, дорікали ті, хто народився після Другої
світової війни, мовляв: «Чому ж їхня сім‘я все-таки не емігрувала з нацистської
Німеччини?». Скажімо, як Ремарк, або ж Анна Зегерс, брати Манни, Брехт і багато
інших відомих німців, на що майбутній Нобелівський лауреат казав: «Таке нам і
на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю
таксі, щоб вирушити на Місяць… Куди [емігрувати] і хто ми такі?».

Відразу до нацизму та безумства війни Г. Белль дохідливо і
яскраво виклав у своїй першій повісті «Потяг точно за розкладом», що побачила
світ 1949 року. Події переходять на українських теренах майже наприкінці війни.
Герої твору раз у раз навертаються в своїх спогадах до Криму, Черкас,
Нікополя…

«ПОТЯГ ТОЧНО ЗА
РОЗКЛАДОМ»

Молодий солдат вермахту Андреас після відпустки повертається
на Східний фронт. У потязі «Париж-Перемишль» його охоплює страх: «Скоро я буду
мертвий. Помру. Скоро». Надворі вересень 1944 року. Його непокоїть, де саме
зустріне смерть. У Львові, Чернівцях або Нікополі? «Ніколи, ніколи вже він не
побачить Нікополя». Напевне, рояться божевільні думки, загине десь між Львовом
і Чернівцями. «Крим оточений», – чутно у вагоні. Потяг минає Дрезден –
Дортмунд– Нордгаузен…

Андреас пригадує Керч, Одесу, Миколаїв, Нікополь і
намагається уявити собі Чернівці, Львів і саму ж Галичину. «Десь там ще є
Волинь». Хтось у вагоні розгортає карту, тицькає пальцем: «Коломия». Там, унизу
мапи, розташована Східна Галичина й зовсім близько Буковина та Волинь. «Ці
назви – як незнайомі напої. «Буковина» звучить як міцна слив‘янка, а «Волинь»
нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у
відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка».

Йому стає страшно, що помре між Львовом і Чернівцями, «на
тих безкраїх чужих просторах». А потяг мчить крізь ніч, точно за розкладом.
«Слово «Галичина» схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима,
що безшумно, як ніж, повзе по землі й ріже, розтинає землю… Галичина… темне,
гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину».

Перемишль. Потяг прибув точно за розкладом. І поки
відпускники чекають наступний, щоб доїхати ним до Львова, перемовляються,
пригадують, як відступали з Очакова, Миколаєва, Одеси. «Шість тижнів ми сиділи на
позиції вище Сиваша… там, скільки оком кинь, ні будинків, ні навіть якоїсь
руїни. Болота, вода… верболози…». Другий кинув: «Як подумаю, скільки добра там
зараз валяється в грязюці довкола Нікополя. Мільйони, кажу тобі, просто
мільйони!» Третій сумно додає: «Наших розбили під Черкасами».

Нарешті вони прибули до Львова. «Тут великий вокзал, чорні
металеві конструкції, брудно-білі таблички біля платформ… Вулиці тут такі, як у
всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з
блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими».

Андреасу невтямки, задля чого він тут, у Львові, «в будинку
часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому будинку…
Двадцять дев‘ять років тому тут була ще Австрія… потім була Польща… потім –
Росія… а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина».

Й коли він опинився в борделі, раптом поцікавився у повії:
«Яке місто розташоване за сорок кілометрів від Львова в напрямку… в напрямку
Чернівців?», і почув у відповідь: «Стрий».

«Стрий… Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля
міста Стрия… навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи
вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті,
що мені дав Віллі…»

Інтуїція його не підвела. Андреас таки загинув дорогою на Стрий.

БЕЛЛЬ І СТУС

Байка про те, що Генріх Белль висував Василя Стуса на
здобуття Нобелівської премії, фактично ніде і ніким не підтверджена. Знаємо, що
сам Г. Белль отримав цю високу нагороду 1972 року «за творчість, у якій
сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення
характерів і яке стало вагомим внеском у відродження німецької літератури».
Того ж таки року його обирають президентом міжнародного Пен-клубу. Його в
шістдесятих-сімдесятих роках перекладають і друкують у Радянському Союзі. Він
часто приїжджає до своїх московських і тбіліських друзів, але уникає зустрічей
у приміщенні Спілки письменників.

Й коли розпочався суд над А. Синявським, Ю. Данієлем, і коли
розпочалися переслідування В. Некрасова, Г. Владимова, автор «Потяга точно за
розкладом» виступив з рішучим протестом. І, звісно, 1973 року на його творчість
у Союзі наклали табу. Хоч, треба сказати, він вбачав у комунізмі «все ще надію,
все ще можливість для людини «підкорити собі» цю землю». В розмові з Марселем
Райх-Раніцкі 1967 року він не приховував, що міг би стати комуністом: «Але
Гітлер і Сталін надто полегшили моєму поколінню діалог із комунізмом: перший
відібрав у нас шанс, а другий позбавив небезпеки приєднатися до цього руху».

Що стосується Василя Стуса, то Г. Белль справді був став на
захист українського поета-дисидента. Про це дослідив у своєму журналістському
розслідуванні Вахтанг Кіпіані.

З ТЕЛЕФОННОГО
ІНТЕРВ‘Ю НІМЕЦЬКОМУ РАДІО 10 СІЧНЯ 1985 РОКУ

Біля мікрофона – журналістка радіо Західної Німеччини пані
Мертесгаймер: «… В чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?».

Белль: «Його так званий злочин полягає в тому, що він пише
свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність…
Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не
закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а винятково на підставі
української творчості, що трактують як антирадянську діяльність».

Кореспондентка далі запитує письменника – чи широка
обізнаність про в’язня «охоронятиме» його перегодом від нових репресій?

Белль: «Недавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в
гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснені з ініціативи товариства
Орієнт-Окцідент.

Велика поінформованість про нього допомогла б йому
безперечно, позаяк він насправді в дуже скрутному становищі, якщо згадати, що
він уже 12 років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його
одразу запроторили знову до табору. Будемо сподіватися, що в якийсь день не
настигне вістка, що все було надто пізно».

Одначе Василь Стус пережив Генріха Белля на півтора місяця.
Нобелівський лауреат помер 16 липня 1985 року в Кельні.

«…Іще довго
очікувати на свій поїзд»

(Василь Стус про
Генріха Беля. Фрагмент зі статті «Очима гуманіста»)

«Поїзд, на який я хотів сісти, готувався до відправлення,
він стояв під парами, пасажири уже зайшли, семафор був відкритий, і чоловік у
червоному кашкеті підняв жезл, всі чекали тільки на мене, бо я стояв на
приступках і ось-ось мав уже зайти до вагона, але тієї ж миті скочив на землю»,—
так міркує про себе Вальтер Фендріх, головний герой повісті «Хліб ранніх
років». Для героїв Генріха Беля, талановитого сучасного письменника Західної
Німеччини, подібна система поведінки дуже типова. Це могли б повторити і
Раймунд Бах, і Фред Богнер, і вчитель Шрелла, і Ганс Шнір. Зрештою, ці улюблені
Белем герої мають поміж собою чимало спільного. А це спільне йде від угадуваної
в кожному з цих героїв авторської подоби і авторового дуже гуманного, дуже
чуйного до найменшої несправедливості світовідчуття.

Через залізничну станцію Кельна, міста, де народився й живе
автор романів «Більярд о пів на десяту» і «Очима клоуна», ідуть поїзди в
найрізноманітніших напрямках, але жоден з них Беля не задовольняє. За свої
п’ятдесят літ він, так само, як і його герої, виїздив багатьма маршрутами, але
на кожному з них його чекало розчарування. Бель переконаний, що маршруту
гуманізму ще не прокладено, і ті, кому конче залежить саме на цьому напрямі,
мусять іще довго очікувати на свій поїзд, блукаючи тихими нелюдними зазубнями.
Концепція світу в письменника далеко не оптимістична. І мабуть-таки
несправедливо було б його в тому винуватити. Є песимізм, як слабкодухість, і є
песимізм, як похідне від цілком тверезого розуміння дуже вже безрадісної
картини навколишнього…

Середина 1960-х років

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!