«Український біль» радянського полковника

“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024

Уже сама назва статті Миколи Степаненка «НЕСУМІСНІ З ПРАВДОЮ» (УЛГ, ч.1 (357), січень 2024) https://litgazeta.com.ua/articles/mykola-stepanenko-nesumisni-z-pravdoiu/ в людини, яка прочитає цей вислів і володіє здатністю мислити, закликає її задуматися: чи є підстави в автора вважати, що хтось інший несумісний з «ПРАВДОЮ»? Невже «ПРАВДА» товариша полковника радянської міліції Миколи Степаненка така, як він постановив: «сторінки скандально-біографічного роману з безглуздою назвою «МИ – ВОНИ» сповнені зневаги до провідників українських дисидентів. А «НЕСУМІСНІСТЬ» підлягає відторгненню, як чужорідне тіло». Спосіб мислення радянського полковника не є чимось новим. Понад сімдесят років КҐБіська каральна машина відторгала все, що не вписувалося в ідеологію комуністичної партії, членом якої не міг не бути теперішній «справжній патріот України».

Однак перед тим, як перейти до обговорення теми, хочу зауважити, що в моєму розумінні в Миколі Степаненкові ховаються дві особи: перша – в окупаційний період України комуно-більшовицькою Росією курсант Одеської спецшколи міліції, Київської вищої школи МВС СРСР, в органах МВС УРСР дослужився до звання полковника; і друга – громадсько-політичний лідер, борець за правду та справедливість, справжній патріот України, порядний і сміливий чоловік, який довгі роки закликає українців до боротьби за права на свою державу та національну ідентичність. (Дані взяті із сайту Patriotua.org, «Українського державного центру національного виховання, краєзнавства і туризму учнівської молоді»). Схоже, ці дві особи вживаються в Миколі Степаненкові і успішно доповнюють одна одну.

Отже, полковнику радянської міліції, на чому він наголошує, на пенсії довелося «самотужки провести розслідування і за сторінками дисидентських мемуарів. Як кажуть, дістали. Цього разу – авантюрні вигадки та поганьблення кого, яких шанували мільйони людей». Обурені знайомі – колишні рухівці – (згадаймо колективні листи трудящих про засудження інакодумців) Миколи Степаненка біографічним романом Дмитра Іванціва «МИ – ВОНИ» про «нібито правозахисника Вадима Смогителя, який був знайомий з багатьма відомими учасниками духовного опору радянсько-тоталітарному режимові».

Одразу заперечу: в біографічному романі жодного разу Вадима Смогителя не названо правозахисником. Таким не вважав себе і сам Вадим Смогитель. Підтвердженням цього є те, що свого часу він хоч і поступив у Гельсінську спілку з прав людини, але потім вийшов з неї через те, що Надія Світлична (рідна сестра Івана Світличного), яка також була членом ГС, відмовилася транслювати по радіо «Голос Америки», де працювала диктором, пісню на слова і музику Вадима Смогителя про першого секретаря КПУ Володимира Щербицького. Про це йдеться в романі. Як би саркастично полковник міліції не знущався з того, що Смогитель був правозахисником, в одному він має рацію – «нібито». А це означає, що не був, і свою роль Смогитель оцінює скромніше: він в зросійщеному Києві і в консерваторії, де вчився, просто розмовляв рідною мовою, через що ним зацікавилося КҐБ.

Кожна людина у вільній державі має право оцінювати дії публічних людей, і з цим повинні погодитися як вони самі, так і їхні прихильники. Біографічний роман про Вадима Смогителя був виданий у вільній державі, тож він мав право сказати все, що знає про політиків людей, які добровільно взяли на себе завдання побудувати нову державу. Звісно, Микола Степаненко мав право це спростувати, до чого він і вдався. Та на жаль, не лише зробив це в образливій, принизливій формі, а й закликав до відторгнення поглядів Вадима Смогителя. (Пригадуєте тезу про «ворогів народу»). Але таке вже комуністичне виховання «справжнього патріота України».

«Читаючи книгу, я не раз ставив собі питання: «Як це, що це і для чого написано?» Виявляється, суть книги в назві. Ми – це Смогитель та декілька його друзів – борців за Україну. Вони – Л. Лук’яненко, Є. Сверстюк, В. Чорновіл та інші – агенти КДБ, які «відверто і свідомо служили окупантам» (ст. 108), – пояснює полковник.

Розгортаю книгу на 108 сторінці, читаю: «В дисидентському русі не все так було однозначно: з одного боку КҐБ – ВОНИ, з іншого – Світличний, Горська, Стус – МИ. Драч, Танюк, Дзюба, Сверстюк – десь посередині».

Про Л. Лук’яненка, і В. Чорновола взагалі не згадується. Чому товариш полковник з органів МВС УРСР вводить читача в оману? Схоже, в названих органах так звикли фальсифікувати справи, що в «справжнього патріота України» це (за Фрейдом) вирвалося з підсвідомості і лягло на сторінку газети. Але полковникові цього мало, і він вирішив ще й принизити друзів Вадима Смогителя: Іван Світличного, Аллу Горську, Василя Стуса, навмисно не називаючи їхні імена, а саркастично висловлюючись – «декілька».

Змусили Миколу Степаненка «взятися за відгук досить прикрі судження (Вадима Смогителя) про шістдесятників, яких (Степаненко) добре знав: В. Чорновола, Л. Лук’яненка, Д. Павличка, І. Драча, та про відомих українських поетів старшого покоління – Максима Рильського, Андрія Малишка, Володимира Сосюру. Справді, судження Смогителя про згаданих поетів і державних діячів для радянського полковника міліції прикрі. Але наступним поколінням варто знати якомога більше думок про їхню творчість, аби на них вчитися, що і є нормою цивілізованих держав, якою хоче бачити Україну її народ. Але цю норму не сприймає «борець за правду та справедливість». Очевидно, заважає йому товариш полковник радянської міліції. Чому б «справжньому патріотові України» не визнати, що В. Чорновіл не погоджувався з люстрацією агентів КҐБ і пояснював це тим, що буде соромно їхнім дітям. Через те, що не були люстровані КҐБіські сексоти, які потім прийшли до влади разом з колишніми КҐБістами і комуністами, в Україні зародилася корупція, її не прийняли в Європейський Союз і НАТО, а Росія вторглась на нашу територію. Звісно, неправильно звалювати всі гріхи на Чорновола, але двояка позиція не сприяє популярності національному політику.

Не личить сучасному «громадсько-політичному лідерові, борцю за правду та справедливість»» все підряд заперечувати, підтасовувати факти (момент з чаркою, яку Смогитель кинув в портрет Лєніна) для створення негативного іміджу героя біографічного роману. Але це основна мета статті полковника радянської міліції, засвоєна ним в органах МВС. «Навіть не знаю, як оцінити цинічне твердження на стор. 108, що «Максим Рильський, Павло Тичина, Дмитро Павличко відверто і свідомо служили окупантам. Пізніше приєднався до них Іван Драч», – бідкається товариш полковник. Залишмо в спокої творчість Максима Рильського і Павла Тичини для знавців української літератури, а не для полковників, а зосередимось на праві Вадима Смогителя про творчість названих поетів мати свою думку, і ніхто в Україні не має права її в нього відібрати, як це робили в СРСР. Тому наведемо свідчення Смогителя про Івана Драча, яке невідоме широкому загалу і про що розповідається в книжці. Може знову товариш полковник скаже, що це вигадка?

«Одного разу Іван Драч зайшов до Али Горської, пригнічений – як у церкву на сповідь. В квартирі зібралося чоловік шість, господині дома не було. І почав розповідати:

– Мене викликали в КҐБ, надійшла повістка. Я прийшов, показав документи. Завели в кабінет. За столом – чоловік років під п’ятдесят з акуратними вусиками, подібний на Леонтовича.

Начальник КҐБ повідомив Іванові Федоровичу: «Ми стежимо за вами». – І почав читати: – «Куди йдемо, яка нас віра Кида на кам’яні вітри, Якого виґвалтуєм звіра, Щоб з ним сконати до пори? Атомні цвяхи, мудрі бляхи І філософські манівці, І сита морда костомахи З кривавим прапором в руці…» Таке пишете, ви ж член партії! Визначіться, з ким ви. Я викликав вас на п’ять хвилин. В мене нема часу… «В день святого весняного Юрія Я по воду з відрами йшла, Божевільною, білою бурею За криницею вишня цвіла…» Знаєте, чиї це рядки? – «Не знаю. Геніально, а хто це написав?» – «Це Могилянська Лада. Так ось, наша розмова підходить до закінчення. Щоб не було так, що через тридцять років… «Одягни мене в ніч, Одягни мене в хмари сині І дихни наді мною легким лебединим крилом, Хай навіються сни, теплі сни лебедині, І сполоха їх місяць Тугим ясеновим веслом…» також не знали, хто це написав. Тому подумайте».

Розповівши це, Іван Драч повернувся, вийшов і більше до Али Горської не приходив. Так типова банда залякала великого поета».

Невдовзі після цього Вадим запитав Світличного: яка найважливіша людська риса? Світличний відповів миттєво: «Воля! Якщо мати талант, але не мати волі, то можна перепаскудити собі талант і ціле життя». Так Світличний сказав про Драча».

Не буду вдаватися до спростування всіх нелогічних і однобоких суджень товариша полковника, оскільки не дозволяє це зробити розмір газетної сторінки, але міліцейський спосіб мислення «справжнього патріота України» є незаперечним. Не будучи ознайомлений не те, що з кримінальною справою, за якою засудили Вадима Смогителя на три роки позбавлення волі, а й ігноруючи всі обставин і причин арешту, про які в доступній і зрозумілій формі розповідається в книжці, Микола Степаненко стверджує (це ж треба бути таким ненависним і мстивим!), що потрапив Смогитель за ґрати за злісне хуліганство. За цілу історію правління в Україні більшовицького режиму в архівах КҐБ зберігаються сотні тисяч сфальсифікованих кримінальних і політичних справ, і це «справжній патріот України» визнає, як і те, що КҐБ «руками міліції саджав дисидентів». Але в його логіку втручається полковник міліції, і безпідставно арешт і суд над Смогителем списує на його характер, пояснюючи, що міліціонери, які його затримували, діяли б не так «тупо і грубо». За міліцейською звичкою «справжній патріот України» іде далі – виправдовує «найгуманніший у світі» радянський суд. Мовляв, «він не прийняв би таку заяву». Тобто, те що розповідає Смогитель, – знову вигадка. Та й загалом все, що не подобається полковнику, він піддає не лише сумніву, а звинувачує Смогителя у відсутності моральних чеснот, заздрості до слави шістдесятників (мав би «порядний і сміливий чоловік» Степаненко хоч раз взяти на себе сміливість визнати, якщо він уважно і неупереджено читав книжку, що Іван Світличний, Ала Горська, Василь Стус  були найближчими друзями Смогителя, і про це багато розповідається в біографічному романі. Але ж ні, радянському полковникові вигідніше висловити власне розуміння ситуації і нав’язати читачеві думку, що Смогитель їм «заздрив»). Ніби прихильник боротьби з «несумісною з правдою» там був, все бачив і як кваліфікований психолог поставив діагноз.

Червоною ниткою в книзі простежується тема, що про людей, які хочуть служити народу, народ має право знати все, як це прийнято в демократичних країнах. Приміром, що В. Чорновіл був секретарем комсомольської організації Київського моря, і цю сторінку біографії засновника НРУ теж варто дослідити, аби зрозуміти політичні процеси, які відбувалися в Україні в 90-их роках минулого століття, і чому розколовся Рух.

В біографічному романі багато корисної інформації, приміром, про український ресторан «Наталка Полтавка» під солом’яною стріхою з рідними традиційними стравами і рідною музикою, яку, за порадою Али Горської, організував і керував нею Вадим Смогитель, про студентський мандрівний хор «Жайворонок», який народився в стінах Київського університету ім. Тараса Шевченка, мандрував селами Київської області, популяризуючи українську пісню. Певний час Вадим Смогитель диригував цим хором і подорожував разом з ним. Схоже, «справжнього патріота України» це не цікавить, йому лиш би помститися за «НЕСУМІСНУ ПРАВДУ» тим, хто її поширив, і назвати біографічний роман скандальною книгою, а «НЕСУМІСНІСТЬ», як чужорідне тіло, відторгнути. Це вже було, і нічого нового товариш полковник радянської міліції не вигадав. До чого це призвело, ми знаємо і не маємо права знову цього допустити. А чужорідні тіла від здорового суспільства самі відторгаються. Як свого часу відторглася комуністична ідеологія від здорового тіла поневолених Росією народів, а з нею розвіялася вітром ціла система. Така природа чужорідних тіл.

Вадим СМОГИТЕЛЬ,

дисидент,

Дмитро ІВАНЦІВ,

член НСПУ

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.