Україна, батьку, в нас одна

247

Уривок з книги спогадів

Я підготував до друку спогади про трагічну долю мого батька
Кагарлицького Федося Гнатовича, заарештованого 1929 року в рідному селі
Черняхові Кагарлицького району Київської області за активну участь у Повстанській
селянській армії Данила Зеленого і страченого в жовтні 1937 року, про бідування
матері Тетяни Антонівни з купою дітей і про своє нелегке дитинство, про світлі
університетські роки, про драматичні сторінки власного буття, цікаві зустрічі з
діячами літератури, мистецтва…

Подаю уривок зі спогадів, у яких торкаюся атмосфери у
видавництві «Дніпро», мого виступу на зібранні критиків на захист поеми «Дебора»
Миколи Бажана і чим це для мене скінчилося.

Перш ніж оповім про найдраматичнішу сторінку мого буття в
«Дніпрі», згадаю веселу придибенцію, на яку дотепно зреагував Олександр
Іларіонович. Почну з того, що дніпряни вміли, зібравшись за святковим столом у
коректорській, повеселитись і поспівати. Я був заводієм гуртових пісень.
Відчувши, що колектив у доброму гуморі, я вийшов у коридор і завів, підтриманий
Валентином Корнієнком та ще кількома співробітниками, «Ой там, за Дунаєм та за
тихим Дунаєм». На згук пісні повискакували співучі – і пісня, відважна, козацька,
зухвала, зацарювала в стінах видавництва. Не втерпів і наш директор, вийшов із
кабінету і приєднався до гурту. Бандура заспівав – це була подія! Йосип Брояк,
як тільки пісня змовкла, несподівано звернувся до директора: «Олександре
Іларіоновичу, якби вам серце Кагарлицького, що зробили б?» Той, не змигнувши
оком, відповів: «Злетів би в космос!» Збудження в коридорі, регіт.

З моїм серцем директорові не випало летіти в космос, зате я
невдовзі без жалю й співчуття «вилетів» з тріском із «Дніпра». Край моїм
видавничим «подвигам» поклав виступ у Будинку письменників наприкінці грудня
1968 року під головуванням на той час провідного літературознавця Леоніда
Новиченка: критики й літературознавці підсумовували ужинок красного письменства
за збіглий рік. Узявши слово, я почав шпарко захищати розкритикований у
періодиці «Собор» Олеся Гончара, «Неопалиму купину» Сергія Плачинди, Юрія
Колісниченка. Та приголомшив аудиторію тим, що згадав поему Миколи Бажана
«Дебора», опубліковану в журналі «Вітчизна», ч. 8 за цей рік, розправу над якою
поклали на тодішнє керівництво газети «Літературна Україна». І чомусь цю брудну
місію розгромити поему Бажана заступник головного редактора газети Маргарита
Малиновська, яка чи не першою привітала новий роман Олеся Терентійовича, поклала
на мене.

Як склалися обставини, що я мав стати катом Миколи
Платоновича? На початку вересня мене запросила на розмову Маргарита Малиновська
і запропонувала написати статтю, в якій би я тверезо оцінив наскрізь
сіоністичну «Дебору»: мовляв, катюзі треба віддати по заслузі. До того ж,
зізналася Малиновська, це прохання першого секретаря ЦК Компартії України Петра
Шелеста. Я погодився з умовою, що надрукує так, як напишу. А щоб не
зосереджуватися лише на «Деборі», я запропонував розлогий огляд «На клич доби,
або Температура на материку сучасної поеми», над якою працював близько двох
місяців. У ній я оглянув поемний доробок Василя Симоненка, Миколи Бажана, Ліни
Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Ростислава Братуня, Віталія Коротича,
Бориса Нечерди.

Як свідчить запис у щоденнику від 22 жовтня 1968 року, я цю
свою статтю-огляд на 31 сторінку машинопису заніс Маргариті Малиновській. Вона
тут же очима перебігла матеріал, похвалила його, пообіцяла надрукувати за
умови, що вилучу сторінки з позитивним аналізом Бажанової «Дебори» (я відверто
співчуваю героїні, яку зґвалтував петлюрівець), а на їхнє місце вставлю два-три
розгромні абзаци на поему, – і статтю разом з моєю світлиною опублікує на цілий
розворот газета «Літературна Україна». Більше того, почув недвозначний натяк:
по з’яві в газеті статті-огляду мені буде зелена вулиця для вступу до Спілки
українських радянських письменників. Заманливо, чи не правда? Он коли я міг
стати офіційно членом Спілки! – десь усередині чи наприкінці 1969 року, однак
запізнився на цілих шістнадцять літ! Утім, не шкодую, бо зберіг незаплямованим
своє ім’я. І над великим нашим поетом Миколою Платоновичем не познущався, не
дав приводу Шамотам, Дубинам глумитися над «Деборою» і творчістю поета. 22
жовтня 1968 року я в щоденнику записав: «У цій історії я зовсім не хочу бути
героєм… І не підозрював, що пані Малиновська мала мене за іграшку, за такого
собі фліртика, що поженеться за славою. Всі приваби мого надрукування на двох
сторінках газети… розписала. Чого ж іще? Слава і паплюження свого імені в
догоду Шелестові? Тільки такого критика і треба?! Та натрапила коса на камінь.
Хай знає Малиновська, що Кагарлицький не продається, не купується і не живе
думками Шелеста…

Перенервував добряче, але чесним вийшов із двобою. Хай знає
Малиновська, що для людини важлива не слава, а гідність, порядність. Хай
назвала мене негласно в когорті Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана
Світличного, я цьому зрадів. Значить, мені з нею не на заворотті!..» І ще один
запис у тому ж щоденнику від 31 жовтня 1968 року: «…замах на Бажана
продуманий – його таки хочуть звинуватити в сіонізмі. І я був би отим
м’ясорубом, ганебним виконавцем волі можновладців! «Гарний розворот» мені
пообіцяла «Літературна Україна! » Слава Богу, що все для мене скінчилося благополучно».

Та далеко не благополучно. Не пам’ятаю вже, згадував я в
тому виступі свою статтю «На клич доби…», та головне, я прилюдно викрив замах
на Бажана, ініційований з боку ЦК КПУ, – і охота звинувачувати поета в
сіонізмі, що планувалася в «білому будинку», з тріском провалилася. Я щасливий,
що врятував Миколу Платоновича від зливи на нього зрежисованого бруду, як на
«Собор» Олеся Гончара…».

Чесно зізнаюсь: я ніколи не був прихильником Бажана, не
прагнув знайомства з ним. У мене були претензії до «Дебори», та на негативах
нарочито відмовився наголошувати в огляді «На клич доби…» (він зберігається в
моїм архіві, присвятив аж п’ ять машинописних сторінок!). Наводжу лише три
основоположних абзаци:

«Сердечно згадує Микола Бажан і перших поетів Жовтня – Тичину,
Блакитного, Чумака. А надто зворушливо віддає образ Леся Курбаса, одного з
кращих радянських режисерів 20-х років, що знав запити революційного народу і
служив йому своїм хистом…

У пам’яті поета спливають і картини минулого Умані, образ
Ґонти, полум’я гайдамаччини і трагічні моменти з історії єврейського народу. І
все це, ще раз підкреслимо, зігріте любов’ю, поетичною небайдужістю і
відповідальністю перед собою, перед своїми героями, перед сучасністю.

Від образу Бажанової Дебори, осяяної внутрішнім світлом, у
серпанок смутку й трагізму забарвленої, втрачається хіба що те, що зайве вже
автор акцентує на чистоті її душі, зайве впадає в мелодраматизм, змальовуючи
сцену наруги над її тілом, можливо, й наголошує на вірі батька, який і навчив
її «наспівам журби синагогальним», тобто, автор безвідмовно освячує все, що в
ній є, навіть толстовське «непротивлення злу насильством». Це трохи шкодить
образові…».

Ось десь так на п’яти сторінках в огляді лише одним абзацом
я висловив критичні зауваження, що ніяк не задовольнило, а обурило Маргариту
Малиновську, призвело до серйозної сутички зі мною. Не криюся, мене порадувало,
що Микола Платонович реабілітував у поемі Леся Степановича Курбаса, практично
повернув його українській театральній культурі, але й поранило, що ґвалтівником
Дебори поет зробив петлюрівця Стецюру. Чому петлюрівця, а не червоноармійця чи
білогвардійця, чи якогось там есерівця?! Хай це залишається на совісті поета.

Я, звісно, шкодую, що мій огляд «На клич доби…» не
з’явився на шпальтах «Літературної України», зате гордий, що не став катом
Бажана в пресі і публічно на зборах критиків викрив намір шельмувати великого
поета.

Між іншим, Микола Платонович подякував мені за порятунок
лише після появи в журналі «Вітчизна», № 3 за 1982 рік об’ємної добірки листів
Катерини Білокур, які йому, вже тяжко хворому, на кілька місяців продовжили
життя.

У ці роки праці в «Літературній Україні» світлою сторінкою
стала поява моєї добірки листів Катерини Білокур у березневому числі часопису
«Вітчизна» за 1982 рік. Але, мабуть, ця добірка могутньо не прозвучала б, аби
на неї пієтично не відгукнувся першим поет-академік Микола Платонович Бажан. Як
це сталося?

Я довідався, що тяжкохворому поетові те число журналу
передали знайомі прямо з комбінату друку видавництва «Радянська Україна». Листи
художниці його приголомшили, надихнули, продовжили на кілька місяців життя. Під
напливом позитивних емоцій він експромтом підготував статтю-роздум «Листи про
могуття творчості» і спішно передав головному редакторові «Літературної України»
Борисові Петровичу Рогозі. Той, прочитавши машинопис, викликав мене до себе,
схвильовано заговорив: «Ну, Миколо, радій! Перед твоєю публікацією листів
Катерини Білокур у «Вітчизні» схилився в пошані Микола Платонович Бажан!
Перебіжи оком ним написане і занеси мені – засилаємо публікацію в наступне
число газети! Я радий за тебе! Це твоя велика перемога!» – і міцно,
по-дружньому, потиснув мені руку. Вийшла та стаття-роздум «Листи про могуття
творчості» в «Літературній Україні» від 8 квітня 1982 року. Її поет-академік
розпочав доленосними для мене словами, а водночас перший з українських митців
натхненно поцінував унікальну в світовому мистецтві живописну та епістолярну
спадщину генійки з Богданівки:

«Мене потрясли листи Катерини Білокур, зібрані і опубліковані
в третьому номері журналу «Вітчизна» мистецтвознавцем Миколою Кагарлицьким.
Вражаючі освідчення творчості, освідчення воднораз скромні і величаві, до краю
щирі і правдомовні, повні глибокої мудрості і хвилюючої простодушності. Їх
писала дивовижна селянська жінка, що самотужки вивчилась читати, самотужки
вивчилась малювати, сягнувши в малярстві такої досконалості і самобутності, які
зробили ім’я Катерини Білокур славним у світі. Листи її, наче сплески світла,
осяюють ту, досі ще не збагненну, загадкову, не піддатну ані доскіпливим
дослідженням, ані пронизливим комп’ютерним прогнозам путь, яку проходить
творчий геній, таємниче зароджений в якійсь творчій істоті, і не зважаючи на
жодні дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними,
вистражданими свідченнями правди життя і краси. В наші часи, поруч нас
відбувався в простій і тихій, чулій і скромній жіночій душі оцей дивовижний
процес кристалізації генія, могутньої творчої волі, нестриманого пориву до
творчості, до мистецтва…».

І яке ж було моє здивування, коли несподівано зателефонував
мені додому з лікарні Микола Платонович Бажан:

– Моє шануваннячко! Я вдячний вам за виступ у грудні 1968
року в Спілці письменників на захист моєї поеми «Дебора». Ви мужньо тоді
вчинили, відвівши від мене компартійний удар! Безмежна дяка вам і за публікацію
листів Катерини Білокур у «Вітчизні». Вони мене потрясли, вони піднесли мені
настрій, я проковтнув їх як цілющі ліки – і мені стало легше. Спасибі вам за
все, що ви зробили для мене!..

 – Та я нічого такого
сміливого для вас не зробив. Мене тоді просто вразила розмова із заступником
газети «Літературна Україна» Маргаритою Малиновською, яка захотіла моєю
негативною оцінкою Вашої «Дебори» започаткувати масштабну травлю нібито
проєврейської поеми. Тоді саме ганьбили «Собор» Олеся Гончара, та я прилюдно
викрив підлий замір, ініційований вищими посадовими особами з ЦК КПУ, –
схвильовано зізнався Миколі Платоновичу.

– Усе це я знаю з вуст Леоніда Миколайовича Новиченка. Ви,
незнайомий мені літератор, вчинили тоді героїчно – не кожен на таке в ті роки
був здатен! Ви врятували мене від погрому! Ще раз спасибі Вам, Миколо!

Слухав я зворушливі слова подяки Миколи Платоновича і думав:
чому він промовчав, не заступився тоді, коли мене витурили з «Дніпра» і я
опинився без роботи?!

Жаль, що Микола Платонович із подякою так запізнився, бо
наступного дня по моєму виступі в Будинку Спілки письменників Олександр Бандура
викликав мене на коротку розмову і категорично запропонував піти з роботи за
власним бажанням. Я не став вибачатися, виправдовуватись, а вийшов із тяжким
серцем із кабінету і написав одразу ж заяву про звільнення за власним бажанням.
Добре, що директор не витурив мене з чорною характеристикою, більше того,
сприяв моєму трудовлаштуванню у видавництво «Мистецтво», про що повім нижче.

Постійно ятрила думка, хто доніс на мене директорові?
Спробував був з’ясувати через плин років у Олександра Іларіоновича під час
зустрічі з ним 10 грудня 1996 року. Тоді я сказав йому, що не маю гніву на
нього, бо я сам шукав собі зашморгу на шию. Він мені однією-єдиною фразою дав
зрозуміти, чому так круто повівся зі мною:

– Ви ж були, Миколо, тою критичною масою, яка будь-якої
хвилини могла вибухнути і нашкодити всій справі. Ми жили під ковпаком – треба
було кимось жертвувати, бо ж у вашій редакції ще тоді працювали Іван Дзюба,
Ростислав Доценко, Анатоль Перепадя. От і вибрав вас, займистого, як порох».

Так, я був направду займистий, емоційний, різкий і занадто
довірливий. Таким залишаюся і тепер, на жаль, а чи на щастя?!

Я тоді тяжко переживав, очікуючи «Літературної України», що
напише вона, чи згадає мій виступ? А вона в своєму репортажі «Книжки 1968-го»
від 3 січня 1969 року не розкритикувала мій виступ, а в спокійному тоні
констатувала: «В обговоренні взяли участь Г. Сивокінь, Л. Бойко, М.
Кагарлицький, М. Коваленко, С. Тельнюк та інші». Очевидно, Анатолій Янченко,
який тоді завідував відділом критики, подбав, щоб не роздмухувати полум’я (мені
він симпатизував).

У ті нестерпно важкі два – три місяці вимушеного безробіття
й зависання в повітрі від мене одкинулося чимало вчорашніх друзів, деякі хоч і
спілкувалися, але десь у куточку коридора, щоб ніхто з «пильнувачів порядку» їх
не засік. І дуже шляхетно повівся зі мною мій учорашній шеф Олекса Пантелійович
Синиченко, який відверто співчував, шкодував що мене «пішли» з його редакції,
не боявся зустрічей і розмов зі мною, погодивши з Бандурою, запланував мені
переклад з німецької «Легенди про Артеміду» Анни Зегерс у видавничій серії
«Зарубіжна новела». Той переклад дався мені порівняно легко й швидко завдяки
турботі знаного в Україні перекладача, нашого автора й мого доброго приятеля
Юрка Лісняка. Він безкорисливо поправляв мої недогляди (я ж лише розпочинав
свої переклади), а редагувала мене вимоглива, працелюбна шляхетна в поводженні
Олена Хатунцева. Книжка побачила світ 1971 року.

Щиро зізнаюся, що видавництво художньої літератури «Дніпро»
назавжди залишилося для мене «нашим», «моїм», бо тут я пройшов школу
редакторського гарту і національного змужніння. Палкі дебати в редакції про
нашу мову, вживання в перекладах питомих українських слів, не зафіксованих у
тодішньому, наскрізь пронизаному русизмами «Русско-украинском словаре», що його
нав’язував нам «настільним» Інститут мовознавства, критикуючи книжки, випущені
нашою редакцією. Та й коректорки з нами до запінення на губах сперечалися з
приводу вживання того чи того суто українського слова. На щастя, директор не
втручався в ці двобої – десь був на нашому боці. Ми в редакції вели свою мовну
політику. Ми, це Іван Дзюба, Анатоль Перепадя, Ростислав Доценко, Володимир
Митрофанов, Олена Хатунцева, я, часто зустрічалися з провідними перекладачами –
Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Євгеном Поповичем, Ольгою Сенюк, Юрієм
Лісняком, Іваном Дзюбом, обговорювали досягнення і втрати на ниві українського
перекладу. Спілкуючися з ними, редагуючи здійснені ними переклади, я збагачував
свій словниковий запас, вдосконалював перекладацьку й суто мовно-стилістичну
майстерність. На все життя залишаюся вдячним особливо Анатолеві Перепаді, який,
не шкодуючи сил і часу, прилучав мене до нелегкої, однак почесної
перекладацької справи. І в житті, і в творчості він був оригінал: завжди
усміхнений, з гумором і легкою, доброзичливою іронією на вустах, поліглот,
енциклопедист, відвертий у симпатіях і антипатіях, викликав до себе цілковиту
довіру. Він няньчився зі мною, немов з дитиною, коли я перекладав із
болгарської під його безпосередньою опікою «Коли мовчать слова. Образи великих
композиторів»…

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!